<< Главная страница

IсторIя панI &IUML;вги



Категории Валер'Ян Пiдмогильний ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/
1923р.

Оригинал З 1905 року, коли селяни вбили в маєтковi ïï чоловiка, панi Ïвга Нарчевська перебралась до мiста. Смерть чоловiка ïï не так вжахнула, як здивувала. Село стало ïй незрозумiле, а селянин то й зовсiм. Тридцять рокiв прожила панi Ïвга на селi — i весь час селяни здавались ïй надзвичайно лагiднi. Принаймнi такими вона бачила ïх, коли вони приходили з якимсь проханням. I раптом дике збурення, палiï, руïна i нагла чоловiкова смерть. Панi Ïвга покинула маєток i оселилась в мiстi — найняла невеличку кiмнатку на тихiй вулицi, нiкуди не виïздила, нiкого не приймала, тiльки гуляла часом сама ввечерi, а вдень читала книги. Обiдати ïй носили з ïдальнi. А в маєтковi лишився син Андрiй. Вiн був на батька похожий — так само упертий i певний. Його не здивувало село — вiн приïхав на другий день, як батька вбито, i вже не покидав маєтку. Почав буряки сiяти, цукроварню поставив, свинi розвiв, молочарню — iнтенсивне господарство, казав вiн. Матерi висилав грошi, а то й сам заïздив вряди-годи. — О, mаmаn, ваша соцiалiстична книгозбiрня шириться, — казав вiн, розглядаючи книжки на ïï столi. — Так, Andre, шириться, — зiтхаючи, вiдповiдала панi Ïвга. А вiд'ïжджаючи, пан Андрiй цiлував материну руку й казав: — Сподiваюсь, mаmаn, що ви врештi покинете свою келiю й переïдете до мене. Ваша кiмната напоготовi. Селяни, що привозили ïй з маєтку масло, овочi тощо, так само прохали ïï повернутись. — Ïдьте до нас, — казали вони, — може, легше буде. Дуже нас Андрiй Степанович у шори взяв. Воно як подивитися, так i нiчого нiби: i заробiток єсть, а не по совiстi, вибачте... Панi Ïвзi було це боляче невимовне Одного разу вона наважилась i сказала синовi: — Andre, до мене доходять чутки, що ти експлуатуєш .селян... Менi соромно за тебе. Ти такий освiчений, розумний... Пан Андрiй здивовано знизував бровами: — Mаmаn, ось плоди вашоï самотностi! Але панi Ïвга постановила висловити йому все. Вона пiдвелась, скинула з себе турецьку шалю, з якою не розлучалась нiколи, й урочисто заговорила: — Andre, ти повинен розумiти, що так бути не може. Я не буду посилатися на науковi засади. Але хiба ти не почуваєш, що повинна бути криза? Все буде зломлено. Невже батькова смерть тебе нiчому не навчила? Хiба в тобi немає — даруй це слово — почуття справедливостi? Послухай мене, вiддай землю селянам, а сам вiзьмись до чесноï працi. Не будь експлуататор! Панi Ïвга хвилювалась дуже. Все ж чи не цiлий рiк вона збиралася висловити це синовi й не раз складала в головi цю промову. Пан Андрiй спокiйно вислухав ïï, почекав хвилинку, чи не скаже вона ще щось, а далi промовив: — Maman? вам треба серйозно подумати про своï нерви. Доконче потрiбно вам змiнити спосiб життя. Щиро раджу вам виïхати на час за кордон чи до Криму принаймнi. Вiн поïхав, поцiлувавши матерi руку, а панi Ïвга, зiтхаючи, прошепотiла: — Andre, ти мене не розумiєш... Прийшла вiйна. Дев'ять рокiв, якi панi Ïвга прожила в своïй самотнiй кiмнатцi, зробили ïï обличчя блiдим, а очi блискучими, як у кокаïнiстки. Довгi пучки на ïï руках свiтили тоненькими кiсточками, i вона притискувала ними до грудей турецьку шалю. Сусiди ненавидiли ïï за мовчання й урочистий вигляд. Нiхто не розумiв ïï життя анi думок. Пан Андрiй ïздив автомобiлем i був головою мiсцевого вiддiлу союзу городiв. Раз на два тижнi вiн робив матерi вiзиту й привозив фруктiв та цукерок. Коли вiйна почалася, пан Андрiй сказав матерi: — Maman, може, ви пiшли б працювати в один з моïх шпиталiв? Таку працю тепер вважають за bon ton (франц. — добрий тон). Я був би вдоволений; а ви, може, дали б у такий спосiб вихiд вашому почуттю до страдникiв. Панi Ïвга похитала головою: — Ох, Andre, не плутай мене у вiйськовi справи. Я чекаю кризи. Коли криза прийшла, панi Ïвга почала вже кахикати, але очi ïï запалали ще дужче i вона ще щiльнiше загорталась у свою шалю. Старечi сили не дозволяли ïй подiляти народну радiсть на мiтингах, але коли повз ïï вiкна випадково проходила манiфестацiя, губи ïï складались твердо i руки напружувались. В глибинi душi вона шепотiла: — Благословляю тебе, народе! Син довго не приïздив, а вона чекала його нетерпляче. Аж ось вiн приïхав. Панi Ïвга з притомленою радiстю спитала: — Andre, ти почуваєш? — Почуваю, maman, погано виглядаєте. Може, треба звернутись до лiкаря? — Andre, — прикро вiдповiла панi Ïвга, — хто вважає на хворобу в такiй величнiй хвилi? Я про iнше гадаю. Andre, часу ще не втрачено; ти ще можеш спокутати несправедливiсть свого життя — вiддай маєток селянам, а сам вступай до с.-д. Я благословляю тебе на такий хвальний вчинок. Пан Андрiй вклонився. — Менi дуже приємно, що ви турбуєтесь про мене, maman! Але вибачте, я свого життя за несправедливiсть не вважаю, спокутувати його не збираюсь i до с.-д. менi вступати не личить. Я, maman, боротись буду. — Боротися! — гукнула панi Ïвга.— Проти народноï стихiï? Andre, згадай про батька. Пан Андрiй засмiявся. — Народна стихiя! Вiтер — теж стихiя, а, проте, крутить млини. Та й з якоï речi я мушу поступатись маєтком, хоч би народ i мав на його якiсь права? Права, maman, замало, щоб щось здобути. Вибороти треба. Пiсля цiєï вiзити пан Андрiй зник — бiльшовики прийшли. А панi Ïвга зазнала в цей час багато пригод. Коли в мiстi запанували бiльшовики, сусiди виказали на панi Ïвгу в ЧК — ïм кортiло, щоб стару буржуйку потрусили. Але трус не справдив надiй сусiдiв. У староï буржуйки не знайдено нiчого забороненого, а книжки ïï лягли в основу семiнару для вивчення стосункiв працi та капiталу при Радi депутатiв. Проте домкомбiд взяв кiмнату панi Ïвги на облiк, наклав на дверi печатку, а панi Ïвга опинилась на вулицi. Всi були вдоволенi, що старiй буржуйцi таки дошкулили. Панi Ïвга прийняла знущання спокiйно i, йдучи вигнана через мiсто, гадала: Я повинна спокутувати грiхи своï й синовi перед народом. Навiть якщо я з голоду помру, то це буде доцiльно. Вона зовсiм приготувалась до голодноï смертi, але на вулицi зустрiла свою колишню покоïвку Настю. — От гаспиди, — гукнула та, коли панi Ïвга розповiла ïй своï пригоди, — от розбiйники нехрещенi! Так переходьте до мене — якось житимем. Настя була жiнка рахубиста, в бiльшовикiв не вiрила i зразу збагнула, що пан Андрiй ïй добре заплатить за матiр. Але панi Ïвга похитала головою: — Якщо я лишусь жити, Насте, то що я робитиму в той час, коли будується нове життя! Я не можу сидiти руки склавши. Настя замислилась. Важко було пiдшукати для панi вiдповiдну працю. — Якщо вам не важко буде, — промовила вона врештi, — то навчите мого Серьогу грамоти. Ця iдея припала панi Ïвзi до серця. Виховати сина народу! Передати йому тi знання й досвiд, що вона набула за довгий вiк, передати вивищенi думки — i тим хоч трохи спокутати грiхи роду. Панi Ïвга погодилась. Настя поселила панi Ïвгу увеликiй хатi — так вона звала вогку й темненьку кiмнатку поруч з кухнею, де сама спала. Панi Ïвга не мала з собою навiть постелi й спала на лавi, застеленiй рядниною, а вкривалась своєю шалею. З кiмнати не виходила, бо вже морози стали, а кашель ïï не покидав. — Яка я вдячна вам, Насте, — сказала панi Ïвга, — що ви дали менi притулок i доручаєте менi виховати свого сина. Я справджу ваше довiр'я. — Щасти боже, — вiдмовила Настя, — чуєш, Серього! Тринадцятилiтнiй Серьога, син народу, був розбещена дитина вулицi. Хати вiн не дуже держався, гасав десь, а додому прибiгав хлiба перехопити. Панi Ïвга одразу внесла дисонанс в його життя: вiднинi вiн повинен був дома сидiти та вчитись. Так мати сказала, а щоб ïï слово було мiцнiше, вона вибила Серьогу ременем. Серьога нишком прозвав панi Ïвгушлюхою в хустцi i зненавидiв ïï всiєю силою своєï вiльнолюбноï душi. За кiлька день здобули книжки, i панi Ïвга з глибоким почуттям обов'язку перед Серьогою взялася до навчання. Вона сказала йому: — Серж, ти повинен вiдчути, що нова доба вимагає вiд усiх таких, як ти, — покидькiв капiталiзму, — якнайвищого розвитку розумових здiбностей. Iнакше пролетарiат перемогти не здолає... Будемо ж учитись. Але Серьога прикинувся йолопом, висолопив язика й гарчав по-собачому. Панi Ïвга була спантеличена. Вона ще завзятiш узялася намовляти його. Тодi Серьога зробився серйозний i спитав ïï про значення слiв, якi часто вживають сердитi вiзники. Панi Ïвга з розпачу стисла руки й гукнула: — Яка безодня темряви й зiпсутостi! Вона урвала лекцiю, сiла в кутку на свою лаву й довго мiркувала про те, як найкраще взятися до виховання такого хлопця. Вона знала, що це — обов'язок ïï життя. I шкодувала, що ïй бракує пiдручника педагогiки. Ввечерi повернулась Настя (вона на поденну прати ходила) i, розпитавши про наслiдки вступноï лекцiï, знову безжально вибила сина. Серьога мовчки знiс, але прокляв панi Ïвгу й запекло постановив дошкулити ïй. Назавтра, коли мати пiшла, вiн тихенько повiсив над дверима до кухнi великий цебер з льодовою водою та прив'язав його мотузком до дверей, щоб перекинувся, як дверi вiдчинити. А тодi лагiдно покликав панi Ïвгу до кухнi. Вона вийшла, i вода з цебра вилилась ïй на голову. Серьога плигав, регочучи, до стелi, а панi Ïвга сiла на свою лаву й трусилась, бо не мала в що перевдягтись. Але в серцi ïï злоби не було. Вона шепотiла: — Andre, зрозумiй мене! Я даю вiдповiдь за грiхи всiх наших предкiв. Коли повернулась Настя, вона лежала вже й палала з жару. Кашель рвав ïï груди. А на ранок душа панi Ïвги покинула тiло.
IсторIя панI &IUML;вги


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация