<< Главная страница

КомунIст



Категории Валер'Ян Пiдмогильний ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Оповiдання Се оповiдання прислано нам з Вел. Украïни. — Ред. ЛНВ Степ, де вони лежали в шанцях, якого краï простяглися до обрiю, жовтий степ, де вряди-годи з'являлись i зникали сiрi постатi, здавався ïм задушною в'язницею з залiзним розпеченим дахом. Вони почували себе зовсiм окремiшними, загубленими серед невiдомих просторiв, де ïх здибає тiльки бiль i смерть. А душнi липневi ночi гнiтили ïх своєю запашнiстю. Найбiльше турбувало ïх, що бою не було вже три днi. Жодного стрiлу не було чутно i розвiдка безнастанно блукала, не натрапляючи на ворога. Все те змiцнило ïх на думцi, що козаки обходять ïх, несподiвано налетять зi своïми довгими гострими списами, жорстокi, безпощаднi, мов зграя шулiк на беззахисних курчат. Рубатимуть ïх, буде надлюдський бiль од ран, що порiжуть голови й спини, буде жах перед болем i смертю. Напруження знесилило ïх так, що вони й не гадали про опiр. Рушницi, що вони ïх мали, були неминучим, але недоцiльним додатком, що його треба буде кинути, коли врештi розвiється невiдомiсть, i довгi списи, мов тисячi пронизливих пучок, потягнуться до ïх грудей. I вони прагнули сього, щоб позбутися важкоï нерухомости лежання, та безсонного очiкування, що в'ялило ïх, як сонце траву серед одноманiтностi жовтих просторiв. Врештi те сталося. На четвертий день, коли сонце без жалю висмоктувало зiвсюди заховану вогкiсть, наглi громи гармат, гряд кулеметiв i рушниць напоïли залiзом спраглу землю. А тi, хто лежав у шанцях, припали щiльно до землi, нерухомi, сiрi, як i вона, приголомшенi смертельним дощем, що рясно падав на них з-пiд чистого, палючого неба. Вони прагнули зробитися непомiтними, забитись у найменшi щiлинки, аби зберегти своє життя. Покинувши поруч себе рушницi, зацiпивши зуби й кулаки, вони важко вiдчували здеревiле биття серця та передсмертну зачучверiлiсть своïх скандзюблених членiв. Коли ж позад них несподiвано повстали жвавi ряди людей з багнетами, що лиснiли на сонцi, а збоку посунули на них кiньми списи, що ïх вони давно вже сподiвались у глибинах душi, — вони враз одiрвались од землi, кинулися врозтiч, як безладна течiя а битого посуду, падали, подiрчавленi кулеметами й роздертi гарматами, i ïх тiло, що боялось залiза, було важке, мов купа камiння. Ïх заскочено, i серед голого степу вiдбувся пишний бенкет насолоди й жаху. Пил, що хмарами йшов з-пiд кiнських копит, укрив завiсами шлюбне лiжко, де вигуки скаженого захоплення лунали над зойками й 'благанням, де жорстокi руки з несамовитоï жаги дерли безвiльне тiло, .i незаймана кров тихо точилась на темнi простирадла землi. А гармати бухали, мов великий годинник, що вимiряв час сих кривавих обiймiв. За чверть години все стихло. Осiвся пил, i стомленi козаки, обливаючись потом з утоми i сонця, злазили з коней та серед одтятих голiв i пошматованих < тiл, з лайкою й бiйкою роздягали тих, хто лишився живий. Врештi вони погнали ïх перед себе, сю юрбу людей у бруднiй бiлизнi, що сунулась одностайною купою, мов понура отара запилених овець. Годин зо двi плентались вони до незнайомого мiста, а там ïх загнано у казарменний двiр. Незабаром виïхав до них верхи генерал, командир добровольчого полку, що здобув мiсто i полонив ïх. Вони не злякались генерала, бо отупiли з утоми, були прибитi пережитим жахом та свiдомiстю прийдешнiх кар. — Га! Комунiсти! Грабiжники! Жидiвськi посiпаки! Юрба затаïла вiддих i не ворушилася. Всiм хотiлося, щоб генерал швидше ïхав собi, аби можна було хоч на мить упасти на землю i так лежати. А той, помiркувавши з хвилину, щось нервово промовив до осавула i подався геть. Тодi осавул скомандував, Жидам вийти з юрби i стати окремо. Тим часом, як Грицько Островський, помкомсотнi1 i секретар комосередка2 щойно розбитого червоного полку, мав виходити, йому нараз спало на думку затаïти своє жидiвське походження, скориставши зi своєï неподiбностi до жидiвського типу. Вiн ще не ворухнувся був, враз прийнявши таку постанову, i лишився стояти, несвiдомо притаïвши вiддих, нiби ховаючись. Але його й так непомiтно було за юрбою. Вiн був маленький, тендiтний i здавався хлопчаком, дарма що май понад двадцять рокiв. Щохвилини вiн радiв зi своєï вигадливостi. Адже ж вiн справдi зовсiм не схожий на Жида! Вимова бездоганна. Документи взято разом з одежею. Хто догадається, що вiн Жид? Не дурно його батько любив частенько говорити: — Моєму синовi справдi вигiдно жити, бо вiн живе в машкарi. Сей спогад здався Островському таким кумедним, що вiн мало не зареготав. I злякавшись одразу свого недоладного пориву, що мiг зрадити його таємницю, вiн непевно озирнувся навкруги. Вiсiм Жидiв уже стояли геть, з руками, скрученими за спиною. Коли Островський глянув на них, його попередня радiсть стала в'янути пiд натиском якогось липучого сорому. Але вiн швидко пригасив сей недоречний прояв нацiонального почуття. — Я — комунiст, — сказав вiн сам собi. Вiн лiг за прикладом iнших полонених, i насолода спочинку заслонила йому всi почуття й мiркування. — Запевне ïх стратять, — мляво подумав вiн про зв'язаних спiвплеменцiв i нагло зовсiм стороннiй спогад прийшов йому до свiдомостi. Вiн згадав свого комсотнi3, що пiд час балачки, якось сказав йому: 1 — Коли б мене мали заполонити, я застрелився б. Адже ж мене однаково розстрiляють! Справдi, сьогоднi, коли козаки оточили ïх, комсотнi3 застрелився. Його колишнi слова яскраво повстали перед Островським, i той збентежився — То малодушнiсть або велика помилка, — гадав вiн, заспокоюючи себе, — яка користь нам з його вчинку? Його нема вже в наших лавах, а я живий i сподiваюся жити. Гострий крик урвав його мiркування. Зв'язаних Жидiв вiшано й один з них скажено пручався та галасував. Його били й тягли до петлi, вчепленоï за гiлляку. Кiлька хвилин на казарменному подвiр'ï була метушня, лайка й гукання. Нашвидку зробленi петлi погано, зашморгувались i козакам доводилось чiплятись за ноги страчених i зависати на них, щоб тi напевно подушились. Всi полоненi були до краю здивованi: вони гадали, що Жидiв тiлько розстрiляють, а тим часом ïх повiшено. Островський дивився на кару. Почував себе надзвичайно дужим i стискав кулаки. Коли Жидiв повiшено, на подвiр'ï стихло. Полоненi мовчки лежали на землi. Островський пiдвiвся на лiкоть i став поволi студiювати подвiр'я. Праворуч, у високому парканi кiлька дощок виломано i в ту дiрку можна було пролiзти, вiн з ледве укритим ляком окинув очима своïх товаришiв, — чи нiхто не помiтить, бува, в який бiк вiн дивився. Але вони здебiльшого лежали, заплющивши очi; дехто копирсав землю. Островський беззвучно засмiявся i потер руки. Погляд його упав на повiшених i тi трупи одбились, йому в свiдомостi, як чудернацькi знаки запитання. В душi йому знову ворухнулось тягуче чуття, мов сум за батькiвщиною. Вiн зiтхнув. — Яка користь iз того, що й я висiв би з ними разом? — подумав вiн, лягаючи. Вiн довго мостився, викликаючи невдоволення, i врештi заспокоïвся, поклавши голову на груди свого сусiда; той нервово ворухнувся був, щоб позбутися дотику i ваги, але Островський уперто затримав свою голову на мiсцi. Так вiн чекав ночi. Надвечiр полоснув дощ i полоненi заворушились, змокрiлi й безпораднi. Вони так i лишились серед двору сiрим натовпом неохайного лахмiття, боячись сховатися де-небудь, щоб не накликати зайвим рухом лайки i кари. Вони тиснулись один до одного, сплiтались i тремтiли, як сполошена купа млявого черв'яччя. А за дощем упала глуха нiч, осяяна вряди-годи примарними блисками далекоï громовицi. Повiтря, насичене вогкiстю, нерухливими хвилями повисло над землею. Блiде свiтло лiхтаря, повiшеного над хвiрткою, миготiло, поринаючи в темряву, кроки вартових невиразно хлюпали по болоту та мiшалися з неясними вигуками й уривками пiсень. Вогкiсть ковтала всi згуки i врештi над подвiр'ям запанувала чорна тиша, страшна й таємнича, як стрiмке провалля безоднi. Островський облишив товаришiв, що тремтiли, присiвши карачки, i беззвучно поплазував серед калюж казарменного двору, полохаючись власного дотику. Рiдке болото пройшло крiзь бiлизну i липло йому до голого тiла, в рот набивалася липка земля, вiн задихався, випльовуючи ïï, i волочився далi, прямуючи до дiрки в парканi. З чверть години вiн вигинався там, шукаючи ïï, наштрикувався на штахети, дер собi руки й груди об колючий дрiт, що сповивав паркан, i сей час безпорадноï блуканини серед темряви й розпучливоï тишi, коли хотiлося завити з холоду та зневiри, так виснажив його, що намацавши дiрку, вiн оскаженiло схопився за перекладини паркану i завмер над отвором, зцiпивши зуби, як звiрюка над ïжею, здобутою в кривавiй борнi... Потiм швидко прослизнув у нiрку i поплазував полем, гребучись ногами й руками в болотi. I, враз схопившись, майнув навпростець, витягнувши вперед руки, розбризкуючи калюжi, спотикаючись та сковзаючись по набряклiй землi. i Дiставшись до незнайомих будинкiв, вiн намацав рукою дерев'яну браму i прихилився був до неï, щоби спочити: але ноги йому пiдiгнулися i вiн упав у болото. Видряпавшись накарачки, вiн став вiддихувати. Вогкiсть пронизувала його давучим холодом i жах подвоював його втому. Бiлизна нестерпуче липла до тiла i вiн став гикати з холоду й огиди. Упавши знову ничма, вiн розпачливо бився грудьми об землю, захлинаючись од сухоï блювоти. Задушливi спазми котились йому з шлунка пiд горло, вiн харчав, ковтаючи землю, I його маленьке тiло, вкрите лепом, термосилось, мов рухлива булька болота Згодом вiн принишк. З безсилля вiн був напрочуд спокiйний, нiби й треба було, що вiн лежить Виваляний у багнi, десь невiдомо, нiкому не знаний втiкач, як шматок здохлятини в придорожнiй канавi. Вогкiсть зробилась теплою i ниття пошарпаного тiла пестило пестощами напахтених губ. Таким зустрiло його пишне свiтання лiтнього дня. Вiн розтулив очi й бачив, як на крайнебi сходили червонi троянди i поскидали по обрiю своï довжелезнi пелюстки. Поцiлунки свiтла визволяли поглиненi нiччю будинки i вiн нiби народжувався з болота в теплiм паруваннi землi. Проте його жахнуло свiтло, що полилося навкруги. Темрява його ховала, а тепер посунуть вулицями люди, побачать його, i скрутять назад йому руки. Вiн схопився й попростував, поволi дибаючи закляклими ногами. Все навкруги було страшенно чуже, одлиски сонця по вiкнах завдавали йому тремтiння I нiколи ще вiн так не боявся зустрiти людину. Та врештi зустрiв. Вiн уздрiв ïï ще здалеку i пручнувся був бiгти, але тiло його обважнiло i вiн спинився. А постать посувалася щораз ближче. Спасенна думка спала йому в голову — прикинутись божевiльним. Так, реготати, кидатись на людей i вити, як собака. I та постать, що суне, нехай буде за першу жертву. Островський вдивився в неï — i о радосте, то був Жид. Вiн кинувся до нього, простяг руки й гукнув по-жидiвському: — В iм'я Бога! Рятуйте! Вiн гукав верескливим голосом, повним розпуки й жаху. Все тiло його тремтiло й вигиналось, i сам вiн здавався ще меншим, нiж справдi був, якимсь чорним недоростком iз болотяною машкарою на обличчi. Зустрiчний одсахнувся геть, а Островський хапав його за одежу i безладно розповiдав свою напiв вигадану, напiв правдиву iсторiю. — Я полонений... Мене змобiлiзували большевики... Батько мiй кравець... Ми — мирнi люди... Я втiк... Я лежав пiд брамою в болотi... Рятуйте, я ж Жид! Мене нiхто не порятує... Я Жид! Швидше, швидше... Вiн ухопив зустрiчного за полу сурдута i тяг його до найближчого будинку. — Ох, Боже мiй! — сполошено вiдповiдав той. — Ну, куди ви тягнете мене до чужоï хати? Я йшов на базар i ось... ну, заспокойтесь, ми пiдемо до синагоги... За два днi Островський у доброму вбраннi з фальшованим паспортом у кишенi, прощався на двiрцi з секретарем мiськоï партiï Поалей-Цiон. — Прощайте й не дякуйте, — казав той, — се наш обов'язок. Найкраща подяка — се праця. Ми дали вам доручення до сiонiстiв вашого мiста — виконайте ïх i працюйте далi. Нiколи не забувайте, Що Жидам є єдиний шлях — шлях до Сiону. — Будьте певнi, — вiдповiдав Островський, — я виконаю все. А в нашому мiстi праця якнайбiльше потрiбна. Секретар Поалей-Цiону на хвилину затримав його руку. — Ви на диво несхожi на Жида, — промовив вiн. — Я шкодую сього, — вiдмовив Островський, — менi хотiлося б бути цiлковитим Жидом. Сiонiст вдячно стиснув йому руку. Островський вийшов на площадку вагона i радiсно втягав у себе хвилююче повiтря. Щойно вистраждане здалося нараз дитячою марою, нiкчемним страхiттям, над яким хiба смiятися варто, i серед миготливих краєвидiв вiн почув себе пташиним спiвом над барвистими степами. Тепер вiн без збентеження згадав про свого комсотнi, що застрелився з надмiрноï чесностi. Йому навiть стало шкода тоï чудноï людини, що не змогла побороти в собi забобону i згинула марно. Од'ïхавши кiлька станцiй, Островський почув себе дужим переможцем. Вiн жартiвливо переглянув папери, що дали йому сiонiсти, пошматував ïх i викинув у вiконце. — Дурники, дурники, — глузливо гадав вiн, — найшли єдиний шлях. Нехай тiльки ми вiзьмемо мiсто назад, я покажу тому секретаревi, кудою йти; буде вiн у ЧК замiсть Сiону! 1921 р. 1 Помiчник коменданта сотнi. 2 Комунiстичного осередка. 3 Комендант сотнi. (Правопис — за оригiналом). [Тобто ЛНВ.] Вперше надруковано 1923 р. В Лiтературно-науковому вiснику. До тексту в Лiтературнiй Украïнi додано такий вступ: Повiдомлення, що В. Пiдмогильний написав оповiдання Комунiст, з'явилося вперше у Хронiцi збiрника Вир революцiï (Катеринослав, 1921). Потiм промайнула скупа згадка, що автор читав його на одному з лiтературних вечорiв у Києвi. Пiсля цього слiд оповiдання загубився, як i тодi ж написаноï новели За день (останню нещодавно розшукано й опублiковано в Лiт. Украïнi 1989 року). Дослiдники вважали його втраченим. Переглядаючи Лiтературно-науковий вiстник, що пiсля революцiï 1917 року почав виходити у Львовi за редакцiєю Д. Донцова, я зненацька зупинив свою увагу на вступному словi редакцiï до першого номера 1923 року. Повiдомляючи своïх читачiв про зростання авторитету й тиражу видання, журнал зазначав: В останнi часи лiтературно-науковому Вiстникови вдалося з'єднати нових спiвробiтникiв також на Великiй Украïнi; в сiй книзi iде друком перше оповiдання, отримане нами з Сов. Украïни (Комунiст). Твiр, поданий на подальших сторiнках ЛНВ дуже нагадував поетику тогочасного В. Пiдмогильного. Але автор зазначався... П. Вальчук. Що це псевдонiм — очевидно: журнал на Радянськiй Украïнi вважався нацiоналiстичним виданням, i вiдверто накликати на себе бiду жоден автор, зрозумiло, не мав бажання. Проте, коли шукати зв'язкiв з Пiдмогильним, вони напрошувалися порiвняно легко: одноразовi псевдонiми завжди варiюються в межах справжнього прiзвища й iменi. Отже, з iменi Валер'ян — Вальчук. Але це, хоча й близький, а все-таки лише здогад. Вiн не давав права на публiкацiю. Минулого лiта вдалося ознайомитися з судовою справою В. Пiдмогильного (грудень 1934 — березень 1935) в архiвах КДБ. У протоколi допиту вiд 17.ХII.34 р. на запитання слiдчого, якi твори були виданi за кордоном, В. Пiдмогильний називає оповiдання В епiдемiчному барацi, збiрку Повстанцi. I додає: Крiм цих творiв, було надруковано в Лiт. Науковому Вiстнику моє оповiдання Комунiст. На запитання, коли написанi всi цi твори, вiн вiдповiв: 1920 — 1921 роки.
КомунIст


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация