IВАН БОСИЙ



Категории Валер'Ян Пiдмогильний ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Люди його бачили часто. Biн несподiвано з'являвся в степу нa шляху, чи вийшов з-за могили, чи випроставшися в яру, високий, кремезний, без покриття, в лахмiттях, що покривали його загрубiле тiло й груди, порослi густим волоссям, босонiж, рудий, iз настовбурченою бородою й патлами, що падали йому на плечi й спину. A в руках у нього кострубатий кийок, що вiн його стискував i торсав. Вiн спиняв пiдводи, що сунулись шляхом, без мови, самим владним рухом своєï патерицi; тi, що зустрiчали його вперше, нiмiли вiд здивування, a хто вже бачив був його, злазив iз пiдводи й здiймав шапку. Вiн наближався й, кинувши гострий погляд iз-пiд навислих рудих брiв, пiдносив над землею кийок i казав повiльним урочистим голосом: — Я, Iван Босий, посланець неба, кажу вам. Бог iз високостi поклав менi слова на уста й запалив вогнем менi душу. Бог загострив менi позiр, i я вгледiв усi неправди, всю ненависть, злобу й лютiсть, що розлились по землi, як дике море. Я бачив душi людей, де не було Бога, душi облуднi й злобнi, де розсiвся Сатана, як на тронi... Я бачив пограбованi церкви, роздертi ризи, закалянi чашi, простреленi iкони. I нiде я не знайшов слова Божого, не натрапив на Його святий образ. I сказав менi Бог: Великий грiх содiяли люди. Вони кинулись один на одного, мов скаженi вовки, забувши, що я кожному дав те, що потрiбне. Вони прийняли й на покуттi посадили дiтей Антихриста, що пiдбурюють ïх на беззаконiя, обiцяючи рай на землi. Вони мислять себе вищими за Бога й, заслiпленi, споруджують нову вежу вавилонську. О, божевiльнi, я скараю ïх посухою, як колись скарав був потопом. Я замкну усi дощi, й крапля води не впаде на землю. Висихатимуть криницi, рiчки й моря, никнутиме хлiб по степах, i люди жертимуть одне одного тим, що всi захотiли ласувати. Матерi роздиратимуть своï дiти, як вовчицi, всi багатства, на якi поласилися люди, ïм нi на що не здадуться, i той рай, що обiцяли ïм дiти Антихриста, буде ïм пеклом, прокляттям i смертю. Так сказав менi Бог... Люди, люди, подивiться навкруги, побачите пониклi хлiба, що благають роси, погляньте на луги, позбавленi паш, почуйте стогiн землi, якiй не дано пити, скажiть, чи не справджується кара Господня? Зазирнiть собi в нечистi душi, i скажiть, чи не пекло вам у душi, чи не прокляття й смерть? Схаменiться, люди, прозрiть своï злочини й покайтесь! Проженiть Сатану з свого серця й дiтей Антихриста з-помiж себе. Освятiть мечi й станьте на захист Бога. Затопiть своï грiхи в кровi тих, хто олукавив вас i принесiть вечiрню жертву Боговi. Тодi впаде дощ на вашi землi й ласка Божа вам у серця... Його слухали, схиливши голови, не насмiлюючись пiдвести очi до обличчя, щоб не ошмалитись. Закiнчивши, вiн поволi простував навмання, не оглядаючись, a люди дивились йому услiд, повнi сумнiву й страху. Коли вiн казав про мечi, якi треба освятити, та про кров, якою треба принести жертву, B очах йому запалювався вогонь дикий, кулаки стискувались, i кийок високо пiдносився над землею. I ця кривава мова палила слухачiв до кiсток, заливала ïм мозок малюнками лиха й огиди громадянськоï борнi; перед ними поставали грiхи, що кожний ïх мав, бо кожний привласнив чуже й зiйшов iз шляху, яким досi йшов був. Страх огортав усю ïх iстоту, i вони несли з собою додому пророчi погляди й пророчi слова. Iван Босий спиняв усiх, кого натрапляв серед степу, де вiн пробував — виряджених на села партiйних робiтникiв, радянських службовцiв, селян, селянок, навiть дiтей — i всiм вирiзьблював у душi свою мову, заклики й погрози. Всi покiрно вислухували його, бо в нього був дикий запал i страшна певнiсть. Тi, що смiялись потiм iз нього, в глибинах душ мали iскринки його очей, i в ухах ïм жили його слова. Нiхто, врештi не знав, де вiн жив i як жив. Вiн нiколи не заходив у села, i бачено його тiльки на великих шляхах, що вели до мiста. Часом одного дня його зустрiвано в рiзних мiсцях, часто на десятки верстов оддалiк. Почало здаватись, що вiн не один, a що багато ïх заселило степ, що вони скрiзь, як знаки Божого гнiву й поучення. Степи й шляхи ставали таємничi, оживали й заселялись думами. Селяни виïздили в поле, страхаючись зустрiнути Босого, його погляду й закликiв, що раз у раз глибше бурили ïм душi, бо дощу не було, жита горiли, худла худоба, a життя ставало нестерпуче важке з його мобiлiзацiями, реквiзицiями та несправдженими сподiваннями. Старi люди, баби й дiди, серце яких не могло вмiстити сучасного зла, яким здобутки революцiï здавались прокльонами, — бачили в пророку правдиве вiщування небесноï кари, охали й зiтхали, розпросторю¬ючи тугу та млiсть, шамотiли про загальний голод, смерть i кiнець свiту. Вони кликали грiм на дiтей Антихриста, на комунiстiв, що повели брата на брата. Цi балачки, що провадились у кожнiй хатi, творили напру¬ження, родили чекання вибуху незадоволення. Тi, що ïхали в степ на полiття, бажали вже зустрiти Босого, насититись його мовою й наважитись. Жiнки вночi блукали шляхами з хворими дiтьми, сподiваючись чуда. Бо, переказували, бачено, нiби вночi вiн ходить не сам, i той другий, що з ним — то янгол Божий, що приносить йому накази й ïжу. Казали, що тiло його непроникненне для куль, що комунiсти висилали були на нього вiйсько, але рушницi погнулися, i червоноармiйцi попадали ниць. Круг його iменi швидко зростали легенди, a степ, де вiн ходив, укривався вогненними слiдами його нiг i репався, прагнучи кровi. Аж ось, несподiвано, вiн завiтав у село. Було надвечiр, i сонце вже сiдало за садами, лишивши на небi червону смугу, мов розтяту рану. B тихому повiтрi розлилася млиста радiсть спочинку. Вiн iшов великою вулицею, мирно довбаючи порох кийком, незважаючи навкруги, мов не добачуючи людей i землi. Його вiдразу помiчено, i до тинiв посипались люди. Поперед нього вже вкотилась поголоска про його прихiд. Iз бiчних вулиць збiгалась цiкава дiтвора, дибали дiди i баби, напiвроздягненi на нiч, проступали жiнки, чоловiки, i всi купчились у велику юрбу, що сунулась за пророком iз невиразним гомоном, побiльшувалась i заливала село. Хати остались порожнi, по дворах завили переляканi собаки. Вiн же спокiйно прямував до церкви. Так само повiльно вiн зайшов ув огорожу, яку вмить заповнив народ, зiйшов схiдцями на притвор i спинився перед замкненими дверима. Все принишкло в чеканнi; юрба стояла непорушно, мов завмерла, тiльки хвiст ïï, що простягався далеко геть, приглушено хвилювався й шумiв. Збоку наспiв ошерешений пiп i вмить затерся серед натовпу. До сходiв заклопотано протискався захеканий голова сiльради з двома мiлiцiонерами, a й вони врештi безпорадно загрузли в людськiй гущавинi. Всi дивились пильно на Босого, що його постать, затьмарена присмерком, виросла у велетенську скибу, побiльшена розпеченою уявою та величним рухом, що ним вiн пiднiс догори своï руки. Вiн стояв так iз хвилину, простягши руки до неба й пiдвiвши голову. Потiм серед юрбовоï тишi, завиненоï мороком, почулись його Слова: Боже всесильний, Боже великий, Боже спасення! Ти, що послав мене, одiмкни дверi храму свого передi мною. Вiн поступивсь кроком наперед; пiд дотиком його руки впав залiзний замок i широко розчинились церковнi дверi. Стоголосий гук, мов зойк раптовного болю, знявся над юрбою й покотився селом... Натовп ринув у церкву, враз залив ïï рухливим тiлом, перекидаючи ставники й корогви, розчавлюючи один одного з плачем, стогоном, благанням. I вiдразу знову все стихло в тяжкому, мов передсмертному напруженнi. Iван Босий пройшов крiзь царську браму y вiвтар i добув iз шафи святу чашу. Наливши в неï вина, вiн поставив ïï на престол й схилився перед нею навколiшки. I весь натовп безтямно впав додолу, надушуючи один одного, шматуючи одежу, затримуючи вигук болю й захоплення. A знову за мить запанувала тиша, посрiблена мiсяцем, що сипався крiзь Ґратованi вiкна. B загуслому повiтрi, отяженому вогкiстю старих мурiв, постала його мова, що падала присутнiм на серце ударами гострих ножiв. - Боже всесильний, Боже великий, Боже спасення! Ти, що кров'ю записав заповiти Своï, Всемогутнiй, поверни це вино на кров Свою — чисту, омий i очисти ще раз нас грiшних, що припадаємо до нiг Твоïх iз молiнням! Боже, зглянься на нас! Вiн замовк i простяг над чашею своï довгi руки, благословлячи. Натовп лежав перед царською брамою, тремтячи з жаху, вiдчуваючи, що Бог схиляється над чашею й творить чудо. Iван Босий устав i вийшов iз чашею на амвон, усi ще бiльше припали до землi, готовi прийняти страшне причастя. — Нечестивi! — гукнув вiн: — Нечестивi й грiшники! Ганьба на вас! Ви поласились на чуже добро, ви грабували, як злодiï, забувши заповiти Господнi! Тяжка безмежна кара на вас, посiпак диявола! Зникне вода, здичавiють степи, i ви ковтатимете землю, проклинаючи себе й дiтей своïх! Поки не пiзно ще, прихилiться до Бога, повстаньте на синiв диявола, проженiть тiнi пекла з-помiж себе! Потопiть своï злочини в нечистiй кровi й нею змийте своï степи. Благословляю вас кров'ю Господньою на кров! Вiн перехрестив чашею юрбу, що простяглася перед ним у напiвтемрявi, a потiм, наливши з чашi вина собi в жменю, бризнув ним перед себе. I враз нiби скажений вихор постав iз-пiд землi! Навкруги задвигкотiло, затрiщало, падало й трощилось, a юрба, заревiвши, в плачу й зойках, кинулась до пророка. Той швидко зачинив царську браму й вийшов на повiтря маленькою вiвтарською двериною. Круг нього знову заколихалась юрба. Перед ним падали навколiшки, хапали його руки, цiлували й шматували дрантя, що закривало йому тiло. Вiн мовчки сунувся вперед, байдуже переступаючи через тих, що впали йому на дорозi. Його свита була обiдрана до пояса, ноги оголенi до колiн i сорочка розпанахана на грудях. A вiн проступав, удивляючись у темну далечiнь, нiби вбачаючи там святi таємницi, що були тiльки йому досяжнi i зрозумiлi. Так дiсталися вони на край села, i Босий iспинився. Вiн пiднiс кийок, i все стихло, мов перед гетьманською булавою. - Вернiться до домiвок своïх, — промовив вiн: — пам'ятайте: — кров Господня гукає про помсту! Вiн пiшов геть i тихо розтанув у мiсячному свiтлi, a натовп поволi повернув на село, де тужно завивали самотнi собаки. У повiтi стало неспокiйно. З'явились невiдомi отамани, i молодь, добувши приховану зброю, купчилась у ватаги та ховалась по ярах. Уночi розгвинчували рейки й грабували потяги, що йшли шкереберть пiд косину. Круг мiста утворилось зачаровано коло, яке не мiг переступити комунiст чи радянський службовець, не наклавши головою. Життя якось принишкло, мов над землею нависла хмара. I так тяглося, поки бунтливу округу не залито загонами вiйська, що пройшло, розчавлюючи всi ознаки повстання. Були якiсь невиявленi зв'язки мiж повстанням i людиною, що звала себе Iваном Босим. Вiн одiграв у ньому таємничу роль. Переказувано, що вiн одвiдував ватаги й благословив бандитiв. Несподiвано серед ночi вiн iз'являвся в повстанчому таборi, будив усiх i переливав свiй запал ïм у серця. A коли пощастило оточити його одного разу, вiн так запаморочив червоноармiйцiв своєю мовою, що тi не тiльки випустили його, але навiть частинно приєдналися до повстанцiв. Все це змусило, врештi, комiтет партiï окремо обговорити справу з Iваним Босим. Зроблено вiдповiдну постанову й начмiлiцiï доручено ïï викопати. - Це цiкаво, — сказав той, — я нiколи ще не воював святих. Вони зустрiлись незабаром, коли начмiлiцiï з мiлiцiонером повертався верхи з села, перевiвши слiдство про крадiжку. Мiлiцiонер перший побачив Босого й, затримуючи коня, стурбовано промовив до начальника: — Товаришу, он iде Босий... Начмiлiцiï подивився в той бiк i побачив за пiвгони високу людину, що, не хапаючись, сунулась на них, без шапки й без взуття. Вiн посмiхнувся, помацав рукою револьвера, що висiв йому збоку, i звернув коня назустрiч Босому. — Я маю до нього справу, — сказав вiн мiлiцiонеровi: — ач яке опудало! Горобцiв би ним лякати на баштанi! — Мiлiцiонер непевно посмiхнувся. За кiлька крокiв до Босого начальник мiлiцiï спинив коня, видобув револьвер i гукнув: — Ти хто? Iван Босий теж iспинився, пiдвiв голову й опалив начмiлiцiï своïм поглядом. - Я Iван Босий, якого небо послало зняти людям полуду з очей. Великий Бог загартував менi душу й поклав на уста менi слова... — Вiн казав те, що звичайно промовляв, зустрiвшись з людьми; погляд його вперто ловив очi начмiлiцiï, i того неприємно вразило висохле обличчя пророка й обурила певнiсть, що з нею лилась його мова. — Сховай собi Бога в кишеню! — зареготавши, гукнув вiн: — Покажи документи! Де твоя посвiдка? Босий замовк на хвилину, a потiм, ступивши до начмiлiцiï, раптом пiднiс угору руки. - Бог менi посвiдка й захист, iм'я його записане на моєму чолi. Ïхнi погляди, врештi, зустрiлись, здивований начмiлiцiï перестав смiятися. Вiн побачив, що тут має бути якась дивна боротьба, зовсiм не схожа на тi, що йому доводилося досi мати. Ïхнi погляди схрестились, як шпаги, i вони напружено дивились один одному у вiчi! За хвилину начмiлiцiï почув, що в'януть його очi й бгається його душа. Вiн затремтiв, нiби падаючи, перед ним потьмарнiло, i вiн сам нiби потопав у сухих хвилях, що падали йому на голову, як розпечений пiсок. Тодi, скрививши обличчя, вiн з'єднав усi сили й наставив револьвер на груди пророка. Когутик клацнув, але пострiлу не було. Мiлiцiонер, гукнувши з жаху, подався навпростець, a начмiлiцiï, облившися потом, випустив револьвер додолу й безтямно вiдсахнувся назад на сiдлi. Iван Босий поволi спустив руки i, показуючи пучкою на начмiлiцiï, промовив iз непорушним спокоєм: — Прокляття на тебе, що наважився пiднести руку на слугу Господнього. Хай грiм уразить тебе з ясного неба, i земля хай викине твоï кiстки! Вiн посунув далi, дзьобаючи шлях своïм костуром. Начмiлiцiï з огидою ворухнувся на сiдлi, нiби хотiв струснути з себе щось соромiцьке. Вся iстота його була збурена, a термосiння заважало опритомнiти й з'єднати думки. — Що воно таке? — прошепотiв вiн. Вiн, що рубав був шаблею людей, що брав участь у масових розстрiлах, — вiн iзлякався божевiльного старця! Ганьба! Кипуча злiсть опанувала його, i, похапцем iсплигнувши з коня, вiн кинувся навздогiн Босому, здiймаючи на ходу карабiн iз-за спини. He добiгши кiлькадесят крокiв, начмiлiцiï став на колiно, нацiлився й стрельнув. Пророк захитався i впав. Задихуючись iз радостi й хвилювання, начмiлiцiï пiдбiг до Босого; той харчав, лежачи ниць, i ворушився всiм тiлом, мов комаха, що ïï взято на пришпильку. Начмiлiцiï стрельнув йому ще раз у голову, зневажливо перекинув його ногою горiлиць i став насолодно розглядати його обличчя, заюшене кров'ю, та скандзюбленi члени. Те, що блискало що-тiльки, було купою гною.
IВАН БОСИЙ