МIсто



Категории Валер'ян Пiдмогильний ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

ЧАСТИНА ПЕРША
Здавалось, далi пливти нема куди. Спереду Днiпро мов спинився в несподiванiй затоцi, оточений праворуч, лiворуч i просто зелено-жовтими передосiннiми берегами. Але пароплав раптом звернув, i довга, спокiйна смуга рiчки протяглася далi до ледве помiтних пагоркiв на обрiï. Степан стояв коло поруччя на палубi, мимоволi пiрнаючи очима в ту далечiнь, i мiрнi удари лопастей пароплавного колеса, глухi капiтановi слова коло рупора вiдбирали снагу в його думок. Вони теж спинялись у тiй туманнiй далечинi, де непомiтно зникала рiчка, немов обрiй становив останню межу його прагнень. Хлопець поволi глянув по ближчих берегах i трохи збентежився — на поворотi праворуч виникло село, приховане доти за лукою. Серпневе сонце стирало бруд з бiлих хаток, мережило чорнi шляхи, що гналися в поле й зникали десь, посинiвши, як рiчка. I здавалось, той зниклий шлях, з'єднавшись iз небом у безмежнiй рiвнинi, другою галуззю вертався знову до села, несучи йому ввiбраний простiр. А третiй шлях, скотившись до рiчки, брав до села свiжину Днiпра. Воно спало серед сонячного дня, i таємниця була в цьому снi серед стихiй, що живили його своєю мiццю. Тут, при березi, село здавалось питомим витвором просторiв, чарiвною квiткою землi, неба й води. Його село, те, що Степан покинув, теж стояло на березi, i зараз вiн несвiдомо шукав спорiдненостi мiж своïм та цим селом, що випадково трапилось йому на великiй путi. I радiсно почував, що ця кревнiсть єсть i що в цi хати, як i в своï покинутi, вiн би зайшов господарем. З жалем дивився, як тане воно, одсуваючись за кожним рухом машин, i от пасмо гидкого диму сховало його зовсiм. Тодi Степан зiтхнув. Може, це було вже останнє село, що вiн побачив перед мiстом. Вiн почував у душi своïй невиразне хвилювання i млость, мов лишив у своєму селi й по всiх, що бачив був, не тiльки минуле, але й надiï. Заплющивши очi, вiн пiддався сумовi, що колисає душу. Коли розiгнувся вiд поручнiв, побачив коло себе Надiйку. Не чув, як вона пiдiйшла, i зрадiв, хоч i не кликав ïï. Вiн тихо взяв ïï за руку. Вона здригнулась, не пiдводячи голови, дивилась на вiяловидну хвилю, що гнав своïм носом пароплав. Вони жили в одному селi, але досi були мало знайомi. Тобто вiн знав, що вона iснує, що вчиться i не ходить на вулицю. Кiлька разiв навiть бачив ïï в сiльбудi, де вiдав бiблiотекою. Але тут вони здибалися нiби вперше, i спiльнiсть долi зблизила ïх. Вона, як i вiн, ïхала вчитися до великого мiста, в них обох у кишенях були командировки, а перед ними — нове життя. Вони разом переходили кордон майбутнього. Щоправда, ïй було трохи певнiше — вона ж хвалилась, що батьки достачатимуть харч, а вiн мав тiльки надiю на стипендiю; вона ïхала на помешкання до подруг, а в нього був тiльки лист вiд дядька до знайомого крамаря; у неï i вдача була жвавiша, а вiн був зосереджений i нiби млявий. За своï двадцять п'ять рокiв вiн був пiдпасичем-приймаком, потiм просто хлопцем, далi повстанцем i наприкiнцi секретарем сiльбюро Спiлки робземлiсу1. Тiльки одну перевагу проти неï мав — був здiбний i не боявся iспиту. За цей день на пароплавi вiн встиг розтлумачити ïй багацько темних сторiнок соцiальних наук, i вона зачаровано слухала його принадний голос. Одiйшовши вiд нього на мить, вже почувала раптову нудьгу й новi, ще не з'ясованi економiчнi проблеми. А коли вiн починав викладати ïх, ïй хотiлось, щоб хлопець розповiв щось iнше, про своï сподiвання, про те, як вiн жив тi роки, коли вони ще не зналися. Та вона тiльки дякувала йому за вказiвки й переконано додавала: — О, ви одержите стипендiю! Ви такий знаючий! Вiн посмiхався, йому приємно було чути собi хвалу й вiру в своï сили вiд цiєï синьоокоï дiвчини. Справдi, Надiйка здавалася йому кращою вiд усiх жiнок на пароплавi. Довгi рукава ïï сiроï блузки були милiшi йому за голi руки iнших; комiрець лишав ïй тiльки вузеньку стьожку тiла на виднотi, а iншi безсоромно давали на очi всi плечi й першi лiнiï грудей. Черевики ïï були округлi й на помiрних каблуках, i колiна не випинались раз у раз iз-пiд спiдницi. В нiй вабила його нештучнiсть, рiдна його душi. До тих iнших жiнок вiн ставився трохи погордо, трохи, боязко. Почував, що вони не зважають на нього, навiть зневажають за його благенький френч, рудий картуз i вицвiлi штани. На зрiст вiн був високий, тiлом мiцно збудований i смуглий на обличчi. Молодi м'якi волосинки, неголенi вже тиждень, надавали йому неохайного вигляду. Але брови мав густi, очi великi, сiрi, чоло широке, губи чутливi. Темне волосся вiн одкидав назад, як багато хто з селюкiв i дехто тепер з поетiв. Степан тримав свою руку на теплих Надiйчиних пальцях i замислено дивився на рiчку, пiщанi крутi береги й самотнi дерева на них. Раптом Надiйка випросталась i, махнувши рукою, промовила: — А вже Киïв близько. Киïв! Це те велике мiсто, куди вiн ïде учитись i жити. Це те нове, що вiн мусить у нього ввiйти, щоб осягнути свою здавна викохувану мрiю. Невже Киïв справдi близько? Вiн збентежився i спитав: — А де ж Левко? Вони оглянулись i побачили на кормi гурт селян, що розташувались там iз обiдом. На розгорнутiй свитцi перед ними лежав хлiб, цибуля i сало. Левко, студент-сiльськогосподарник з ïхнього ж села, теж сидiв коло них i живився. Вiн був лагiдний i грубший, нiж дозволяв його зрiст, отже, з нього був би колись iдеальний панотець, а тепер — зразковий агроном. Сам з дiда-прадiда селюк, вiн чудово вмiв би допомогти селяниновi чи то казанню, чи науковими порадами. Учився вiн дуже акуратно, ходив завсiгди в чумарцi й над усе любив полювання. За два роки голодного перебивання в мiстi цiлком виробив i оформив основний закон людського iснування. З поширеного за революцiï гасла: хто не робить, той не ïсть вiн вивiв собi категоричну тезу: хто не ïсть, той не робить i прикладав ïï до всякого випадку й нагоди. Селяни тут, на пароплавi, охоче почастували його своïми немудрими харчами, а вiн зате розповiв ïм цiкавi речi про планету Марс, про сiльське господарство в Америцi та про радiо. Вони дивувались i обережно, трошки насмiшкувато, потай вiри ие ймучи, розпитували його про цi дива i про Бога. Левко пiдiйшов до своïх молодих колег, посмiхаючись i трохи похитуючись на куцих ногах. Посмiхатися й бути в доброму гуморi було його основною властивiстю, критерiєм його ставлення до свiту. Нi бiдування, нi наука не змогли вбити виробленоï пiд тихими вербами села доброзичливостi. Степан i Надiйка вже зв'язували своï клунки. Ще один поворот стерна, i кiнець пiскуватих горбiв рiчки лiворуч лягли сiрi смуги мiста. Пароплав протяжно крикнув перед розведеним понтонним мостом, i цей пронизливий гук озвався в Степановому серцi болiсною луною. Вiн забув на ту мить про своï нiби здiйснюванi жадання i тужливо дивився на струмiнь бiлоï пари над свистком, що давав останнiй сигнал його минулому. I коли свист раптом ущух, в душi його стало тихо i мертво. Вiн вiдчув десь вглибинi дурний натиск слiз, зовсiм не вiдповiдний до його вiку й становища, й здивувався, шо ця вiльгiсть ще не висохла в злиднях i працi, що вона затаïлась i от несподiвано й недоречно заворушилась. Це так вразило його, що вiн геть почервонiв i одвернувся. Але Левко помiтив його хвилювання. Вiн поклав йому руку на плече й промовив: — Не журись, хлопче! — Та я нiчого, — нiяково вiдповiв Степан. Надiйка засипала Левка запитаннями. Вiн мусив назвати ïй кожен горб, кожну церкву, мало не кожен будинок. Та Левко виявив мало знання мiсцевостi. Лавру, правда, вiн назвав, пам'ятник Володимировi2 теж, а що й горба того звуть Володимирським, вiн напевно ручитися не мiг. В Києвi вiн обертався в обмеженому i визначеному колi — вул. Ленiна, де вiн мешкав, — iнститут. З цього шляху вiн майже не сходив, хiба що бував тричi на зиму в 5-му Держкiно на американських трюкових фiльмах та виïздив вряди-годи полювати по лiнiï Киïв — Тетерiв3. Тому вiн безсилий був задовольнити Надiйчину цiкавiсть, що роз'ятрювалась дедалi. Купи будинкiв, таких крихiтних i кумедних здаля, захоплювали ïï, i вона зраджувала веселим смiхом свою радiсть, що там житиме. Але увага ïï швидко вiдхилилась вiд мiста. Вона дивилась на моторнi човни, що бадьоро стукотiли по рiчцi, на човни звичайнi, де напiвголi засмаглi спортсмени вправляли м'язи й весело хитались на хвилi, що гнав пароплав. Смiливi плавцi кидались мало не пiд саме колесо й радiсно гукали. I раптом повз пароплав бiлим привидом пролинула трищоглова яхта. — Дивiться, дивiться! — скрикнула дiвчина, задивившись на незвичайнi трикутнi вiтрила. На палубi яхти було троє хлопцiв i дiвчина в серпанку. Вона здавалася русалкою з давнiх казок, ïй не можна було навiть заздрити. Що ближче до Києва, рух на рiчцi бiльшав. Спереду лежав пляж — пiщаний острiв серед Днiпра, де три моторки невгамовно перевозили з пристанi купальникiв. Мiсто спливало згори до цього берега. З вул. Революцiï широкими сходами до Днiпра котилась барвиста хвиля юнакiв, дiвчат, жiнок, чоловiкiв — бiло-рожевий потiк рухливих тiл, що передчували насолоду сонця й води. Серед цiєï юрби не було сумних — тут, край мiста, починалась нова земля, земля первiсноï радостi. Вода й сонце приймали всiх, хто покинув допiру пера й терези — кожного юнака, як Кия4, i кожну юнку, як Либiдь5. Мiсяцями погнобленi в одежi бiлi тiла виходили з в'язницi, розцвiтали бронзою в гарячiй млостi на пiску, як загубленi десь на нiльських берегах дикуни. Тут на мить кожному воскресало первiсне голе життя, i тiльки легкi купальнi костюми нагадували за тисячолiття. Контраст похмурих споруд над берегом i цього безжурного купання здавався Надiйцi разючим i чарiвним. В цих протилежностях вона усвiдомлювала розгiн мiського життя i його можливостi. Дiвчина не ховала свого захвату, ïï слiпила рябизна костюмiв, гама тiл вiд блiдо-рожевих, допiру виставлених на сонце, до брунатно-чорних, уже загартованих у пекучому промiннi лiта. Вона пристрасно приказувала: — Як це гарно! Як це гарно! Степан аж нiяк не подiляв ïï пiднесення. Видовисько голоï, безглуздоï юрби було глибоко неприємне йому. I той факт, що Надiйка теж приєднується до того смiшного, безпутного натовпу, його прикро вражав. Вiн похмуро сказав: — З жиру це все. Левко дивився на людей вибачливiше: — Сидять по конторах, ну й дурiють. Зiйшовши в тиснявi на берег, вони стали осторонь, пропускаючи перед себе навалу пасажирiв. Надiйчине пiднесення вже зiв'яло. Мiсто, що вiддалiк було бiле вiд сонця й легке, тепер важко нависало над нею згори. Вона боязко поглядала навкруги. Ïï глушило гукання перекупок, свистки, брязкiт автобусiв, що рушали на Дарницю6, i рiвне пихкання паровоï машини десь поблизу на млинi, Степан скрутив з махорки цигарку й закурив. Вiн мав звичку спльовувати пiсля цього, але тут ковтнув слину з гiрким махорочним пилом. Все навкруги було дивне й чуже. Вiн бачив тир, де стрiляли з духових рушниць, ятки з морозивом, пивом та квасом, перекупок з булками, насiнням, хлопчакiв з iрисками, дiвчат з кошиками абрикос i морелей. Повз нього пропливали сотнi облич, веселих, серйозних i заклопотаних, десь голосила обiкрадена жiнка, кричали, граючись, пацани. Так звичайно тут є, так було, коли його нога ступала ще м'якою курявою села, так буде й надалi. I всьому цьому вiн був чужий. Пасажири всi розiйшлися. Пароплави почали розвантажувати. Довгими сходами пiшли пiвголi вантажники з лантухами, паками, садовиною. Потiм понесли розчепiренi волов'ячi тушi й покотили засмоленi смердючi бочки. Левко повiв ïх, показуючи дорогу. На вул. Революцiï ïхнi шляхи розходились: Степанiв на Подiл7, iнших двох — на Старий Город8. — Ти ж до мене переходь, як що там, — сказав Левко. — Адресу записав? Степан хутко попрощався з ними й звернув праворуч, розпитуючи вряди-годи дороги в перехожих. Проходячи повз книгарню, вiн спинився коло вiтрини й почав розглядати книжки. Вони були рiднi йому ще змалку. Ще не вмiючи читати, зовсiм хлоп'ям, вiн гортав єдину книгу, що прикрашала божницю дядьковоï хати, — якийсь столiтнiй журнал з безконечними портретами царя, архiмандритiв та генералiв. I якраз не малюнки, а низки чорних рiвненьких знакiв вбирали його очi. Вiн навiть не пам'ятав, як вивчився читати. Якось випадково. I потiм з насолодою вимовляв слова, аж нiяк не розумiючи ïхнього змiсту. Коло вiтрини вiн стояв довго, читаючи одну за одною назви книжок та видавництв i дати рокiв. Про деякi вiн думав, що вони будуть потрiбнi йому в iнститутi. Але чудне враження справляла на нього ця маса томiв, що серед них вiн побачив тiльки одну читану книжку. В них немов зосередилося все те чуже, що мимоволi лякало його, всi небезпеки, що вiн мусив побороти в мiстi. Наперекiр розумовi й усiм попереднiм розрахункам, безнадiйнi думки, спочатку нiби питання, почали опановувати хлопця. Ну, навiщо було сюди забиватись? Що буде далi, як вiн житиме? Вiн пропаде, вiн старцем вертатиме додому. Чом було не ïхати до свого окружного мiста на педкурси? До чого цi хлоп'ячi вигадки з iнститутом i Києвом? I хлопець стояв коло невеличкоï подiльськоï книгарнi, що здавалась йому слiпучою, немов вагаючись, чи не вертати на пристань. Я притомився з дороги, — подумав вiн. На рахунок цiєï притоми вiн i поклав ту обважнiлiсть м'язiв та неохоту рухатись, що його тут обняла. Але почував вiн себе посланцем, що виконує надзвичайно важливе, тiльки чуже доручення. Своï давнi бажання вiн раптом вiдчув, як стороннiй примус, i скорився йому не без глухоï вiдрази. Вiн пiшов далi пiд владою своïх побляклих на мить, але чiпких мрiй. На Нижньому Валу9 одшукав тридцять сьомий номер, зайшов хвiрткою на подвiр'я i постукав на ганку в глухi, поïденi червою дверi. За хвилину йому вiдчинив чоловiк у жилетцi, з куцою борiдкою i сивиною в волоссi. Це й був рибник Лука Демидович Гнiдий, що за часiв революцiï та мiських злиднiв був зробив рiдне Степанове село Теревенi центром своïх крамообмiнних операцiй, завжди спиняючись у хатi його дядька. Тепер рибник мав поквитатись за цi вигоди, хоч роки тi вже минули, та й були зовсiм не такi, щоб ïх приємно згадувати. Вiн трохи злякано глянув на Степана поверх окулярiв, потiм неспокiйно розiрвав конверт, переглянув листа й мовчки пiшов, читаючи його, до хати. Степан лишився сам перед розчиненими дверима. Клунки муляли йому плече, i вiн скинув ïх додолу. Почекавши хвилин кiлька, i сам сiв на ганковi. Вулиця перед ним була порожня. За весь час, що вiн тут був, пiшки не пройшов нiхто, тiльки вiзник проïхав, попустивши вiжки. Хлопець почав крутити цигарку, зосередивши на нiй всю увагу, як людина, що хоче вiдхилитись вiд настирливих, але недоцiльних думок. Помалу послинив край грубого махоркового паперу, обережно залiпив свiй вирiб i полюбувався на нього. Цигарка вийшла напрочуд рiвна, трохи загострена на кiнцi, щоб краще було запалювати. Взявши ïï в рот, Степан одкинув полу свого френча й засунув руку в глибоку, але єдину кишеню в штанях — з другого боку кравець пошкодував матерiалу, цiлком правдиво мiркуючи, що єсть люди, яким досить i однiєï кишенi. Природа могла б, за цим кравецьким здогадом, заощадити собi в багатьох осiб по оку чи вуху, як i раджено ïй в мiфак про циклопiв. Перебравши рукою скарби, що в тiй кишенi були — ножик, старий гаман, випадковий Ґудзик i хустку, вiн видобув коробок сiрникiв, але порожнiсiнький. Останнього сiрника вiн витратив на пристанi. Степан кинув його додолу й роздушив чоботом. I тому, що закурити не мiг, хлопець хотiв курити ще бiльше. Пiдвiвшись, вiн пiдiйшов до хвiртки, виглядаючи випадкового курiя. Але подiльська вулиця була, як i ранiше, пустельна. Ряд низеньких старомодних будинкiв, кiнчався коло берега обдертими, давно не мазаними халупами. За пiвкварталу з вулицi зникав брук i пiшохiд. Самотня, гола вiд вiку тополя чудно стримiла перед якимсь вiкном. Раптом хтось на ганку гукнув його на iм'я, i хлопець здригнув, нiби спiймався на злочинi. Гнiдий кликав його. Я тут житиму, — подумав Степан, i ця думка здалася йому чудною, як тополя, що вiн зараз побачив. Але Гнiдий повiв його не до хати, а в глиб подвiр'я, до сарая. Степан iшов позаду й дивився йому в спину. Крамар був трохи згорблений i тонкий у ногах. Вiн був невисокий, але худi ноги його здавались довгими й негнучкими. I Степан подумав: як легко переламати такi ноги! Коло сарая Гнiдий одiмкнув замка, одчинив дверi й промовив: — Отут перебудете. Степан зазирнув йому через плече в невеличку комiрку. Це була маленька столярня. Коло стiни стояв верстат, на полицях уздовж лежало начиння. Навпроти темнiло крихiтне вiкно. Линув дух стружок i свiжого дерева. Хлопець так здивувався на своє примiщення, що навiть перепитав: — Оце тут? Гнiдий, дзенькаючи ключами, повернув до нього окуляри: — Вам же ненадовго? Обличчя його було в зморшках. Щось погноблене було в його очах. Степан несмiливо увiйшов i поклав у кутку своï клунки. Нахиляючись, вiн крiзь щiлину мiж дошками побачив своïх сусiдiв за перегородкою — пару корiв, що спокiйно ремиҐали коло ясел. Хлiв — ось де вiн має жити! Як тварюка, як справжнє бидло! Вiн вiдчув, як шпарко кинулось його серце i кров линула до обличчя. Випроставшись, вiн був червоний i зневажений; вiн глянув Гнiдому у вицвiле обличчя, що за ним, здавалось, не було нi бажання, нi думки, i, почуваючи якусь владу над ним, промовив: — Сiрника дайте. Прикурить. Гнiдий похитав головою. — Я не курящий... Та й ви обережнiше — тут дерево. Вiн причинив дверi, i ще хвилину було чути здалеку дзенькiт його ключiв. Степан великими кроками ходив по коморi. Кожен крок його був погрозою. Такого приниження вiн не чекав. Вiн iшов на голод, на злиднi, але не в череду. Щоправда, вiн пас корови колись. Так невже ж пiсля революцiï, пiсля повстань якийсь крамар, тонконоге нiкчемство, має право загнати його в хлiв? Маленьке вiконце в коморi темнiшало дедалi. Раптовий лiтнiй ще вечiр запинав його. Степан спинився коло нього. Понад лавою одноманiтних дахiв гнався в небо фабричний комин. Чорнi звоï диму нечутно зливалися з сiро-синiми присмерками. Так, нiби проходили крiзь небо, в глиб всесвiту. Його цигарка вже порвалась мiж пальцями й висипалась. Вiн скрутив нову й вийшов на подвiр'я. Ну що ж, пiде в хату, пiде в кухню й добуде вогню. Що там соромитись! Хiба це люди? Але на ганку сидiв якийсь юнак, i, коли Степан нахилився до нього припалювати, вiн сказав: — Закурiть моєï. Степан здивувався, але цигарку взяв. Розкурюючи, вiн дивився на юнака. Той байдуже пускав дим. Коли хлопець подякував йому, той мовчки кивнув головою, немов вiн про щось глибоко мислив i мав просидiти тут до ранку. Степан лiг у своïй кiмнатi на верстат, з насолодою вбираючи пахучий дим, що п'янив його. Вiн мрiяв, заплющивши очi, i доходив висновку, що все гаразд. Те, що вiн у хлiву, здавалось йому вже тiльки комiчним. Вiн двiчi стукнув кулаком у стiну до корiв, засмiявся й розплющив очi. Над комином у вiконцi стояв ясний молодик. II Надворi був уже зовсiм день, коли Степан прокинувся й схопився на верстатi. Тiло його занiмiло вiд лежання на голому деревi, але вiн не зважав на ту млость i з острахом протирав очi. Сьогоднi вступний iспит, чи не проспав вiн? Згадавши, що iспита призначено на першу годину, трохи заспокоïвся й потягнувся. Шия йому боляче щемiла, i вiн потер ïï рукою. Тихий одноманiтний дзюркiт чути було з-за перетинки, що межувала його мешкання вiд стiйла, — там доïли корiв. Це зовсiм заспокоïло його — ще рано. Вiн сидiв на верстатi, упершись руками в колiна, схиливши розкуйовджену голову, i пригадував. Деталi вчорашнього дня проходили перед ним ясною ниткою. Може, ще з часiв свого дитячого чередникування, лежачи в полi, плетучи батоги та кошики, вiн вкорiнив у собi звичку до самопоглиблення. I тепер, пригадуючи минулий день, лишився собою невдоволений. Вiн вiдзначив у собi певне вагання, якусь, хоч i хвилинну, занепалiсть — словом те, що можна назвати легкодухiстю. А права на це вiн, на свою власну думку, не мав жодного. Вiн — нова сила, покликана iз сiл до творчоï працi. Вiн — один з тих, що повиннi стати на змiну гнилизнi минулого й смiливо будувати майбутнє. Навiть за ту пахучу цигарку, покидьок якогось панича, його брав тепер сором. Степан вiдкинув з чола нависле волосся й почав хутко прибиратись. Витрусив френча, потер лiктем штани, щоб збити з них пил, i розв'язав своï клунки. В них були харчi, солдатська шинеля царського строю й перемiна бiлизни. Спорожнивши один клунок додолу, хлопець витер торбинкою чоботи, поплював на них i знову витер. Тепер вiн був зовсiм молодець. Замiсть недосяжного тим часом умивання, вiн вирiшив скупатися пiсля iспиту в Днiпрi i взявся до снiданку. Мав аж три паляницi, з пiвпуда пшеничного борошна, фунтiв з чотири сала, десяток варених яєць i торбинку гречаноï крупи. Несподiвано з клунка викотилось пара картоплин, i хлопець голосно засмiявся на таку знахiдку. Поклавши всi своï ïстiвнi достатки на верстатi, поставивши поруч для порядку одв'язаний вiд торби походовий казаночок, вiн уже заходився краяти хлiб, як зненацька згадав про фiзкультуру. Йому конче захотiлось розпочати день нормально, по-мiському, так, нiби вiн уже зовсiм у нових обставинах освоïвся. Важливо ж вiдразу поставити себе в норму, бо норма й розпорядок — перша запорука досягнень! Степан пiдвiвся й почав шукати вiдповiдного об'єкта на вправи. Схопивши лаву, вiн кiлька разiв пiдкинув ïï, посмiхаючись на свою спритнiсть та пружнiсть своïх м'язiв. Поставивши ïï, вiн ще не був задоволений. Любовно помацавши своï бiцепси, пiдплигнув, схопився край низькоï бантини й почав пiдiйматися на руках, дедалi швидше, з бiльшим напруженням i завзяттям. I коли, зрештою, сплигнув на землю, червоний вiд натуги й задоволення, то, повернувшись до дверей, побачив жiнку з дiйницею в руцi. Вона дивилась на нього злякано й стурбовано. — Це я тут спав, — пробурмотiв хлопець. — Менi дозволили. Вона мовчала. Степан почував себе трохи нiяково — не тому, що був без френча й натiльна сорочка йому повисмикувалась вiд рвучких рухiв з-пiд очкура, як льоля в малого, — вiн мав одежу тiльки за оборону вiд холоду, але сам розумiв, що його фiзкультура а даному разi вийшла з належних ïй меж, обернувшись у пустощi, не гiднi нi його поважностi, нi становища. Та ще й ця доярка буде, може, плескати язиком, що вiн пробував вилiзти на горище й щось украсти! Вiн одкинув назад волосся й хотiв, вважаючи розмову за скiнчену, братись до снiданку, але вона зайшла в його кабiнет, глянула на його речi й поставила долi вiдро з молоком. — Твердо було спати? — сумно, якось стомлено спитала вона, помацавши рукою верстат. — Н-да, — невдоволено пробурчав Степан. Все-таки вона не йшла. Що ïй, власне, треба? Що це за оглядини такi пильнi й пiдозрiливi? Вiн недвозначно похмурився. — Я хазяйка тут, — нарештi пояснила жiнка. — Молока трохи налити? Хазяйка! Сама корови доïть? А, профспiлка кусається з прислугою! Звичайно, вiд доярки, свого брата, Степан узяв би молоко, але добродiйства вiд хазяйки йому не треба! — Я не хочу молока, — вiдповiв вiн. Проте хозяйка, не чекаючи вiдповiдi, вже наливала йому казаночок. — Умитись у дворi можна, там кран єсть, — додала вона, забираючи вiдро. Степан дивився ïй услiд. У неï була товста, округла спина — роздобрiла на довiльних харчах! Вiн сердито надiв френча й застебнувся. Нарiзавши сала та хлiба, почав снiдати, мiркуючи про iспити. Нема чого йому боятися! Математика — вiн чудово ïï знав. Щоб перевiрити себе, згадав формули площин всiх фiгур, квадратовi рiвняння, вiдносини тригонометричних, функцiй. I хоч несвiдомо пригадував те, що знав найкраще, йому приємна була яснiсть свого знання. Про соцiальнi науки вiн навiть не думав — стiльки доповiдей на селi прочитано i щодня кiлька газет. Плюс соцiальне походження, ревстаж i професiйна робота! На фронтi науки вiн був зовсiм не зле озброєний. Оглянувши своï документи, вiн теж лишився вдоволений. Все було в порядку. Купкою папiрцiв лежало все його життя за останнi п'ять рокiв — повстанство за гетьмана, боротьба з бiлими бандами, культурна й професiйна робота. Вiн навiть охоче прочитав дещо. Чого тiльки не було! Був полон i втеча з-пiд розстрiлу. Були мiтинги, агiтацiя, резолюцiï, боротьба з темрявою i самогоном. I як гарно бачити все це в штампах, печатках, рiвних рядках друкарськоï машинки й незграбних кривульках пiвнеписьменних рук! Степан бадьоро пiдвiвся, сховав документи в кишеню, загострив ножиком олiвця й наготував паперу. Треба йти. Накривши своï харчi торбинкою, вiн спинився коло молока, По правдi, йому дуже хотiлося пити. Сало з хлiбом так i просить рiдкого. А молоко однаково ж скисне в таке тепло. Вiн взяв казаночок, спорожнив його одним нападом i зухвало кинув посудину на верстат. З поганоï вiвцi хоч шерстi шмат! Вийшовши на подвiр'я, вiн накинув на дверi гачка й подався на вулицю. Перед тим, як iти до iнституту, вiн хотiв побувати в профспiлцi в справах працi. Сьогоднi вiн якось легко орiєнтувався в мiстi й мало на нього зважав. Заклопотаний важливими справами свого влаштування, вiн бiльше дивився в самого себе, нiж навколо. В Палацi працi Степан ледве знайшов серед сотень кiмнат потрiбний йому вiддiл робземлiсу. Як вiн вважав своє дiло за дуже пильне, то вирiшив удатись безпосередньо до голови управи. Йому довелося зачекати, але вiн не дуже журився — передусiм була ще тiльки десята година, по-друге, чекав вiн, сидячи на лавi поруч iнших одвiдувачiв, як рiвний з рiвними. Попросивши в сусiди свiжу газету, вiн, не гаючи часу, ознайомився з новинами мiжнародного становища, оцiнував ïх, як сприятливi для Союзу Республiк, i перейшов до вiддiлу Життя села. Його вiн прочитав захоплено. Дiзнавшись, що в с. Глухарях з вимоги сiльради змiнено непутящого агронома, Степан з жалем подумав: — I в нас треба було б. Так у нас же люди, як пень. Вiн ретельно прочитав про крадiжку в кооперативi с. Кiндратiвки, про боротьбу з самогоном по Кагарлицькому районi, про зразковий злучний пункт у мiстечку Радомишлi. Кожен рядок i цифру вiн порiвнював до фактiв свого села i дiйшов кiнець кiнцем висновку, що в них загалом не гiрше, нiж у людей. Культурних сил треба нам, от що, — мiркував Степан. I йому приємно було, що вiн тiльки тимчасово, на три роки, покинув своï стрiхи, щоб вернутися потiм при повнiй зброï на боротьбу i з самогоном, i з крадiжками, i з недiяльнiстю мiсцевоï влади. Зрештою, дiйшла йому черга до голови управи. Степан переступив порiг, трохи побоюючись, чи не побачить надто чуже обличчя в крiслi коло столу, м'якi меблi й застелену килимом пiдлогу. Це ж як-не-як, а в Києвi! Але заспокоïвся з першого погляду. Обстава в кабiнетi голови управи мало чим рiзнилась вiд умеблювання кiмнати рай-бюро, що правила разом за кабiнет усьому районному урядовi Спiлки, Хiба що канапа коло стiни — про такi розкошi в районi годi було й марити, та на неï i мiсця, мабуть, гулящого не стало б. Сам голова управи був чолов'яга без нiяких викрутасiв, але вiн дуже здивувався, вислухавши Степана. Хiба вiн, сам активний робiтник Спiлки в районному масштабi, не знає, куди за такими справами треба звертатись? Треба насамперед зареєструватись, як командировочному, i взятись на облiк у профспiлчанськiй бiржi працi. На все це єсть певний, усiм вiдомий розпорядок, i не можна ж, зрештою, марно гаяти свiй час i час зайнятоï людини! Степан вийшов з його кабiнету трохи спантеличений. Все те, що казав йому голова, вiн i сам чудесно знав. Але це... в загальному порядковi! Хлопець весь час нишком надiявся, що для нього зроблять маленький виняток, хоч би за активну участь у революцiï й бездоганну працю в профспiлцi. Крiм того, вiн був командирований до вищоï школи i мав право на пiдтримку в першу чергу. А голова управи не спитав навiть його документiв. Це прикро, але справедливо, треба визнати! Якi можуть тут бути протекцiï? Знайшовши бiржу, Степан дiзнався, що вона функцiонує для одвiдувачiв тiльки середами й п'ятницями. А в той день якраз був понедiлок. Такий був порядок, i жодних порушень його не робилося навiть для приïжджих. Обiжники про це розiслано своєчасно по районах — так повiдомила його реєстраторка. До речi, вона звернула його увагу па спис потрiбних йому для переєстрацiï документiв, i Степан з жахом побачив, що деяких йому бракує i виправити ïх швидко не можна. Як надiйно вiн заходив до Палацу працi, так сумно покидав його покрiвлю. Йому вмить стало ясно, що служби вiн тут не втрапить. Вiн — один серед сотнi. Поки виправлятиме потрiбнi документи, iншi розберуть те, що єсть. Та чи й є рацiя виправляти? Йому скажуть, що вiн приïхав учитись, що допомагати йому мусить держава, i порадять добиватись стипендiï. Так воно й мусить бути, Вiн нiкого не винуватив. На вулицi йому спала раптова думка. Що коли зайти в яку велику установу? Може, там якраз випадково, потрiбен молодий кмiтливий рахiвник чи реєстратор? Просто зайти й спитати. Це ж не грiх. Скажуть немає, то й .пiде. А раптом пощастить? Ця думка схвилювала його. В душi йому жила мiцна надiя на свою долю, бо кожному властиво вважати себе за цiлком виключне явище пiд сонцем i мiсяцем. Вiн звернув до ганку пiд великою вивiскою Державне видавництво Украïни i швидким кроком зiйшов на другий поверх. В першiй кiмнатi на канапцi розмовляло кiлька молодикiв, в кутку стукотiла машинка, попiд стiнами височiли шафи з книжками. Степан, спинившись на хвилину, пiшов далi, вдаючи неуважного, щоб його не затримали передчасно. Очима вiн шукав таблички з написом завiдувач i побачив ïï аж у третiй кiмнатi. Вiн уже взявся руками за дверi, коли чоловiк, що сидiв близько над рукописами, раптом сказав: — Завiдувача немає. А в чiм. справа, товаришу? Степан трохи знiяковiв, пробурчав невиразно дiло є i так само неуважно пiшов назад. Бiля виходу вiн почув слова, сказанi, очевидно, про нього: — Мабуть, торбу вiршiв приносив. I потiм смiх. На дверях вiн обернувся й побачив того, хто це сказав, — один з молодикiв, що сидiли на канапцi, чорний, у сiрiй широкiй сорочцi з вузьким паском. Iдучи вниз сходами, хлопець здивовано обмiрковував цi слова: Якi вiршi? До чого тут вiршi? Проте завзятiсть не покидала його. I хоч у другiй установi йому теж не пощастило потрапити керiвника, а в третiй вiн на власнi очi побачив у першiй же кiмнатi спис скорочених — i вiн зайшов ще й до четвертоï. Директор був у кабiнетi й прийняв його. Тут були м'якi меблi й величезний, масивний годинник на стiнi, але сам директор був молодий i не хоха. Доля справдi посмiхалась хлопцевi. Директор запросив його сiдати i вислухав до кiнця. Тодi, закуривши, промовив: — Я сам це на собi пiзнав. Адже я — червоний директор. Притягати робiтничо-селянську молодь до працi — це наше найголовнiше завдання. Тiльки цим можна оздоровити наш апарат. Ми знаємо, що тiльки молодим рукам пiд силу збудувати соцiалiзм. Навiдайтесь так мiсяцiв через два-три... Виходячи з цiєï господарчоï установи, Степан ледве стримував у собi образу. Ласкавий прийом у директора обурив йому всю iстоту. Вiн почував, що всi дверi так само замкнуться перед ним — деякi без надiï, iншi — з солоденькою ввiчливiстю. Два-три мiсяцi! З червiнцем грошей та трьома паляницями. В хлiву з ласки крамаря! Засунувши руки в кишенi френча, хлопець проштовхувався мiж вуличним натовпом, уникаючи дивитись кому-небудь в обличчя. Так, нiби на кожних устах для нього вже готове було зневажливе слово — невдаха. Годинник на окрвиконкомi спинив кишiння його невеселих думок. Була дванадцята за чверть, а о першiй починався iспит. Похапцем розпитуючи дорогу до iнституту, Степан швидко пiшов уперед. Виразнiсть безпосередньоï мети — iспит — враз заспокоïла його. Якщо вiн провалиться, до чого йому всi посади? Але в душi вiн був мiцно певний, що iспит мине щасливо, i, уявляючи противну можливiсть, почував солодке задоволення, мов вiд приємного жарту. В такт своïм певним крокам хлопець легко втишував розгойданi думки. Смiшно ж було, зрештою, уявляти, що от вiн з'явився i всi схиляться йому до послуг. Треба добре втямити, що вiн потрапив серед життя, що крутиться вже сотнi рокiв. Фей i добрих чарiвникiв тепер немає, та й нiколи не було. Тiльки терпiнням та працею можна чогось досягти. I мрiï про можливiсть наскоком здобути мiсце в мiськiй машинi зараз здавались йому самому дитячими. Вiн тлумачив сам собi — треба скласти iспита, добути стипендiю й учитись, а решта все прикладеться. Є студентськi органiзацiï, артiлi, ïдальнi. А для цього треба бути студентом. I треба пам'ятати — таких, як ти, — тисячi! В коридорах iнституту був такий тиск, що Степан мимоволi розгубився. Потрапивши в могутнiй людський струмiнь, вiн дав себе вести невiдомо куди й нащо. Коли струмiнь спинився коло якоïсь аудиторiï, тiльки тодi вiн спромiгся спитати, де ж саме вiдбуватимуться iспити. Виявилось, що це тут i робитиметься, що незабаром оце мають починати. Але не встиг Степан заспокоïтись, як сусiда спитав його: — А ви, товаришу, вже пройшли приймальну комiсiю? Приймальну комiсiю? Нi, такого Степан не чув. Треба пройти? Та де ж вона? Третiй поверх? Щосили розпихаючи iспитникiв, хлопець вибився на площинку й побiг на третiй поверх. Ну що як вiн спiзнився, як комiсiя вже закрилась? От i нашукав посади! Червоний вiд сорому й хвилювання, вiн зайшов у кiмнату комiсiï — нi, вонi була ще на мiсцi, його записали пiд числом сто двадцять три. Через чотири години Степан пройшов приймальну комiсiю i дiстав призначення на iспит пiслязавтра. Голодний i розчарований, вiн мляво простував додому. Вiн прекрасно розумiв, що приймальна комiсiя потрiбна й що за один день не можна переiспитувати всiх п'ятсот командированих до ВИШу. Але логiчнi мiркування не збуджували в ньому найменшого спiвчуття. Вiн починав розумiти, що розпорядок гарний тiльки тодi, коли його сам до себе з доброï волi прикладаєш, i що це рiч дуже прикра, коли його прикладають до тебе iншi. Вiн був притомлений, Порожнiй завтрашнiй день лякав його, Зiйшовши на Подiл, вiн звернув до Днiпра скупатися, як i намислив уранцi. Дорогою купив коробок сiрникiв i, хоч як йому хотiлось закурити, боявся, щоб не знудило. Вiн передусiм скупається, потiм перекусить, а вже потiм можна буде поласувати цигаркою. Проте скупатись йому не пощастило — це можна було робити тiльки на пляжi, тобто перевiзшись з берега на острiв. Це коштувало п'ять копiйок човном звичайним i десять моторним. Двi копiйки сiрники плюс п'ять — сiм копiйок. Такi витрати не були йому в спромозi, бо, крiм сподiванок, може, нiчого не вартих, вiн мав тiльки червiнець на всi злиднi й пригоди, що могли його в мiстi спiткати. А може, й додому, на село, доведеться вертати — треба грошей на проïзд. Вiн тупо переконував себе, що це конче варто мати на увазi. Спочатку йому спала думка пiти далеко берегом за мiсто, скупатись на вiдлюддi й вернутись до своєï комiрчини аж увечерi. Але тiло йому млiло, голод нагонив на м'язи страшенну млость, i вiн вирiшив тiльки вмитись. Скинувши кашкета й розстебнувши комiр, Степан, боязко озираючись, умочив руки в воду й здригнувся — така слизька й вiдразна була йому вода. Проте вiн присилував себе вмитися, витерся масною хусткою й поволi пiшов на свiй Нижнiй Вал. В комiрцi все стояло так, як вiн покинув. Хлопець через силу ковтнув пару яєчок i хапливо скрутив цигарку. Але й курити вiн не мiг — сухiсть у ротi й гидкi спазми примусили його кинути цигарку й розтоптати ïï чоботом. Геть спустошений, вiн скинув френча, застелив ним верстат i витягся всiм тiлом на дошках, звiсивши ноги. Навiть не силкуючись про щось думати, байдуже дивився на присмерки у вiконцi. Той самий комин вистилав димом посiрiле небо. III Другого дня по обiдi Степан вирядився до Левка. Ще вчора йому неприємно було б здибати когось iз знайомих, але сьогоднi уже хотiлось когось побачити, з кимсь погомонiти. Зранку хлопець, узявши трохи хлiба, сала, випадковi картоплини й крупи, помандрував берегом геть за мiсто. Зайшов дуже далеко, може, верстви за три вiд пристанi, шукаючи мiсцини, де б, зрештою, не було людей. Кiлька разiв вiн збирався вже отаборитись, але знову несподiвано натрапляв на рибалку чи перекупку, що чекала перевозу. Важко було тут розминутись iз ближнiми, але Степан терпляче йшов уперед, лишаючи мiсто за виступами колiнкуватого берега. Кiнець кiнцем прийшов до невеличкоï затоки мiж кручами, де було затишно й вiдлюдно. Тут вiн розбувся, скинув френча, зрiзав двi грубенькi лозини й улаштував свiй казанок. Назбиравши сухоï трави, розпалив огонь пiд казанком, перемив крупу, почистив картоплю й накришив сала. Каша варилась. Сам Степан, забезпечивши полум'я, роздягся й лiг на березi пiд теплим ранковим сонцем. Здалеку щочверть години дзвонили на Лаврi куранти, i цей дзвiн разом з плюскотом води нагонив на хлопця спокiй i смуток. Потiм зненацька схопився й плигнув у воду, плавав, перекидався, пiрнав, скрикуючи вiд насолоди. Пiсля, не вдягаючись, з дикою жадобою взявся до своєï кашi. Вона вже загусла й булькотiла. Вiн хапливо ловив шпичкою шматки картоплi та кришеники сала й ковтав ïх, не жуючи. Потiм, не маючи ложки, щиро вмочав скиби хлiба в густу гречану масу й невтомно пожирав ïх. В одну мить казаночок уже спорожнено й ретельно вимазано зсередини до останньоï крупини. I сам ïдець лежав поруч на своєму френчi, прикрившись бiлизною. Спека важко стуляла йому повiки. Вiн заснув, не встигши навiть закурити. Прокинувся Степан так само непомiтно. Нечутно над його головою вирiзнилась блакить, i дрiж, нiби вийшовши з води, прокотилась йому по тiлi. Вiн лежав уже в затiнку горба, за який звернуло сонце. Холодок розбудив його. Вiн пiдвiвся, протер очi й тупо почав одягатись. Недоречний сон лишив по собi каламуть у думках i обважнiлiсть у м'язах. Потiм хлопець сiв на березi пiд сонцем, що звернуло вже з полудня. I тут, у яснiй тишi останнiх лiтнiх днiв, його огорнуло болiсне почуття самотностi. Вiн не знав нi походження його, нi точноï назви. Але кожна думка тягла йому за собою липку вагу i спинялась, зрештою, подолана й порожня. Таке смоктуще зневiлля вiн переживав уперше, i воно вiйнуло йому в душу темним передчуттям загину. Його очi стелились за водою туди, де вiн рiс, боровся й бажав. Пiскуватi береги, що тяглися перед ним, безлюддя i теплi вiтри, нагадуючи спокiй села, додавали йому туги. Бо за горбом вiн почував мiсто i себе — одне з безлiчi непомiтних тiлець серед каменю й розпорядку. На порозi жаданого бачив себе вигнанцем, що покинув на рiднiй землi весну й квiтучi поля. Вiдразу вiн згадав про Надiйку. Так, нiби спогад про неï затаïвся був у ньому i, раптом розцвiв у пристрасних поривах його самотини. Вона, нiби жартуючи, сховалась вiд нього i тепер вийшла з похоронку, запашна й смiюча. Колишнiй дотик ïï руки живущим огнем проймав йому кров. Вiн згадував ïхню зустрiч на пароплавi, ïï слова i шукав у них бажаноï запоруки. Кожен погляд i усмiх ïï осявав тепер йому душу, торуючи в нiй плутанi стежки кохання. — Ви такий знаючий! Ви одержите стипендiю! Так, так! Вiн здiбний i мiцний. Вiн умiє бути упертим. Там, де перешкоди не збити натиском плеча, там точитиме ïï шашелем. Днi, мiсяцi й роки! Хай тiльки вона схилиться до нього — вони вдвох переможцями ввiйдуть у браму мiста! — Надiйка, — шепотiв вiн. Саме iм'я ïï було надiєю, i вiн повторював його, як символ перемоги. Хлопець швидко вертав додому, обнятий єдиною думкою про свою раптову коханку. Вона стерла йому всi турботи, як справжня чарiвниця, бо стала найважливiшим, що треба здобути. Бажання побачити ïï було таке пристрасне, що вiн збирався до неï зразу ж пiти. Вдома, коли трусив свого френча й начищав попльованою торбинкою чоботи, його почало обiймати вагання. Тому правда, що Надiйка була люба з ним на пароплавi й запрошувала приходити. Але ж вона була дуже весела — чи не знак це того, що в неï вже єсть коханий? Вiн швидко спростував цю страшну думку — адже ж Надiйка, як i вiн, вперше в цьому мiстi. А може, за цi два вечори, побувши тут, вона здибала когось i покохала? Що кохання повстає вмить, вiн сам був тому дiзнавець. Зрештою, може, вiн i подобався ïй, але тепер, безпритульний, чим вiн мiг ïï чуття змiцнити? Ось прийде вiн до неï, жалюгiдний селюк серед галасливого мiста... I що скаже, що вiн принесе? Вiн хоче опертися на неï, а жiнки самi прагнуть опори. Степан довго розважав, сидячи на лавi, i вирiшив пiти тiльки по тому, як складе iспита. Вiн прийде до коханоï студентом, а не сiльським хлопчаком, i скаже: ось що я змiг i я вартий! Вiн заспокоïвся, але вдома вже сидiти не мiг, — тому зiбрався навiдати Левка. На щастя, застав його вдома. Перше, що вразило хлопця, — це абсолютний порядок в убогiй студентовiй хатi. Обстава ïï зовсiм не була пишна — невеличка мальована скриня, простий стiл, розкладне лiжко, два стiльцi й саморобна етажерка на стiнi. Але стiл був накритий сiрим чистим папером, книжки лежали на ньому рiвними купками, скриня застелена червоно-чорною картатою плахтою, вiкно вквiтчане мереженим рушником, i постеля до ладу прибрана. Над нею висiла найбiльша i найцiннiша прикраса, гордiсть господарева — дубельтiвка й шкiряна набiйниця. Дбайлива рука, затишок i спокiй почувались у стрункiй лiнiï портретiв на стiнi, теж уквiтчаних рушниками — Шевченко, Франко i Ленiн. Заздрiсть i турбота огорнули хлопця, коли вiн побачив це охайне житло. Сам господар у натiльнiй сорочцi працював коло столу над книжкою, але гостя привiтав щиро, посадив його на стiльця й почав розпитувати, як той улаштувався на нових мiсцях. I Степан не мiг побороти свого сорому. Вiн Коротко вiдповiв, що тим часом влаштувався добре, живе у гулящiй влiтку кiмнатi, де восени має оселитися якийсь хазяйський родич; що жалiтися йому зараз нема на що, а ось вiн дiстане стипендiю й перебереться, мабуть, у будинок КУБУЧу10, коли зробиться справжнiм студентом. Iспит завтра, i вiн його зовсiм не боïться. Крiм того, має певний революцiйний стаж. — А ви ж як? Хата у вас добра... — несмiливо спитав Степан, перейнявшись глибокою пошаною до Левка, навiть на ви його величаючи. Левко посмiхнувся. Вистраждана ця хата! Пiвтора року тому вiн дiстав ïï за ордером, i хазяï зустрiли його, як того звiра. Не давали води, вбиральню замикали. Двоє тут стареньких — з учителiв. Вiн латинську викладав колись по гiмназiях, а тепер ïï скоротили, в архiвi служить за три червiнцi. А потiм помалу обзнайомились, i тепер — друзяки. Чай разом п'ють, i коли зварити треба що, теж можна. Хорошi люди, хоч i старосвiтськi. — Та зараз побачиш ïх, — сказав вiн. — Ось чай будемо пити. Степан почав одмовлятися — вiн же не голодний! — та студент не слухав його, поволi надiв сорочку i, не пiдперезуючись, виплив iз кiмнати. — Ну от! Якраз чай єсть... Ходiмо, — вдоволено проголосив вiн, I потяг за руку знiяковiлого Степана, хоч той тiльки зовнi вдавав проханого, сам глибоко жадаючи подивитись на мiських людей i спiзнатися з ними. Левко не мiг заступати ïх перед хлопцем, бо, як i вiн сам, мусив зрештою вернутися на село, побувши в мiстi, хоч i не випадковим, але тимчасовим подорожником. I трохи соромлячись за себе, наперед збираючись бiльше придивлятись, нiж говорити, хлопець, уступив до помешкання справжньоï мiськоï людини, ще й колишнього гiмназiального вчителя. Кiмната його являла дивний збiг найрiзноманiтнiших речей, що, нiби рушивши з рiзних покоïв, зсунулись сюди вiд жаху й тут закам'янiли. А як ïм абсолютно бракувало мiсця, то стояли вони чудною юрбою попiд стiнами й просто серед хати. Широке двоспальне лiжко визирало краєм з-пiд куцоï ширми, впираючись головами в шафу на книжки, де замiсть колишнього скла сумно темнiв брунатний кордон. Поруч шафи, одбираючи ïй змогу вiльно вiдчинятись, стояв великий горорiзьблений буфет, прихилившись верхiвкою до стiни, що без неï вiн втратив би рiвновагу. Далi пiд вiкном праворуч тулялась повна нот етажерка, хоч пiано в хатi не було. Косяком до вiкна, трохи заслоняючи його своïм краєм, пишалась струнка дзеркальна шафа на одежу — єдина рiч, що зберегла свою незайманiсть i чистоту. Симетрично до грандiозного лiжка навпроти височiв потертий турецький диван, а на його широкiй спинцi, що кiнчалась угорi довгастою дерев'яною площинкою, самотньо пiдносив до стелi свiй рупор грамофон, оточений з бокiв рiвними купками платiвок. Коло самих дверей у кутку чорнiла буржуйка — бляшана пiчка, що мала завданням огрiвати взимку кiмнату, а влiтку на нiй варено страву. Широка, пiдчеплена до стелi труба тяглася вiд неï просто до пiвкiмнати, далi круто звертала й зникала в стiнi над книжковою шафою. Кiмната була велика, але звужена навалою речей, що давали посерединi тiльки мiсцину на маленький ломберний столик, який правив тепер за ïдальний i здавався крихiтним проти своïх велетенських сусiдiв. На ньому й був сервований чай — синiй кiптявий чайник, чотири чашки, цукор у мисочцi й кiлька шматкiв хлiба на тарiлцi. Левко познайомив його з господарями. Андрiй Венедович був бадьорий дiдок, геть оброслий на обличчi сивиною. В його рухах i поклонах була врочистiсть i самоповага. А дружинi його бракувало зубiв, тому привiтальних слiв ïï Степан не розчув. Ця згорблена жiнка з висохлим обличчям та тремтячими руками запросила своєю незрозумiлою мовою сiдати й почала обережно розливати чай. Андрiй Венедович похвалив Степана за його намiр учитись, але висловив незадоволення з теперiшньоï навчальноï системи i з того, що вiд освiтнiх справ усунено старих, досвiдчених педагогiв. Потiм раптом спитав хлопця: — А ви знаєте латинську мову? Степан, що трохи мулько себе мав, потрапивши пiд виключну увагу господаря, тепер геть почервонiв. Вiн щиро признався, що про латинську мову знає, що вона була, а ïï самоï не вчив, бо тепер непотрiбно. Останнє слово прикро вплинуло на Андрiя Венедовича. Латинська мова непотрiбна! Так хай же знає молодий студент, що тiльки класика врятує свiт вiд сучасного обскурантизму, як була врятувала вiд релiгiйного! Тiльки вернувшись до неï, людськiсть знову вiдродиться до ясного свiтосприймання, до цiлостi натури й творчого пориву. Голос колишнього вчителя пiднiсся й забринiв пристрастю. Розпалюючись бiльше дедалi, Андрiй Венедович засипав Степана iменами й поговiрками, яких змiсту й ваги той зовсiм не розумiв. Вiн промовляв про золотий вiк Августа11, про римський генiй, що скорив свiт i горить у темрявi сучасностi ясною зiркою порятунку. Про християнство, що зрадницьки пожерло Рим, але й само було переможене вiд нього в Ренесансi. Про свого улюбленого Луцiя Аннея Сенеку12, виховника Неронового13, гнаного пiдступами й iнтригами незрiвнянного фiлософа, засудженого на страту й померлого вiд власноï руки, перетявши вену, як i личить мудрецевi; про його трагедiï, єдинi, що дiйшли до нас вiд римлян, про його Dialogi, з яких De Providentia14 вiн мiг цитувати напам'ять. I Сенецi, що поєднав у найвищiй синтезi стоïцизм з епiкуреïзмом, цьому генiєвi римського генiя, закидають спiлкування з апостолом Павлом, обмеженим адептом в'язничноï релiгiï, що завалила Рим! В кiмнатi вечорiло, i в присмерках голос учителя бринiв справдi пророче. Вiн звертався раз у раз до Степана, i того мимоволi жах проймав. Але побачивши, що Левко спокiйно споживає собi чай, вiн збадьорився й випив свою склянку, не зважаючи вже на проречистiсть господаря. Господиня ж сидiла непомiтно, мало не зникаючи вузькими плечима за череватим чайником. — Я старий, але бадьорий, — виголошував дiд. — Менi не страшно смертi. Бо дух мiй класично ясний i спокiйний... У Левковiй кiмнатi Степан сказав: — Ну й дiд же... дебелий! — Вiн трохи психiчний з тiєю мовою, — вiдповiв студент, — а чоловiк з нього добрячий. I допомогти може — розумний дiд, усе знає. Уже на вiдходi Степан спитав: — Ну, а мова латинська, хiба вона кому потрiбна? — Дiдьковi вона потрiбна, — засмiявся Левко. — Сказано про неï — мертва мова. Вiн провiв товариша аж на сходи, кликав його заходити, коли схоче, — за дiлом або й так. IV Сходячи вниз вул. Ленiна до Хрещатика, Степан багато що передумав. Побачення з Левком його змiцнило. Вiн казав собi, що путь Левкова — його путь, i на долю товаришеву мимоволi заздрив. Годi щось краще уявити, як таку чепурненьку кiмнату! Тихо, уперто працює в нiй Левко, складе всi потрiбнi iспити, дiстане свiдоцтво й вернеться на село новою, культурною людиною. I разом з собою привезе туди нове життя. Так мусить робити й вiн. Степан виразно почував зараз всю важливiсть своïх обов'язкiв, що чуття ïх був утратив на мить, ступивши на чужий грунт мiста. Вiн згадував, як виряджали його у районi, i цей спогад вiйнув на нього далеким теплом. Як вiн мiг хоч на хвилинку забути товаришiв, що там лишились без надiï вирватися з глушини? Вiн посмiхнувся ïм замiсть привiту. Радiсним було йому й перше знайомство з мiськими людьми. Перший — сухорлявий крамар, що його вiн мiг би двома пальцями придушити, другий — пiвбожевiльний учитель, прогнаний вiд школи iз своєю мовою та витребеньками. Про першого хлопець не давав собi працi багато думати, — дрiбний непманчик, що жiнка його вранцi корови доïть, а ввечерi надiває шовкову сукню i п'є чай у знайомих. А сам вiн — боягуз, що драглями тремтить за свiй будиночок та крамницю, де все його життя i сподiванки. Степан з насолодою розкривав сам собi духовну порожнечу господаря хлiва, де вiн мусив тим часом жити замiсть кiмнати, що iснувала в його уявi, як чиста iдея. Що могло бути в душi того крамаря, крiм копiйок та оселедцiв? Що може крамар почувати? Вiн живе, поки йому жити дають. Дивак, бур'ян, смiття, що зникає без слiду й згадки. А вчитель був цiкавiший. Цей щось мислив i чимсь жив. Але кiмната його — Степан весело засмiявся, пригадавши ïï. Вiн враз уявив собi долю цього добродiя. Учитель був колись господарем великого помешкання, i революцiя, вiдтинаючи ордерами кiмнату по кiмнатi, загнала його разом з недореквiзованим й недоспроданим майном у цей куток, що нагадує острiв пiсля землетрусу. Вона зруйнувала й гiмназiю, де вiн учив буржуйських синкiв гнобити народ, i кинула, як пацюка, до архiву порпатись у старих паперах. Вiн живий ще, вiн ще кричить, але майбутнє його — здихання. Та вiн i так уже мертвий, як та латина, що тiльки дiдьковi потрiбна. От вони, цi горожани! Все це — старий порох, що треба стерти. I вiн до цього покликаний. З такими вiдрадними думками Степан непомiтно дiйшов до Хрещатика, вiдразу опинившись у гущинi натовпу. Вiн озирнувся — i вперше побачив мiсто вночi. Вiн навiть спинився. Блискучi вогнi, гуркiт i дзвiнки трамваïв, що схрещувались тут i розбiгались, хрипке виття автобусiв, що легко котились громiздкими тушами, пронизливi викрики дрiбних авто й гукання вiзникiв разом з глухим гомоном людськоï хвилi раптом урвали його заглибленiсть. На цiй широкiй вулицi вiн здибався з мiстом вiч-на-вiч. Прихилившись до муру, притискуваний нахабними накотами юрби, хлопець стояв i дивився, блукаючи очима вздовж вулицi й не знаходячи ïï меж. Його штовхали дiвчата у тонких блузках, яких тканина нечутно єдналася з голизною рук i плечей; жiнки в капелюхах i серпанку, чоловiки в пiджаках, юнаки без шапок, в сорочках iз закасаними до лiктiв рукавами; вiйськовi у важких, душних унiформах, покоïвки, побравшись за руки, матроси Днiпрофлоту, пiдлiтки, форменi кашкети технiкiв, легкi пальта фертикiв, маснi куртки босякiв. Його очi спинялись на руках, що в пiтьмi, здавалось йому, торкались жiночих грудей, на сплетених лiктях, на притиснених докупи стегнах. Вiн проводив поглядом стриженi й уквiтчанi косами голiвки, прямi й похиленi до плiч у сласному вигинi шиï; перед ним проходили зачарованi собою пари, неуважнi одинаки — вуличнi гамлети, гурти хлопцiв, що вганяли за дiвчатами, кидаючи ïм першi пласкi слова знайомства, що тут набували збудноï гостроти; запiзнiлi дiлки, не поспiшаючи до нудного дому, статечнi панiï, скоса позираючи на чоловiкiв i щулячись вiд несподiваних дотикiв, його вуха чули невиразний гомiн переплутаних слiв, раптовi вигуки, випадкову лайку i той гострий смiх, що, зринувшись десь, котиться, здається, з вуст на вуста, запалюючи ïх по черзi, мов сигнальнi вогнi. I вся душа його займалася нестримною ворожнечею до цього бездумного, смiючого потоку. На що iнше здатнi всi цi голови, крiм як смiх i залицяння? Чи можна ж припустити, що ïм у серцi живе iдея, що рiденька ïхня кров здiбна на порив, що в свiдомостi ïм є завдання й обов'язок? Ось вони — горожани! Крамарi, безглуздi вчителi, безжурнi з дурощiв ляльки в пишних уборах! Ïх треба вимести геть, розчавити цю розпусну черву, i на мiсце ïх прийдуть iншi. В сутiнках вулицi вiн вбачав якусь приховану пастку. Тьмяний блиск лiхтарiв, разки свiтючих вiтрин, сяєво кiно — були йому блудними вогниками серед драговини. Вони манять, але гублять. Вони свiтять, але слiплять. А там, на горбах, куди лавами сходять будинки й женеться вгору широкий брук, у темрявi, що зливалася з небом i каменем, — там величезнi водоймища отрути, оселi слимакiв, що напливають увечерi сюди, в цей давезний Хрещатий яр. I коли б його мiць, вiн накликав би грiм на це сiре, важке болото, як казковий чарiвник. Степан почав гидливо проштовхуватись крiзь натовп, пхаючись навмання, незважаючи на протести, потупившись, мов побожник серед вiдьомського шабашу. Та бiля кожного кiно його закручувало у вирi. Тут топались сотнi нiг, штовхались сотнi тулубiв, прилипали сотнi очей. З широких присiнок, осяяних разючими лiхтарями, прикрашених ясними плакатами й велетенськими написами, вигортались лави за лавами, то розливаючись, то стискаючись пiд навалою противних течiй. Був час, коли кiнчались сеанси i в нутрощах цих помешкань вiдбувався обмiн речовин. Хлопець похмуро думав, вигрiбаючись iз цих загат: Картинки дивляться... Вiн минав, не спиняючись, пишнi вiтрини крамниць, де в блиску ламп мiнялись великими бантами пов'язаний шовк i серпанок, спадаючи легкими хвилями з пiдставок на пiдвiконня; де на скляних поличках лежало золото й миготюче камiння, шари запашного мила мiж химерними флаконами пахощiв, стоси цигарок з мальовничими паличками, турецький тютюн i бурштиновi чубуки. На них вiн кидав, iдучи, зневажливi погляди — вогонь i лiд. Електрична крамниця раптом спинила його. За ïï дзеркальним склом невпинно займались i гаснули кольористi лампки, I кристал виставлених там люстр на мить спалахував дивними мертвими квiтками. I Степан гiрко подумав — чому не понести цi лампки на село, де з них була б користь, а не розвага? О ненажерне мiсто! Книгарнi вiн не пiзнав зовсiм. Невже це тi самi, дорогi, рiднi йому книжки лежать у величезнiй западинi, без краю тягнучись за ïï межi в бiчних дзеркалах? Навiщо i ïх виставляти напоказ перед глузливi очi безтямноï тичби? Хiба тим очам занурюватись у глибiнь книги, в сховище великих думок, покликаних рухати свiтом? На це вони права не мають. Вiн вбачав тут блюзнiрство, i його гострий жаль брав за цi оганьбленi, запльованi байдужими поглядами скарби — потоптанi в жадобi розривок стиглi жнива. Тут — аби продати, — подумав вiн. Вiн так тут замислився, що гамiр вулицi видався йому ще дикiшим, коли рушив знову. Вiн чув у ньому смiх i загрозу кожному, хто повстане проти крамниць i вогнiв. Ця вулиця завтра розтечеться по установах i трестах, заллє посади, великi й малi, i скрiзь, де вiн стукатиме, будуть зачиненi дверi. Проклятi непмани, — думав вiн. На розi вул. Свердлова, потрапивши знову в тиск, вiн на мить затримався й глянув вздовж рiвного схилу, яким пiдiймався трамвай. Там був несподiваний затишок поруч бурi, раптова заводь, де юрба, звернувши, розпадалась на окремi постатi, завмираючи й ущухаючи геть. Вiн провiв очима трамвай, що зник на верховинi, розчинившись у далекому мороцi, i в цiй синястiй вiд лiхтарiв смузi серед нерухомих, потуплених будiвель вiдчув дивну красу мiста. Смiливi лiнiï вулицi, досконала рiвнобiжнiсть ïх, тяжкi перпендикуляри обабiч, велична похилiсть бруку, що спалахував iскрами пiд ударами копит, вiйнули на нього суворою, йому ще незнаною гармонiєю. Але вiн ненавидiв мiсто, Повз нахабнi дверi пивниць, звiдки линула п'яна музика, повз арку, що кликала до лото, й крокодилячу голову над входом до казино вiн минув окрвиконком i зменшив ходу на пустиннiй увечерi дiлянцi Хрещатика мiж майданом Комiнтерну й схилом вул. Революцiï, де тiльки самотнi повiï нудяться пiд темними ганками. Позаду шумiв Хрещатий яр, праворуч линула музика з Пролетарського саду, лiворуч шелестiв людськими тiнями Володимирський горб, I трамваï не здавались тут такими настирливими. Степан вперше за цей вечiр, одiрвавшись поглядом вiд землi, пiдвiв очi до неба, i чудне тремтiння пройняло його, коли побачив угорi рiжок мiсяця серед знайомих зiрок, того мiсяця, що свiтив йому й на селi. Спокiйний мiсяць, такий, як i вiн, сiльський мандрiвець, приятель його дитинства й вiрник юнацьких мрiй, втишив йому те злiсне почуття, що була навiяла вулиця. Не ненавидiти треба мiсто, а здобути. Ще мить тому вiн був погноблений, а тепер йому видiлись безмежнi перспективи. Таких, як вiн, тисячi приходять до мiста, туляться десь по льохах, хлiвах та бурсах, голодують, але працюють i вчаться, непомiтно пiдточуючи його гнилi пiдвалини, щоб покласти новi й непохитнi. Тисячi Левкiв, Степанiв i Василiв облягають цi непманськi оселi, стискують ïх i завалять. В мiсто вливається свiжа кров села, що змiнить його вигляд i iстоту. I вiн — один iз цiєï змiни, що ïй вiд долi призначено перемогти. Мiста-сади, села-мiста, заповiданi революцiєю, цi дива майбутнього, що про них книжки лишили йому невиразне передчуття, в ту хвилину були йому близькi й збагненнi. Вони стояли перед ним завданням завтрашнього дня, величною метою його науки, висновком того, що вiн бачив, робив i має робити. Родюча сила землi, що проймала його жили i мозок, могутнi вiтри степiв, що його породили, надавали пристрасноï яскравостi його маренню про блискучу прийдешнiсть землi. Вiн розчинявся в своïй безмежнiй мрiï, що захопила його враз i цiлком, руйнував нею все навколо, як вогненним мечем, i, сходячи вниз вулицею Революцiï до брудного Нижнього Валу, знiмався вгору i вгору, до жагучого мерехтiння зiр. V Мiсто чудне. Зокола воно рухливе й швидке, життя в ньому, здається, б'є джерелом i блискавкою, шугає, а всерединi, по хмурих кабiнетах установ, воно тягнеться старим возом, обплутане тисячами правил i розпорядкiв. Удари цього мiського формалiзму Степан вiдчував щокроку, i хоч як виправдував ïх об'єктивними причинами, вони не ставали вiд того менш дошкульнi. Навчений гiрким досвiдом, вiн на двi години ранiше з'явився на iспит призначеного дня, щоб застояти чергу, глибоко певний, що сьогоднi справа з iнститутом буде остаточно розв'язана i вiн матиме цiлковите право одвiдати Надiйку з важливою, хоч i невидною вiдзнакою студента на своєму френчi. Щоправда, вчорашнi враження заступили йому на час кохану постать. Вернувшись увечерi додому, вiн довго сидiв, курив I розважав про мiсто, його долю й справжнi завдання. Але вранцi прокинувся, як i завжди, бадьорий, повний молодоï сили, що, мов рятунковий пас, не давала йому потонути в тiй непевностi, що тут його несподiвано огорнула. Трохи вже призвичаïвшись до новоï оселi, вiн смiливо попросив у хазяйки вiдро й досхочу мився. I тодi знову спогад про Надiйку залив йому душу турботним теплом. Iспит — от у чiм рiч, — весело думав вiн. Маючи непереможний нахил аналiзувати своï думки й поведiнку, вiн по-приятельськи сварив сам себе за вчорашнiй гнiв та невиразнi марева. Вiн повчав себе, що мрiяти — це дурниця, що треба дiяти, невтомно поборюючи всi перепони на шляху, зосереджуючи всi сили на черговiй вiдпорнiй точцi. Перша з них — це iнститут. Треба вступити до iнституту, а не бавитись всякими мрiями, хоч би й якими високими. I справдi, iспит здавався йому бар'єром, що, перескочивши його, вiн здобував собi королеву й царство. Вiн виряджався на нього, як славний вояка в похiд, що може дати переможцевi ключа до чарiвноï печери скарбiв. I саме тому, що настроєний був перемогти одним нападом раз на все, його надзвичайно прикро вразив той факт, що iспит триватиме два днi — сьогоднi писаний, завтра усний. Ту об'яву, де все це сказано дуже короткими рядками, зовсiм не обходив його молодечий порив, його пристрасне прагнення вiдразу розв'язати всi справи. I вiн мусив тим рядкам коритися. Сiвши на пiдвiконнi, Степан зiбрався закурити — тютюн був товаришем вiрним i розрадником усiх його скорбот, — але навпроти на стiнi висiла ще одна коротка об'ява, що вiдбирала йому й цю приємнiсть. Двi години вiн просидiв, нудячись, байдуже поглядаючи на юрбу своïх майбутнiх товаришiв i знову думаючи про самого себе. Вiн почував, хоч i невиразно, якусь у собi перемiну. Вiн не мiг не помiтити, що в грудях йому запалюється новий вогонь, але хисткий, що тремтить вiд кожного подиху надвiрних вiтрiв. Вiн був веселий зранку, а тепер його опанував смуток, якого несила була вгамувати. Не був же вiн, справдi, роботою зморений, i лихо його, зрештою, не спiткало нiяке. I чи не вiн кiлька годин тому навчав себе бути стiйким? Його лякали цi, незвичнi досi, хитання настрою. Вiн починав розумiти, що дотеперiшнє життя, немудре, сiльське, де всi питання простi й надто практичнi, було чимсь зовсiм вiдмiнним вiд тих днiв, що вiн розпочав у мiстi. З усiх запропонованих на iспитi тем вiн вiдразу спинився на Змичцi мiста й села. Писав швидко i вiльно, наперед скомпонувавши в головi план викладу. Всi своï тези розвинув широко, освiтлюючи разом економiчну й культурну потребу спiлки, ïï завдання i бажанi наслiдки. Сiльський культурник, що з марксiвськоï науки твердо засвоïв конечнiсть економiчних передумов, прокинувся в ньому цiлком. Процес писання зовсiм захопив його; перечитуючи своï речення, вiн мимоволi забував, що пише ïх для iспиту. Змичка мiста й села — це мiцна запорука майбутнiх мiст-садiв, — кiнчив вiн i здав працю на годину ранiше, нiж мав би право зробити це за термiном. Заходив вечiр, i хлопець, поблукавши трохи по Шевченкiвському бульвару, вирiшив таки навiдати Надiйку, що спинилась у подруг недалеко критого ринку. Будинок, де вона жила, належав до тих древнiх хаток, що можна несподiвано здибати в Києвi на бiчнiй вулицi поруч шестиповерхових кам'яниць. Зелений заржавлений дах, дерев'янi надвiрнi вiконницi, патрiархальний палiсадник перед вiкнами i проваленi сходи до перекошеного ганку свiдчили за бiльшу давнiсть, нiж визнає право на вкраденi й загубленi речi. Але Степан зрадiв, побачивши цю халупу, — поруч неï його власний саж не здавався таким нужденним, i дiвчина, що жила в нiй, цiлком законно могла йому належати. Надiйка жила при двох землячках iз свого села, що на рiк ранiше пустились у широкий свiт i найняли в цьому старосвiтському мешканнi так звану залу. Одна з них, Ганнуся, вчилась на курсах крою та шиття, готуючись поповнити армiю швачок, що ремество ïхнє пiдупало за вiйськового комунiзму й натурального господарства, коли кожен сам на себе прав, варив i нiчого не шив, але пiд час непу потребувало швидкого поновлення вiдповiдно до зросту потреб i смакiв. Це було тихе дiвча, вигнане з села злиднями багатосiмейноï родини, вигнане назавжди, без надiï вернутись пiд обсмикану батькiвську стрiху. Вона була щира й беззахисна, трохи романтична й терпляча до лиха, як i всi вбогi дiвчата, що не почувають у собi нi справжнього пориву, нi твердоï сили. Ïï компаньйонка, молода куркулiвна, кiнчила, згiдно з своïми планами, курси машинопису й уже пiвроку шукала собi посади без наслiдкiв i вiдповiдноï партiï з певними досягненнями. Одягалась вона з претензiєю, пивши чай, делiкатно вiдчепiрювала мiзинця й звалася Нюся, тобто так само Ганна, тiльки у вищiм ступнi. З двох лiжок, що ïх не можна було назвати англiйськими, одне належало ïй, i своïм правом власностi вона нi в який спосiб поступатись не схотiла, тому Надiйка мусила спати весь час удвох з Ганнусею, що завсiгди й на все була згодна. Цi два лiжка та ще стiл, машинка до шиття i один захланий стiлець були єдиними ознаками матерiальноï обстави в цiй дiвочiй: решта оздоб була порядку духовного — потрети й малюнки, що ними Ганнуся наïвно облiпила стiни, силкуючись надати хоч якоïсь затишностi голiй кiмнатi. Портрет Ленiна, що висiв у центрi, вона навiть прикрасила великим написом з нерiвних лiтер: Ти вмер, але дух твiй живе. На покутi влаштувала маленьку iконку Миколи-чудотворця, малопомiтну з першого погляду. З усiх малюнкiв Нюсi належав тiльки один — оголена Галатея, що пiдносить до неба своï руки та груди; вiн висiв над Нюсиним лiжком i турбував Ганнусю своєю непристойнiстю. Ще за дверима кiмнати Степан почув чоловiчi голоси, i серце його трохи пiдупало. Йому вiдразнi були зараз веселi люди, та й з Надiйкою вiн мiг поговорити тiльки на самотi. Але рятунку не було, i вiн розчинив дверi. Справа виглядала далеко гiрше, нiж вiн мiг собi уявити, — тут був цiлий бенкет з пляшкою на столi, що круг нього на присунутих лiжках сидiло три господинi й троє гостей. Побачивши трьох хлопцiв — до пари дiвчатам, — Степан мимоволi похолов, але за мить пiзнав серед них Левка й збагнув ситуацiю: тi двоє — кавалери Нюсi й Ганнусi, Левко просто прийшов на частування, а Надiйка вiльна, вiльна для нього, бо ж вона перша схопилась з-за столу й привiтала його. Вiн познайомився з хлопцями й теж сiв. Ïсти й пити хлопець категорично вiдмовився, хоч не обiдав сьогоднi й був голодний. Але ïсти коштом чужих хлопцiв, — бо вони ж безперечно влаштували цю бесiду, — йому не дозволяв гонор. Левко — це iнша справа. Вiн сидiв у кутку, мов весiльний батько, мало витрачав слiв, бо рот його весь час працював, посмiхався й прихильно поглядав на товариство, якого душею були два парубки, що виявляли перед своïми дамами весь свiй розум i дотеп. Ганнусин зальотник належав до тих селюкiв, що з'являються в мiстi мандрiвним метеором, одвiдують театри, дiстаючи скрiзь контрамарки в порядку спiлки мiста з селом, ходять на всi, якi єсть, диспути й вечiрки, улаштовують там нестримнi оплески, на вулицi чiпляються до дiвчат, з усього глузують, усе лають, через рiк вертають на село, беруться до господарства й дичавiють за один мiсяць. З них виходять родиннi деспоти й полiтичнi консерватори. Козирем його поводження були маснуватi дотепи й натяки, що дезорганiзували Ганнусi мрiйну душу й зламлювали ïй i так слабкий опiр. Поруч цього дотепника його товариш по коханню був iдеалом поважностi. Вiн теж на науку мало зважав, за основну мету своïх прагнень маючи десь мiцно влаштуватися, i коли це можливо без диплома, то вищу школу варто вiдтяти, як непотрiбний додаток на зразок хробаковидного паростка слiпоï кишки. Шкодуючи за прекрасними роками завiрюх, коли висунутись було так легко, вiн з мiдною упертiстю селянина стукав у всi дверi, використовуючи випадковi зв'язки, й попав кiнець кiнцем посаду iнструктора клубноï роботи, за яку тримався руками, зубами й обома ногами. Але мислячи собi життя за давнiм селянським трафаретом, що ставить до парубка цiлком певнi вимоги, коли той починає самостiйну путь, бравий iнструктор намiтив панну Нюсю в подруги для своïх майбутнiх урядницьких подвигiв. Розмова, що урвалась на хвилину через появу новоï дiйовоï особи, поточилася знову. Справа йшла про украïнiзацiю. — Що ж, — зауважив iнструктор, — от, примiром, клубна робота. Серйозне дiло. I так робiтники носом крутять — сухо, кажуть. А тут ще мова. Ну, ще драмгурток, хай хор — а далi тпру. Виходить розрив з масою. Трудно партiï з украïнiзацiєю, да. Вiн особливо натиснув на партiï, словi, що, на його думку, мало магiчний вплив на речення, де стояло. — А селян теж будуть украïнiзувати? — боязко спитала Ганнуся. Iнструктор м'яко посмiхнувся. — Виходить, що й ïх треба. Бо скажiть по правдi — який з дядька украïнець? Степан не витерпiв i енергiйно втрутився в розмову. — Ви помиляєтесь, товаришу, — сказав вiн до iнструктора, — украïнiзацiя повинна скрiпити змичку мiста й села. Пролетарiат мусить... Але молодий селюк Яша, що гастролював у мiстi, зненацька зареготав, кинувши на Степана й Надiйку глузливий погляд. Це була його звичка — загодя радiти перед тим, як мав виректи щось дотепне. — Го-го-го! Так i у вас змичка? Надiйка почервонiла, а Степан, образившись за себе i за неï, похмуро замовк. Що вiн мiг сказати цьому нахабному парубковi, що почував себе тут цiлковитим паном, розмахував руками, щипав свою Ганнусю й усiм пiдморгував? Не битися ж з ним тут! Дедалi бiльше вiд голоду й вiдрази до цього товариства Степана обiймала нудьга. Ось вiн, селянський актив, що мусить здобути мiсто! I чому Левко з ними лагiдний, як завсiгди? Невже й вiн такий? Невже вiчна доля села — бути тупим, обмеженим рабом, що продається за посади й харчi, втрачаючи не тiльки мету, а й людську гiднiсть? Може, його теж чекає цей шлях, ця трясовина, що засмокче його й перетравить, зробивши безвiльним додатком до iржавоï системи життя? Вiн почував у нiй страшнi сталевi пружини, що були осiли на вибоïнi революцiï, а тепер випростуються знову. I, може, все життя — тiльки неспинний потяг, що нiякий машинiст не в силi змiнити напрямку його руху по призначених рейках мiж вiдомими, сiрими станцiями? Лишається неминуче одне — чiплятись на нього, хоч який вiн i хоч куди веде свою одноманiтну путь. I чи не символ його тi славетнi вантажнi вагони недавнiх, хоч i пiвзабутих рокiв, що за мiсце в них бились торбарi, частуючи одне одного закаблуками й прокльонами, дряпаючись на дахи, повисаючи на буферах та приступках iз своïми борошняними скарбами, в брудi й нужi, але з нестримною жадобою жити, з дрiбними мрiями про коханок, пирiжки й самогон? I якщо тодi цих пачкарiв було сила, то що ж тепер, коли немає харчових застав, трибуналiв i реквiзицiй, коли ïм вiльно послугуватися цiлими валками для свого краму й м'якими купе для себе самих? Поринаючи в такi невеселi думки, немов зазираючи в темний глиб безоднi, Степан машинально взяв шкуринку й почав жувати ïï. Село вiдсувалось вiд нього, вiн починав бачити його в далекiй перспективi, що лишає вiд живого тiла схематичнi риски. I йому стало страшно, як людинi, що пiд ногами в неï схитнулась земля. Тим часом розмова, обiйшовши кiлька тем, звернула на ту рiч, що до неï неминуче веде хоч найменше впорскування алкоголю, хоч найчеснотливiшiй людинi. На устах розмовникiв з'явились жiнвiддiли, шлюб, кохання й алiменти. В кiмнатi пролунав Яшин регiт: — А я вам кажу — жiнка всiгда буде з н и з у! — Що вiн говорить, боже ж мiй! — сплеснула руками Ганнуся, якоï Яшине пророцтво найбiльше торкалось. Степан вiдчув на собi тоскний Надiйчин погляд i, пiдвiвши голову, глянув ïй у вiчi. Вона посмiхнулась йому, але в тiй посмiшцi була туга, яку веде з собою любов, що гасить дiвчинi очi й кладе ïй на руки непереможну втому. Ïï серце вже розкрилось, як сiм'я в пухкiй землi, пускаючи блiдий паросток на поверхню пiд дiянням вiчного сонця, що розтоплює снiги й збуджує в надрах тисячi насiння не вiдповiдаючи за вiтри, що можуть ïх у його царствi спiткати. Левко куняв, схилившись на стiл. Вiн був ситий, склав сьогоднi чергового iспита й цiлком мав право бути щасливим. Нюся оперлась лiктем на колiно iнструкторовi, що запалив люльку й задоволене пускав перед себе дим. Яша обнiмав Ганнусю, яка погодилась на це пiсля кiлькох млявих протестiв. — Мо', заспiваємо? — запропонував вiн. — Заводь, Ганно. Ганнуся вiдхилила голову й завела, розтягуючи слова, щоб надати ïм бiльше жалiсливостi: Повiй, вiтре, на Вкраïну, де покинув я дiвчину... За мить пiсня об'єднала всiх, навiть Яша споважнiв, пiдтримуючи ïï своïм лiричним тенором, що незрозумiлим способом жив у його прозаïчному горлi. Природа не обдарувала Степана спiвучою здiбнiстю його народу, i вiн знову чужий був серед цiєï громади. Вiн почував безглуздiсть свого становища тут, де вiн був мовчазним йолопом, що за весь вечiр тiльки раз розтулив рота, та й то невдало. Але пiти теж не мiг. Вiн хотiв щось сказати Надiйцi. Вона сидiла поруч нього, i пристрасне, нездiйсненне зараз бажання торкнутись ïï руки, почути вiд неï тiльки йому призначене слово тупо його кололо. Вона чекала його — вiн це бачив з кожного ïï погляду. I вiн ïï чекав. А проте iншi думки раз у раз заступали йому ïï образ, вiдхиляли вiд неï його мрiï, хоч вiн i не був свiдомий цих мимовiльних зрад. Прощаючись, вiн сказав ïй: — Завтра прийду. — Приходь, — вiдповiла вона, i ïï тихе ти сповнило його чарiвним теплом. На вулицi, попрощавшись з хлопцями, вiн оглянувся на невеличкий будинок. — Я завтра прийду, Надiйко, — шепотiв вiн. — Чекай мене, Надiйко. Вiн швидко пiшов додому, поглинений чуттям, що в ньому сподiвався знайти заспокоєння й певнiсть. VI — Добре. Дуже добре, — промовив професор. Степан вийшов з iспитовоï зали. За дверима його обступили цiкавi юнаки, що чекали ще своєï черги. Ну, як? Що питали? Якi дали задачi? Чи рiжуть? Iспита складено. Завтра i його iм'я з'явиться пiд склом, де виставляють списки прийнятих. На три роки цi стiни стануть йому притулком. Треба клопотатись про стипендiю. Треба написати про свiй успiх на село товаришам. До iспитовоï зали впускали по п'ятеро, i Степан, дивуючись, слухав вiдповiдi своïх чотирьох попередникiв. Невже i ïх приймуть до iнституту? У всякому разi, вiн був вищий вiд них на двi голови, знання маючи струнке й широке, без прогалявин та ополонок. Вiн показав себе вартим тих трьох рокiв працi, що вiдбув на селi без свят i спочинкiв, коли бажання вчитись опанувало його. Останнi пуди заробленого борошна й своï маленькi червiнцi вiн вiддав учителевi й витрачав на книжки та папiр. Вiн зрiкся всього, став диваком i вiдлюдьком, з якого нишком глузували товаришi; просиджував ночi коло каганця i снив формулами та логаритмами. Та робота, що вiн проробив, була пiд силу тiльки мiцному духовi, i вiн здолав ïï, бо ясно знав, чого хотiв. Хотiв вступити до вищоï школи. Про той день, коли це станеться, мрiяв боязко й побожно. I от цей день прийшов. Не було тiльки тiєï радостi, що мусила б бути в таку знаменну мить. Вiн бадьорив себе всякими словами, навертав розум на найповажнiшi своï завдання, але не мiг заглушити щемiння душi й заповнити пустки, що створилась там, коли iспит зiйшов з денного порядку. Те, що вiн добре, блискуче склав його, навiть якось розчарувало хлопця, замiсть ощасливити. Конкретну мету досягнуто, i далi вiн бачив перед себе безкрайню путь, не позначену верствами. Три роки вiн працював для iнституту, три працюватиме в iнститутi. I далi? Добробут села, щастя людей, занадто, зрештою, далека рiч, щоб на неï можна було безпосередньо скерувати свою силу. Вiн був могутнiй, але потребував точки опори, щоб пiдважувати свiт. Степан вийшов з великого будинку, який кiнчали перемащувати зокола в блiдi сiро-бiлi тони, бiльше вiдповiднi до колишнiх iнститутiв шляхетних панн, нiж до вищого економiчного закладу. Дивлячись на високе риштовання й малярiв, що звисали з даху на линвах, попалюючи цигарки, хлопець мимоволi здивувався на тi м'якi кольори, що заступали гострi фарби революцiï на будинках, плакатах та обкладинках журналiв, i той сивий професор, що iспитував його, так вiльно вживав слова товариш, нiби воно й не було йому нiколи символом насильства та розбою, — вiн уже його перетравив, обточив на ньому всi гостряки й вимовляв тепер, не ранячи собi рота. Хлопець пiшов до Надiйки, силкуючись добрати причин свого невдоволення та смутку, хоч це шукання рiдко коли приводить до справжнього рушiя думок та чуття. Людина дурить себе частiше, нiж має змогу сказати собi правду, бо є непомiтнi, — та ще на зацiкавлене око! — дрiбнiсiнькi чинники, що спричиняють аж надто важливi процеси в душi, так само, як вiд невидних бацил залежить фiзичний стан тiла. — Менi смутно, — думав вiн, — бо я хочу бачити Надiйку. Менi важко, бо я покохав ïï. I знову ïï iм'я, що вiн прошепотiв, вiдгукнулось йому щасливою луною з темних коридорiв його думок. Вона була йому сонцем, що раптом кидає промiнь крiзь розколину хмар; вiн раз у раз губив ïï i знаходив. До кiмнати вiн не схотiв заходити, хоч там тiльки Ганнуся цокотiла своєю машинкою. Надiйка запнулась хусточкою, i вони пiшли в сiрiй сутiнi близького вечора. Дiвчина теж склала iспити до свого механiчного технiкуму i весело розповiдала Степановi, що мало-мало не зрiзалась на полiтграмотi: — ...а вiн i питає тодi — кудлатий такий, — що таке Раднарком? А Раднарком i ВУЦВИК я добре знаю. Рада Народних Комiсарiв, кажу й дивлюсь — а що далi питатиме? А голова Раднаркому, питає, хто в нас? I я ж його добре знала та зопалу: Чубатий. Так i лягли всi. А вiн Чубар! Степан радiсно посмiхнувся. — Надiйко, як гарно, що ми вдвох! — промовив вiн. Вона кинула на нього iскристий погляд, що манить i обiцяє тим бiльше, чим безневиннiший сам. Кохання бринiло в кожнiй нотцi ïï збудженого смiху, ïï наука починалась через тиждень, i вона мусила з'ïздити додому по решту речей та харчi. Дiзнавшись, що в нього теж тиждень гулящий, вона таємниче промовила: — Поïдемо разом, правда? Я виходитиму до тебе пiд верби, що коло нашого городу. — Не можу я, Надiйко, — хмуро вiдповiв вiн. — Про стипендiю клопотатимусь. Вона вмить посмутнiла. — Я не побачу тебе так довго... Степан взяв ïï за руку. — Ти ж приïдеш, Надiйко. Вiн полюбив ïï iм'я i повторював його. Уже стемнiло, коли вони, серед iнших пар, зiйшли на Володимирського горба, до пам'ятника, що зберiг у цьому закутку свiй хрест, благословляючи ним тепер купання киян на пляжi. Вдень тут водять дiтей з м'ячами та обручами, дихають свiжим повiтрям стомленi урядовцi i студенти читають у холодку мудрi книжки. Ввечерi це обiтована земля любовi для покоïвок, вiйськових, юнакiв та всiх тих, що не усвiдомили ще переваг кiмнатного кохання i його вигод. Любов не терпить свiдкiв, а в мiстi ïх годi позбутись навiть пiд гiллям садкiв. Вони блукали вгору й униз по кружлястих алеях у густому мороку вечора. Випадковi дотики тiл крiзь грубу одежу проймали ïх трепетом, i руки ïхнi сплелися кiнець кiнцем у мiцному притисненнi, ïхнє кохання сходило пiзньою квiткою в п'янючих передосiннiх подихах. Десь ткано вже бiлу сукню природi, ковано льодовi цвяхи в ïï труну, а останнє вiяння тепла, напахчене густим духом в'ялини, розтоплювало й злютовувало ïхнi серця в одне серце, що захлинається в потоках новоï, поєднаноï кровi. Слова танули ïм невимовленi на устах, i вiтер з-над Днiпра торкався ïм тiла пристрасним лескотом. Спинившись коло Ґраток над кручею, вони дивились, як сунули по схилу свiтлячки узвозу, виплазовуючи назустрiч згори та з пiдгiр'я i несподiвано розминаючись у ту хвилю, коли мали зiткнутися. Велика рiка темнiла внизу перед ними, позначена вздовж надбережними лiхтарями й вогнями Труханова острова. Лiворуч, в туманi й шумi, мiнливим килимом горiла низина Подолу. — Ти любиш мене, Степанку? — раптом спитала вона. — Надюню, — прошепотiв вiн у нудьзi, — Надюсю, я люблю тебе... Вiн оповив ïй рукою стан, i вона, припавши головою до плеча, тремтiла вiд далекоï вiльгостi води й теплоï вогкостi очей. Вiн тихо гладив ïй волосся, сам погноблений чуттям, що лишає по собi пустиню. Вранцi Степан вийшов до неï на пристань i довго махав кашкетом ïï хустинi. Вона повезла з собою його привiтання селу, кiлька доручень i листа до одного з товаришiв по роботi. Це був довгий лист, де вiн бiльше розпитував, нiж повiдомляв. Про себе написав тiльки, що склав iспита, надiється на стипендiю i живе тим часом у знайомих. Зате пiд впливом спогадiв, що охопили його, вiн докладно цiкавився становищем сiльбуду, тими лекцiями, що програму ïх ще сам склав, одвiдуванням кiно, новими виставами. Вiн зовсiм забув, що тiльки тиждень минув, як покинув село. Зокрема вiн запитував про працю свого наступника. Бiблiотека, його рiдна дитина, складена з уламкiв помiщицьких книгозбiрень, розкладок з повiтполiтосвiти та дрiбних купiвель i пожертв, нараховувала 2178 томiв, що вiн ïх сам переписав, перенумерував i порозставляв, розбивши на вiддiли. Це була найбiльша сiльська бiблiотека в окрузi, i кожен том ïï мав на собi печатку його дбання. Нагадай, щоб забрали з повiту ленiнський куток, — писав вiн, — сiм карбованцiв я заплатив, лишається два з половиною. Плакати й стрiчки, що повишивали дiвчата, схованi у великiй шафi, ключi я вiддав Петровi. Загадай дiвчатам зробити ще бант — чорний з червоним, тут, у iнститутi, такий висить на портретi, дуже красиво. Нiкого я тут ще не знаю. Бачив двох хлопцiв iз якогось села — несвiдомi такi, аж сум мене взяв. Важко менi буде на харчi, та вже терпiтиму. Пиши менi про все, може, на Рiздво приïду. Степан. Коли пароплав зник з видноти, хлопець сiв на лавочку й скрутив цигарку. Пристань спорожнiла. Хлопчаки з насiнням та зельтерською водою знiчев'я заводили мiж собою сварки. Один з них попросив у нього прикурити й спiвчутливо сказав: — Баришня ваша поïхала. А без баришнi скучно. Степан посмiхнувся на його слова й важливий вигляд знавця. Вiн теж мiг би поïхати завтра, навiть розумно було б це зробити, замiсть тинятись пiвголодному по мiстi. Однаково, мабуть, лекцiï й через тиждень ще не почнуться. Та щось затримувало його, якесь чекання й прихована неохота вертатись хоч би на кiлька день додому. Лист його був тiльки з вигляду щирий. Йому здавалось, що вже цiла вiчнiсть минула з того часу, як вiн покинув сiльськi оселi, i коли в листi вiн так докладно цiкавився тамтешнiми справами, то тiльки дурив себе, хотiв сам себе переконати, що минуле йому близьке, що вiн живе ще ним i для нього. О першiй годинi побачив, як i сподiвався, своє iм'я в списi прийнятих, подав до соцзабезноï комiсiï прохання про стипендiю i зайшов до Левка по книжки, бо перед ним був цiлий тиждень гулящого часу. Але Левкова бiблiотека була надто обмежена й випадкова — крiм сiльськогосподарських пiдручникiв, вiн мав комплект Лiтературно-наукового вiсника15 за 1907 рiк, Хмари Нечуя-Левицького16 та збiрку творiв Фонвiзiна17. Все це Степан зав'язав мотузкою i забрав, прилучивши ще пiдручника сiльськогосподарськоï економiки, що мiг знадобитися йому в iнститутi. Крiм цього, Левко порадив йому те, чого сам нiяк не мiг зiбратися зробити — оглянути мiсто. Витягши з шухляди старий план Києва, вiн доручив його хлопцевi як провiдну зорю. Ця порада зацiкавила хлопця. Поснiдавши салом i хлiбом, вiн брав книжку вiсника й виряджався на цiлий день, систематично оглядаючи всi мiсця, що на планi були умовно позначенi й мали збоку пояснення. За три днi вiн одвiдав Лавру, спустився в дальнi й ближнi печери, де у вузькому кам'яному проходi з низьким склепiнням тягнуться одноманiтнi заскленi домовини святих i свiчки прочан блимають, задихаючись, у загусклому повiтрi; зайшов на Аскольдову могилу18, занедбане тепер кладовище, i читав там на пам'ятниках iмена людей, що жили колись i не лишили по собi нiчого, крiм табличок; гуляв крутими алеями колишнього Царського саду19, сидiв iз книжкою над кручею, що спадає до Днiпра; був у Софiï20 i Володимирському соборi21, осередках церковного руху, що непомiтно точиться пiд високими банями; дивився на Золотi Ворота22, колись браму великого Києва, обiйшов великi базари — Житнiй23, Єврейський24 та Бессарабку25, блукав коло, подорожував Берестейським шосе26 до полiтехнiки, мандрував через Демiïвку27 в Голосiïвський лiс28, спочивав у Ботанiчному саду29 й витратився не без вагання на тридцять копiйок, щоб потрапити до Iсторичного музею30 та музею Ханенка31, де захоплено любувався на прадiдiвську зброю, старовиннi меблi, панно й фарфоровий кольоровий посуд, що найбiльше спиняв на собi його очi. Блиск, фарби й тонкi малюнки на ньому чарували його й вабили до себе його руки. Вiн подовгу стояв перед експонатами, пильнував у них кожноï дрiбнички, мiцно вбираючи ïх у пам'ять, i все нове, що вiн бачив, легко вкладалося йому в голову рiвними шарами, зв'язуючись тисячами ниток з тим, що вiн читав чи про що догадувався. I все нове збуджувало йому нову жадобу. Вiд пам'ятникiв, позначених у старому планi, лишились здебiльшого самi п'єдестали. Постатi Iскри i Кочубея32 вiн, правда, бачив — вони валялись на надбережжi з побитими руками коло якоïсь кузнi. Тiльки Богдан33 скакав незайманий на баскому конi й показував на пiвнiч булавою, чи то погрожуючи нею, чи збираючись ïï схилити. Найуважнiше вiн оглянув Подiл, ту частину мiста, де сам жив, наочно переконуючись, що не тiльки вiд людей лишаються мертвi написи, а й цiлi доби iсторiï минають майже без слiду, покидаючи там i там невиразнi здогади про колишню велич. Блискучий центр середнiх вiкiв з Академiєю34 та славетними монастирями обернувся тепер у дрiбне торжище, притулок крамарiв i лайливих перекупок, осередок кустарних виробництв мила, гiльз, шкiри, оцту й гуталiну. Надвечiр Степан, вертаючись iз мандрiв, спускався просто до Днiпра десь на вiдлюддя, купався там i стомлено чвалав додому. Пiсля вечiрньоï порцiï сала, що стало йому єдиним пожитком, вiн виходив на подвiр'я, сiдав пiд сараєм i курив. Дiм Гнiдих здавався йому мертвим. Якщо там i було життя, то зокола зовсiм непримiтне. Нi гомону, нi шуму не линуло з нього, i дверi його одчинялись дуже неохоче. На нiч вiн мовчки запалював огнi. За весь час Степан тiльки раз мельки бачив господаря, що вертався з крамницi; господиня двiчi на день доïла корiв, та молока йому вже не пропонувала. Але щовечора на ганок виходила покурити самотня постать юнака, що першого дня почастував Степана цигаркою. Вiн сидiв, курив, потiм зникав у хатi. Степан мимоволi почував до нього симпатiю, бо юнак той здавався також самотнiм, як i вiн сам. Але пiдiйти й заговорити з ним не насмiлювався. Спати лягав рано, не маючи свiтла, i спав допiзна, надолужуючи спочинком своï злиденнi харчi. Всi думки про шукання житла на зиму вiдкладав, аж поки не одержить стипендiï. Але справа раптом повернулась до нього зовсiм несподiвано. Одного вечора до нього пiдiйшов сам господар, тонконогий крамар, привiтався i навiть сiв коло нього на чурака. Дивлячись убiк крiзь своï окуляри, вiн спитав хлопця: — Ну що, знайшли собi квартиру? Степан цiлком припускав можливiсть цiєï неприємноï розмови i мав готову вiдповiдь — через тиждень вiн вибереться. Дiстане стипендiю, це напевно, i вибереться. Крамар мугикнув. Його пропозицiя була така: хай Степан лишається в них, спатиме в кухнi, — там є лiжко, — матиме обiд i на снiданок та вечерю щось, а зате доглядатиме корови, наноситиме до хати води — кран був тiльки надворi, — та настачатиме взимку дрова. Бiльше нiчого. На цих умовах крамар згоджувався його законно заявити як небожа. Коли дiйшла Степановi черга вiдповiдати, вiн трохи подумав, бiльше з самоповаги, бо думати, властиво, не було про що: вiн умить змiркував, що матиме харч i тепле помешкання, а стипендiя лишатиметься йому на одежу й книжки. Робота не важка. Щось краще годi й уявити. Хлопець поважно вiдповiв: — Тодi я останусь. Гнiдий пiдвiвся. — Так перебирайтесь, — сказав вiн. Через пiвгодини Степан покинув свiй хлiв i оселився в невеличкiй кухнi, де пiд стiною коло плитки стояло лiжко, а над ним клацав дешевий дерев'яний годинник. Господиня назвалась Тамарою Василiвною, видала йому гасову лампу, склянку молока, хлiба й шматок печенi, яким вiн i вiдсвяткував своï входини. Матрац на лiжку видався йому пiсля верстата царським пуховиком, а вранцi вiн почав уже виконувати своï новi обов'язки коровника, водочерпiя та дроворуба. VII В недiлю, коли мала вернутись Надiйка, Степан зробив надвечiр генеральний огляд своïй одежi, попришивав непевнi Ґудзики голкою, яку звик при собi мати за довгий час парубкування, витрусив френча й витер чоботи торбинкою. Костюм свiй вiн носив уже третiй рiк, сукно на ньому злиняло вiд сонця, але це було мiцне офiцерське сукно, що не дасть дiрок ще рокiв зо три. Потiм ретельно поголився перед маленьким кривим дзеркалом, що висiло в кухнi, бо останнiй тиждень став зовсiм бородатий. Почуваючи себе свiжим, молодим i вродливим пiсля цiєï операцiï, хлопець бадьоро вийшов з хати, простуючи до критого ринку. Два днi, що вiн пробув на новому помешканнi, заспокоïли й змiцнили його. Гаряча страва, що була знайденим скарбом пiсля черствого пiсникування, освiжила йому нутрощi й думки. Вчора вiн, при нагодi скористувавшись зайвиною горячоï води в казанi, виправ свою бiлизну, висушив ïï на сонцi й покачав. Вiн умiв прати, прасувати, варити страву, навiть латати чоботи. Побачивши певнiсть своєï невеличкоï посади, вiн винiс уранцi на базар двi сухi паляницi, вже непотрiбнi йому, i продав ïх за десять копiйок, бо не любив давати на загин щось, що можна було якось спожиткувати. Неохайностi й неощадностi йому нiяк тим часом не можна було закинути, i коли вiн на той гривеник купив два десятки легких цигарок, то таких розкошiв дозволився б i останнiй жебрак того дня, коли має вернутись кохана, яку ждано i жадано. Роботи по господарству пана Гнiдого — вiн вирахував — було не бiльше, як на пiвтори-двi години щодня. На iнститут i науку йому лишалось доволi часу; ще стипендiя — i вiн має пiд собою поки що станiвкий грунт для дальших заходiв. Цю перемiну на краще в своєму побутi вiн прийняв як належне, вiн нiби чекав ïï, не знаючи, звiдки саме вона має прийти, бо попри всi сумнiви й вагання, був своєï фортуни певен. Як молодий мисливець у лiсi, тремтячи перед звiром, але вiрячи в несхибнiсть своєï руки, вiн був готовий до дальших посмiшок своєï долi, хоч би часом вона й показувала йому язика. Надiйка справдi приïхала, але в дiвчат були тi ж самi гостi, — iнструктор i молоденький Яша, — тому поговорити з нею не було жодноï змоги, якщо вiн не хотiв зрадити свого почуття перед цими глузiвниками. Степан пригноблено закурив свою легку цигарку, але Надiйка так палко на нього глянула, передаючи вiдписа вiд сiльського товариша, що вiн умить просвiтлiв, поринаючи у м'яке лiтепло, i насолодно подумав, ховаючи листа до кишенi: — Люба Надiйка! Кохана, єдина Надiйка! Яша, що був у курсi всiх об'яв та афiш, запропонував пiти сьогоднi на лiтературну вечiрку, що вiдбудеться в залi Нацiональноï бiблiотеки заходами культкомiсiï мiсцевкому ВУАН35. Яша не пам'ятав, яка саме лiторганiзацiя виступатиме, але запевняв, що вхiд вiльний i що на кожнiй лiтвечiрцi можна досхочу наплескатись i нареготатись. — Це чудаки, — казав вiн, — є такi, що вже з вусами. Надiйка спробувала послатись на свою втому, щоб лишитись iз Степаном, але Яша категорично заявив: — Обридне ще цiлуватись. I всi пiшли на лiтвечiрку. Прийшли вони на годину пiзнiше, нiж оповiщено початок, але мусили ще пiвгодини чекати. Це спiзнення не було виявом недбалостi публiки до лiтератури, а явищем загальним, одним iз наслiдкiв глибокоï зневiри до громадського життя. Розпорошений i загнаний у своï нори обиватель надто неохоче вилазить iз них, i коли йому кажуть прийти о першiй, вiн приходить о другiй, ще годину посмоктавши свою лапу. Вредний Яша власною персоною сiв мiж Степаном i Надiйкою, перетявши ïм шляхи сполучення, i хлопцевi не лишалось нiчого iншого, як роздивлятись на публiку й на залу. Мiсця в малiй залi Нацiональноï бiблiотеки, де звичайно вечiрки вiдбувались, подiлялись за класовим принципом на двi категорiï — спереду стiльцi для обраних, ззаду лави для плебсу, здебiльшого студентського: позад лав було ще досить порожньоï пiдлоги, де могли стояти тi, хто й на лави не втрапив. Кволi голоси лiтераторiв, що здебiльшого не вмiють нi читати, нi промовляти, долiтають сюди до вух зовсiм невиразним мимренням, i публiка мусить тут розважатися самим виглядом лiтературного дiйства, постаттю письменника, що читає, його колегами, що сидять на пiдвищеннi за столом, курять, пишуть одне одному записки, позiхають i роблять натхненнi обличчя. Найбiльше оплескiв посилає ця гальорка не белетристам, що розкладають на кафедрi рукописа й читають довго, а поетам, що виходять серед пiдвищення i декламують напам'ять з жестами та почуттями, бо в них бiльше театру, i вони швидко мiняються. Першi два ряди стiльцiв призначались для найобранiших — критикiв та письменникiв, лiтературних метрiв i сантиметрiв, що приходять з дружинами та знайомими й не можуть сидiти далi другого ряду, щоб не зганьбити гiдностi самоï лiтератури, бо ж iдею можна вшанувати тiльки в особi ïï представника. I частина з них справдi сидiла в перших рядах, бо тими представниками була, а друга вважала себе за представникiв, бо там сидiла. Серед цього лiтературного beau-monde-у36 Степан постерiг того молодика, що сказав щось про вiршi на його адресу, коли вiн промишляв за посадою в державному видавництвi, i хоч спогад про це зовсiм був-таки досить прикрий, вiн зацiкавився юнаком i спитав у Яшi, хто то. — А це Вигорський, — вiдповiв той. — Поет такий. Нiчого вiршi пише. Це була перша вечiрка поточного лiтературного сезону, тому аудиторiя зiбралась численна i ввiйти до зали було зовсiм не так вiльно, як написано в афiшi. Традицiя прилюдних лiтвечiрок, породження тих часiв, коли паперу не вистачало навiть на цигарки i мистецтву дано було гасло виходити на вулицю, тому й лiтература мусила стати видовиськом, а лiтератор — читцем-декламатором, — ця традицiя вмирає перед нашими очима, i ми спокiйно можемо промовити амiнь над ïï труною. Лiтература — це зрештою, книжка, а не дикцiя, i виконувати ïï прилюдно так само чудно, як i читати без рояля музичнi твори. Коли письменники посiли своï належнi мiсця на пiдвищеннi за столом, голова культкомiсiï мiсцевкому ВУАН вiдчинив чи вiдтулив вечiрку, сказавши кiлька зворушливих слiв про лiтературу, ïï сучаснi завдання й висловивши вiдповiдну надiю. Але Степан не зважив на те, що читано. Стороннi думки дедалi глибше проймали його, заступаючи йому твори i натовп. Вiн думав про самих письменникiв, про те, що вони виходять перед iнших i iншi ïх слухають. Вони висунулись iз юрби, посiли власнi мiсця, i всi знають ïх на прiзвище. Вони пишуть книжки, цi книжки друкують, продають, беруть до бiблiотек, i на книжцi того Вигорського, що вiн тут побачив, його власною рукою поставлено печатку в далекому сiльбудi. I от сам ïï автор. Вiн заздрив ïм i не ховав вiд себе цього, бо теж хотiв висунутись i бути обраним. Смiх i оплески, що були нагородою тим щасливцям, мало його не ображали, i кожен новий з них, з'являючись коло кафедри, ставив йому боляче питання, чому це не вiн. Бо вiн хотiв бути кожним iз них, однаково — прозаïком чи поетом. Питання творiв на лiтвечiрцi — тiльки вступ до найголовнiшоï частини ïï — обговорення чи дискусiï. Публiка любить дискусiï не тому, що бере в них участь. Дискусiя бiльше видовисько, нiж читання, масовiше й пiкантнiше. Але, як правило, нiхто спочатку не хоче виступати. Адже останнiй має приємну змогу вилаяти всiх попереднiх i здаватись самим найрозумнiшим. Спецiалiсти критики, що свiй престиж пiдтримують тим, що нiколи нiчим не бувають вдоволенi, гордо вiдмовляються виголошувати свою високу думку, i ïх треба припрошувати, як iменитих гостей на званому обiдi. Та й взагалi всi краще волiють смiятися з iнших, нiж самим ïх смiшити, але коли один хтось виступить, потiк промовцiв суне навалою. Розумнiсть заразлива. На першiй лiтвечiрцi кожен, цiлком природно, хотiв себе виявити, i безневинна кафедра стала мiсцем запеклоï словесноï боротьби, де проявлено всi можливостi спроби переконання — глум, дотеп, знущання, ревiзiя предкiв письменника з метою виявити серед них куркуля чи буржуя, цитати з колишнiх його творiв, де вiн казав не те, що каже тепер, i таке iнше, цiкаве для слухачiв, але сумне для лiтератури. Всi промовцi, без рiзницi переконань, брались на цi прекраснi й чистi способи, кожен виправдуючи себе тим, що противник його до цього змушує. За пiвгодини на пiдвищеннi почався справжнiй лицарський турнiр, де Дон Кiхоти в панцирах iз цитат i просто голiруч билися з невмирущими вiтряками пiд оплески й регiт задоволених слухачiв, а Санчо Панси37 появляли своï розумовi вартостi, голублячи мрiю стати губернаторами на лiтературному островi. Цi сутички завсiгди кiнчались внiчию, що давало кожному вважати за переможця саме себе. На початку дискусiï Степан, завмираючи вiд внутрiшнього хвилювання, мiркував про те, що може вiн написати. Про що може написати. Як може написати. Вiн перебирав усi подiï свого життя, що могли б бути цiкавi й iншим, радiсно хапався за деякi й розпачливо вiдкидав ïх, почуваючи ïхню блiдоту. Але перший крок вiн, проте, зробив, i основну вмiлiсть письменника проявив вiдразу — здiбнiсть розшаруватись, глянути на себе крiзь мiкроскоп, розкласти себе самого на можливi теми, трактувати власне я як матерiал. Тiльки хлопець безпорадний був перед самим собою, почуваючи в собi то пустку, то надмiр, який не мiг опанувати. Вiн тоскно пiдвiв голову й глянув на чергового промовця, якого слухали уважнiше, нiж iнших, i сам звернув на нього увагу. Той говорив плавко й дотепно, ефектно наголошуючи слова, пiдкреслюючи речення, немов вставляв ïх у блискучi рамки; в мiру спроможностi вiн кидав слухачам влучне слiвце, збуджував смiх, поправляв тим часом пенсне i починав знову з новим натхненням. З його уст сипались цитати всiма мовами, лiтературнi факти, пiв-факти й анекдоти, його обличчя виявляло гнiв ображеного велетня, глум зневаженого карлика, тулуб схилявся й випростувався в такт м'яким акторським жестам. Його слова злiплялись шматочками здобного тiста, вiн формував ïх у листковi пирiжечки, посипав цукром i цукрином, квiтчав мармеладними трояндочками i закохано спинявся на мить перед тим, як вiддати цi ласощi на поживу. — Хто це? — спитав у Яшi Степан, вражений цим кондитерським мистецтвом. Яша здивувався з безоднi його неуцтва. Це ж Михайло Свiтозаров, найголовнiший критик! I Степан вперше за весь вечiр приєднав своï оплески до бурi аплодисментiв, що вкрили слова великого критика. О дванадцятiй годинi вночi голова культкомiсiï мiсцевкому ВУАН зачинив i затулив вечiрку, сказавши кiлька зворушливих слiв про те, що все якось обiйдеться, що смертельноï небезпеки немає i дай боже здоров'я лiтературi. На цьому вистава кiнчилась, i поле бою очищено без санiтарноï допомоги, бо лiтературнi трупи не втрачають здiбностi рухатись. — Ну й скубуться, боже мiй! — скрикнув на вулицi Яша. — Люблю дивитись. Той тому — гав! а той — гав-гав! — Пишуть вони погано, от що, — поважно сказав iнструктор. — Я читаю зараз Загоскiна38 — отой пише. — А я люблю Бенуа39, — промовила Нюся. Ганнуся мовчала. Лiтература одiбрала ïй чотири години, i завтра вона мусила вставати вдосвiта, щоб кiнчати замовлення. Надiйка, iдучи позаду з Степаном, розповiдала йому сiльських новин. Вiн похмуро мовчав. Коло ганку вона шепнула йому: — Приходь же завтра. Степан вертався додому, охоплений єдиною думкою, вiддаючись ïй до решти, до останньоï клiтини свого мозку. Бажання, виникши в ньому й прищепившись, скоряло його всього, зрушувало собi на користь всi його сили, заступало весь свiт, роблячи його самого подiбним на тетерю, що тiльки власний спiв чує. Молода пружина його думки, що допiру ще кволо ворушилась, напружилась i почала розтягатись, даючи рух сотням колiщат i пiдойм. Так, Степан мусив стати письменником. Нiчого нi страшного, нi незвичайного вiн не почував у цьому жаданнi. Вiн зрiднився з ним за кiлька годин так, нiби викохував роки, а в хвилюваннi своєму вбачав ознаку хисту, прояв натхнення до творчостi. Тему собi вiн уже обрав — напише оповiдання про свою стару, пощерблену бритву, що немилосердно скубе його, коли вiн робить свiй туалет. Ось ïï надзвичайна iсторiя. Тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятого року вiн востаннє ховався з рушницею по лiсах у повстаннi проти денiкiнцiв. Ïх був невеличкий загiн, душ iз двадцятеро, що пробивались до головного повстанського табору пiд Черкасами. Вночi ïх оточено, але невдало — весь загiн встиг вислизнути, тiкаючи поодинцi на ближчi села до слушного часу. Засунувши рушницю в примiтну копицю на полi, Степан вiльним громадянином мандрував шляхом, але був спiйманий i доставлений на допит. Вiн так спокiйно й наïвно твердив, що пан офiцер має справу з безневинним парубком он з того села, що пан офiцер завагався й призначив черкеса провести його до села та розпитати, чи справдi вiн там живе i чи треба було йому ходити в поле, а в противному разi вчинити йому смерть коло зборнi на страх i науку всьому свiтовi. Чорний патлач у папасi, вигукуючи найстрашнiшi загрози, сiв на коня, оперезав хлопця для певностi нагаєм i погнав перед себе, пообiцявши застрелити, як скаженого пса, за першоï ж спроби тiкати. Та коли за верству Степан, присягаючись усiма богами й батьками на свою мировитiсть, запропонував цьому суворому схiдниковi на доказ того свою бритву, що носив за халявою, той пересвiдчився в його безневинностi, оперезав його ще раз по плечах i сказав забиратися пiд три чорти i навiть далi. Але Степан, добре знаючи ïхнi веселi звички, непорушне стояв на мiсцi, аж поки кавказець не вiд'ïхав так завдальшки, що не мiг загнати йому в спину кулю. Але найдивнiше те, що через тиждень, коли повстанцi, таки з'єднавшись, дали денiкiнцям переможний бiй, Степан побачив того кавказця вбитим серед поля i витяг у нього з кишенi свою власну бритву. Цю пригоду, саму з себе теж цiкаву, хлопець поглибив, надаючи ïй широкоï, трохи не символiчноï ваги. Бритва, в його композицiï, належала спочатку фронтовому офiцеровi, як втiленню царату, але на початку революцiï його вбито, i бритва перейшла до переможця — прихильника Тимчасового уряду. Вiд нього ïï здобув петлюрiвець, поступившись нею незабаром червоному повстанцевi, що на мить впустив ïï перед денiкiнцем, але зразу ж забрав назад, уже назавсiгди, як законний власник. Долю своєï бритви вiн пiднiс до iсторiï громадянськоï вiйни, зробив ïï символом виборюваноï влади, але цю канву мав вишити блискучими нитками, прибрати в тiло й рух, щоб надати життя своïй iдеï. Дорогою вiн обмислював рiзнi епiзоди й деталi, черпаючи ïх iз свого вiйськового досвiду. Дерев'яний годинник у кухнi показував на чверть першу, коли Степан зайшов у хату, тихо запалив лампу, хапливо видобув папiр i сiв до столу писати, потопаючи у зливi образiв i слiв. О другiй з половиною вiн кiнчив, сховав рукописи, не читаючи, лiг, ще кiлька хвилин снував крихкi марева й заснув кам'яним сном. VIII Упоравши корови й виконавши геть усi господарськi обов'язки за певним, уже виробленим регламентом, Степан прочитав своє оповiдання й лишився цiлком задоволений. Прекрасне оповiдання. Глибоке й розумне. I вiн його написав! Хлопець закохано гортав сторiнки — речовий доказ своєï талановитостi й запоруку майбутньоï слави. Виправивши дещо з огрiхiв i начисто переписавши свiй твiр, вiн замислився над його дальшою долею. Передусiм треба його пiдписати, зв'язати його з собою певним iм'ям. Йому вiдомо було, що дехто з письменникiв прибирає собi iнше iм'я, так званий псевдонiм чи псевдомiн, мов тi ченцi, що вiдмовляються свiту й самих себе з усiма ознаками. Так зробив, наприклад, Олесь40, але Степановi цей шлях був вiдразний. Насамперед його прiзвище зовсiм не таке, щоб його соромитись, воно навiть сучасне, коли хочете, а по-друге, навiщо критись? Хай усi знають, що Степан Радченко пише оповiдання, що вiн письменник, виступає в Академiï i дiстає оплески. Хай у сiльбудi буде його книжка, i товаришi, що вiн покинув, хай дивуються й заздрять йому! Але, взявшись пiдписуватись, вiн завагався — коли прiзвище було йому зовсiм до вподоби, то саме iм'я — Степан його трохи збентежило. Надто воно було не тiльки просте, а й заяложене якесь, i грубе. Хлопець довго мiркував, вагаючись мiж бажанням зберегти себе цiлком у пiдписi й зробити його гучним та блискучим. Вiн перебрав силу iмен, шукаючи гiдного наступника, i раптом йому спала в голову чудова думка трохи переiнакшити своє власне iм'я, надати йому потрiбноï урочистостi, змiнивши одну тiльки букву та наголос. Вiн наважився, пiдписався i став iз Степана — Стефаном, дiставши собi нове хрещення. Доля кожного твору — бути, по змозi, видрукуваним, щоб потрапити до читача й зачарувати його. Оповiдання Стефана Радченка, письменника, що подавав собi великi надiï, а ще бiльшi на себе покладав, теж, на думку його автора, мусило прикрасити десь сторiнки журналу, i то якнайшвидше. З журналiв вiн у своïй сiльбудiвськiй практицi знав самий Червоний шлях41, що виходив у Харковi, — туди й належало це надзвичайне оповiдання послати, але потреба зараз же, негайно почути вирок iз стороннiх уст так захопила молодого письменника, що вiн вирiшив його сьогоднi ж комусь знаючому прочитати. Кому саме? Михайловi Свiтозарову, критиковi, що так лепсько промовляв учора з трибуни, так захопив усiх i здобув такi овацiï. Йому, йому i тiльки йому! Вiн прекрасно знається на лiтературi, вiн мусить бути чулий до кожного нового подиху, то бiльше до такого свiжого, мусить пiдтримати новака, напутити, порадити. Це, зрештою, його обов'язок i завдання. Критикова постать в палкiй уявi юнака ставала добрим божеством, що зичливо прийме його першi лiтературнi жертвоприносини. I Степан поклав до нього вдатись. Вiн не знав, правда, його адреси, але творча винахiдливiсть вмить пiдказала йому, що ïï можна довiдатися в адресному бюро. Як зручно жити в мiстi! Скiльки тут вигод! Розпитавши в Тамари Василiвни, де саме воно мiститься, те бюро, Степан перед обiдом помчав туди й за гривеника довiдався про свiй шлях до лiтературних верховин. По обiдi вiн вийшов за ворота певним кроком людини, що знайшла своє мiсце в пущах свiтобудови. Легко минав квартал по кварталу, неуважно спиняючись перед вiтринами й афiшами, щоб показати самому собi, що нiкуди не поспiшає. Проходячи повз садки на Володимирськiй вулицi проти пам'ятника Хмельницькому, вiн зайшов i сiв на лавочцi серед дiтей, що скакали тут, бiгали наввипередки й пiдкидали м'ячi, ïхнi веселощi заражали його. Затримавши м'яча, що випадково пiдкотився йому до нiг, хлопець так високо пiдкинув його, врiвень з будинками, що дiтвора весело заплескала й загукала, крiм власницi, що не сподiвалась уже дiстати свою цяцьку з лона небес. Але м'яч бомбою упав з-пiд хмар, викликавши новий вибух божевiльних радощiв. Всi навзаводи трутили хлопцевi своï м'ячi, щоб i вони таке головокрутне лiтання зробили, та вiн, забравши три, почав пiдкидати ïх усi разом, як цирковий жонглер, вкрай зачудувавши своïх малих прихильникiв. В ïхньому гуртi вiн переживав солодкi хвилини не затьмаренi нi думками про майбутнє, нi спогадами минулого, почував у собi дивну повiнь iснування, що дає радiсть саме з себе, не потребуючи нi надiй, нi планiв. Вiн мав себе птахом, що спиняється в повiтрi на розгорнутих крилах, обнiмаючи маленьким оком розкiшну землю, квiткою, що розкриває вранцi макiвку, проливаючи запашнiсть назустрiч сонцю. Вiн пiшов далi, попрощавшись iз дiтьми, що кричали йому навздогiн, i все навкруги приємно тiшило йому очi — стара дзвiниця Софiï, трамваï й хвиляста вулиця, обсаджена вздовж каштанами. Близько опери вiн спинився ще послухати украïнських пiсень у виконаннi двох жiнок i слiпого дiда, представникiв мистецтва, що вийшло на вулицю, i потiм того звернув на Нестерiвську вулицю, куди вело його бажання i вказiвки адресового бюро. Що ближчав вiн до заповiдного будинку, то бiльше прокидалось у ньому — не хвилювання, — неприємне почуття жiнки, що мусить роздягатись перед лiкарем. Вiн похапцем добирав слiв, що мав сказати: Вибачте, я написав оповiдання i прийшов до вас, щоб ви послухали його. Нi, краще: Вибачте, що я турбую вас, але я хочу знати вашу думку про оповiдання, що я написав. Будинок, де жив великий критик, був теж великий i мав два флiгелi в дворi. Покладаючись на своє чуття, Степан зiйшов на п'ятий поверх першого будинку, але останнє помешкання' в ньому мало дванадцятий номер, замiсть потрiбного вiсiмнадцятого. Тодi вiн, розпитавши в дворi, пiшов у другий флiгель, починаючи вже хвилюватись. Ударивши кулаком у дверi, вiн почав чекати, i серце його кидалось багато голоснiше, нiж вiн постукав. Вiн постукав ще раз, сам злякавшись своєï настирливостi. — Кого вам? — спитала жiноча постать, вiдчинивши. — Вибачте, що я турбую вас... — почав Степан, не пiзнаючи свого голосу. — Я хочу бачити... — Вiн запнувся, забувши прiзвище. — Я хочу бачити... критика... — Критика? — здивувалась жiнка, тримаючи рукою на грудях капризний капот. — Цебто вiн статтi пише, — тлумачив хлопець, знемагаючи пiд вагою хреста... — Михайла... — Михайла Демидовича Свiтозарова? Професора? — полегшено сказала жiнка, впускаючи його. — Да, да, це тут. Сюди. Вона повела темним коридором хлопця, що тремтiв, як молодий злодiй, вперше полiзши вночi грабувати помешкання. — Мiша, до тебе хтось. Хлопець зайшов у кiмнату, де коло вiкна за столом серед купи книжок сидiв сам великий критик i писав, не пiдводячи голови. Степан спинився край килима, що лежав на пiдлозi, i боязко майнув очима по великих книжкових шафах, що тяглися вздовж стiн. Побожний трепет пройняв його холодком у цьому святилищi, i вiн ладен був стояти так годину, двi, без кiнця, почуваючи щось величне й млосне. Нарештi великий критик кiнчив переливати свою думку на папiр i запитливо глянув на хлопця, якого погляд цей торкнувся страшним штихом. — Вибачте, — сказав вiн, уклоняючись, — ви товариш Михайло Свiтозаров? Сам свiдомий недоцiльностi такого питання, вiн постарався хоч у мiру змоги ковтнути маловiдповiдне слово товариш. — Я Свiтозаров. А в чому рiч? — Я ось написав оповiдання... — почав хлопець, але спинився, побачивши на обличчi в критика неприємну гримасу. — Менi нiколи, — вiдповiв критик. — Я зайнятий. Ця зневажлива вiдповiдь прикула Степана до мiсця. В тоскному холодi, що оповив його, вiн зрозумiв тiльки одне — слухати його не хотять. Як вiн не ворушився, то критик визнав за потрiбне повторити, пiдкреслюючи склади: — Я зай-ня-т-ий. — До побачення, — глухо промовив Степан. Вийшовши з двору, вiн пiшов перед себе незнайомими вулицями, несучи на серцi нестерпучий гнiт безсилоï лютi. Нiколи ще не був вiн такий принижений та знищений. Зухвалi слова того книжного хробака лягли на нього ганебними плювками. Ну хай йому нiколи, але ж призначив би час! Хай зовсiм одмовиться, але мусить порадити, куди вдатись! Та й яке має вiн право так казати? О, його до кровi стiбнув той пихуватий тон, той панський тон дiдича вiд лiтератури! Iдучи потупивши голову, вiн снував невиразнi думки про помсту. Вiн мiг би вдарити того слимака, розбити йому нахабне пенсне, тягати по пiдлозi його випещене тiло, бо перевага його м'язiв була безперечна. I тому, що тiльки такий спосiб помсти мiг уявити, свiдомiсть безсилостi ще бiльше його виснажувала. В ньому знову прокидався селюк з глухою ворожiстю до всього, що вiд нього вище. Опинившись десь бiля парку, вiн зайшов i сiв на крайню лавочку. Трохи згодом, озирнувшись, вiн його пiзнав — це був Золотоворiтський сквер з двома обгородженими купами розваленого каменю, що й дали йому назву. Охоплений пiдступом всепалющоï ненавистi, вiн пробурмотiв, криво посмiхаючись: — Тоже... Золотi ворота! Несподiвана рана заступила юнаковi всi думки. Почуття, що з дому вiн виходив пишним Стефаном, а вертатись має затюканим Степаном, не хотiло його покидати. Вiн тупо дивиться на людей, що проходили повз непрозорими сильветами, вбачаючи в кожному з них потайних ворогiв. Зело дерев швидко темнiло, плюскiт фонтана мiцнiшав у сутiнках, i густий вечiр тихо знiмався з-над кущiв. Раптом зайнялись лiхтарi. В своєму кутку хлопець давно вже лишився сам. Деннi одвiдувачi скверу, чеснотливi тати з газетами й ненi та няньки з колисками на колесах, розтанули тут разом з останнiм промiнням свiтла. На змiну ïм злiтались нiчнi метелики та ïхнi ловцi. Степан встав, добув свiй твiр i порвав його на шматки. — Будь ти прокляте, — сказав вiн. Вiн рушив до Надiйки, хоч йому однаково було, бачити ïï чи нi. Але вiн пiшов би до неï пiсля перемоги, тож вирiшив iти й пiсля поразки. Вона радiсно зустрiла його в своïй хустинi на розi вулицi, бо виглядала його, гуляючи. Вона вiдхилила голову, його побачивши, i пристрасно засмiялась, але вiн холодно до неï привiтався: — Здрастуй, Надiйко. Вони пiшли до Царського саду, i дiвчина, смiючись, щасливо розповiдала про перший день лекцiй у технiкумi. Вiн зцiпив губи. В його iнститутi теж, певно, лекцiï почались. Ну i хай починаються! Вiн замкнувся враз у собi й похмуро визирав на свiт крiзь добровiльнi Ґратки. Смiх Надiйчин був йому нестерпучий, ïï веселiсть ображала його. Раптом вiдраза зайнялась в ньому до дiвчини, i це чуття було йому приємне. — А що пише Семен? — спитала Надiйка, ще не почуваючи його настрою. — Нiчого не пише, — вiдповiв вiн. Та й справдi, вiн цього не знав, бо листа вiд сiльського приятеля ще не прочитав. Надiйка здивовано на нього глянула. — Ти чудний сьогоднi, Степанку, — несмiливо промовила вона. Вiн нiчого не вiдповiв, i вони мовчки дiйшли до пiдгiр'я Царського саду. Ця мовчанка ображала дiвчину, i вона спинилась, стримуючи сльози. — Я пiду додому, коли ти мене не любиш... Степан шарпнув ïï за руку. — Люблю. Ходiмо. Вiн почував свою над нею владу i хотiв, щоб вона корилась. Вся прикрiсть його на нiй зосереджувалась, i вiн, може, вдарив би ïï, коли б вона надумала сперечатись. Але вона покiрно пiшла. Коли вони зiйшли на пригорок, з долини знялася в небо блакитна ракета й погасла вгорi з тихеньким трiском. Пускали фейєрверк. Рожевi, синi, червонi й жовтi вогнi, свистячи, гнались угору, креслючн свiтлючi дуги на темному тлi, вибухали й падали на землю iскристим дощем. Степан дiстав останню з своïх легких цигарок I запалив ïï. — Сволочi вони всi, — похмуро промовив вiн, сплюнувши. Надiйка захоплено споглядала на небачену ще гру кольорiв та вогню, забувши на мить про свого невеселого хлопця. — Хто? — не розумiючи, спитала вона. — Всi, що отам дивляться. — Ми теж дивимося, — боязко зауважила вона, налякана його голосом. — Думаєш, для тебе пускають? — суворо посмiхнувся Степан. Вона зiтхнула. Вiн повернувся спиною до вогнiв i пiшов. Надiйка мовчки наздогнала його й глянула йому в обличчя. Воно було байдуже, холодне в раптових спалахах цигарки. За кiлька хвилин вони опинились у гущавинi, де кiнчалась алея й починалась стежка край кручi. Темнi чагарi тхнули тут вогкiстю й похмурим спокоєм льоху. Спинившись край поглибленого мороком рiвчака, вони дивились на той бiк його, де темними велетнями височились купи дерев, завмерлих у лячному безгомiннi. Тиша навкруги таïла чекання й жагу, мов напередоднi грози, i шум мiста внизу лунав далекими вiдгомонами грому. Цигарка хлопцева погасла, i вiн нетерпляче кинув ïï в провалля. Потiм обернувся до дiвчини, що вiдчула його погляд з радiсним трепетом. — Степанку, — спитала вона, схиляючись до хлопця, — чого ти такий... сердитий? Вiн зненацька обiйняв ïï, i притиснув до себе ïï груди з пристрастю, роз'ятреною злобою та приниженням. I за це мiцне сповиття вона ладна була забути йому всю попередню неувагу. Схопивши руками його голову, вона хотiла пригорнути ïï до себе й поцiлувати, але вiн нерухомо здушував, знесилював ïï обiймами. Тодi дiвчина уперлась йому руками в плечi, силуючись вiдштовхнути, але мусила ïх вiдкинути, застогнавши з болю й задушення, раптом вiдчувши, що вiн бгає i гне ïï, що колiна ïй ламляться i хмарна смуга неба пливе перед очима. I раптом упала навзнаки, холонучи вiд лоскотних дотикiв повiтря й трави до оголених стегон, придушена нiмим тягарем його тiла, що, пручнувшись, подвоïло ïï i пронизало. Потiм вони сидiли на лавцi над рiчкою, що нечутно бiгла внизу, коливаючи вогники фарватеру. Проринаючи крiзь хмари та лист, на заходi бiлий мiсяць сходив, що на воду клав холоднi лелiтки. Бажання курити мучило Степана, i вiн рвав мiж пальцями порожню обгортку вiд легких цигарок. — Чого ти мовчиш? — спитав вiн Надiйку, пiдкинувши вгору шматки. Вона тужно оповила його i припала обличчям йому до колiн. — Ти ж любиш мене? — пробурмотiла вона. Вiн пiдвiв ïï й вiдсторонив. — Люблю. Нащо питати? Тодi вона голосно заплакала, захлинаючись i хрипучи, немов стримувана повiнь слiз вiдразу випорскнула з ïï очей руïнницьким потоком. Степан озирнувся навкруги. — Не плач, — суворо сказав вiн. Вона ридала, втративши в сльозах свiдомiсть i волю. — Я кажу тобi — перестань, — мовив вiн ще раз, шарпнувши ïï за руку. Вона спинилась, але здушений зойк знову вирвався в неï i оскаженив його. — Я пiду, коли так, — сказав вiн, пiдвiвшись. — Ти винна! — крикнув вiн. — Ти, ти винувата! I пiшов геть, повний туги та гнiву. IX Життя страшне своєю невпиннiстю, нестримним поривом, що не схиляється перед найбiльшим стражданням людини, показуючи спину ïï найгострiшому болевi. Людина може досхочу борсатись у його тернах — воно пройде мимо з своïми глашатаями, що за страх i за совiсть кричать свiтовi, що без тернiв не буває троянди. Воно — той всесвiтнiй нахаба, що на прохання обiбраного жебрака вiдповiдає штовханом, лящами, цiпком i суне далi, попалюючи цигарку, навiть не повернувши до жертви свiй золочений монокль. На руïнах землетрусу вмить виростають куренi для живих, що з музикою кинули подушених у землю, домовини поростають травою, i жалiбнi серпанки спадають з облич, що давно вже прагнуть посмiхнутись. В тридцять сьомому номерi на Нижньому Валу теж нiчим не позначився льодовик, що насунув на душу одного з мешканцiв цього двору. Корови були вичищенi, напоєнi й нагодованi, води наношено в потрiбнiй мiрi до послуг кожного, хто хотiв ïï споживати, — все свiдчило, отже, за цiлковитий порядок, нiщо не зраджувало жодних змiн, i загублений шаг позначився б тут бiльше, нiж втрачений спокiй юнака. Запасливий крамар почав уже настачати на зиму паливо. Заснулий двiр Гнiдих на хвилину прокинувся вiд лайки возовикiв, рипу колод. З'явились сiрi мужички, що стоять по базарах та на рогах з пилами й сокирами, чекаючи покупцiв на свою робочу силу. Виробнича партiя ïх складається звичайно з двох дорослих та одного хлопчака, що тiльки носить порубанi дрова, пiдлягаючи приписам охорони дитячоï працi. Степан взявся допомагати ïм, переконавши, що це не вплине на ïхню договiрну ставку. Цiлий день вiн завзято пиляв i рубав, так люто спускаючи на полiна сокиру, мов це були його давнi ворiженьки. Вiн бадьоро ворочав колодами, як галузками лози, розпитував селян про ïхнє життя; розмовляв про ïхнi потреби, про стан культроботи в них, але, коли пiшли вони, боляче вiдчув фальш своïх слiв i нещирiсть своєï цiкавостi. Вiн не раз уже спостерiгав у собi змiну, примусом одвертаючи вiд неï думки, а тепер мусив признатись собi одверто — село стало йому чуже. Воно потьмарнiло в його спогадах, як блiдне лiхтар у промiннях дня, але тяжiло над ним, як докiр, як тривога. Ввечерi, лежачи на своєму лiжку, стомлений вiд дров та думок, вiн раптом згадав про листа, що вiдписав йому сiльський товариш, — вiн же й досi не прочитав його! Хлопець видобув його з кишенi, де вiн потерся вже, як задавнене свiдоцтво. Повiдомивши про стан справ, товариш писав йому: ...все думається, що ти поïхав на час i сьогоднi-завтра вернешся. Звикли до тебе. Робота помалу йде, та знаєш наших хлопцiв? Поки за вуздечку ведеш, то й добре. А тут ще й Олексу Петровича забирають у округ. Аж дивно — що де кращого в нас є, те од нас тiкає. Та й подумати — тiльки лихо тут людей держить. Сидиш, як окаянний. А коли хто ïде, так повiриш, такий сум бере, що хоч плач. Почнеш часом думати — женитися пора, та й думати не хочеться. Ти кажеш, що на Рiздво приïдеш, поговоримо. Тiльки я так думаю, що ти не приïдеш. Що в тебе тут, жiнка чи дитина? Попервах тiльки скучно. Роботи там багато, цiкавоï роботи, а нас забудеш скоро, новi товаришi пiдуть. От ти тiльки пиши.... Кожне слово цього листа його ранило своєю простою, разючою правдивiстю. I жодного слова вiн не мiг заперечити. Тримаючи в руках листа, хлопець заплющив очi й шепотiв: — Я не приïду, нiколи не приïду. Вiн назвав себе зрадником. Так може робити тiльки вiдступник, що обiкрав батькiв, i вiд них йому буде прокляття. Але зразу ж, почавши себе ганьбити, втратив з ока мету свого обурення: вона зникла пiд впливом невiдомоï сили, що дбайливо обернула його докори в недоцiльний спалах. Чому, властиво, вiн має себе за зрадника? Хiба мало людей покидає село? Мiста ж ростуть коштом села — це нормально, цiлком нормально. До того ж його ВИШ — економiчна, i, ïï скiнчивши, однаково на село не вертатись. Мiсто призначено йому за оселю. Та й хiба щось справдi у ньому змiнилось? Такий вiн, як був. Все гаразд, вiн має харч i помешкання, за день-два дiстане стипендiю. В чому ж рiч? I тодi невиразним болем, як нудота, як страшний сон, зринув спогад, що вiн так шалено гнобив його, стирав, витравлював його слiди в свiдомостi, аж поки обернув його в непомiтний рубець, що тiльки iнодi кров'ю' сочив, — спогад про Надiйку. Ця дiвчина, що ще недавно так його вабила, враз стала його кошмаром, його кохання виявилось фальшованим папiрцем, втрученим серед метушнi, i вiн викинув геть цей непотрiб, лютуючи i себе маючи за обдуреного. Вона ж була вiд села, що зблякло в ньому, була дрiбним епiзодом того зруху, що його охопив, хоч болючим, тяжким, мало виправдним. Що з нею? Вiн зцiплював зуби й зухвало шепотiв: — Не я, так другий. Вiн ладен був крикнути це з дахiв, щоб позбутись глухоï гризоти, що не корилась його владним наказам. А мусив викреслити Надiйку з свого життя, знищити ïï в собi, як путо, що приковує в'язня до стiни. Бо зазирнув уже крiзь Ґратки на волю. Й до всiх, хто був чи мiг бути свiдком його минулого, вiн почував потайну ворожнечу. Змiняючи плани, вiн тяжко вiдчував на собi владу колишнiх спiльникiв. Вiн нiяк не мiг себе примусити вiднести Левковi книжки, що були вже прочитанi чи хоч перегорненi. Йому прикро було б побачитись з тим, хто ранiш здавався вартим наслiдування iдеалом, а потiм раптом виявив страшну свою порожнечу. Бо Левко ганебно став у його очах поруч Яшi й iнструктора, як конечний член трiйки, що символiзувала йому тупiсть села, його заскорузлiсть та ницiсть. Воно не бачить перспектив, або не шукає ïх, або не потребує. I чепурненька кiмната Левкова, мета його заздрощiв, здавалась йому тепер норою слiпого крота. Через кiлька днiв своєï розпачливоï самотностi вiн силомiць вирядився до iнституту. Так, стипендiю йому призначили. Й замiсть радiти, вiн ображено подумав: вiсiмнадцять карбованцiв! Казали — двадцять п'ять. А сам вiн потай надiявся ще на бiльше. Єсть же стипендiï на п'ятдесят? Навiть на всi сто?! Лекцiï вже почались, але вiн забув вдома олiвця й папiр, тому визнав за недоцiльне цього дня на них з'являтись. Та й великоï охоти до цього якраз не почував. На вулицi його огорнула дивна турбота. Вiн часто спинявся коло тумб з афiшами, коло об'яв, плакатiв кiно та вiтрин, роздивляючись на все так старанно, як колись на експонати в музеï, не без певноï побожностi й захоплення. Малюнки, зокрема, вабили його. Величезна афiша цирку, зроблена трьома яскравими фарбами, червоною, зеленою та ясно-синьою, оповiщала, що незабаром розпочинає своï гастролi всевiдомий i на предиво спритний клоун та акробат, i тут же, як безперечний на все це доказ, був показаний вiн iз трупою, окремо на землi й так само пiд недосяжною банею. Це дуже цiкаво, — подумав Степан. Поруч вiн довiдався, що в театрi iм. Тараса Григоровича Шевченка42 дає концерти всесвiтньознаменитий скрипаль, що з приємною посмiшкою дивився на хлопця з-пiд сiроï фарби. Молодець, — похвалив його Степан. А в першому держкiно йшов чудовий фiльм з участю всепреславного артиста, i перед химерним схiдним убранням дiйових осiб на виставлених для принади кадрах хлопець боляче вiдчув свiй старомодний френч, юхтовi чоботи й пожмаканий кашкет. Сам славетний той артист щедро показував себе йому в фраковi без чалми, у фраку з чалмою, в шатах раджi, пiшки й на баскому конi, соло, в дуетi з коханою i в хорi своïх прихильникiв. Степан мовчки, але невесело одiйшов вiд цих картинок. Дальшу зупинку зробив вiн коло вiтрини кондитерськоï, де в поетичному порядковi, на бiлому мереживному паперi, в розмальованих коробочках, фаянсових тарелях та вазах розташувалось солодке, невимовне смачне ïстиво. Вiн пожирав похмурими очима всю цю навалу бiсквiтних i мiкадних тортiв, ромових бабок, заливних горiхiв, купи шоколаду, шари кольористих тягучок i тiстечок рiзноï форми та змiсту, не знаючи ïм назви, але добре розумiючи, що назви цi — не пампушки, не пундики i не пiрники. В своïй єдинiй кишенi вiн намацав двадцять копiйок, але до крамницi зайти не зважився й купив пару тiстечок на вулицi в милоï дiвчини, що мала приємнiсть ïх продавати й нiколи не ïсти. Взявши до рук цi слизькуватi вироби цукерноï iндустрiï, вiн нагло ковтнув ïх, суворо сам до себе промовивши: — Цить! Я теж хочу поласувати. Це було йому мов перше причастя, що полишає по собi у вiрного тугу вiд спожитоï кровi й надiï на вiчне життя. Бiля крамницi готового одягу Степан роздивлявся на костюми з таким виглядом, нiби йому тiльки треба було вибрати котрийсь собi до лиця, з гарного матерiалу та добре пошитий. Налички з цiнами аж нiяк не турбували вродливого хлопця — надто бо незмiрнi були вони з його фiнансовими спроможностями, i вiн мiг вибирати найдорожче, бо не мiг купити й найдешевшого. Йому вiльно було уявляти себе неподiльним власником цих скарбiв, що зробили б його кращим за того свiтового артиста, талановитiшим за скрипаля й спритнiшим за циркового акробата; вiн цiлком собi до вподоби мiг мiняти щомить костюми, примiряти капелюхи й краватки, добирати хусточок i шкарпеток, бо жоден закон не забороняє користуватись чужим майном у власнiй уявi. I хлопець усвiдомлював ту мить чудесну вагу одежi, що давно перестала вже бути способом прикривати тiло, прибравши ширшого й благороднiшого завдання — прикрашати та полiпшувати його. Вiн, може, створив би щось генiальне, коли б одягти його ту мить в англiйську сорочку з комiрцем, куцi вузькi штани й гостроносi черевики, але не створив нiчого, бо й на час не кидала його гiрка думка, що нiчого за склом йому не належить i належати не може. Вiн зiтхав, але стояв далi, поринаючи очима в сукна та шовк, як нирець у хвилi, сподiваючись здобути перли, а саме жабуриння витягаючи. Вiн уже досить стомився вiд марного споглядання, коли до вiтрини пiдiйшла панi в легкiй батистовiй кофточцi, що зраджувала мережку ïï сорочки. Опершись оголеними руками на поруччя, вона неуважно роздивлялась на рябизну краваток, може, навiть вибираючи, щоб зробити коханому приємний, елегантський i не дуже дорогий подарунок, що задовольнив би серце й гаманця, бо ж друге поширюється й стискається також, як i перше. Ця панi була напахчена мiцними пахощами Парижа, i ïхнiй дух стелився круг неï, як марево. Вiн пройняв хлопця солодким туманом, сколихнув, i нiс його поширився, жадiбно вбираючи це незнайоме тонке повiтря, що лилось по жилах п'янючим чадом. Вiн нюхав цю жiнку, як нюхають квiтки, дихав нею, як дихають свiжиною весни, смолистiстю бору, вранiшнiм паруванням землi. Тiльки перший струмiнь був йому трохи вiдразний, як незвичний дим цигарки, що швидко захоплює i стає пристрастю. Коло цiєï жiнки вiн пережив те млосне завмирання, що справляє на людину височiнь, жахаючи небезпекою i разом нею чаруючи. I коли пiшла вона, вiн глянув ïй услiд нахабним i побожним оком. Вiн, стенаючись, думав, що ця спiдниця теж пiдiймається, хоч яка вона бiла, що це пахуче тiло вiн теж мiг би взяти, як i кожне, i зразу ж думка ця здавалась йому диковиськом i страхiттям. Але ця помащена Парижем киянка згладила йому рубець, що належав Надiйцi, в блiду, непомiтну смужку. Вдома вiн блукав по подвiр'ï, захлинаючись вiд божевiльних мрiй, що його змагали. Це не мрiï навiть були, а безглузде, нiсенiтне марення. Покидаючи на серединi одне, вiн хапався другого, смоктав, смакував його й теж вiдкидав, маючи безлiч iнших i кращих. Вiн робився народним комiсаром, що ïздив у його уявi в авто i виголошував промови, якi хвилювали його до самого шпiку; приймав чужоземнi делегацiï, вiв перемовини, запроваджував дивнi закони, що змiняли лице землi, i по смертi скромно вiдкривав собi пам'ятники; то раптом ставав надзвичайним письменником, що кожен рядок його котився по свiтi вiщим дзвоном, бентежачи людськi серця, а власне серце найперше; то, занедбавши великi дiла, надавав своєму обличчю чарiвноï краси, прибирався в найвиборнiшi костюми й скоряв жiночi серця поспiль, розбивав подружжя й тiкав з коханками за всi можливi кордони, крiм межi уяви; то кульбачив повстанського коня, добував iз льохiв схованi одрiзани й на чолi ватаги безумцiв облягав мiсто, одмикав кулями тi крамницi, вантажив вози тих костюмiв, тих ласощiв та тiстечок i клав пiд себе пахучу жiнку, як полонянку. Така картина найбiльше його захоплювала; стискуючи безсилi кулаки, вiн люто й пристрасно шепотiв: — Ну й грабив би! Ну й грабив! Його вибаганки були невичерпнi, фантазiя невтомна, самозакохання непереможне. Вiн тримав у руках чарiвний камiнь, що, мiняючись i палаючи, показує всi дива землi. I той камiнь був вiн сам. А коли розум, настирливий проповiдник, засохлий мудрець, що не спроможен зрозумiти бажання, злякано починав свою нужденну казань, вiн подiбен був до цяцькового кораблика на хвилях справжнього моря, i всi причитання його нагадували скарги господаря, що взявся б намовою спинити потiк iз трiснутоï водогiнноï труби. Вночi йому снився сон. Вiн iшов розкiшним садом по рiвнiй алеï, затiненiй гiллястими деревами, що пiд листом ïх ховались довгастi, як банани, овочi. Хвилювання огорнуло його, коли вiн досяг роздорiжжя, так, нiби мав тут щось знайти чи когось здибати. Озирнувшись убiк, вiн побачив альтанку, якоï був не постерiг, i зайшов у цей виноградом оповитий притулок. Незнайома, що в нiй сидiла, навiть не пiдвела голови. Вiн, вагаючись, спинився на порозi i раптом побачив, що палець на ïï руцi киває йому. Придивившись пильнiше i дедалi бiльше дивуючись, вiн зауважив, що вона сидить у самiй сорочцi, а коло нiг ïï — став, де вона буде купатись. Зненацька вона вiдкинулась горiлиць, i легiт нечутно здув з неï решту покриття. Вiн дико на неï кинувся, але тiльки торкнувшись, пiрнув у загусклу калюжу й прокинувся вiд стукоту серця. Вiн довго дивився в темряву перед себе — гола жiнка ввi снi, за народною мудрiстю, вiщує неминучий сором. Х Єдиною розрадою Степановi цими днями тяжких iспитiв було знайомство з сином Гнiдих, Максимом, — тим молодиком, що зичливо почастував його цигаркою пiд час його злиденних входин у мiське життя. Цей юнак, мало що старший вiд Степана лiтами, був лагiдний на вдачу, мрiйливий, спокiйний, мав тихий голос i якусь глибоку сердечну усмiшку. В його мовi й поставi вчувалась довершена рiвновага людини, що своïм життям задоволена й легко несе на плечах свою долю. Саме цей спокiй i вабив Степана до хазяйського сина, якого спочатку вiн зневажливо охрестив паничиком. Сам спантеличений, вiн iнстинктивно поривався до всього певного i потай заздрив на красну Максимову долю. Максим теж був до селюка прихильний i дбайливий. До речi, вiн два роки тому скiнчив iнститут, що Степан тiльки збирався починати. I хоч згадки за науку були зараз хлопцевi майже прикрi, вiн мусив розмовляти про програми та слухати спомини про рiзних професорiв i рiзнi випадки студентського життя. — Ви служите де? — спитав його якось Степан. — В шкiртрестi, — вiдповiв Максим. — 3 мене непоганий бухгалтер. А для цього треба природжених здiбностей, ви не думайте! — Яких саме? — Точностi передусiм. I, коли хочете, певного зречення. Це особливий свiт... Тому й бухгалтерiв справжнiх мало. Степан похитав головою. Маючи жваву фантазiю й хист розумiти все вiдразу та всiм перейматись, вiн раптом вiдчув той безгомiнний свiт рахункiв та квиткiв, де строкатiсть життя вкладається в одноманiтнi, наперед виробленi формули, де цифри заступають подiï й людей. Вiн зiтхнув, сам несвiдомо прагнучи до безтурботного спокою паперiв. — I багато платять? — спитав хлопець пiсля звичайноï в ïхнiх розмовах паузи. — Шiстнадцятий розряд i двадцять п'ять вiдсоткiв. .. Виходить щось карбованцiв iз сто сорок. Степан ледве стримав свiй подив. Уже сто карбованцiв здавались йому сумою, що далi неï найпалкiшi бажання його не могли сягати, а сто та ще й сорок було йому справжнiм дивом i незмiрним достатком. I вiн наïвно запитав: — Так чому ж ви не женитесь? Максима це питання видимо знiяковило. Повагавшись мить, вiн невиразно вiдповiв: — Це бачите, справа... складна. Та чи й потрiбна? Отак виросте хлопець i думає, що женитись обов'язково... Традицiя така єсть. .. Вiн засмiявся й раптом додав: — А книжки, коли хочете, можу вам дати. Я всi зберiг з iнституту. Тепер, правда, новi пiшли. Але хлопець не поспiшав використати його ласкаву пропозицiю, бо його тим часом мало цiкавили всякi книжки, хоч би й наймудрiшi, крiм книги власного життя, якоï минулi сторiнки вiн щодня невтомно гортав. Не знаходячи в них того, що можна було б назвати радiстю, яка належала б йому неподiльно, вбачаючи в них лишень одноманiтнi днi — чи тому, що там справдi яскравих спогадiв бракувало, чи тому, що спогади цi становлять притаманний привiлей старечих лiт, заступаючи тодi надiï, а чи навмисне, може, затьмарював ïх, щоб палкiше прагнути в прийдешнє, — тiльки усвiдомлював тепер минуле, як блiду й важку путь плаями на крутизну, що привела його до урвища мiж шпилями, до прiрви, що вiн мусив або перескочити ïï, на дно ризикуючи шугнути, або ж вертати в невеселi долини, звiдки був вийшов. Край цiєï кручi стоючи, вiн почував страшну зумовленiсть життя, що полишає людинi так мало вибору; йому здаватись починало, що й власна його путь, теж загальному законовi пiдлягаючи, була назнаменована давно заздалегiдь, i тi широкi шляхи, що вiн нiби собi обирав, насправдi були вузькими стежками, де вiн простував наослiп. Дитяча гра в Панаса, де одного, що з зав'язаними очима, цiла юрба жартунiв смикає звiдусюди, не даючись в руки, ставала йому символом, повним найглибшого змiсту, втiленням основного становища людини на землi. Досвiд йому показував, що ловить найбiльше той, хто менше хапається i до наскоку готується за методами довгоï облоги. Провалившись кiлька разiв на тонкому льоду, змокнувши й намерзшись у цих холодних купелях, вiн хотiв бути обережним i тим часом зовсiм спинився, кожен рух уважаючи за небезпечний. Другого вечора Максим покликав хлопця до себе в хату, настерняючись-таки дати йому книжки. Хазяйський син був зовсiм у незвичному для нього пiднесеному настроï, багато говорив i часто смiявся. Даючи Степановi книжки та потрiбнi поради, вiн весело мовив: — От ви здивувались, що я, мовляв, таку силу грошей одержую i не женюся. Скучно, думаєте, i грошей нема куди дiвати. А ось гляньте, — вiн показав на свою бiблiотеку. — У мене багато книжок. Я люблю купувати ïх i читати теж. А знаєте, єсть такi, що купують i не читають. Купують i ставлять на полицю. Смiшно, правда? I багато є смiшного. Ви ще молодi — я не кажу, що ви дурень, боронь боже! А колись побачите, що читати книжки далеко цiкавiше, нiж самому робити те, що в них написане. Вiн посадовив хлопця коло столу до письма й запалив на ньому лампку пiд червоним абажуром, погасивши електрику вгорi. Тiнi лягли по кутках кiмнати, i Степан, одвiвши погляд вiд свiтлого кола на столi, втопив його в морок, що всiм речам i словам надає якогось глибшого змiсту. Максим сiв проти нього. — Потiм, — провадив вiн, — у дiйсностi нiколи не буває так, як написано в книзi. Ви посмiхаєтесь, а це правда. I це ви теж колись зрозумiєте. Я ж не кажу — не буває того, тiльки не буває так. В книжцi все зiбрано, пiдточено, припасовано й пiдмальовано. В дiйсностi єсть так, як єсть, а в книжцi — як мусило б бути. I скажiть — що цiкавiше? От ви приходите до фотографа й кажете: Сфотографуйте мене, щоб я на картцi був красунь. Ви посилаєте картку знайомим, таким, що давно вже вас не бачили й не побачать, може. Хiба для них, по-вашому, краще, якби ви з'явились самi? Я не кажу, що ви потвора, це до прикладу. Закурiть. Вiн посунув до хлопця шкiряний, портсигар. — От iще куди грошi йдуть — люблю гарний тютюн. Знаєте, за вiйськового комунiзму всi махорку брали, аби курити. Я — нi. Таких цигарок ви рiдко де надибаєте. Це витриманий тютюн, припахчений опiєм... — Воно ж шкодить, — зауважив Степан, закурюючи. — Все шкодить! Дихати теж шкiдливо, бо ви спалюєте кров. Не дихайте, може, довше проживете! Ви думаєте — не буду робити того, що шкодить, то бiльше житиму. А ви подумайте так: робитиму те, що шкодить, може, жити приємнiше буде. — I без опiю жити цiкаво, — сказав Степан. — Тут, у мiстi, я вам скажу, грошi потрiбнi, посада. О, якби грошi! А опiй.. . це вже кому жити нема чим... хто порожнiй сам, кволий... — Чудово! Маєте здоровий розум! — вiдповiв Максим. — Людську силу, думаєте, на силомiр можна змiряти? А повноту життя — на кiлограми? Ви наïвний! Коли ви згадали за одруження, так я й подумав — наïвний. — Так, по-вашому, всi наïвнi, хто жениться? — Не тi наïвнi, а хто думає, що женитись треба. О, тi, хто жениться, зовсiм не наïвнi! Це нещаснi, коли хочете знати. Ви бачили за все життя хоч одне щасливе подружжя? Тiльки по щиростi! Нi? I я теж. Як вам подобається така органiзацiя? Хочете, я вам щось покажу? — запитав вiн таємниче. — Тiльки це — секрет. Вiн видобув iз шухляди коробочок i вiдкрив його. Там на оксамитi лежала пласка золота каблучка з кiлькома дрiбними брильянтами круг великого рубiна. — Вам подобається? — збуджено казав вiн. — Знаєте, кому я подарую? Мамi. Сьогоднi мамин день народження. Не думайте, що в нас гостi будуть! У нас нема звичаю святкувати iменини чи там народження. Ми так тихо живемо, нiхто в нас не буває, — ви звернули увагу? Степан несмiливо взяв у руку коштовнiсть i роздивлявся па неï, поклавши на долоню. Брильянти, мiняючись, кидали iскри в рубiн, i вiн, поглинувши ïх, займався тьмяним, кривавим сяйвом. — Дуже гарно, — сказав вiн, обережно поклавши каблучку в скриньку. — Ви хотiли б подарувати таке своïй мамi, правда? — вiв Максим. — Та, я знаю, що ви сирота. Хочете, я вам ще щось скажу? Ми прийняли вас тiльки тому, що ви сирота. У нас не люблять чужих, ми так звикли самi. I знаєте, не прийняли б вас нiзащо. Та коли я прочитав у тому листi, що у вас батькiв немає, я зразу висловився, щоб вас притулили. У кого матерi немає, тому треба допомогти. — Спасибi, — пробурмотiв хлопець, почуваючи вiд цього викритого добродiйства теплiнь, сором i прикрий бiль. — Ну, я ображаюсь. Менi вже шкода, що я сказав вам про це. А я справдi думав за вас. I вигадав доручити вам наше господарство. Це ж, правда, краще, нiж вам по бурсах тинятись? I мамi, до речi, допомога. Тiльки ви не дякуйте, ради Бога, i забудьте, забудьте про це! Потiм господар показав йому кiлька скарбiв своєï книгозбiрнi — чудернацькi видання петрiвськоï доби, украïнськi видання з гравюрами першоï половини XIX столiття та величезну' колекцiю поштових марок у п'ятьох грубих альбомах — наслiдки невтомного збирання, з дитячих лiт починаючи. Вiн розповiв хлопцевi про всесвiтнє товариство фiлателiстiв, якого членом здавна був i тепер провадив iз своïми кореспондентами по всiх кутках земноï кулi iнтенсивне листування, постачаючи дорогоцiннi для них марки часiв революцiï. — Знаєте, — сказав вiн, — я мав би притулок скрiзь, де хочете — в Австралiï, Африцi, на Малайських островах, аби тiльки поïхав. Статут нашого товариства заповiдає приймати кожному всiх односпiлчан. Але я нiколи не виïздив iз Києва, — додав вiн. Степан принiс вiд нього до кухнi купку статистик, економiчних географiй та комерцiйних арифметик, все це склавши в кутку до майбутнього вжитку. Як завжди, ближче познайомившись iз людьми, вiн зразу ж примiчав неминучi в кожного смiшностi й втрачав до них частку поваги. Тож i ласкавого Максима вiн визначив як дивака, вбачаючи в ньому глибоке спорiднення з тим божевiльним учителем, що з ним мав нагоду спiзнатися тому кiлька тижнiв у Левка. Ну й люди! — думав вiн. — I чого ïм треба? Що б жити просто, а вони все з вивертами. Вiн думав так, дарма що сам якогось виверту собi розпачливо шукав, бо жити просто людина абсолютно неспроможна. Але найбiльше вразила Степана згадка за його сирiтство, що несподiвано йому так послужило. I справдi, мати його померла, переказують, коли йому тiльки два роки було, i жодних споминiв про неï його пам'ять не зберегла. Тому мета його дитячоï туги пiд час кривд та болiв була вiдходила в мрiю, ширилась по степах i гаях, сягала в незбагненну далеч. Потiм йому навiть здаватися перестало, що мати його колись iснувала так, як iснують iншi жiнки, що родять. I та дивна нiжнiсть, що бринiла в синiвському голосi Максима, збудила тепер хлопцевi гнiтючу тугу за тiєю, що була б йому найближча i найдорожча. Ох, коли б вiн маму мав, не був би такий самотнiй! Вiн з жахом гадав про долю матерiв на селi, що туляться в синiв по закутках на становищi зайвого рота, зневаженi вiд невiсток та онукiв, i тим яскравiше марив, як шанував i кохав би свою. Але вiн втратив ïï навiки без найменшого слiду, i раптова свiдомiсть цiєï втрати пiдкреслила йому тепер його вiдчуженiсть у свiтi, де вiн не мав нi найпершого зв'язку, нi найпримiтивнiшоï наступностi. Лiгши спати, вiн якось змалився, здитинився пiд впливом своïх згадок; нестримнi жалi за ненею продовжували йому вiдчуття колишнiх пестощiв ïï та спiвiв над колискою, i вiн палко вiдтворював свою уявну матiр, якоï прекраснi риси за мить повертались у провалене обличчя смертi. Вранцi Степан, здебiльшого пiд впливом принесених учора книжок, що стали йому живим докором, вирiшив, що дурня клеïти годi, i, взявши паперу та олiвець, вирушив нарештi до iнституту. Але вигляд вулицi та людей, зокрема гучнi дзвони по церквах, наявно переконали його, що сьогоднi недiля. Вiн зовсiм загубив лiчбу дням, i це насмiшило його страшенно. — От тюхтiй! — подумав вiн про себе. — Ну завтра вже починаю вчитись. Але на одну добу вiн помилився, на собi самому дiзнавши, що понедiлок день надзвичайно важкий i починати з нього дiло не годиться. Бо в недiлю вночi йому трапилась несподiвана пригода, одна з тих, що кладуть на формування людини незбитi слiди й пiд попелом iнших нашарувань зберiгають свою жаринку, мов огник лiхтаря, що позначає рiшучi повороти кривоï людського розвою. Ввечерi Степан посадив себе уважно читати вступ до статистики, науки на диво проникливоï, що непомильно обчислює, скiльки кожен має шансiв потрапити пiд трамвай, захворiти на холеру або стати генiєм. Але до цих повчальних роздiлiв хлопець ще не дiйшов, i коли дерев'яний годинник, окраса його кабiнету, показав десяту, вiдчув право спитати й отак розв'язати всi питання минулого дня. Вiн заснув i прокинувся вiд тихого шелесту коло лiжка. Розплющив зненацька очi, побачив у темрявi, що сiрiла коло єдиного вiкна, бiлу постать, величезну в мороку перед очима, повними сну. Вiн схопився й здушено спитав: — А хто це? Злодiй? Примара? Сон? Але постать мовчки насувалася, i хлопець не пiзнав, а якось зразу догадався — це хазяйка. Що сталося? Пожежа? Нагла смерть? Але не встигши ще нiчого спитати, вiдчув дотик гарячоï руки до обличчя, до шиï, до грудей. Потiм двох рук. Уривчасте, немов стримуване дихання ближчало до нього, нахилялось, спинилось i лягло йому на уста сухою, жагучою печаткою. Руки жiнки оповили його стан, i до грудей йому торкнувся теплий, тремтячий м'якуш. Охоплений нестямним жахом, Степан пручнувся й притулився до стiни, ладний злитися з нею i зникнути геть. — Що це ви? Що це ви? — бубонiв вiн, захлинаючись. Все тiло здерев'янiло йому вiд напруження, страх скрутив йому руки в задубiлi обрубки. Вiн дихав рвучко й голосно, але холодним, терпким повiтрям. Вона тихо пiшла геть, i Степан, мов крiзь сон, почув, як легенько рипнули дверi. Життя потроху верталось до нього, серце втiшалось, вiн поворухнувся й несмiливо витягся на лiжку горiлиць. Ноги йому ще тремтiли, i струмки кровi дзвонили в ушах. Поволi вiн усвiдомлював подiю пiсля тваринного жаху, що пройняв i струсонув його. — Та що ж це? Як же так? — маячив хлопець, соваючи руками. Разом з усвiдомленням йому вiдроджувався на устах поцiлунок, що вiн урвав, притиск грудей i сласне оповиття голих рук. Голих! Як пiзно вiн це зрозумiв! Все ж тiло ïï, роз'ятрене, здатливе тiло, було вiддiлене вiд нього лише тканиною сорочки. I вiн вiдштовхнув його, як боягуз, замiсть зануритись у нього, замiсть спiзнати в його глибинах таємну, виснажливу теплiнь! Що спинило його? Грiх? Почуття провини перед кимсь, гризота? Що важить для нього цей чiпкий мотлох, цi прикрi, на шляхах розкиданi шпичаки, дурна мораль забобонiв? Нi, тiльки хлоп'ячий ляк — iншого пояснення вiн не мiг добрати. Похолонувши на мить, його кров уже займалася, ширилась, наливаючи жили, i молоде серце його кинулось на всю широчiнь свого могутнього розгону. Запобiжлива уява розгортала йому образи, що бридкими здаються тiльки iншому, а в полум'ï власноï уяви стають неприступнi для сумлiння. Охоплений палючою жадобою насолоди, вiн обережно пiдвiвся i затремтiв, торкнувшись ногою холодноï пiдлоги. Навшпиньки пiдiйшов до дверей, що вели в покоï Гнiдих, i тихенько спробував ïх вiдчинити, та вони подались тiльки трохи, скiльки дозволив накинутий зсередини гачок. Степан, нестямлячись, хотiв постукати, але пiднесена рука йому безсило впала. Що ж, вiн сам, зрештою, був винен! Кiмната душила його. Вийшовши в бiлизнi на ганок, вiн сiв i вперся лiктями в колiна. Холодне повiтря не заспокоювало його. Страх i напруження лишили йому в серцi занiмiлий бiль. Каяття за незроблений грiх — саме за те, що не зробив його, — не покидало хлопця, нудило i гризло. Вiн називав себе дурнем, йолопом, страхополохом i нiкчемою. I не тому тiльки, що незадоволене тiло його налилось гiркотою, а ще й вiд невиразного здогаду, що володiння цiєю пишною, вищою за нього, дозрiлiшою за нього жiнкою могло б змiцнити йому дух, впевнити волю, як буває по перемозi, що самому героєвi показує його вартiсть. Вранцi Степан, знервований i невиспаний, похмуро тинявся по подвiр'ï, нудився, запалював все новi цигарки, виснажуючи запаси своєï махорки. Хоч був уже будень i iнститут був вiдкритий для його ревностi, самий спогад про нього нагонив на хлопця страшенну вiдразу. Що там iнститут! Проти пригоди минулоï ночi це була рiч проста й легко досяжна. А бажання тiєï жiнки, що про неï ще вчора вдень вiн i помислити не зважився б, перетворилося вже в пекучу спрагу, присмачилось непоборною цiкавiстю i стало, зрештою, дратiвливим питанням його власного самолюбства. Тiльки-но вiн уявляв собi, що ця жiнка може йому не належати, лють проймала його й зводила на уста найобразливiшi слова. Розпусниця. Бахурка. Навiть повiя. А проте вiн ладен був би благати ïï навколiшках, коли б вона хоч раз посмiхнулася йому, коли б подала йому хоч найменший знак. Але, здибаючись з ним у кухнi, вона була така, як учора, позавчора, тиждень, два тому, найдрiбнiшим рухом не зраджуючи своєï вночiшньоï вiзити. Це здавалось йому безоднею облуди, глибиною зiпсутостi розбещеноï самицi. Вона ж приходила. Певна рiч. Так чому кирпу гне? Невiдомо. Прийде чи нi? Хлопець чудово розумiв, що образив ïï своєю поведiнкою, що треба щось сказати чи зробити, але що, але як — вiн не знав, не зважувався, боячись собi пошкодити й невдалим заходом все вкрай зруйнувати, замiсть направити. Тихо, зовсiм нечутно прийшов вiн до кухнi, де Тамара Василiвна поралась iз обiдом. Вона стояла спиною до дверей, i хлопець зайшов непомiтно. Скутий свiдомiстю свого приниження i разом охоплений тужною, якоюсь жебрацькою пристрастю, вiн пожирав очима лiнiï ïï спини й нiг то з благанням, то з нестерпучою жагою. I коли вона обернулась та побачила його, вiн постерiг на обличчi ïï муку й ворожiсть, що, зринувши на мить, сховались пiд виразом непорушного спокою. Але з нього досить було й одного погляду в ïï душу. — Приходьте сьогоднi, приходьте, — прошепотiв вiн аж надто тихо, хоч нiхто стороннiй не мiг його слiв пiдслухати, бо вранцi нiкого вдома не бувало. Жоден м'язень не ворухнувся ïй на обличчi пiд його пильним поглядом. Вона одвернулась, а Степан вискочив iз хати, люто грюкнувши дверима. Вiн не приходив додому обiдати, не без певноï надiï пiдкреслити цим свою розпуку, вернувся вже зовсiм поночi, проблукавши цiлий день коло Днiпра, i зразу вклався спати, знову натякаючи на своє чекання. Години тяглися йому нескiнченними вiчностями; стелi й усiй будiвлi сумирного крамаря загрожувала щомить нагла руïна вiд вибухiв його нетерплячки, i коли вона нарештi прийшла, хлопець прийняв ïï з усiм палом юнацькоï пристрастi й того велетенського запасу сил, що принiс iз собою на мiсто. XI Останнi лiтнi днi використовували решту прав. Кiнець вересня ранки стали хмарнi, а в полудень виринало сонце, сповнюючи повiтря весняними мiражами i стримуючи на час опадання листу. Але вночi його зривали й розвiювали по вулицях вiтри, завдаючи клопоту двiрникам. По цих жовтих застiлках осенi мiсто вступало в смугу свого буяння, прокидаючись пiсля лiтньоï сплячки. Гарячково розпочинались культосвiтнi, клубнi й театральнi сезони, оживали всiлякi ученi й пiвученi товариства, вертаючись в особi своïх членiв з вiдпустки та будинкiв для спочинку. Завмерлi за часiв лiтньоï млостi розуму книгарнi й книгозбiрнi сповнились покупцями й одвiдувачами, одкривались виставки, читано лекцiï на найповажнiшi теми господарства й моралi. Починалось властиве життя мiста, весна його творчостi, такоï замкненоï в мурах i разом такоï безмежноï. Степан теж захоплено причастився до цього пориву. Властиво, вiн мало що втратив, перепустивши першi тижнi лекцiй в iнститутi. Тiльки тепер з'ïхались усi професори, i писаний розклад перетворився в дiйсний, зокрема щодо працi гурткiв та кабiнетiв, що мають неминучу органiзацiйну стадiю. Загалом вiн увiйшов до аудиторiï на готовеньке, маючи змогу вiдразу стати на налагодженi вже рейки i розвинути ту швидкiсть, що передбачають навчальнi плани. Записавшись на практичнi роботи з статистики та iсторичного матерiалiзму, ретельно одвiдуючи лекцiï, вiн так пiрнув в науку, що мало навiть зазнайомився з своïми товаришами. Вони цiкавили його тiльки як супрацiвники, але для них вiн за пiвмiсяця став довiдною книжкою iнститутських подiй, змiн i програм, бо нiхто краще за нього не був про все це поiнформований. На його зшитки з записами лекцiй виник такий попит, що ïх вирiшено розмножити на машинцi. Зокрема в галузi теорiï ймовiрностi та вищоï математики вiн зразу пiднiсся на ступiнь загальновизнаного маестро, належачи до тих небагатьох, що схоплюють за низками формул i тверджень ïхню суть, яка стає несхибним дороговказом у нетрях ïхньоï зовнiшньоï складностi. Вечорами, похапцем збiгавши додому пообiдати, Степан сидiв двi години в статистичному кабiнетi, вираховуючи безконечнi ряди врожаïв та смертностi, щоб визначити мiж ними коефiцiєнт кореляцiï, i ще двi години, до десятоï, гаяв у бiблiотецi, готуючись до доповiдi про грецький атомiзм43. Кожну вiльну хвилину вдома вiддавав на вивчення мов, англiйськоï та французькоï, з яких досi знав тiльки потрiбну в математицi абетку. Це була найбiльша прогалявина його знання, i заповнити ïï було йому ударним гаслом. В ньому знову прокинулась упертiсть та посидючiсть, що ïх робота тiльки пiдсилювала, не вичерпуючи. Днi йому минали повнi, насиченi змiстом, жодних сумнiвiв чи вагань не лишаючи. Хлопець вiльно розгортав своï сили, горiв ясно, бо такий був: схопивши весла на перегонах, мiг гнати човна, не спочиваючи, аж поки не вивертав кiнець кiнцем кочаток. Тi чуднi стосунки, що нав'язалися мiж ним та господинею, аж нiяк йому не заважали. Вдень вiн якось забував за них, бо сама Тамара Василiвна своïм поводженням рiшуче окреслила ïхнi деннi стосунки. Жодних натякiв. Жодних вiльностей. Тiльки справи, тiльки офiцiйно! I Степан теж не зважувався цих меж порушувати. Зрештою йому подобалась така стриманiсть у своïй несподiванiй подрузi. Вона мов боялась свiтла, що роз'ïдає таємницю, як кислота, i ïхнi побачення завжди зберiгали чар несподiванки. Це була своєрiдна, кумедна, але приємна романтика кухнi, юнака й злочинноï мами, пiвсентиментальний хатнiй роман, освячений незмiнною нiччю та стукотом дешевого годинника на стiнi, роман з раптовою зав'язкою, жагучим змiстом i нудним закiнченням. А проте часом з якоïсь дрiбницi, з руху чи слова вiн раптом вiдчував у своïй одвiдувачцi приховану чесноту, що збуджувала в ньому повагу й похитувала його першу думку про неï, як про розпутницю, що весь вiк крутила з чоловiками. Тодi лячний неспокiй обнiмав його, i зв'язок цей, що вiн так просто пояснював, починав здаватись йому геть незрозумiлим. Вiн питав, прикидаючись страшенно наïвним, — чому, чого, через що, з якоï причини? — Бо ти моя маленька любов, — казала вона. А вiн не зважувався казати ïй ти i називав мусiнькою, як вона й порадила. Вряди-годи за книжкою й серед роботи його спокушало засмiятися вiд подиву i втiшного задоволення. Як дивно на свiтi ведеться! Взявся вiн до крамарськоï родини хтозна-звiдки, притулився, втрутився й он що коïть, — та хоч би ж з намiру, а то без найменшого зусилля. Якось воно так трапляється, що те, до чого прагнеш, тебе дурить, а чого не сподiваєшся, робиться саме собою. Iнодi вiн мельки думав про Гнiдого й Максима, що з першим майже нiколи не здибався, а з другим нiби приятелював, хоч теж бачився не щодня. Чи не догадуються вони? Нi, звичайно, нi, бо нiщо не зраджувало жодних змiн у внутрiшньому, замкненому й похмурому життi цiєï чудернацькоï родини. А вiн, безперечно, щось постерiг би, спiймав би якийсь погляд чи натяк. Сумлiння пiдказувало йому, що все викриється, швидко викриється i буде кепсько. Вiд таких, дуже ймовiрних — навiть без математичних обчислень — можливостей йому котився по спинi неприємний холодок. Але голоси перестороги хутко глухнули у вирi його наукового запалу, що взагалi не часто дозволяв ïм зринати. Так само не турбував вiн себе й питанням про назву. Любов? Може бути. Смiшно, але можливо. Кому стане смiливостi проголосити: ось це любов, а це вже нi? Черевики можуть бути стоптанi, дранi, латанi, скривленi й держанi, все-таки черевиками лишаючись. Чому ж для любовi раз у раз вимагати новенького взуття? Вона ходить часом у постолах i пантофлях. У всякому разi, таємниця й забороннiсть розпалювали хлопцевi цiкавiсть, що цiлком заступає юнаковi кохання, i в заспокоєннi пристрастi йому зароджувалось почуття нiжностi й подяки. Пiд млосним його впливом хлопець навiть цiлував ïй руки, — а це були першi жiночi руки, що здобулись у нього на таку честь. Бо вiн був глибоко свiдомий пiднесення, що його пiсля ïï дотику опанувало, того вибуху дiяльних сил, що поцiлунок ïï збурив, як електрична iскра. Вона вплелася в його життя невидним, потайним, але могутнiм чинником, даючи, крiм того, спiзнати в собi жiнку, що не розмiнюється на дрiбнi кривляння й не силкується нiчого вдавати. Перед нею всi дiвчата, що вiн знав, були манiжними ляльками, якi вiддатись вважали за подвиг, саможертву й невiдплатну послугу. Поволi присвячуючи хлопця до таємниць кохання, вона навчила його цiнувати поцiлунок, що досi йому нiкчемною забавкою здавався, та все iнтимне плетиво жаги, що виробила людськiсть за час вiд кам'яного вiку дотепер, i Степан, швидко вiдбуваючи прискорений курс у цiй галузi людського досвiду, що передається в поколiння без пiдручникiв та заповiтiв, звiльнявся з книжних пелюшок, що його розум обгортали. Бо ночi давали йому вiдчуття бездумного, отже, справжнього життя, вiльного вiд жодних приписiв i вимог, не пiдлеглого нi розпорядженням, нi звiтам. Вночi заплющувалось пильне око контролю й застережень, ущухали обридливi голоси, що припрошують, намовляють i наказують, i, збувшись ïх, забувши ïх, вiн спiзнавав свавiльну незалежнiсть i зухвалу силу життя, що крiзь тисячi загат доносить свiй безсмертний чар. В ïï умiннi любити не було нiчого штучного, хоч слово любов було найулюбленiшим ïï жартом. Але зненацька серед пестощiв хлопець почував у нiй щось вiддане й невимовне, якийсь жар внутрiшнього багаття, що опалював його на мить i лякав. В ту хвилину вiн казав собi, що не розлучиться з нею нiколи, що не зможе без неï жити, ладен був пропонувати ïй кинути родину й будувати з ним щасливий курiнь на фундаментi стипендiï. Та за мить вона вже жартувала, i вiн знову жодних зобов'язань на собi не почував. Любив ïï жарти, любив тi втiшнi, пестливi назвиська, що вона до нього прикладала i якi кожному чути приємно, хоч вони й дурнi, любив пахучi цигарки, що незмiнне приносила, крадучи в сина, та безтурботнi й безслiднi розмови, що мiж ними точилися. Мусiнька нiколи нi про що серйозно не казала, нiколи не турбувала його своєю душею, i вiн мусив би вельми вдячним ïй за цю пiльгу бути, бо знати чужу душу надто важкий тягар для власноï душi. Минув мiсяць безтурботного спокою, днi працi й ночi кохання, що поглиблює i вишлiфовує свiдомiсть. Вже почалися нуднi дощi й сiрi тумани, але витягнута iз сховищ солдатська шинель чудово рятувала його на дворi, а дебелi юхтовi чоботи були зовсiм непромокальнi. Тiло його в одежi почувалось так само затишно, як i душа в тому тiлi. Всi гризоти затихли в ньому без великого з його боку клопоту, i вiн розгонисте мчав уперед, як пущена з пружного лука стрiла. Вiд свiдомостi цього наставлення благословенний лад панував йому в головi, заплiднюючи його яснiстю думки, що не має нiчого спiльного з хоробливою яскравiстю мрiï. Отруйнi, себелюбнi чи свiтолюбнi марення, здавалось, його геть покинули й спростили йому життя, бо вiн сам зрозумiв, що мусить ще чимало перевалiв перейти, щоб робити висновки. Небезпечний нахил до неповноï iндукцiï, коли юнак на пiдставi перших двох десяткiв рокiв земного гостювання, рокiв смiшних i наïвних, пробує вiд себе установити свiтовi закони, раз у раз стукаючись лобом об дiйснiсть, поступився в ньому мудрому прагненню поступово обiзнатися з життям i накупчити в собi достатню кiлькiсть його фактiв. Вiн зробився поважним, трохи гордим, мав вигляд розумненького юнака, що, хоч i молодий ще, а багато що знає, геть усе тямить i кожному може розтлумачити, що, як, куди й до чого. В iнститутi Степан простував велетенськими кроками. Поруч науки вiн дедалi бiльш висувався в громадському життi студентства, що в масi своïй того часу було байдуже й неймовiрливе до колективiзму через печатку обов'язковостi, що на громадськостi лежала. Людина визнає солодкiсть тiльки забороненого плоду, i бiблiйний переказ про це мiг би бути доречний полiтикам. У всякому разi для тих, у кого громадська жилка органiчна й вiд зовнiшнiх обставин не залежить, тодiшнє студентство було неораним, хоч i малородючим полем. Пiсля кiлькох виступiв на загальностудентських зборах Степана обрано на секретаря студентського бюро спiлки робземлiс i на члена iнститутського бюро КУБУЧу. Вiн став страшенно заклопотаний, страшенно дiловий, насилу вмiщаючи в добу всi обов'язки перед собою та громадою. На вечiрцi, що органiзував КУБУЧ у актовiй залi iнституту на користь незаможних студентiв, ухвалили, крiм виступу запрошених артистiв, улаштувати й живу газету, i Степановi спало на думку запропонувати увазi редколегiï своє оповiдання Бритва, що валялось у нього чернеткою без видимоï мети. Дiставши ухвалу, хлопець трохи почистив та пiдгострив ïï для масового голiння i виступив iз своïм виробом перед аудиторiєю. Тiльки перший момент вiн хвилювався, потiм раптом заспокоïвся i, почуваючи, як уважнiшають слухачi, остаточно спiймав темп читання i мiрно, опукло довiв його до кiнця, без зайвих пiднесень та пауз, дiставши стiльки ж оплескiв, що й запрошений iз опери тенор. Ба бiльше — щось кинуло йому навiть квiтку, що, не долетiвши помосту, сумно впала на пiдлогу, але вiн не визнав за потрiбне пiдняти цей перший лавр iз вiкна своєï майбутньоï слави. Взагалi вiн до успiху свого поставився дуже неприхильно, i коли один з учасникiв живоï газети студент останнього курсу Борис Задорожнiй палко похвалив його i почав розпитувати, чи ще вiн щось написав, хлопець похмуро вiдповiв: — Нема часу на цi дурницi. — Даремно, — сказав Задорожнiй. — Що нас чекає, коли кiнчимо? Заженуть на завод, у контору — i край. Обростай мохом. А оповiдання писати — хороша рiч! Я, от тiльки хвилина гуляща, так i читаю щось. Степан заперечував. Оповiдання — це пусте, розвага. Без них можна жити. I мiж ними виникла маленька дискусiя про письменство, якого Степан був одвертим ворогом, а Борис — великим прихильником. Проте вдома вiн за тиждень написав ще два оповiдання. Студент Задорожнiй, що так щиро привiтав його письменницькi заходи, став — чи не через це саме? — добрим його приятелем, до кого вiн i за порадою охоче звертався, i додому часом заходив. Доля цього веселого i здiбного хлопця була повна злиднiв та прикростей. Вiн мав необережнiсть родитися вiд священика, що хоч i помер тому рокiв з десять, але й цим не змив плями з синовоï честi. Двiчi його виключали з iнституту за соцiальне походження, i вiн двiчi поновлювався, бо особисте минуле його було справдi бездоганне; на п'ятий рiк вiн дiйшов третього курсу та дiстав посаду нiчного сторожа в комгоспi, вважаючи себе за найщасливiшу в свiтi людину. Навеснi вiн мав кiнчити iнститут по вiддiлу цукровоï промисловостi. Степан почував до нього приязнь i глибоку вiру в його художнiй смак. Отже, Борис став iнтимним вiрником його письменницьких спроб i першим, доброзичливим до того ж суддею його творiв. — Ану, послухай, — казав хлопець, розгортаючи пакунок паперiв. Борис послухав i ухвалював. — Це я мiж iншим, — казав Степан. Так вiн написав з пiвдесятка оповiдань на повстанськi теми, написав легко i швидко, трохи недбайливо, але захоплено. — Та чого ти маринуєш ïх? — спитав Борис. — В журнал жени. — Е, ти нiчого не розумiєш! I Степан розповiв товаришевi, як перше оповiдання був написав, як iм'я своє навiть на благородного Стефана переробляти збирався i як великий критик прохолодив його. — Лiтература — це делiкатна рiч, — додав вiн переконано. — Руку треба мати, а то й не пiдступайся. Того й письменникiв мало, я думаю. Борис не згоджувався: — То це, по-твоєму, як посада? — Похоже. — Дурний. — Хай. Борис засмiявся: — А як ти додумався — Стефан? — Король був, чи що. З того дня Борис прозвав його Стефочкою. Одного вечора, коли Степан зосереджено вправлявся на переказах валюти й вираховував, скiльки золотих карбованцiв буде в iндiйськiй рупiï, якщо вiдомо, що фунтiв стерлiнгiв у нiй стiлькись, коли вiн такий далекий був вiд бiжучоï митi й оточення, до його кухнi зайшов Максим у дуже пiднесеному настроï. — Я маю з вами поговорити, — сухо промовив вiн. Голос йому тремтiв, зморшки па чолi нервово ворушились, i Степана охопило передчуття чогось страшенно гидкого. Вiн тоскно догадувався, про що буде мова. — Ви — нiчний злодiй, — сказав Максим, ставши проти нього край столу. — Що? — Ви нiчний злодiй, — тупо проказав Максим, упираючись руками в стола. — Ви злодiй. Степан пiдвiвся, наляканий його тихим, стиснутим голосом. — Про що це ви? Але Максим зненацька хитнувся i, пiднiсши руку, якось хапливо, стурбовано вдарив хлопця просто в обличчя, вiд поспiху влучивши не в щоку, а в самий рот. Це був удар по губах, не мiцний, але глибоко образливий, i Степан вiдчув його, як ляск батога по голому тiлу. Його обличчя почервонiло, як рана, вiн увесь спалахнув, пересмикнувся, кинувся просто, перекидаючи ногою стола, й повалив Максима на лiжко. Якийсь час вiн товк його кулаками, грудьми, головою, нестямлячись вiд скаженоï лютi. Потiм облишив i розiгнувся, блимаючи очима, щоб розiгнати з-перед них червонi кружала. Одкинув назад розпатлане волосся i, хитаючись, натяг шинелю та кашкета й вийшов iз хати. Пiшов геть, розхристаний, розбризкуючи калюжi, тремтячи вiд гнiву i образи. Ця наволоч ударила його в обличчя! Може, до герцю покликав би? На шаблях? На пiстолях? Ач, який лицар об'явився своєï мами! Вiн згадував з п'яним задоволенням, як бив образника, як душив його, вивертав, колiнчив, i заразом жалкував, що так швидко урвав свою кару. Вбити б гадюку! На юшку потовкти! Бо не за саму тiльки образу чином на Максима вiн палахкотiв, а й за похитнутий спокiй, матерiальну руïну та втрату коханки. I що бiльше свою катастрофу всвiдомлював, то бiльша ненависть змагала його, ненависть безсила, безпорадна, гнiтюща. Вiн сам обернувся в киплячий гнiв, i коли б хто штовхнув його зараз, певно дiстав би по шиï. Вибiгши вмить звиклою дорогою на Хрещатик, Степан мусив спинитися й помiркувати про свою найближчу ночiвлю. Властиво, вибирати не було з чого, i Степан подався до Бориса на Львiвську вулицю за Сiнний базар. Швидка хода зморила й трохи заспокоïла його. Тiло йому починало щемiти вiд пережитого зруху, i вiн нервово позiхнув з притоми. Йому довелось довго стукати, бо було пiзненько, i хоч Борис десь вартував комори, його до кiмнати пустили як звичайного гостя. Вiдсутнiсть господаря його порадувала, i до ранку вiн сподiвався вигадати достатню причину своєï вiзити. Знайшовши шмат хлiба, повечеряв i зразу ж лiг спати, кленучи Максима, що розбив йому життя. Вранцi Степан пiшов до iнституту i тiльки ввечерi побачився з Борисом, мусивши знову до нього вертатись, бо подiтись не мав куди. Настрiй у нього був найчорнiший, цiлий день ходив вiн тумою, але товаришевi весело заявив, що до хазяïв його раптом багато родичiв наïхало, i вiн мусив поступитись на час лiжком. — То ти зовсiм у мене осiдай, — сказав Борис. — Я ж, знаєш, мало вдома ночую. Собаче життя, але краще, нiж зовсiм подихати з голоду. Я вже пробував — дуже неприємно. Але Степан благородно вiдмовився, замiсть хапатись за таку вигiдну пропозицiю. Бо весь час його не покидала потайна сподiванка, що все якось обiйдеться i вiн якось повернеться до рiдного кубла. Як? Не знав! Велике може жило в нiм, глибока вiра в свою долю, що досi не була до нього занадто сувора. Невже мусiнька сама носитиме воду? Таке варварство не вмiщалось у його головi. Або цей Максим, будь вiн тричi проклятий, вправлятиме корови? Але мусив визнати, що господарство Гнiдих квiтнуло без нього, отже, квiтнутиме й далi. Мусiнька поплаче й знайде собi зручнiшого коханця. Цi думки нагонили на нього глибокий смуток. Вiн вирiшив чекати. Чого? Може, мусiнька й написала б йому листа, так не знала адреси. А ïй писати не зважувався, навiть соромився, бо ж як не крути, а вiн вiдступив з поля бою, хоч i переможцем. Два днi його гризла глуха туга за мусiнькою, найбiльше тому, що був з нею силомiць розлучений. Вiн зрештою терпiти не мiг, коли щось не по його робилося. Але ще через два днi помирився з становищем i, певно, в Бориса лишився б, якби не нова прикрiсть, що знову його плани зруйнувала. Якось увечерi Борис, збираючись на варту, звернув увагу на його невеселий вигляд. — Ти запрацювався, Стефочко, — сказав вiн йому. — Навiть паровий казан лопається вiд перегрiву, а вiн же чавунний! Ще Маркс сказав, що робочий чоловiк должон спочивати. — Я й сам бачу, — сказав Степан, — що зарвався з роботою. — Найкращий спочинок — це жiноче товариство, або по-нашому вечорницi. Мене недавно водили, i я тебе поведу — тiльки треба пiвпляшки i чогось ïстiвного, наприклад, ковбаси. Ходити не дуже далеко, як на нашi ноги, всього до критого ринку. Там є хата не хата, хлiв не хлiв, казна-що, словом, зате дiвчат п'ятеро... — П'ятеро? — спитав Степан. — Аж п'ятеро. Але одна — боже мiй! Суща Беатриса! Таке бiляве, тихе, а тиха вода, кажуть, береги рве. Як ïï? Наталка? Нi... Настунька? Теж нi. Тiльки умова — це моя. — Та бери ïх усiх! — понуро сказав Степан. — Єсть менi час до дiвчат! — Даремно. Ученi пишуть, що це допомагає обмiновi речовин. Коли Борис пiшов, Степан мiркував довго й гiрко. Що дiвчат стало п'ятеро замiсть трьох, з'ясувати було не важко — вiн сам чув вiд Надiйки, що вони мають на зиму ще двох товаришок прийняти, щоб легше було на дрова. Не менше зрозумiв вiн i те, що Борис збирається лицятись до Надiйки. I крiм того, тягтиме його туди, якщо вiн тут лишиться, i крiм того, розповiдатиме йому, що там робиться, i крiм того, розказуватиме там, що вiн робить. Але досить було Борисовi тiльки нагадати про Надiйку, як хлопця охопила майже фiзична нудота. Що ж буде, коли вона раз у раз фiгуруватиме в Борисовiй мовi? Почуття самоохорони пiдказувало, що з його боку було б безжально наражати себе щодня на такий бiль. Той вечiр вiн почував до дiвчат ворожiсть, сумну ворожiсть до втраченого, що вернутись не може й з вiддалi набуває притяжноï сили. Невже вона полюбить Бориса? На мить його обняло палке бажання лишитись, лишитись навмисне в Бориса, щоб ходити з ним туди й вiдiбрати Надiйку. Натягти носа цьому хвальковi! Врiзати йому трохи хвоста, щоб не казав так — це моя! Але душа його була надто стомлена, щоб займатись поривом, iнший, важливiший клопiт перед ним стояв, i, беручись до книжки, вiн байдуже мовив: — Хай бере. Вирiшив перебиратись до КУБУЧу, гiрко розчарований, що мiсто все ж не таке велике, щоб можна було розминатись iз людьми. XII Це був перший ранок, коли найретельнiший студент iнституту Степан Радченко не з'явився на лекцiï. Понурий i замислений, iшов вiн вул. Революцiï на Нижнiй Вал по своï речi, щоб забрати з того дому, що дав йому притулок, решту ознак свого перебування. Вiн обрав для цього саме ранок, бо в цей час мусiнька бувала вдома сама. Хоч гнiв проти Максима в ньому вже геть перегорiв, а сам Гнiдий навряд чи спромiгся б щось йому сказати — вiн взагалi вiдiгравав у цiй дивацькiй родинi роль статиста, — проте хлопцевi було б прикро навiть ïх побачити. Та й ïм, певно, невесело було б з ним здибатись, а вiн не любив чинити людям неприємностi. Дверi були незамкненi, i вiн зайшов у порожню кухню. На мить йому спала думка нишком забрати своє збiжжя й зникнути звiдси назавжди. Але вiн одкинув ïï як ганебну — не злодiй же вiн справдii Крiм того, коли зайшов у цю кухню, де кожна рiч була знайома йому, коли побачив у кутку вiдро, яким переносив стiльки води, стiл, що коло нього списав стоси паперу, своï книжки та зошити на мiсцi, як вiн ïх i полишив, — йому до болю неймовiрним здалося, що вiн мусить все це покинути. За що? Вiн почував себе скривдженим. Але вся ця обстава була лише тлом, де лежали тiльки йому виднi слiди пристрастi; всi цi речi нагадували йому про спiльнiсть iз жiнкою, що дала йому так багато й такоï гостроï насолоди, i вiн вiдчув серед них, що коли це чуття й не любов, то все ж воно ще не вичерпане, що глибина його сягає ще багатьох ночей, втрата яких може його зруйнувати, його раптом страх узяв, що разом з нею вiн втратив свiй запал, що примусова розлука ця знову кине його в розпач, проти якого весь цей тиждень його застерiгала прихована надiя вернутись до неï i знову нею володiти. Тремтячи вiд збудження, вiн постукав у дверi до кiмнати i ще раз постукав, не чекаючи. Коли мусiнька вийшла, хлопець жадiбно глянув ïй в обличчя, шукаючи на нiм ознаки радостi, щастя вiд своєï появи. А воно було спокiйне, як завжди вдень, тiльки стомлене трохи i зблiдле. Тодi вiн, не вiтаючись, суворо сказав: — По речi прийшов. Вона посмiхнулась, i ця посмiшка довершила його роздратування. — Не хочу вам заважати! — крикнув вiн. — Мабуть, обрид я вам, i Максима ви самi наслали, щоб здихатись мене! — Максим поïхав, — сказала вона. — Поïхав?! — Вiд нас... Вiн житиме сам. Жах пройняв Степана. — Вiн сказав: Мамо, обiцяй, що проженеш того пройдисвiта, тодi я лишуся, i все буде, як ранiше. Я сказала Вiн не пройдисвiт... Степан кинувся до неï, схопив ïï руки й палко цiлував. — Нi, нi, мусiнько, я пройдисвiт! — сказав вiн. — Я поганий, мене треба прогнати. Я люблю вас, мусiнько, простiть мене! Вона мляво вiдповiла: — Простити? Тебе? За що? Вiн цiлував ïй шию, куточки губ, очi, чоло, припадаючи до цих знайомих мiсць, пригортаючи ïï побожно й сласно. I вона, мов прокинувшись, оповила йому шию, вiдхилила йому голову й глянула йому в вiчi диким поглядом пристрастi. Вночi вона сказала йому: — Я знала, що ти вернешся. — Чому? — Потiм скажу. — Я сам, от наперекiр усьому, теж був певний, що вернуся. Iшов забирати речi, а десь у душi знав, що буду з вами. Поцiлуйте мене, я гарний. — Ах ти, любов моя, — засмiялась вона. Вiн замовк. — Про що ти думаєш? — Про... ту половину вашоï хати. — Ранiше не думав? — Дуже мало... мiж iншим. Боявся вас питати. Мусiнько, все так дивно робиться. Виходить, я сам себе не знаю! — I нiколи не знатимеш. — Нi, чому? Я вже трохи навчений. Скiльки я вистраждав! Мiсто закрутило мене. Я потопав. — А тепер бiля мене обсихаєш. Вiн почув у цих словах стiльки болю й глузливого докору, що мимоволi вiдсахнувся, якось зненацька, несподiвано зрозумiвши, як щось невiдоме доти, сховане й страшне, що мусiнька його жила й перед тим, як стала для нього iснувати, що роки, десятки зниклих рокiв несхибло вели ïх назустрiч, схрестивши тут, у кухнi, ïхнi шляхи. I зараз яснiш, нiж коли, вiдчув вiн тихе, непереможне дiяння долi, як пильний погляд, що раптом примушує озирнутись, i звичайнi збiги iстот, що, не знаючись учора, завтра стають друзями, коханцями чи ворогами, вразило його своєю таємницею й жахом. Тепер вiн злякався, не знаючи, що вона думає, i зненацька стиснув ïй руки. — Ви не покинете мене? — Ти нiколи не дозволиш, щоб тебе покинули. — Тому я й вернувся? — А чому ж, мiй хлопчику? Вiн сперся на лiкоть i закурив, ïï слова були трохи прикрi йому. В них бринiло ще неприступне йому знання життя i якась сумовита iронiя. Вона мовчала. Вiн поволi курив, лежачи на спинi. — Невеселий був цей тиждень, — сказала вона. — Для мене теж, — вiдповiв вiн. — I для тебе? Та скiльки ж тобi рокiв? Вiн хотiв протестувати. — Менi сорок два роки, — сказала вона, — я стара. Ти хочеш сказати, що це ще небагато? Ех, любенький, через рiк я буду справжньою бабою, ти не пiзнаєш мене, якщо побачиш. А колись, дуже давно, — ти не можеш навiть уявити, як давно, — я теж була молода... Знаєш, що таке радiсть? Це ефiр. Вiн випаровує за одну мить. А бiль держиться й держиться без кiнця... — Це правда, — сказав вiн, — я сам це помiчав. — Кажуть, що життя — базар. Вiрно! Кожен має свiй крам. Один заробляє на ньому, другий докладає. Чому? Нiхто не хоче помирати. Мусить продавати, хоч би втратно. Пiсля цього всякий має право назвати тебе дурнем, — той, хто прогадав, зветься дурнем. А люди страшенно неподiбнi. В книжках пишуть — ось людина, вона те й те. Всякi поговiрки є про людей, про всiх людей, i можна подумати — от як добре ми людину знаємо! Є навiть така наука про душу, психологiя, — я читала, не пам'ятаю чию. Вiн доводить, що людина бiжить не тому, що лякається, а лякається тому, що бiжить. А яка рiзниця для того, хто злякався? Вiн теж нiчого не знає. Розумiєш? — Ви, мабуть, маєте на увазi iдеалiстичну психологiю. Тепер психологiя будується зовсiм на iнших пiдвалинах. Метод iнтроспекцiï давно вже закинутий. Вiн поклав недокурка на стiл, простягши для цього руку, i повернувся на правий бiк. — Що ж далi? — спитав вiн. — Ви були молодi, i що далi? — Дуже мало цiкавого. У мене було два брати й двi сестри. Вони померли. Хто може сказати, чому саме я лишилась жива? Чудно, правда? Ми жили тут. Це будинок мiй. Багатi ми не були. Так собi. Батько мiй був купець — дрiбний. I от слухай. У батька був товариш, вони разом росли, вчились. Батько торгував залiзом, а товариш той — рибою. Товаришевi пощастило. Вiн поставив будинок у Липках, великий, п'ятиповерховий, став гуртовиком, склав мiльйони. А батько торгував тут залiзом. I нiкому не заздрив. Коли померло четверо дiтей, вiн якось зiв'яв. У нього пропали всi плани. Потiм померла мати. Я лишилась сама. Батька я боялась — вiн був такий похмурий. Вiн не помiчав мене, мовчить, було, день i тиждень. Подруг у мене не було... Взагалi до нас нiхто не приходив. В школi мене дражнили черничкою. Менi було сiмнадцять рокiв, коли якось увечерi, пiзно, прийшов отой батькiв товариш iз сином... — Це ваш чоловiк? — Так... це був Лука. Його батько мав орден на грудях — я пам'ятаю. Я можу розказати кожен день свого життя, вiдколи себе пам'ятаю... Це страшно — так пам'ятати своє життя. Так, нiби сам себе вартуєш... Батько сказав менi тодi: Тамаро, я скоро помру, виходь замiж. Я сказала: Я згодна, тату, — i поцiлувала йому руку. Рука була холодна, вiн справдi помер через два мiсяцi. Отодi я вперше побачила, якi далекi одне одному люди. Батька ховали з почестями, бо всi його любили. Мене одягли в чорне й вели за катафалком пiд руки — з одного боку Лука, з другого тiтка. Я якось глянула на пiшохiд — там спинялися люди, скидали шапки, питали, кого ховають, i йшли собi. Коли я побачила це, я перестала плакати. Менi стало соромно плакати перед тими, хто йде собi. Я уявила — вони прийдуть додому i розкажуть за обiдом, що от, мовляв, ховали такогось i його дочка дуже плакала. Пiсля цього в мене назавжди висохли сльози. А плакати було чогo. Вона спинилась i вiдкинулась на подушку. Спокiй ïï слiв дедалi бiльше заворожував хлопця, i щобiльше пiдпадав вiн пiд вплив ïï оповiдання, то менше мiг ïй щось сказати. Вiн обережно видобув цигарку i знову закурив. — Не свiти менi в обличчя, — сказала вона. — Я ще нiчого не казала тобi, чому Лука, що мене, може, раз десь випадково бачив, прийшов до нас свататись. Я сама дiзналась про це пiзнiше. Будь певен, що про все неприємне тобi неодмiнно розкажуть. Рано чи пiзно, випадково чи навмисне. Так от що було. Лука закохався в одну дiвчину, теж купецьку дочку, i дiло дiйшло до заручин. Але там майбутнiй тесть чи теща — не знаю вже хто, — якось необережно висловився, що це велика честь родовi Гнiдих, коли ïм вiддають тут дочку. А старий Гнiдий взяв тодi Луку й привiв того ж вечора до нас. Лука ненавидiв його, але корився. Ти можеш догадатись, яка чекала мене доля... Словом, Лука казав, що коли я розбила йому життя, то мушу хоч потiшити його. — Чому ж ви не покинули його? — спитав Степан. — О, вiн дбав про це! Всi дверi для мене були замкненi, а вiкна з четвертого поверху всi вiдчиненi. Як вiн хотiв, щоб я вбилася. Але сам убити мене боявся. Я чекала тiльки, поки помре батько. Та пiсля його смертi Лука до мене перемiнився. Перестав бити мене, зовсiм про мене забув. Я рiдко коли його й бачила. Звичайно, менi докладно розповiдали, де вiн, з ким живе. А я тiльки про людей жила на землi. Знаєш, що таке мрiя для тих, кому болить? Це прокляття. Але як я мрiяла! Чим важче менi було, тим я була щасливiша. Я знала найдивнiшi свiти. Я перебралась на ту зiрку, що ввечерi сходить, — там надзвичайнi сади, тихi струмки i нiколи не минає тепла осiнь. Я мрiяла тiльки про осiнь. I як мене там кохали!.. Потiм у мене родився син... — Максим? — Максим... Я хотiла, щоб його назвали iнакше... щоб його назвали... — Як щоб назвали? — спитав вiн. — Ти здивуєшся... Щоб назвали Степаном! — Чому? — Тодi я не знала, а потiм догадалась. Я мала досить часу, щоб вивчити себе, розкрити собi кожну думку. Бачиш, я сама з себе почала кiнець кiнцем дивувати. Я не любила себе так, як iншi себе люблять. Але сама собi була надзвичайно близька. Розумiєш? Хто себе сам любить, той подвоєний, а можна ще злитися з самим собою... Тодi любити себе не можна чи краще — нiяк. Але тодi не боïшся себе й своïх думок... Так от чому. Було менi рокiв двадцять, коли у нас служив робiтник. Якось я заснула ввечерi над книжкою, i вiн перенiс мене на лiжко. Коли нiс, я прокинулась, але вдавала, що сплю, щоб вiн не поставив мене на ноги. Я заплющила очi, менi було страшно й приємно. Потiм менi так хотiлось попросити Степана, щоб поносив мене, що я вiд сорому тiкала з дому. Всякими способами я добилась, щоб батько забрав його до крамницi, i бiльш його не бачила... Степан почував якусь непевнiсть. Чи справдi це вона, його смiюча мусiнька, завжди радiсна й жартiвлива? I йому раптом стало неприємно, що от ця жiнка, яку вiн уважав за добре знану, має якiсь своï таємницi, з ним не зв'язанi. Вона казала: — Потiм революцiя знищила його мiльйони, Лука за мiсяць посивiв, i нас вигнали з Липок сюди. Тодi вiн помiтив мене й Максима. Якось уночi вiн прийшов до мене в кiмнату й спитав: Тамаро, ти ненавидиш мене? Я сказала: Ти для мене не iснуєш. Тодi вiн почав боятися мене. Йому страшно було на мене глянути. Вiн почав носити синi окуляри... А Максим став юнаком. Може, я сама винна — я його божевiльно любила. Часом менi здавалося, що його мають украсти, Я вартувала його цiлими ночами. Коли вiн почав ходити до школи, я вмирала вiд туги й страху. Вiн рiс тихий, нiжний. Збирав метеликiв, жукiв, нарештi марки. Любив читати. Нiколи в нього не було товаришiв — нiкого, крiм мене. Ввечерi вiн розповiдав менi про все, що бачив удень, що робилося в школi — все, все. Я допомагала йому вчитись, поки могла. Коли вiн став юнаком, страшна нудьга взяла мене... Адже вiн мусив вiд мене вiдiйти. Я тужила, плакала. Вiн це розумiв. Якось пiдiйшов до мене й сказав: Мамо, я нiколи вас не покину. — Це неможливо, — сказала я. Вiн вiдповiв: Побачиш, хiба я тебе дурив коли? I справдi, вiн мене не обдурив. Вона замовкла, сама пiдпадаючи враженню своєï мови, сама переймаючись смутком своïх слiв, нiби вперше ïх iз стороннiх уст почувши. Бо, втiлюючись у словi, спогад набуває незнаноï ще реальностi, в сполученнях звукiв вiн набуває разючоï гостроти, далекоï вiд свого тихого iснування в мовчазнiй думцi. Вiн теж мовчав i курив, дивився в олив'яне вiкно, слухав цокання годинника над головою, що серед тишi здавалось хапливим. А думки його напружено працювали, приймаючи й засвоюючи те, що вiн почував допiру й з чим мусив погодитись. Далека перспектива ïï минулого, той довгий темний коридор часу, де вона там i там засвiтила своïми словами хисткi вогнi, вразив його спочатку, вжахнув його чудною складнiстю своïх зворотiв i комiрок, та якось раптом зблiд, погас перед його очима вiд маленькоï посмiшки, що свавiльно зiйшла йому на уста. В чому рiч? Що дивного в цiй банальнiй iсторiï про нещасливий шлюб, у мiщанськiй iсторiï, що повторюється скрiзь i всюди пiд низькими дахами передмiсть, де життя полягає в коханнi та затишку? Покiрна купецька доня, чоловiк — зрадник i тиран, осiннi мрiï, материнство й захоплення наприкiнцi гарним юнаком, хапання за рештки життя, хвороблива потреба надати ïм хоч якогось змiсту напередоднi старостi, коли спалахує останнiй, жалiсний, безтямний вогонь у жiночiй кровi! Нi нове, нi рiдкiсне. А проте почував у собi доплив сили вiд потайноï думки, що змiг втиснутись у ïï задушне життя, здолав збурити його й собi пiдпорядкувати. Вiн з'явився, i все змiнилось — це було йому найважливiше. I, обiйнявши ïï зненацька, опановуючи ïï, вiн пошепки спитав: — Ви ж мене, мусiнько, трохи любите? Порушене на тиждень життя вродливого й здiбного хлопця, перейшовши черговий порiг, знову полинуло рiвним мiцним струменем. Що в iнститутi, що вдома вiн почував себе чудово, маючи занадто працi, академiчноï та громадськоï, щоб про щось серйозно замислюватись, зокрема про щось неприємне. I мусiнька, така делiкатна жiнка, не отруювала йому, звичайно, прикрими спогадами втiхи собою володiти. Все заспокоïлось у принишклому домi Гнiдих, що непомiтно викинув з себе людину, розкладаючись, умираючи повiльною смертю, що може тривати мiсяцi й роки, але даючи крiзь дверi свiжий пагiнок пророслого в його гноï випадкового насiння. В цьому трухлявому гнiздi вбивалось у пiр'я приблудне пташеня й уперто розгортало своï крила. I справдi, пiсля тiєï знаменноï подiï хлопець мимоволi почував себе цiлковитим господарем не тiльки кухнi, а й тих дальших кiмнат, де нiколи не заходив, простираючи над ними невидиму владу. Прозирнувши на мить у вiдтулину мусiньчиноï душi, вiн негайно пустив туди корiнь, обгрунтувався й розгостився там, як неминучий наслiдок, вiльно вбираючи живущi соки, що може дати напередоднi облiтання жiноче тiло. Вiн оповив ïï, живлячи, у володiннi нею свiй розгiн, i щоки ïï горiли гарячковим рум'янцем вiд полум'я, що, спалюючи ïï, його огрiвало й ростило, як той овоч, що, налившись, мусить вiдпасти свого гiлля. Зима давно мусила б стати, як запевняли бюлетенi укрмету44, але запiзнилась з незалежних вiд науки причин. Боязкий снiг, випадаючи вранцi, розтавав на бруку рiдким болотом, нешкiдливим, правда, для Степанових юхтових чобiт, але дошкульним для пацанiв, цих пасербiв мiста, що, не маючи галош, перебирались на зимовi помешкання до водогiнних люкiв та смiтникiв. В цiй безконечнiй сльотi люди здавались сiрими, як i болото на вулицi. I коли одного дня сталося диво i снiг, стиснутий морозом, не поплив струмками в приготовану йому каналiзацiю, мiсто пишно розгорнуло своï бiлi артерiï i гордовито пiднесло своє чоло. Засипане холодними пластiвцями, воно доходило апогея творчостi, достигало, напружувалось, щоб навеснi, скинувши вiнчальну фату, починати своє завдання. Це був час, коли пiзно гаснуть вiкна будинкiв i всерединi коло столiв, цих храмiв нового поганства, сидять двоногi зосередженi сови, виношуючи, породжуючи й плекаючи адмiнiстративнi, господарськi, мистецькi й науковi плани; був час, коли хрусткими вулицями мчать легенькi саночки, коли голоснiшає музика пивниць, бiльшають обороти рулетки, коли автобуси узуваються в ланцюги, жiнки — в чарiвнi боти, а молодi студенти складають першi звiти в iнститутах i життi. XIII Весну в мiстi несуть не ластiвки, а бендюжники, що з благословення комгоспу починають довбати на вулицях злеглий снiг, вантажити його на санки й вивозити геть, де вiн може танути без шкоди для мiського добробуту. Перш нiж з'являться цi предтечi тепла, жодна брунька на деревах бульварiв не насмiлюється набрякнути й розпуститись. Це було б зухвале порушення тутешнiх законiв i варварський замах на пiдвалини цивiлiзацiï. Пробудження природи не минуло без впливу на Степанову душу, що нагадувала платiвку високоï чутливостi. придатну до моментального фотографування. Нiщо не викриває так штучностi мiста як саме весна, розтоплюючи й тут снiги, але оголюючи мертвий брук замiсть сподiваного зела, — а хлопець ще прагнув зачути дух вогкоï рiллi, втопити очi в зелену далечiнь полiв, у чорнi смуги пухкого грунту. Навкруги вiн бачив страшне погноблення природи, i дерева камiнних вулиць та обгороджених садкiв, замкненi тут у клiтки, як дивовижнi тварини по звiринцях, журно простягали йому своє набрякле гiлля. Леле, що важила тут змiна холоду на тепло, крiм вiдповiдноï змiни одежi? Що нагадувало тут про могутнє парування степiв i радiсть людини, що чує пiд ралом родючу землю? Там весна — сурма свiтлого бога, промениста провiсниця щастя i працi, а тут дрiбний, хоч i приємний епiзод, кiнець господарчого кварталу й початок руху примiських потягiв. Мiсто вивернулось на сонцi великим випещеним котом, примружуючи на свiтлi безлiч очей, потягаючись i позiхаючи вiд насолоди. Воно лагодилось спочивати. Але весняний спогад Степанiв про село, принесений теплом i свiжими дощами, не мав тiєï сили, що справдi може скорити. В ньому був сум за дитячими роками й жаль за минулим, що на вiдстанi набуває чар, незалежно вiд якостi, i вiн сам надiявся, що ця тихенька скорбота розвiється, як танущий туман. А може, це просто були оденки тих невиразних хотiнь та неоформлених прагнень, що роз'ятрює в серцях весна, нашiптуючи облеснi слова про майбутнє, розпалюючи спрагу, обiцяючи якiсь змiни, якесь простування, яка збуджує i бентежить душi рiзноманiтним насiнням, що, замiсть трояндами розквiтнути, проростає частiше цупким полином. Бо життя — це широкомовна, галаслива лотерея з барвистими афiшами, запаморочливими плакатами й досконалою рекламою, що провiщає надзвичайнi виграшi, делiкатно замовчуючи, що на один щасливий бiлет припадають тисячi порожнiх тонiсiньких квиткiв i брати участь у тиражi можна тiльки раз. В iнститутi весна позначилась iспитовою лихоманкою — недугою, що обпадає тiльки студентiв. Починається вона поволi, i латентний перiод ïï можна характеризувати пiдвищеною посидючiстю, нахилом складати конспекти й пiдкреслювати в книжках рядки; але перший симптом одвертого нападу становить професорова оповiстка коло канцелярiï, пiсля чого хвороба переходить у тифоïдну стадiю з пiднесеною температурою, маячнею й нiчницями, маючи кризу в iспитовiй кiмнатi, де виявляються всi ускладнення й можливостi поворотностi. Складаючи на добре такi поважнi дисциплiни, як полiтекономiя та економгеографiя, Степан згадав про обов'язковiсть украïнськоï мови й вирiшив ïï теж мiж iншим скласти, ïï лекцiï були єдиними, що вiн не одвiдував, i готуватись теж не збирався, дуже пiдставне припускаючи, що украïнська мова i є та сама, якою вiн чудово володiє, навiть оповiдання пише, а вiн сам якраз i є той украïнець, що для нього мова ця iснує i яку скласти, отже, вiн має всi права, тим бiльше що в своïй повстанськiй кар'єрi перед тим, як викинути червоний стяг, вiн тримав якийсь час прапор осiннiх степiв i небес. Але через рiднi пороги теж можна перечепитись, i Степан знiтився вже вiд першого вибуху важкоï батареï глухих голосiвок i закону iкання, а влучний обстрiл iз скоропальних речiвникових та дiєслiвних гармат примусив його геть ганебно вiдступити з палким бажанням за всяку цiну здобути цю несподiвану фортецю. Дiставши з бiблiотеки найкращих пiдручникiв, вiн, закинувши решту, взявся того ж вечора споглядати ïх i вивчати. Досi вiн знав самi росiйськi граматичнi термiни i з якимсь дивним хвилюванням вимовляв ïхнi украïнськi тотожники, бачачи, що його мову теж уже розкладено на роздiли й параграфи, пiдсумовано ïï закони й виведено правила. Вiн заглиблювався в них дедалi з бiльшим захопленням i насолодою; дрiбнi, звичайнi слова здавались йому глибшими, змiстовнiшими, коли вiн розпiзнавав ïхнi складовi частини й таємницю ïхнiх вiдмiн. Вiн полюбив ïх, оцiнував ïхню роль й перейнявся до них пошаною, мов до значних осiб, що ïх, через несвiдомiсть свою, трактував досi за простих. Отож, за мiсяць засвоïвши талмуд Олени Курило45 й вистудiювавши iсторiю мови за Шахматовим та Кримським46, вiн став перед очi професора в iнститутi, що, не пiзнавши його, геть здивувався на глибiнь його знання. — От як корисно прослухати курс моïх лекцiй, — сказав вiн, — але мушу признатись, що дуже рiдко маю втiху iспитувати украïнця, що знає свою мову. — На жаль, — зауважив Степан, — бiльшiсть уважає, що досить украïнцем родитись. — Так, так, — вiдповiв професор. — Але мушу признатись, що я ïх безжально ганяю. Дуже радий, що ви цього уникнули. Так вони розговорились, i професор розпитав Степана про його походження i теперiшнiй стан. Останнє хлопець змалював йому найтемнiшими фарбами, бо й справдi становише це починало здаватись йому жалюгiдним. Вiн так похмуро розповiв професоровi про порання корiв, нiби це було небезпечне муштрування африканських левiв, а свою кухню подав йому такою захламленою й задушною, як келiю подвижника в гущавинi страшних борiв. I добрий професор, зворушившись, сказав йому: — Ви здаєтесь менi здiбним, серйозним студентом, i я спробую допомогти вам. Бо, мушу признатись, у мене не так багато вже слухачiв, що одвiдують моï лекцiï i яких я нi разу не прогнав з iспиту. Пiсля цього професор написав йому листика до голови лекторського бюро в справах украïнiзацiï, пообiцяв ще й сам побалакати з цiєю видатною людиною й додав, стискаючи Степановi руку: — Сподiваюсь, що ви там iз студента зробитесь лектором. Другого дня вранцi Степан уже з'явився перед украïнiзацiйний ареопаг, де його пiддано пiд чи взято на iспит залежно вiд мовних переконань кожного з членiв. I пiсля того, як iз зiзнання пiдсудного точно встановлено, що ablativus auctoris в украïнськiй мовi нiким, нiде й нiколи не може бути вживаний, що для переведення розвантаження мови дiєслiвнi речiвники мусять бути старанно й невхильно обходжуванi; пiсля того, як вiн, вгорi названий i зазначений, виявив цiлковите розумiння, чому людина ходить по вулицях у справах на адресу з наказу за основними правилами мови, його висвячено на лицаря украïнiзацiï першого розряду з оплатою академiчноï години один карбованець вiсiмдесят копiйок. Записуючи його адресу й видаючи йому посвiдку, елегантський секретар лекторського бюро приємно сказав йому: — Сподiваюсь, товаришу, що ви за тиждень-два дiстанете призначення в установу й зможете, — додав вiн, мило посмiхаючись, — перемiнити свiй френч на щось вiдповiднiше. Все лихо украïнцiв у тiм, що вони кепсько одягаються. Степан сам цiлком свiдомий був слушностi його слiв. Справдi, його сукняна одежа, мимо того, що була стара, ще й надзвичайно незручна в тепло, i ïï конче годилося б змiнити. Вiн не раз про це думав, одягаючись уранцi й розбираючись увечерi, коли ближче стикався з своïм хамлом i переконувався, як мало пасує це зовнiшнє впорядження до його здiбностей. I, властиво, не брак грошей спиняв його — за цi сiм мiсяцiв вiн зiбрав iз своєï стипендiï щось близько ста карбованцiв, — а нiяковiсть перед самим собою. Хоч, зрештою; френч та чоботи стали вже для нього струхлявiлою формою, проте мали над ним силу традицiï. Змiнити одежу здавалось хлопцевi надто смiливим, i для цього вiн мусив мати достатню пiдставу. Обрiï ширшали перед ним. Мати три пiвторагодиннi лекцiï в установi тижнево, дiстаючи за це цiлого червiнця, тобто пiднести свiй мiсячний бюджет мало не до шести червiнцiв, — це був для нього не жарт, а незмiрна перспектива. Такi розрахунки збуджували хлопця й заколисували, а потiм весняний неспокiй не покидав його й на хвилинку, обертаючись з дня на день у смоктущу турботу, що застелила тiнню його гарнi очi. Дедалi нуднiше було йому вертатись додому, i вiн сидiв вечорами в бiблiотецi, аж поки можна було в нiй лишатись, поринаючи в книжки глибше, нiж цього могла вимагати найбiльша пильнiсть. Згадуючи вранцi, що йому належить вичищати гнiй з-пiд корiв, пiдстилати ïм та поïти, вiн почав залежуватись, схоплюючись в останню хвилину, i часом цупив зозла палицею сумирнi тварини, що завжди ставились до нього прихильно. Щораз тужнiше було йому уявляти, що цiле лiто, коли настане перерва в iнститутi, вiн буде прикутий до своєï кухнi, бо на село вiн не почував жодноï потреби з'являтись. Подiл, зокрема Нижнiй Вал, занедбана вулиця, дiра, нетрi передмiстя, зовсiм переставали йому подобатись, i довгий шлях до iнституту, якого ранiше вiн зовсiм не помiчав, почав здаватись йому надто втомним. Крiм того, позираючи в свiй майбутнiй добробут, вiн вбачав реальнi можливостi стати ближче до мiськоï культури, одвiдувати театри, кiно, виставки й доповiдi, а| вiдстань його помешкання вiд центру вiдбирала б йому силу дорогого часу на зайву ходанину, заважаючи, отже, вiльно причащатись до вигод цивiлiзацiï. I наслiдком цих невеселих мiркувань у хлопцевi купчилась невдоволенiсть, що отруювала йому академiчнi успiхи, знебарвлювала сподiванки i послаблювала енергiю. Вiн раптом уявив собi, що перевтомився, i потай покладав якусь — коли не бiльшу — частину свого уявного виснаження на карб мусiньки, якоï пристрасть зовсiм недоцiльно, як починало йому здаватись, пожирала його сили, вартi вищого й цiннiшого вжитку. Лекторське бюро його не пiдмануло, i за пiвтора тижнi вiн дiстав листовну пропозицiю прийняти гурток в житлоспiлцi вiд лектора т. Ланського, що заявив бажання той гурток покинути. Вночi Степан подiлився своєю радiстю з мусiнькою, але та поставилась до неï не зовсiм прихильно. — Навiщо тобi цi лекцiï? — сказала вона. — Хiба тобi чогось бракує? — Але ж майже два карбованцi за сорок п'ять хвилин! — Через них ти своï лекцiï закинеш, — сказала вона. — Цi два карбованцi коштуватимуть тобi iнституту. — Нiколи, — вiдповiв вiн i, почуваючи в ïï словах якусь глибшу пiдозру, прикро додав: — Чи ж менi вiк коровам хвости крутити? — Так, — зiтхнула вона. — Твоя правда. Вiн мовчав, курив i зненацька промовив: — Я стомився. Ввечерi голова в мене болить. — Болить? Оця розумненька голiвка? Нi, моє купецьке щастя, це серце твоє нудиться i тужить. Скiльки йому ще битись! Але мусiнька тебе не стримуватиме, коли стане непотрiбна, нiколи... — Мусiнько, ви ображаєте мене! — сказав вiн. — Я вас нiколи не забуду. — О, ти вже нiби прощаєшся! Це ж останнi слова, що кажуть — я вас не забуду. У тебе душа — грифельна дошка: досить пальцем повести, щоб стерти написане. Вiн волiв би краще слухати ремство, нiж теплу гiркоту ïï слiв, що хвилювали його якраз своєю правдивiстю. I, бажаючи довести ïй i собi неможливiсть розлуки, вiн обiйняв ïï в поривi силуваноï пристрастi, намагаючись наприкiнцi вiдтворити пал ïхнiх перших побачень. Другого дня о третiй з половиною вiн мусив уже бути в житлоспiлцi. До одинадцятоï вiн проглядав пiдручники й виробляв конспект свого вступного слова, бо хотiв почати свiй курс не без певноï помпи, добре розумiючи, що в кожнiй справi важить враження вiд першого удару. Не менше вiн розумiв, що з'являтись в такiй одежi перед аудиторiєю, що вiн мусить зачарувати, це однаково, що грати на розладженому роялi, де й найкраща симфонiя обернеться в какофонiю. Вiн мусив перетворитись в iм'я поступу украïнiзацiï — спiймав, отже, достатню пiдставу, що йому досi бракувала, i, витягши своï заощадження, пiшов до тiєï крамницi, що пiвроку тому була спинила його, навiявши своєю пишнотою стiльки ревнивих думок. Тепер вiн влетiв до неï на крилах червiнцiв, пурхав у нiй i кружляв бистрою ластiвкою, а за три чвертi години вилинув звiдти з чималим пакунком, де було сiре демiсезонне пальто невисокоï якостi, такий самий костюм, пара сорочок з пристiбними комiрцями, краватка кавказького шовку, шпоньки з зеленою емаллю та три барвистi хусточки з картатими окрайками. Придбавши ще сiру кепi, гостроносi хромовi черевики та галошi до них, вiн на самiсiньку решту купив добрих цигарок i доïхав автобусом до площi Революцiï на Подолi, бо мусив поспiшати. Автобус мав честь його вперше возити й щастя цiлком йому сподобатись. Мусiнька, що варила обiд на три персони, провадячи сумовитий menage à trois47 дуже здивувалась, побачивши хлопця у виглядi омолодженого Дiда Мороза з безлiччю пакункiв, але вiн тiльки таємниче попросив дозволу перебути пiвгодини в ïï кiмнатi, де було люстро. Там вiн довершив своє перетворення, досить легко пристосувавши себе до вимог новоï одежi, бо його пильне око не раз спостерiгало на iнших, де що мусить бути, i тiльки краватка завдала йому клопоту, не бажаючи пов'язуватись, але вiн з генiальною прозiрливiстю добрав-таки потрiбноï комбiнацiï. Оглянувши себе цiлого в люстро, завмер вiд бентежного задоволення, нiби вперше себе побачив i спiзнав. Пiдупала вiд таємноï гризоти енергiя вiдродилась йому вiдразу, коли вiн побачив своє смугле обличчя, вiдтiнене бiлим комiрцем, та могутнiй вигин своïх грудей, що щiльно прилягали до закотiв пiджака. Вiн заворожено любувався на своє високе вiдкрите чоло, вiтаючи схований там розум, i поволi пiднiс до волосся руку, щоб погладити ïх, щоб попестити себе самого й цим проявити в дiï своє закохання. Бадьорим, новим кроком вийшов вiн до кухнi й стаi перед мусiнькою, що не могла стримати радiсного вигуку, побачивши цього вилупленого з лялечки метелика. Вона обiймала його й цiлувала, забуваючи в своєму захватi, що має на це менше, нiж будь-коли, права. Потiм вiдступила на крок, i пильнiше спостереження цiлком пiдтвердило ïй перше враження — хлопець був з бiса гарний, поставний та спокусливий. — У тебе очi смiються! — скрикнула вона. Почасти вони смiялися i в неï. Вiн теж роздивлявся на мусiньку з височини свого європейського вбрання, добачаючи в нiй стiльки ж занепаду, як вона в ньому розквiту. Нiколи ще так прикро не впадала йому в очi щуплiсть ïï щiк, помережених дрiбними зморшками, недокрiвнiсть уст та розлеглiсть грудей, що невблаганно розпливались. Радiсний дiвочий усмiх був гримасою на ïï пристаркуватiм обличчi, i вiн не мiг побороти в собi зухвалу думку, що коли вона гiдна була першокурсного студента, то нiяк не варта першорозрядного лектора. Призначеноï години вiн здибався в канцелярiï житлоспiлки з своïм попередником тов. Ланським, пильно на нього глянув i здивовано спитав: — А хiба ви не поет Вигорський? — Це правда, — невдоволено буркнув той, — але все-таки я Ланський з дiда-прадiда. Потiм вони поговорили про дiло. Виявилось, що поет лишав Степановi свою групу в досить занедбаному станi. Вiн не мiг навiть точно означити, на чому саме слухачi його спинились. — Взагалi я не вiрю, щоб наука могла бути корисна, — закiнчив вiн. — Особливо в моєму викладаннi. — Гаразд, повторимо, — сказав Степан. — Але скажiть менi, коли це не секрет, навiщо ви псевдонiм прибрали? Не розумiю! Справжнє прiзвище у вас чудове. — Це зовсiм не секрет, — вiдповiв поет. — Бачите, спочатку я пiдписував своï вiршi власним прiзвищем, i ïх нiхто не хотiв друкувати. Потiм вигадав псевдонiм, i вони пiшли. — Невже це може бути? — Може. Крiм того, якщо хочете, ще й iнша причина була, внутрiшнього порядку. Це надто велика вiдповiдальнiсть — пiдписуватись власним iм'ям. Це немов зобов'язання жити й думати так, як пишемо. — Хiба це неможливо? — Можливо, але нудно. Степан запропонував йому цигарки. — Нi, я не курю, — сказав поет. — Пиво п'ю, це правда. Новий костюм надавав хлопцевi незвичноï, йому самому незрозумiлоï смiливостi. — Товаришу, — мовив вiн, — а я теж пишу. — Невже? — сумно запитав поет. — Що ж ви пишете, коли це вже факт? Степан весело розповiв йому не тiльки про своï оповiдання, але й про пригоду в критика, що здавалася йому тепер приємним жартом. — А, знаю його, — сказав поет. — Маленька оса, що силкується боляче кусатись. Коли хочете, то дайте менi вашi оповiдання, обiцяю бути уважним. Тiльки принесiть ïх сьогоднi ввечерi — Михайлiвський провулок, 12, 24. Я завтра ïду й заберу ïх. — Ïдете? Куди? — Маршрут ще не вироблено... Маю триста карбованцiв i постараюсь заïхати якнайдальше i якнайдовше. Це дурне мiсто вже досить обридло менi... — Обридло?! — А вам ще нi? Почекайте, воно себе покаже. А наше зокрема. Знаєте, що таке наше мiсто? Iсторична здохлятина. Вiками тхне. Так i хочеться його провiтрити. Але дзвiнок, провiщаючи кiнець урядовоï працi, урвав ïхню розмову, що Степановi видалась вельми цiкавою. Вони зайшли вдвох до великоï кiмнати, де вiдбувались пiсля працi лекцiï. Службовцi сидiли роєм коло зсунутих столiв проти чималого шматка лiнолеуму, що правив за класну дошку. Поет пiшов, познайомивши його iз слухачами, а Степан, коло столу ставши, голосно, певно й захоплено, як соловей уперше спiваючи, прочитав лекцiю про користь украïнськоï мови взагалi й зокрема. XIV Тiльки студент першого курсу здiбний цiлком вiдчути радiсть слова максимум, що становить для нього щось нiби бiлий острiв мрiï, недосяжний навiть красномовним поетам. У всякому разi, Степан Радченко був єдиним серед своïх колег, що той максимум склав, тобто звiти з усiх читаних за рiк дисциплiн. Цей успiх коштував йому колосальних витрат енергiï, коли зважити, що вiн ще тричi на тиждень давав лекцiï з украïнськоï мови i мусив до них добре готуватись, бо його теоретичне знання не зовсiм вiдповiдало практичним вимогам тiєï установи, де покликаний був освiчувати потомлених службовцiв, що хотiли ïсти, а не вiдмiняти, й дуже мало могли бути свiдомi тих високих обов'язкiв перед украïнською нацiєю, що лягли ïм на плечi. Лекцiйнi днi були то важчi Степановi, бо для лекцiй вiн мусив спецiально переодягатись, не ризикуючи з'являтись до iнституту в краватцi, щоб не викликати зайвих розмов та не позбутись часом стипендiï. Це була йому страшенна морока, але цю нудну процедуру вiн невхильно пророблював, виходячи з дому то вбогим студентом, то красним лектором i змiнюючи вiдповiдно до одежi вираз свого обличчя, жести й ходу. Вiн був єдиний, але в двох iпостасях, з яких кожна мала своï окремi функцiï та завдання. Людина не могла б вигадати багатоособових богiв, не бувши сама рiзноманiтна, бо, являючи собою дивне поєднання разючих противенств, потребувала втiлення для кожного з них, i прагнення створити одного великого бога з маленьким чортом знаменує вже нормалiзацiю людськоï iстоти, тобто всихання ïï уяви. Людина не розкладається на так зване добро та зло, на плюс i мiнус, хоч би й як це зручно було для громадського вжитку, Потрапивши в стан непевноï рiвноваги мiж рудим френчем та сiрим пiджаком, Степан не болiв, проте, двоïстiстю свого iснування, бувши вже досить загартований, щоб зважати на дрiбнi забобони, що тривожать людям сумлiння й отруюють ïм життя. В процесi розвитку вiн став над ними. Бо за цю зиму наочно переконався, що на свiтi на себе варто дивитися трохи вибачливiше, нiж йому здавалося, бо в життi, як i в гололедицю, можна падати й iнших валити зовсiм випадково, цiлком несподiвано для себе й для ближнього. Вся ця бiганина й напруженiсть працi, може, й виснажила б його, коли б вiн не вирiшив остаточно перемiнити помешкання, розкривши собi отак новi перспективи, яких наявнiсть була йому найкращим збудним середком. Це рiшення вмить розвiяло йому весняний сум й змiнило його ставлення до корiв та мусiньки — знаючи, що незабаром звiльниться вiд них назавжди, вiн почав виявляти до них ласкавiсть господаря, якого обридлий гiсть взявся вже за капелюха. Тим часом вiн розпитував товаришiв про кiмнати й оглядав декотрi, але всi вони були зв'язанi з ремонтом або вiдчiпним, а вiн грошей не хотiв витрачати, чудово розумiючи, що однаково не спроможен зараз оплатити помешкання, яке б його смаковi й гiдностi цiлком вiдповiдало, i тому волiв узяти до кращих часiв щось гiрше, нiж по-дурному витрачатись на посереднє. На кiнець червня iнститут завмер зовсiм. Остання екзаменацiйна сесiя вже кiнчилась, коридори спорожнiли, i тiльки купки студентiв виправляли собi вiдпусковi посвiдки. Але Степан ще часто одвiдував його, затримуваний громадськими справами. В маленькiй кiмнатцi КУБУЧу й застав його якось Борис Задорожнiй, його приятель, з яким вiн останнiй час уникав зустрiчi. — А, ось де ти зарився! — скрикнув Борис. — Чому зник так раптом? — Дiла, — вiдповiв хлопець, показуючи на кошториси. — Дiла дiлами, а товаришiв забувати не слiд... Пам'ятаєш, у Шевченка — хто товаришiв забуває, того Бог карає?.. Ну добре, що знайшов тебе. — Ти мене шукав? — Безперечно. Бачиш, я кiнчив iнститут... — Менi ще два роки, — зiтхнув Степан. — Кажуть, що ще один накинуто. — Я п'ять рокiв страждав, i то нiчого. Але така справа — я вибираюсь iз своєï кiмнати й шукаю порядноï людини... — Менi кiмнати до зарiзу треба! — А ти ще дивуєшся, що я шукав тебе! Чмок пана в ручку! Тiльки не думай, що я на стаж ïду — по науковiй частi пiшов, при кафедрi лишаюсь. А кiмнату собi знайшов велику, сонячну... — Везе ж тобi! — Та мусить же бути нагорода за моï страждання! Але ти, Стефочко, найголовнiшого не знаєш — я женюся. — На тiй самiй?.. — На тiй самiй, бiлявiй... Ох, я не можу про це спокiйно говорити! Сам розумiєш — любов… Степан радiсно обiйняв його, почуваючи дивне полегшення, нiби з плiч йому звалився тягар, що вiн весь час на собi нiс. От, якби ще й мусiньку замiж вiддати, — подумав вiн. Ввечерi вони оформили справу, i Степан сказав товаришевi: — У моïх хазяïв менi так було неспокiйно — раз у раз гостi, гармидер, сили нема терпiти. Ти дуже менi пособив. Спасибi тобi, Борисе. Той палко стиснув йому руку. — Це така дрiбниця, не дякуй, — схвильовано вiдповiв вiн, кинувши свiй жартiвливий тон. — Менi за радiсть тепер зробити щось приємне. Я даю копiйку жебраковi, i менi гарно... Просто хоч дякуй ще й йому за те, що взяв! — Щось ти слиниш, друже, — зауважив хлопець. — Може... бо закоханий упень. Ти не смiйся — кохання є! Починаю вiрити, брат, у вiчне кохання, ïй-богу! Борис дав йому свою нову адресу й просив зайти так тижнiв через два, коли вiн влаштується вже подружньо. Ну, це небезпечно, — подумав хлопець, а вголос додав: — Я завтра ж перебираюсь. На прощання вони, трохи повагавшись, поцiлувались. Хлопець знизнув йому вслiд плечима. Ну й справдi ж смiшний цей Борис! Вiн аж нiяк не припускав, що тут може бути мова про обопiльне чуття. Вiн уявив на мить Надiйчине обличчя, ïï очi, що йому колись смiялися, i якось остаточно переконався, що любити вона може тiльки його, Степана Радченка, i нiкого бiльше. Тiльки вiн має на неï якiсь незнанi нiкому права, i на його поклик мусила б прийти негайно. Хлопець так себе почував, нiби мав зверхню владу над щастям товариша й дозволяв йому тим щастям користуватись. Потiм йому стало шкода Бориса. Щасливi все-таки нагадують хворих i потребують обережного поводження. Щастя кiнець кiнцем — це недуга душевноï короткозоростi, можливе воно тiльки в умовах неповного обчислення обставин i неповного знання про речi. Гострий зiр таке саме лихо, що й слiпота, й найнещаснiшi люди — астрономи, що на ясному сонцi бачать прикрi плямки. Почасти збентежений близькою зустрiччю з щасливою людиною, а ще бiльше — неминучiстю прощатись сьогоднi вночi з мусiнькою, хлопець був сумний i не мiг цiлком спожити радiсть вiд давно бажаноï змiни помешкання, початку незалежного простування в прекрасний свiт. Хоч вiн i розраджував себе словами мусiньки, що обiцяла не стримувати його, коли стане непотрiбна, але був вельми непевний, чи визнає вона себе за непотрiбну саме в той час, як i вiн це зробить. Вiн зiтхнув i нудився аж до ночi, навiть лютував з несправедливостi можливих неприємностей за всi тi послуги, що вiн родинi Гнiдих учинив. Дiйсно, коли вiн, нiби жартома, оголосив новину, вона розiтнулась над Тамарою Василiвною громовим ударом. На мить вона якось принишкла, i хлопець злякався, чи вона, бува, не зомлiла. От була б морока! Аж ось вона зашепотiла так тихо, що вiн ледве розбирав ïï слова: — Ти пiдеш... Я згодна... Я знала... Перед тобою ще все. Лишися тiльки до осенi... Восени ти пiдеш... Падатиме лист. Будуть тихi вечори... Тодi ти пiдеш... Хай це буде маленька жертва — перед тобою ж усе... Життя, щастя, молодiсть! Перед тобою все... Я прошу крихiтку... Це так важко? Ти такий скупий? Ти не хочеш корови порати? Ну, вiзьмемо робiтника... Переходь до кiмнати... Що ти хочеш? Ну, не до осенi... На один мiсяць! На тиждень! На один день, тiльки не зараз, не зараз! Вiн дав ïй висловитись i сказав, повиваючи свiй голос жалем i смутком, силкуючись виявити глибоке спiвчуття до ïï горя: — Справа так з кiмнатою повернулась... Мусiнько, я ж приходитиму до вас... Вона раптом вiдкинула його руку, що простяглась ïï обiйняти. — Ти ще й брехун! — промовила вона вголос. — Ти хочеш мене дурити? Я взяла його з вулицi, як байстря, а воно менi милостиню подає! Хоч яке непевне було його становище, а слова цi вiн прийняв як страшенну образу. Вiн — байстря? Склав максимум, перейшов на другий курс iнституту, має громадське навантаження, пише оповiдання, якими зацiкавився вiдомий поет, — i вiн байстря! Та чи не досить йому панькатись iз цiєю бабою? Але не встиг вiн добрати вiдповiдi, свого вщербленого самолюбства гiдноï, як Тамара Василiвна погладила йому голову. — Не сердься, Степанку, — сказала вона так покiрно, що вiн мiг задовольнитись, — боляче менi... Але все це дурницi. Завтра пiдеш. Завтра, через тиждень, через два — однаково це треба пережити! О, любенький, ти навiть не розумiєш, що тут переживати! Пiдеш собi, свистячи, i гаразд! Я теж не плакатиму. Плаче той, хто сподiвається розради. А я самотня. Максим пiшов. I нiколи не вернеться. Вона тихо засмiялась, потягуючись. — Пам'ятаєш, я розповiдала тобi про себе? — А що? Вiн радий був слухати ще раз про все ïï життя спочатку, аби про завтрiшню розлуку вона не згадувала, хоч у даний момент оповiдання ïï заздалегоди здавались йому малоцiкавими. — Тодi не сказала тобi головного... Я нiкого не любила. Вiн не втямив гаразд, у чiм рiч. — Тебе я полюбила першого, — вела вона. — Ранiш я не смiла... через сина. Як я ненавидiла його iнодi! Ти ж не знаєш, Яка я була гарна... Одежа пекла менi тiло, я спала без сорочки, вона жалила мене. Це було страшенно давно. I от прийшов ти... Вона тихо поцiлувала його в чоло. — Я не вiрила в Бога... тобто колись вiрила. А коли побачила тебе, знову почала молитись. Дарма! Я прийшла до тебе, як сновида. Ти вiдiпхнув мене — я пiшла. Покликав — я прийшла. Воля моя зломилась. Вона стиснула йому руки. — Завтра ти пiдеш i йтимеш довго-довго. Минатимеш багатьох людей. Менi теж, може, лишаться довгi днi, тiльки не зустрiну я вже нiкого. Багацько порожнiх днiв, якщо я спатиму ночi. Зриватиму ïх, як листки з календаря, i з другого боку ïх не буде написано нiчого. Потiм прийде смерть. Це страшно. Скажи ж що-небудь! Вiн стенувся. Було в ïï словах щось невимовно важке й безнадiйне. Вони знову стали ледве чутним шепотом, що вiдсував його в незмiрну далечiнь, вони падали йому в душу краплями теплоï олiï, розм'якшуючи там усi затужавiлостi, розгладжуючи всi зморшки та бганки, збуджуючи в нiй спокiйну, радiсну чулiсть. — Що, мусiнько, — сказав вiн задумано. — Кажiть ви, я мушу мовчати. Нiчого я не знаю. Не знаю, що буде зi мною. Але одно я зрозумiв — живемо ми не так, як хочемо, й... мусимо робити iншим боляче. Це я зрозумiв. Iнодi буває гарно, як зараз. Затишно, тихо. Те, що ви зробили для мене, нiхто вже не зробить. Мусiнько, ви це знаєте, я мало думав про вас, коли ви бiля мене були, але завжди згадуватиму, коли вас не буде. Вона вдячно, пестливо поцiлувала його, але вiдсторонила, коли вiн, збадьорiвши, хотiв вiдповiсти ïй не самим поцiлунком. — Не треба красти в самих себе, любенький! Вона обняла його й почала колисати, щось нечутно приспiвуючи, присипляючи тихими дотиками уст до очей i чола, i хлопець непомiтно заснув, знесилений подiями й теплом власноï добротливостi. Вранцi вiн прокинувся тiльки о восьмiй i довго лежав. Потiм умився, постукав у дверi до кiмнат i, не дiставши вiдповiдi, тихо зайшов. Там не було нiкого. Так, нiби в хатах тих нiколи нiхто й не жив. Вiн постояв у мусiньчинiй кiмнатi, що нагадувала дiвочу свiтлицю своєю бiлою ковдрою та мереживними завiсками на вiкнах, i вернувся до кухнi, повний далеких спогадiв. Випивши молоко, для нього поставлене, вiн востаннє виконав своï обов'язки проти корiв та наносив води. Тепер був вiльний i почав збирати своï нечисленнi речi. Трохи помiркувавши, вiн розпалив у плитцi. Поки розгорялись дрова, перебрався в свiй сiрий костюм, потiм почав палити френча, штани й торбинки, що привiз iз села, а чоботи, що не могли згорiти, викинув на смiтник. Тепер у нього лишились тiльки зшитки, книжки та загорнута в ковдру бiлизна. Хлопець зв'язав своє майно на два чепурненькi пакунки, замкнув дверi, поклав, як звичайно, пiд ганок ключа й лiшов геть з пакунками в руках, а в душi несучи смуток, гiркоту першого спiзнання життя й турботнi надiï.

ЧАСТИНА ДРУГА
О дев'ятiй з половиною Степан Радченко вертався з ранкового купання на Днiпрi, а на рiчку йшов о сьомiй i двi години лежав на пiску пiд м'яким сонячним промiнням, що поволi обернуло його тiло в брунатний атлас. Такий був припис невхильного, хоч i неписаного, розкладу його часу, що вiн виробив другого ж дня, як на новому помешканнi оселився, i невiдступно додержував, позначивши ним початок свого нового життя. Вперше позбувшись злиднiв i гнiтючого матерiального неспокою, хлопець був тим часом iз свого побуту задоволений, трохи заслiплено почуваючи себе жвавим деревцем, що може на всякому грунтi прищепитись. За селянським звичаєм вiн на лiто знову склав кiлькадесят карбованцiв, а сам жив просто, випивав уранцi двi склянки молока, обiдав у нархарчi й увечерi перекушував там само без великих розкошiв. В хатi не держав i кусника хлiба, боячись розвести мишей та тарганiв, а ще й iнстинктивно здогадуючись, що вживати ïжу, як i викидати ïï, не личить у кiмнатi, де працюєш i спиш, i що цивiлiзацiя в невпинному поступовi створила для цього мiсця громадського користування, яких вага не однаково зрозумiла для обох процесiв, дарма що iстотою вони рiвновартнi. Єдине, що хлопець собi дозволяв, це курити справдi гарний тютюн, не шкодуючи на нього грошей, бо ж коли приятеля неприємно частувати кепськими цигарками, то себе й поготiв. Та серйозна праця, що вiн розпочав улiтку, коли кiнчились його справи в iнститутi i вiн сюди перебрався, заслонила йому всi принаднi афiшi про найсвiтовiшi фiльми, найславетнiших спiвакiв та акторiв по театрах, як i про гучнi гулянки, що рясно вiдбувались по садках i на Днiпрi. Вiн свiдомо i задоволено засудив себе на самотнiсть мiж цими мурами, де єдиною оздобою була миршава пальма в кутку — забуток колишнiх власникiв-панiв, що переходила в спадщину кожному наймачевi, нагадуючи йому про сумну минущiсть на цьому свiтi. Пiд ïï побляклим гiллям вiн i провадив над собою систематичну, вперту роботу. Хлопець спостерiг у собi рiч, що видавалася йому вельми дивною i навiть страшною, як вiн не розумiв ïï справжнiх i природних причин. Перший, всiма сторонами блискучий рiк працi в iнститутi, замiсть додати йому нового знання, здавалось, знищив навiть те, що вiн iз села привiз. Вiн зненацька вiдчув, що мозок його вдягнений тiльки в нiкчемнi лахи, i це почуття схвилювало його, бувши для його честi принизливе. I найбiльш турбували його прорiхи в тiй галузi, що iнститутськоï науки не торкалась зовсiм, а була його особистою, трохи болючою справою. Лiтература. Вона стала йому близькою i найдорожчою з причин, яких вiн не мав охоти докладно аналiзувати, виправдуючи своє захоплення тiєю поважною пiдставою, що знати лiтературу є перша ознака культурноï людини. Вiд рясного читання на селi вiн зберiг, щоправда, в пам'ятi силу iмен, назв та змiстiв, але все це було подiбне на занедбану бiблiотеку, де книжки навiть на полицi не поставлено. I вiн узявся впорядковувати ïх у своïй головi так само, як довелося йому колись у сiльбудiвськiй книгозбiрнi. Вранцi скупавшись, з десятоï до третьоï — читати; потiм до п'ятоï всякий дрiб'язок — лекцiï в установах, мiняти в бiблiотецi книжки, обiдати, лежати; тодi двi години — мова, англiйська й французька через день, i до десятоï — украïнська лiтература; наприкiнцi погуляти десь на вулицi чи в садку, повечеряти i з одинадцятоï спати до сьомоï — такий був розпорядок, що вiн виконував, як зверхнiй закон, на небесних скрижалях писаний. Хвилинами, коли щось починало повставати в ньому проти такого клятого життя, вiн кричав на себе й лаявся останнiми словами, добре знаючи, що зрадити раз є зрадити назавжди. Зате коли, погулявши ввечерi й проробивши вправи за системою лiкаря Анохiна, вкладався спати, почував надзвичайну стрункiсть своïх думок i ту довершену радiсть, що про неï вчив Епiкур48. За два мiсяцi вiн проробив стiльки матерiалу, скiльки може проробити його здiбний юнак, що всi сили своï здатен кинути на штурм жаданоï фортецi. Утоми майже не почував, щоранку вiдсвiжуючи свою енергiю водою та сонцем, а ввечерi вправляючи м'язи ритмiчною гiмнастикою. Але через кiлька тижнiв по запровадженнi такого режиму вiн вiдчув потребу хоч трохи спочивати пiсля працi над мовами i, обмiркувавши це бажання на спецiальнiй нарадi, давши висловитись самому собi за та проти, ухвалив: дозволити Степановi Радченковi полежати десять хвилин пiсля мов. I хвилини цi стали найрадiснiшим часом дня. Вони випадали мiж сьомою та восьмою годинами, коли вечiр простягає у вiкна примарнi теплi руки, що спускаються з далеких високостей, пiдводяться з глибин землi й несуть у хату спокiй просторiв, нечутно єднаючи душу з полями всесвiту. Втопивши очi в куток кiмнати, хлопець споглядав, як розчиняються в мороцi речi i стiни зникають у густому синястому сяйвi. Десять хвилин такого летаргiчного стану — i зненацька вiн схоплюється, свiтить електрику, суворо розбиваючи улесливi чари. Розгортаються книжки. Тиша. Раптовi нотатки олiвцем. Пiдтримуваний насиченiстю свого розуму, вiн не почував потреби спiлкуватися з людьми, тими далекими фiгурами, що з ними часом випадало йому здибатись, ïхнє життя здавалось йому тепер до смiшного простим i жодноï уваги не вартим. Вiн дичавiв у своïй кiмнатi, хоч i пiдносився щодня на вищий щабель культури. Звiвши своє життя до механiчноï дiï, хотiв бачити ïï i в iнших, стаючи розумнiший, нiж це собi варто дозволяти. Об одинадцятiй годинi цього дня, якого ранок нiчого нового не вiщував, стук у дверi порушив його заглибленiсть. Сто чортiв! Хто смiє турбувати його в священний час? Але це був тiльки лист, що своєю появою здивував його ще бiльше, нiж непроханий гiсть. Вiд кого?! Знизавши плечима, хлопець розiрвав конверта. Ах, це поет Вигорський, що його оповiдання завiз! Вiн затремтiв, немов ту мить остаточно розв'язувалась доля його життя й доцiльнiсть його скаженоï працi. Якийсь несподiваний огонь, раптове збентеження змусило його сiсти й хапливо переглянути листа, шукаючи потрiбних рядкiв. Ось, ось вони:
— це прекраснi оповiдання, безперечно... I лист зненацька став йому нецiкавий, нiби вiн зразу ввiбрав у себе весь його змiст. Хлопець кинув його на лiжко й почав ходити по кiмнатi, хвилюючись, як людина, що прокинулась вiд сну в новiй обставi. Це прекраснi оповiдання, безперечно, — цими словами спiвала його душа, i вiн розумiв тепер, що, за оповiдання своï забувши, вiн тiльки ними жив i цього несподiваного листа завжди чекав. Поглинувши пекучий пiдступ радостi, вiн потягнувся й знову взяв листа. Ще раз проти волi спинившись на чудовому рядку всерединi, що виступав, здавалось, з усього письма, немов самоцвiтною мозаïкою був викладений, хлопець закурив i, недбало вiдхилившись на стiльцi, почав читати: Я спинився на годинку в Сiмеïзi49 й згадав, що маю Вам написати. I що нагадало менi, як Ви думаєте? Якась пара проходила, i вiн скаржився на украïнiзацiю. Бiдолаха аж на курорт привiз свiй бiль ображеного росiйського самолюбства. I от я на поштi, а Ви мусите дякувати тому панковi, бо листiв я з доброï волi не пишу, це найбiльша дурниця, що вигадали люди. Коли бачу вивiску Пошта i телеграф, то думаю — ось де страшний ворог людськостi! Ви ще не знаєте, як радiсно забiгти десь далеко вiд знайомих у мiсцях, де ти всiм байдужий, як i всi тобi, i стати тим, чим хочеш бути, i почувати, що нiхто з тебе не правитиме звiту. I уявiть собi — побачити в таку хвилину органи зв'язку! Це суще варварство! Проте честь менi — це першого листа пишу, а сходив уже Кавказ i тепер мандрую пiшки пiвденним Кримом, самотнiй, але страшенно бадьорий. Мiй план — обiйти ще й захiдний берег. Я не стомився, та й занадто багато ще роботи. Пишу не про море та лаври! Про мiсто. А вашi оповiдання всi сiльськi. Це прекраснi оповiдання, безперечно, ïхнi хиби свiдчать тiльки за перспективи. Я перечитав ïх ще в потягу i з Катеринослава розiслав по журналах. Хотiлося б, щоб обидва вони з'явилися разом. Це був би неприємний сюрприз для нашоï критики, що спецiалiзувалась на арiï про лiтературну кризу. Не вмiю кiнчати листiв. Та й писати теж. Вигорський. Степан раптом пiдвiвся й замислився. Потiм мерщiй осмикнув сорочку й вискочив на вулицю, стишивши там ходу, щоб не звертати уваги. Дорогою зайшов у кiлька книгарень, але журналiв там не держали. Як то можна не держати журналiв? Вiн зневажливо йшов далi, але тiльки на Володимирськiй йому пощастило. Який саме вiн журнал бажає? Геть усi, що вийшли останнього мiсяця. Хлопець жадiбно переглянув ïхнi змiсти й тремтячою рукою вiдклав два з них. Своє власне iм'я, надруковане поруч iнших, так його спантеличило, що вiн не зразу збагнув, що з тими журналами робити. Потiм, опанувавши себе, купив ïх i вийшов з книгарнi. Тепер куди? Вiн сам не мiг дорозумiтись, що йому ще лишилось хотiти. Гострий спалах хвилювання злiг у ньому солодким спокоєм, тихим, п'янючим туманом. Йому нiкуди не хотiлось iти, вiн стояв коло вiтрини, силомiць роздивляючись на книжки, а почуваючи тiльки стиснення пальцiв на паперi. I раптом, вiдсахнувшись вiд скла, хутко пiшов, гнаний пристрасним бажанням сiсти десь на самотi й читати, читати своï оповiдання без кiнця. В садку, де колись гулявся дитячими м'ячами, вiн забився в затiнок i розгорнув своï твори, уважно роздивився на папiр та обриси лiтер, тодi став поволi читати, як малописьменний першу по абетцi книжку. Не пiзнавши спочатку своïх рядкiв у новому зовнiшньому виглядi, вiн збентежився, i це почуття поглибилось ще бiльше, коли нарештi з ними сполучився. Читав, тремтячи вiд захвату й страху, i те, що був створив, тепер з нього творило нову iстоту, даючи спiзнати щастя цiлковитого з собою злиття, стираючи всяку подвоєнiсть душi на внутрiшнє i зовнiшнє. Вiн ставав єдиний та могутнiй, i коли несподiваний дрож знiмався в ньому, то тiльки перед власною величчю. Читав вiн довго, а ще довше сидiв, плетучи невиразнi мрiï, що раз у раз приводили його до того незаперечного факту, що вiн став письменником. Якщо вiн змiг цi оповiдання написати, то, рiч видима, зможе ще багато ïх написати i ще кращих. Його мрiï яснiшали, обертаючись у думки. Вiн спiзнавав, що потай, нiколи собi не признаючись, був певний, що момент цей колись настане, i ця певнiсть невидимо керувала його життям. Ще не ставши на перший щабель письменницький, не бачивши своïх творiв у друковi, вiн, проте, вже лiтературу взявся вивчати, щоб на тому щаблi змiцнитись! Його захоплювали таємничi процеси душi, що знає бiльше й бачить далi, нiж бiдний розум, що часто тiльки санкцiï дає на ухваленi вже постанови, як той англiйський король, що царює, не керуючи. I думку про те, що все це могло б i не здiйснитись, вiн приймав, як тiнь знеможвленоï вже загрози, що по нiй не здатний був свого життя навiть уявити. Але думка ця, дарма що знезброєна, була надто жалка, щоб на нiй довго спинятись. По обiдi Степан Радченко, вирiшивши, що вiднинi починається зовсiм нова доба його життя, поклав розпочати щоденника. Написавши в зшитковi кiлька непевних рядкiв, йому треба було цей початок датувати, але, глянувши на календаря, вiн з дива забув про написане — сьогоднi якраз рiк був, як вiн приïхав до мiста! Який же куций вiн, цей рiк! Як вiн чудно та швидко пролинув! I хлопець постановив уважити за свято цей двiчi знаменний день та вiдзначити його гiдною розвагою. Черевики й штани, що вже випнулись на колiнах, були ще раз вичищенi, хоч чистити ïх уранцi було одним з правил його суворого розпису. О шостiй годинi вiн перемiнив комiрця, надiв пiджак i без шапки, як звичайно, вийшов iз кiмнати. Вулиця прийняла його тихим передвечiрнiм шелестом, i його ноги струнко мiряли ïï, налитi пружною мiцнотою, мов працювали на нових сталевих пружинах. Хлопець iшов не поспiшаючи, визивно пiднiсши голову на знак вищостi, якоï свiдомiсть чiпко йому в голову вкорiнилась, надаючи блиску очам та спокiйноï розважливостi рухам. Самий процес цiєï гордоï ходи, почуття бездоганноï працi кожного колiщатка своєï складноï машини давали йому таке п'янюче задоволення, що вiн не думав навiть за те, куди саме ведуть його ноги. Зiйшовши на Хрещатик50, купив газету, сiв до столика у вiдкритому кафе й запитав собi кави з тiстечком. З незрозумiлою i несподiваною вишуканiстю поклавши ногу на ногу, вiн лiниво мiшав пахучий напiй, скоса поглядаючи на сотнi облич, що пропливали повз Ґратки, вбираючи в себе всю рiзнобарвнiсть та розгiн вуличного руху. Потiм розгорнув газету на вiддiлi оголошень. — Ще тiстечко, — кинув служницi, що проходила повз. Концерт симфонiчних оркестрiв в оперовому театрi переконав його найбiльше, тому що таких концертiв нiколи не чув, i, сiвши в автобуса, хоч ïхати було тiльки два квартали, вiн дiстався Володимирськоï вулицi. Купивши в касi дорогого — конче дорогого! — квитка, хлопець почав походжати кругойдучим фойє, тiшачись видовиськом невпинноï змiни облич, постав та вбрання. Дивно дiяла на нього юрба. Рухливiстю й гомоном вона збуджувала йому й так напруженi нерви, мов вiн уперше побачив стiлькох людей i вiдчув свою з ними спорiднiсть. Вiн зазнавав хмiльноï радостi спiвiснування з своïми подобами, поєднаний з ними спiльнiстю життєвоï дiï. Тим-то йому хотiлось смiятись, коли бачив поруч смiх. Тим-то вся рiзнота незнайомих створiнь була ту мить ближча йому за всiх, кого знав досi. Заглиблюючись поглядом у гущавину чарiвного натовпу, складеного, здавалось, iз найкращих представникiв людського роду, вiн знайшов жiнку. Пожадливо напружуючи зiр, проходив крiзь прозорiсть одежi, поширюючи голизну рук та плечей, вiдчуваючи насолодну пружистiсть нiг у тонких панчохах, що зникають пiд хвилястими вигинами сукень. Юрба випаровувала сласнiсть, як розквiтле напровеснi дерево своï шлюбнi пахощi, вона гнiтила могутнiстю чуттєвостi, прихованоï в глибу цих сотень iстот, що були мов вибагливим втiленням одного великого самця й великоï самицi з пристрастю, гiдною ïхнього велетенського тiла. Концерт вiн слухав неуважно, погноблений враженням вiд натовпу. Сам вiн був нiби законною частиною його, але нi з ким не мiг навiть порозмовляти. Образа, що вiн за свою окремiшнiсть почував, його самого дивувала. Безперечно, всi навкруги — то культурнi люди, що читають журнали, i багато хто з них за честь мали б познайомитись iз талановитим письменником, а тим часом ïх подiляє вельми прикра межа, роблячи з нього стороннє тiло, що випадково потрапило всередину добре спрацьованого органiзму. Ох, якби мати хоч одного знайомого! А так вiн був нiби дух, може, й довершений, але не здiбний попри все бажання причаститись до радощiв матерiального буття. Вiн був самотнiй, i мiсяцi вiдлюдних подвигiв тепер обертались йому в ганьбу. В антрактi Степан тинявся сумний. Юрба так легко збила йому пиху й так безжурно знищила його, що вiн починав кiнець кiнцем шкодувати себе, чiпляючись за уламки високих про себе думок. Зрештою ж не сталося нiчого, вiн просто трохи перехвилювався. Але вiн — письменник, це рiч незаперечна, i всi цi пики дуже мало мусять його турбувати. Серед них, певне, немає нiкого iншого, хто спромiгся б на друкованi твори. Проте, шукаючи будь-якоï ради на свою окремiшнiсть, Степан пiдiйшов до столика лотереï-алегрi, що повлаштовувала в усiх театрах комiсiя для допомоги дiтям. Тут вiн мав право заговорити хоч би й за грошi, а що лотерея на користь безпритульним не тiшилась надто великого увагою публiки, гарненька продавщиця зустрiла хлопця вельми ласково. Квитка? Будь ласка, двадцять копiйок. Степан глянув на вино, цукерки, пудру, ножики, шкатулочки й такий iнший дрiб'язок, готовий належати кожному, хто його виграє, i витягнув iз скриньки квитка, що пiсля огляду виявився цiлком порожнiм. — Ще вiзьму, — сказав вiн. Але лотерея мала на метi допомагати дiтям, а не роздавати кожному охочому по пляшцi портвейну за два гривеники. — Ще один, — не вгавав Степан. Пiсля четвертого порожнього квитка коло хлопця вже спинилося кiлька душ, привабленi прегарним смiхом лотерейницi та постаттю невтомного добродiя. — Та, мабуть, вони всi порожнi! — удаючи розпач, промовив молодий письменник пiсля шостого квитка пiд смiх уже чималого стовпища, якого цiкавi погляди вiн почував на собi з великим задоволенням. — О, нi, вам просто не щастить... вам щастить, певно, в чомусь iншому, — лукаво вiдповiла лотерейниця, розливаючи перед хлопцем чари своïх поглядiв вiд iменi комiсiï допомоги. З дев'ятим квитком вiн обернувся до глядачiв почервонiлим вiд хвилювання обличчям i, розгорнувши, високо пiднiс його перед себе. Задоволений регiт знявся над юрбою — цей квиток теж був порожнiй. Степан переможно глянув на море голiв, що скупчилось у проходi, гальмуючи рух здивованоï публiки, яка теж прилучалась, довiдавшись, що отой високий бере вже двадцять третього квитка без жодних наслiдкiв. Десь збоку пiдпливала блискуча каска пожежника. — Я беру квитка! — пролунав зненацька жiночий голос, поки Степан у своïй кишенi порпався, i маленька дiвчина занурила руку в зрадливу скриньку. Вигравши соску, вона врочисто доручила ïï Степановi пiд радiсний гук та оплески юрби, що поспiшала вже посiсти мiсця. Антракт кiнчився. Другий вiддiл симфонiчного концерту хлопець слухав ще неуважнiше, нiж перший. Чи то вiд сорому, чи вiд зворушення, а обличчя йому пашiло. Безглуздо було клеïти перед людьми такого дурня! I серце його гризла прикрiсть, то бiльше, що вiд п'яти взятих з дому карбованцiв йому лишилось тiльки два срiбняки. Соска завдавала йому найбiльше прикростi, i вiн тихенько кинув ïï пiд крiсло. Хай ïй грець! I якi, зрештою, наслiдки такого марнотратства? Пiсля концерту Степан зовсiм невесело вийшов iз оперового театру й спинився коло ганку закурити. Двiчi знаменний день його життя кiнчався без жодного пiднесення. — Дозвольте припалити, — почув вiн знайомий голос i побачив дiвчину, що взяла разом з ним участь у лотереï. З невiдомоï причини вiн страшенно зрадiв i збентежився. Немов побачив кого давно сподiваного, з ким пов'язанi найсвiтлiшi надiï. I Ґречно запаливши для дiвчини окремого сiрника, вiн пiшов поруч неï. — Уже припалила, — зауважила вона, коли вiн звернув разом з нею на вул. Ленiна. — Я хочу подякувати вам за подарунка, — мовив Степан, трохи подумавши. — Прошу! Ссатимете на дозвiллi. Вiн глянув на неï, вражений ïï задерикуватим тоном. Мале на зрiст — йому якраз пiд пахви, худеньке, в плескуватому капелюшковi. Хлопець лишився невдоволений, примiрявши ïï до себе, а проте обережно взяв ïï пiд руку, коли довелося переходити вулицю. Вона зиркнула спiдлоба на юнака, руку свою прибрала й iшла далi своïм чiтким, майже вiйськовим кроком. — Чого ж ви мовчите? — спитала вона, звертаючи в Гiмназiальний провулок. — А як вас звати? — нерiшуче спитав Степан. — А вам яке дiло? — суворо вiдповiла дiвчина. — Мене зовуть Зоська, — додала, зласкавившись. — Зосю... — почав Степан. — Мене звуть Зоська, Зоська, — нетерпляче урвала вона, йдучи до дверей. Хлопець теж за нею пiшов, невиразно сподiваючись, що на сходах темно i вiн зможе там поцiлувати ïï, хоч цим винагородити себе за прикростi в театрi й марно потраченi грошi. Але дiвчина, мов догадуючись про його бажання, промайнула бiгцем кiлька приступок до першого поверху й зашарудiла ключем. — Бонжур, — сказала вона, зникаючи за дверима. II Нарештi, пiсля багатьох виправок та перекреслень, на аркушi лишилось небагато слiв, нiби вже цiлком приймовних: Шановнi товаришi! В останньому числi Вашого журналу надруковано моє оповiдання. Напишiть, будь ласка, чи не треба Вам ще оповiдань, я можу прислати. Моя адреса — Киïв, Львiвська вулиця, 51, 16. Стефан Радченко. А втiм, помiркувавши краще, йому здалося, що факт надрукування його твору в журналi такий очевидний, що посилатись на нього зайво, i вiдповiдного рядка вiн викреслив. Ще розваживши, визнав за образливе для власноï гiдностi настернятись iз своïми оповiданнями, i пiсля останнього скорочення лист прибрав вигляду, що його цiлком задовольнив: Шановнi товаришi! Моя адреса — Киïв, Львiвська вул., 51, 16. Стефан Радченко. Переписавши цi рядки в двох примiрниках, хлопець заадресував ïх на журнали — один харкiвський, другий киïвський, — i вiдчув глибоке, втомне полегшення. Потiм встав i ходив по кiмнатi. Було коло восьмоï вранцi; половина другого поверху, де його кiмната була, ще тiльки прокидалась. З кухнi крiзь кiлька зачинених дверей до нього доходив шум трьох примусiв, вiдповiдно до числа родин, що збито жили в рештi чотирьох кiмнатах цього помешкання. Своïх сусiдiв вiн майже не знав, посидцем сидячи весь час у своïй хатi, а то бiльше не здибаючись з ними в кухнi, де звичайно вiдбуваються хатнi зустрiчi, знайомства й сутички. До цього головного нерва життя з плиткою, покарбованим вiд сiкача столом, масною шафою й низкою сковорiд, каструль, друшлякiв та ополоникiв вздовж стiн вiн зовсiм не торкався, навiть умиватися вранцi ходив до Днiпра, цим позбавляючи себе змоги зайти в стосунки з спiвмешканцями та ïх у натуральному виглядi спiзнати. До кухнi ж бо звичаєвий кодекс родин дозволяє виходити в капотах жiнкам, без пiджакiв чоловiкам i незачесаним та заспаним без рiзницi статi. Спiльнiсть даху зближує людей не так тим, що вони можуть одне перед одним своï високi якостi проявити, як тому, що незмога ïм заховати брудних сторiн свого життя, що, на жаль, належать до базисних. Кожне помешкання — це невеличкий гурт змовникiв, що мовчки дають згоду на взаємнi пiльги щодо пристойностi, якоï кожен з них уперто вимагає вiд того, хто вкупi з ним не має честi жити. Степан слухав цю ранкову симфонiю буднiв тим уважнiше, що нiколи ще докладно ïï не чув, вранцi не буваючи вдома. Невпинне хляпання дверима, крики господарiв, що поспiшали на посаду, бурчистi вiдповiдi жiнок, вереск виряджуваних до школи дiтей, настирливий крик немовляти — свiдчили за побут мiж п'ятдесятьма й стома карбованцями мiсячноï платнi, побут iнтелiгентного пролетарiату, що звичайно зветься мiщанством. Цi кiлькадесят кубiчних метрiв замкненого мiж стiнами, стелею та пiдлогою повiтря були безславною домовиною юнацьких поривiв, краси, надiй та рожевих сподiванок, що важили на свiтi, i хлопець, хоч почував себе проти звичайних людей незрiвнянно вищим, сумовито подумав з таємним ляком: Ну навiщо вони живуть? Сьогоднi, завтра, через мiсяць — те саме. Божевiльнi. О дев'ятiй годинi, коли службовцi розiйшлись на посади, а дружини ïхнi — на базари, помешкання огорнула вiдносна тиша, що пiсля галасу здавалась абсолютною. Сiвши до столу пiд благодiйним гiллям староï пальми, Степан видобув iз закутка в шухлядi пак паперiв, писаних олiвцем, i почав уважно ïх розкладати. Це були чернетки складених ще минулоï зими оповiдань, разом три кiнчених та одне почате, розмiром бiльшi проти видрукованих, але спiльних iз ними темою — революцiя i повстання. Та крiм того, усiм ïм була притаманна ще одна риса, що позначалась цiлком уже на першому творi його Бритва й пiшла розголосом i по дальших оповiданнях Степанових, синтезуючи його уявлення про iстоту громадськоï вiйни, — величезного масового зруху, де одиницi були непомiтнi часточки, зрiвненi в цiлому й безумовно йому пiдпорядкованi, де люди знеособились у вищiй волi, що вiдiбрала ïм особисте життя i разом з ним усi iлюзiï незалежностi. Тим-то героями його оповiдань зовсiм природно ставали речi, що в них могутня iдея побiжно втiлювалась. I справдi, носiями дiï в нього самi з себе робились панцерний потяг, зведений з рейок, спалений маєток або здобута станцiя, що стояли проти людського колективу, як виразнi особи. Тому нiде ще розстрiли не вiдбувались так просто, нiколи ще трупи не лягали так покiрно, як у творах Стефана Радченка, бо, прислухаючись до зойку зруйнованого панцерника, автор забував про стогiн живого пiд його уламками. До вечора вiн закiнчив почате оповiдання, сам дивуючись на обважнiлiсть своєï руки. Тi сторiнки, що ранiш вiн легко писав за годину, коштували йому тепер пiвдоби напруженоï працi з прикрими перервами, коли олiвець зовсiм вiдмовлявся йому служити. Йому доводилось усе перекреслювать, спинятись з розгону на словi, що, до речi, не пасувало, але й замiнити, проте, не давалось. Мовнi знання обернулись йому в безпосереднього ворога. Розум його, обтяжений набутком читання, стилями майстрiв i пiдвищеними вимогами до фрази, раз у раз гальмував вiльний лет його натхнення. Вигострене на лiтературних шедеврах художнє чуття викривало йому безперестань огрiхи композицiï, i вiн двiчi мусив перебудувати план, вiдкидаючи обмислене i додаючи зовсiм непередбачене. I, скiнчивши, вiдчув злiсне задоволення, як вершник, об'ïздивши коня, що не раз скидав його додолу. Два днi вiн присвятив переписуванню та поверховiй обробцi ïх, з хати вiдлучався тiльки попоïсти та на лекцiï мови i живуще купання в Днiпрi навiть занехаяв. Ще день згодом дiстав вiдповiдь з редакцiï киïвського журналу так само коротку, як його лист: Просимо зайти до редакцiï вiд 11 до 2 години вдень. Слово просимо дуже його потiшило, а зайти до редакцiï вiн не зважився — чудна сумiш сорому й погорди вiд такого кроку його стримувала. Натомiсть нiщо не заважало йому прибратись i почиститись якнайретельнiше та рушити надвечiр на Гiмназiальний провулок до того будинку, де жила дiвчина Зоська. По правдi, вiн не почував великого бажання ïï бачити, але набридла самотнiсть i потреба розважитись пiсля працi з оповiданнями вели його до того мiсця, де вiн мiг бодай слово живе почути, а як вiд дiвчини, то тим приємнiше. Звичайно, не самi слова його цiкавили. Фiзична туга по жiнцi не покидала його з того часу, як вiн покинув мусiньку, i що бiльше замикав вiн собi реальнi можливостi цю тугу розвiяти, то мiцнiше опановувала вона його уяву. Кiлька хвилин перед сном, як законний спочинок пiсля мудрих книжок, вiн дозволяв собi поуявляти деякi з коханням зв'язанi речi, i ця уява була йому приємна попри всю безсоромнiсть. Вiн засинав у невидимих обiймах, що випускали тiльки вранцi його бадьоре тiло, лишаючи невсипуще бажання перетворити ïх у дiйснiсть. I сни його були глибоко аморальнi, мету показували вони в безпосереднiй простотi, черпаючи матерiал iз випадкових пригод його мандрiвних днiв, коли стосунки з жiнкою не визначались навiть умовною пристойнiстю, бо ж в iстотi своïй вони непристойнi абсолютно. Спокусник усiх поборникiв духу, отой диявол, невтомно роздмухував йому в кровi порский вогонь, i коли хлопець умiв стримувати його в рамках фантазiï, то й це вже було чималою чеснотою. Проте на Зоську вiн не брав жодних намiрiв i мiркував навiть, що через неï йому, може, пощастить познайомитись ще з кимсь i отак розiрвати вузькi пута вiдлюдностi й уяви, що вже починали його душити. З такими думками вiн висякався й постукав у дверi, що ïх дiвчина сама й вiдчинила. — Вам чого? — спитала вона, з'явившись на порозi. — Вас хотiв побачити, — вiдповiв Степан. — Я вам цього не дозволяла, — суворо вiдказала вона, але за мить додала: — До мене не можна. Погуляйте, зараз вийду. I перш нiж хлопець устиг щось промовити, замкнула дверi. Степан вийшов на вулицю трохи ображений, бо ночував себе всiма сторонами — розумовою та фiзичною — вартим кращоï зустрiчi. Отака бришка! А проте почав ходити вздовж будинкiв, читаючи знiчев'я на дверях таблички з титулами пожильцiв. Зоська справдi не дала себе довго чекати й зiйшла з ганку в жакетцi й капелюшковi. — А ось що я собi купила, — сказала вона, показуючи хлопцевi маленького стека. — Правда, гарний? Надзвичайний! — Надзвичайно гарний, — вiдповiв Степан, оглянувши його. — Але як б'ється, знаєте? — Тiльки не бийтесь, будь ласка, — сказав хлопець, бо вона замахнулась. — Це вiд шпiца. У нас шпiц е. А де ж соска? — Соску я викинув. — Мiй подарунок? Вона обурено спинилась. — Нi, нi, — додав Степан, боячись, що вона пiде. — То я жартую. Я в шухляду ïï сховав. — Принесiть ïï менi, — сказала Зоська. — Я до стека ïï прироблю. Доведеться купити. Та ïй соска й личить, — подумав хлопець, скидаючи оком на ïï дитячу постать. За чверть години Степан урочисто купував квитки на першi мiсця до кiно, сподiваючись цiєю витратою покласти мiцнi пiдвалини ïхнього зближення. Вiн цiлком логiчно мiркував, що дiвчина, щось вiд хлопця дiстаючи, щось починає бути йому винна. Степан з лицарською ввiчливiстю пропустив ïï перед себе до фойє i Ґречно там з нею походжав, роздивляючись на плакати й виставленi кадри. — А ось дурень, — сказала Зоська, показуючи стеком на молодця, що скакав на конi по фотографiï, — в кiно треба автомобiлем ïздити, а вiн верхи, як мiлiцiонер. Степан зовсiм пишний був, вперше за життя iз справжньою дiвчиною до прилюдного мiсця потрапивши, i тiльки те прикро йому було, що товаришка його забагато стеком крутила та навколо озиралась, а на нього замало звертала уваги й поглядiв. Все-таки вона мусила б глибше почувати, що сюди прийшла за його допомогою. Але коли в залi погашено свiтло, а на екранi замиготiло, Степан взяв ïï маленьку руку й потиснув. Дiвчина не вiдповiла, але й не вiдмовила, тож вiн хвилин за кiлька поклав ïï руку собi на колiна й накрив долонею, з обережностi вирiшивши тим часом на цьому й спинитись. Пiсля останньоï частини Зоська сказала: — Який чудовий фiльм! Аполлоне51, купiть квитки ще на один сеанс! — Мене звуть Стефан, — ображено вiдповiв Степан. — Посидьте, зараз куплю. Вiн хутко вернувся з квитками, потай боячись, щоб вона не втекла. — Ах, ви божественний, — сказала Зоська. Та тiльки-но фiльм знову почався, вона стомлено промовила: — Фу, яка гидота! Я хочу додому. Тут душно. На розi своєï вулицi вона висловила ще одне бажання: — Менi хочеться човном поïхати. — Будь ласка, — вiдповiв Степан. — Вечiр такий тихий. Поïдемо десь далеко. — Тiльки щоб по нашiй вулицi. — Де ж тут вода? — То зробiть ïï! — тоскно скрикнула дiвчина. Терпець йому урвався, i вiн, озирнувшись крадькома, поцiлував ïï. — Яке нахабство! — скрикнула Зоська. — Я люблю вас, — жалiсно пробубонiв Степан. — Я вам цього не дозволяла, — якнайсуворiше вiдповiла вона, iдучи геть. — Зосько, коли я вас побачу? — спитав навздогiн. — Нiколи, — сказала вона. Та хлопець тiльки осмiхнувся на це слово й пiшов додому, повний рiзноманiтних приємних почуттiв. Оте рiшуче Зосьчине нiколи тiльки його потiшило, навiть подало надiю на дуже швидке побачення, може, й з важливими наслiдками, бо йому не важко було дорозумiтпся, що дiвчина ця — вередлива крутiйка, яка сама не тямить, чого ïй треба, а це дає великий простiр дiянню людини iз сталим бажанням. Зокрема порадувала його ïï звичка казати не дозволяю, коли факт уже був доконаний. Така заборона, як вiдомо, зовсiм не становить перешкоди. Загалом дiвчина сподобалась йому бiльше, нiж вiн кiлька годин тому мiг подумати. Торкнувшись на мить до неï на вулицi, вiн вiдчув у собi хвильний переворот, наочно переконуючись, що через малий зрiст жiноче тiло своïх притяжних властивостей не втрачає. Навпаки, в сухостi його обрисiв вiн зачував витонченi, мiстом породженi чари, бо в сiльських умовах це тiло не могло б iснувати. Саме мiськiсть i вабила його в нiй, бо стати справжнiм городянином було першим завданням його сходу. Вiн ходитиме з нею скрiзь по театрах, кiно та вечiрках, дiстанеться з нею суто мiського товариства, де його, певна рiч, приймуть та вшанують. В iнститутi вже, певно, розпочинались лекцiï, i вiн раз у раз обiцяв собi туди навiдатись. Одного ранку, одягаючись, вiн уже зовсiм вирiшив, що це станеться саме сьогоднi, але раптом спитав сам себе: А чого я туди пiду? I не знайшов жодноï вiдповiдi. Трохи здивувався, потiм дуже зрадiв, захоплюючись своєю смiливiстю, i цiлий день почував себе переможником. Ну навiщо йому той iнститут? Степан Радченко гарний i без диплома. Фортуна посипала його з свого старого рога, що можна бачити на вивiсках у пекарнях, i за тиждень вiн дiстав вiдповiдь iз редакцiï харкiвського журналу разом з переказом на вiсiмдесят сiм карбованцiв. Листа вiн чекав, а грошей аж нiяк не сподiвався. Отже, лiтература, виявлялось, не тiльки почесна, а й вигiдна рiч, тобто двiчi варта уваги. Хлопець залюбки розписався про одержання, радий би й без кiнця розписуватись, коли б цього вимагала пошта, величезний здобуток людськоï культури, що не тiльки дає змогу далеким людям листуватись, не тiльки пересилає журнали з надрукованими оповiданнями, а ще й грошi переказує. Лист харкiвського журналу був дуже цiкавий. В ньому коротко, але ясно вiдзначено вартостi його оповiдань i запропоновано прислати ще, коли можна, то кiлька, щоб вони могли скласти збiрку розмiром вiд трьох до шести аркушiв друку. Останнiй рядок спантеличив його — що то за аркуш друку i, головне, чи вийдуть його оповiдання на вiд трьох до шести отих аркушiв? Це конче треба було розвiдати, а разом задовольнити й iншi питання, що зародились у ньому щодо друкарськоï технiки. Що сторiнку складають з окремих лiтер, це вiдомо ще з пiдручника всесвiтньоï iсторiï в тому мiсцi, де говориться про Гутенберга52, а про те, наприклад, як у книжках роблять малюнки або портрети, iсторiя, на жаль, мовчить. I молодий письменник вирiшив купити вiдповiдну технiчну книжку, з якоï довiдався, що таке аркуш i скiльки в ньому лiтер буває, що таке коректа, цицеро, шпацiя, рихтовка й американка, пильну увагу звернувши на портретне дiло, цинкографiю, автотипiю, трьохколiрку й офсет-машину. Вiдомостi про портрети вiн глибоко в собi затаïв, а про друкований аркуш зразу ж застосував до своïх шiстьох оповiдань, як практичну вправу, при чому виявив, що мiстять вони 207, 194 лiтери, тобто пiд мiрку вiд трьох до шести аркушiв цiлком пiдходить. Тодi вiн склав ïх акуратно i перенумерував сторiнки, загорнув у чистий папiр i вивiв великими гарними лiтерами: Стефан Радченко. Бритва. Збiрка оповiдань, а потiм запакував, перев'язав мотузкою, як колись звiт по сiльбуду, та й здав на чудовну пошту, але жодного листа не послав, уважаючи мовчанку за найгiднiшу вiдповiдь. III Театр уже закiнчив коло свого розвитку. В конструктивних виставах з пiдкресленим акторським жестом та iнтонацiєю, як проявами єдиноï, згущеноï вдачi дiйовоï особи, з перевагою масових сцен та умовними обставинами, де афiшнi написи й кiстяк декорацiï характеризують мiсце дiï, даючи ïй простiр розвиватись разом у кiлькох планах, сучасний театр причастився на вищому щаблi свого розвитку до вихiдного свого джерела, релiгiйних видовищ античностi й середнiх вiкiв, i далi перед ним стелиться шлях самоповторення, прискореного проходження знайомих уже етапiв, з певною домiшкою поновлень, але вже без могутнього ферменту поступу, що тiльки й може дати мистецтву буяння. I, пiдлягаючи дiянню всеосяжних законiв розвою, єдиних i непомильних, яких присутнiсть у рiзноманiтностi життєвого процесу людський генiй здiбний викрити, а не змiнити, стовбур театру пустив вiд прикорня бiчну галузку, якоï зрiст нагадує фокус iндiйських магiв, що вирощують за хвилину перед очима глядачiв iз насiнини гiллясте дерево. Двадцать ще рокiв тому, тулившись по дерев'яних ятках коло циркiв та базарiв, подiляючи властивий ïм сморiд стайнi й поторжi, зневажений вiд вищого суспiльства, преси i громадськоï думки, пуп'янок кiно був пересаджений до центральних вулиць, у розкiшнi примiщення з блискучою оздобою, розлогими фойє та симфонiчним оркестром, i, розцвiвши там повною квiткою, воно дiстало враз запаморочливого визнання. Здiйснюючи непоборнi для театру завдання iлюзiï та повноцiнностi акторського руху, воно зменшило сцену на цiлий вимiр, а розсунуло в безкрайнiсть i кинуло на неï всю повiнь дiйсностi, позбавивши ïï жодноï реальностi. Вiдiбравши дiï голос, воно зробило ïï зрозумiлою для всiх племен i народiв i отак, обертаючи колосальнi противенства, як довершений дiалектик, змiцнiло й привернуло до себе людськi погляди та серця. Рябизна постатей, краïн i часiв, зведених на екран жезлом нiмого чарiвника, збуджувала в молодого письменника Степана Радченка ту лоскотну сумiш радостi й погноблення, що опановує людину десь серед безконечного степу, коли нiч бринить неспiйманими шепотами й розгортає перед очi омани. Коли в залi гасла електрика, разом з першими акордами оркестру хлопця обнiмав такий настрiй споглядання, i вiн пошепки проказував назву фiльму, немов передчував у нiй його змiст. Потiм заглиблювався в екран iз смаком дослiдника, совав ногами, коли прочитаний напис довше затримувався, i часом, захоплюючись влучною чи трагiчною сценою, стискував свою руку, що мала постiйне перебування на колiнах дiвчини Зоськи, його неодмiнноï i незмiнноï супутницi. Вона тоскно шепотiла йому: — Менi боляче, божественний! Але в ту мить вiн справдi, як Бог, був далекий вiд неï, з'єднавшись iз рухомими свiтляними фiгурками, що захоплювали його палку уяву в своï мандри, переживання й пригоди, де вiн чув пахощi бачених садiв i пострiли задимлених рушниць. Iнодi, додому вернувшись, не запалював свiтла й у темному блисковi шибки вiдтворював принесенi з собою образи прекрасних акторок, одягаючи тiлом ïхнi принаднi тiнi. Та багато частiше й сумнiше, перед тим вiкном стоячи, мiркував вiн про дiвчину Зоську, що називала його божественним, немов глузуючи з безсилостi його заходiв. За три тижнi, вiдколи вони познайомились, ïхнi вiдносини установились на певному ступенi, немов заклякли, так хороше почавшись, i юнак почував цiлковиту неспроможнiсть ïх на дальший поступ зрушити. Веселковi плани його розбила природа. Несподiвана осiнь розгорнула над мiстом сiрий мокрий покров, повиваючи днi вогкими туманами, дощами i гидкою мрякою. Гострi вiтри, знiмаючись раптом i вщухаючи, гнули гiлля каштанiв й зривали з них ще зелений лист. Брук i дахи лопотiли холодними слiзьми, що потiм невпинними струмками стiкали з ринв i лились вздовж вулиць при пiшоходах, де у вибоïнах асфальту стояли несохнучi калюжi, тремтячи поверхнею вiд крапель. Вiзники ховались пiд напнутi будки своïх колясок, що чорна нитка ïх на розi здавалась забутою разом iз похнюпленими кiньми. Вуличнi продавцi цигарок безпорадно тулились пiд ганками вкупi з газетярами, крамничники з штучними мiнеральними водами, квасом та ситром знiмали своï мальовничi вивiски, i вщухало веселе гукання перекупок про яблука ранет та грушi бери. Вогкiсть i нудьга проймали повiтря й людей. Така люта негода урвала раптом запашний сезон садiв та прогулянок рiчкою на далеке лоно природи, де кохання в затишковi вiдлюдних кущiв може дiйти свого природного здiйснення. Природа замкнула своï вигiднi притулки, але жоден дощ не спроможний був залити жаги, що бере людське серце не тiльки вiд вiку, а й вiд часу незалежно, противно серцям iнших тварин, яким визначено пору любовного настрою. Пiсля кiлькох марних спроб пройти до Зосьчиноï кiмнати й кiлькох даремних запрошень до своєï Степан мусив визнати кiно за єдине мiсце своïх побачень iз дiвчиною, побачень безнадiйних, бо захоплення мистецтвом аж нiяк не могло покрити незадоволеностi його бажань. А це незадоволення ïх тiльки пiдсилювало, обертаючись для нього в тяжкий iспит. Звечора вiн почав довго не спати, турботно ворочався, заплющивши очi, а вранцi прокидався виснажений вiд важких снiв, де, здавалось йому, щока його починала незмiрно пухнути або рука болiсно здовжуватись, а часом i кошмари його мучили у виглядi мерцiв, що раптом заклякали в суцiльну масу й гойдались перед ним у повiтрi, як шибеники. Занедбавши всю свою роботу й книжки, як спокуту вiдбуваючи лекцiï по установах, вiн схвильовано чекав щодня вечора, жадав його, готувався, прокидався ввечерi жити, а вечiр щоразу кiнчався йому довгим пильнуванням та нiсенiтними снами. Були, правда, й здобутки. Вона погодилась говорити з ним на ти, але жодних висновкiв з цього не зробила. Крiм того, вона палила й стрижена була, але й цi незаперечнi, на його думку, ознаки не послужили йому нi до чого. Вона владно тримала його на вiддалi i часом тiльки, коли вiн пхинькати починав, дозволяла себе поцiлувати, нiколи сама не вiдповiдаючи. — Я люблю тебе, — не так щиро, як пристрасно шепотiв вiн, проводячи ïï звиклим шляхом з кiно до Гiмназiального провулка. — Ах, — зiтхала Зоська, — нiякоï любовi немає. Все це люди повигадували. Вiн пробував вплинути на неï логiкою: — Коли не любиш, — казав вiн, — тодi навiщо зi мною ходиш? — Та ти ж платиш за мене! — дивувалась вона. Така вiдповiдь глибоко його ображала, але вiн мовчав, бо мусив собi признатись, що трохи побоюється ïï. Вона була вередлива, i чуднi, несвiтськi бажання ïï охоплювали. За один тiльки вечiр вона могла хотiти полiтати аеропланом, пострiляти з гармати, бути музикою, професором, будь-яким, до речi, мореплавцем i чабаном. — Ах, я хотiла б бути крамарем, — казала вона. — Сидиш у крамницi: Вам чого? Перцю? На десять? Сто грамiв? Це чудово! Приходить багато-багато людей... А дiтям я давала б по цукерцi. Я хотiла б бути дитиною — гарнюсiньким кучерявим хлопчиком. Це так надзвичайно — сiсти верхи на паличку та поганяти — но, сивий, но, буланий! I шарпала його за руку, пiдплигуючи. Цi безконечнi бажання виснажували ïï, i часом, похмуро промовчавши цiлий вечiр, на хлопця не дивлячись i незважаючи, вона брала на прощання його за руки й тужно казала, хвилюючи Степана своïм тихим голосом: — Ах, божественний, якi ми дурнi! Всi дурнi. Ти нiчого не розумiєш. Вiн справдi вiдмовлявся будь-що зрозумiти, крiм того прикрого факту, що тендiтне дiвча це приворожило його до себе й посiло в його життi непорушне мiсце. Щовечора о сьомiй вiн вирушав iз хати й заходив по дорозi до кондитерськоï, де його через тиждень почали зустрiчати вже з приємною посмiшкою. I вiн сам так звик до ïï господаря, що йому навiть незручно було б який день цукерок не купити. Платячи грошi, вiн сумовито думав: Чого ж ïй зi мною не ходити? Я воджу ïï в кiно i годую цукерками. Справдi, я дурний. Справдi, я божественний, тобто пришелепуватий. Кiлька разiв вiн хотiв пiдвищити свою перед нею вартiсть, натякаючи на своï зв'язки з лiтературою, бо одверто сказати ïй про це не зважувався. Але натяки цi були такi невиразнi, що зрозумiти вона ïх, мабуть, не могла. Та й цiкавилась здебiльшого газетами й завжди хвалилась останнiми полiтичними новинами: — Ти читав сьогоднi англiйську ноту? Така довга! А як чудно починається: Сер, уряд його величностi... Ах, як це гарно — писати такi смiшнi ноти! Чого вона, властиво, хотiла? Вiн марно шукав на це вiдповiдi, нишком поглядаючи на ïï обличчя, прикрашене бiлявими кучерями з-пiд плескуватого капелюха. Воно було на диво жваве, кожен порух душi на ньому зразу ж позначався, воно яснiло й темнiло вiд невiдомих хмарок, що плили ïй у очах, i в цих невпинних змiнах настрою його охоплювала то надiя, коли ловив нiжний на себе погляд, то глибока розпука, коли вона раптом хмурнiла, поринаючи в зловiсну мовчанку. Хлопець силкувався розвiяти ïï безпричинний смуток, розповiдаючи своï колишнi пригоди, повстання й вiйськовi подiï, та вона, захопившись чимсь на мить, зразу й погасала та похмуро бурмотiла: — Ах, все це нудно. Не треба нiякоï вiйни. Це повигадували люди. Ти хочеш сказати, що був героєм? Як це безглуздо! В такi хвилини його теж опановував смуток, i вони йшли вдвох слизькими вулицями, безмежно далекi, але скутi якоюсь конечнiстю, тягнучи свою мовчанку пiд хмарним осiннiм небом. Одного разу в пiдступi нудьги вона шпурнула через паркан у чужий двiр свого улюбленого стека, заявивши: — Вiн менi обрид. Я ненавиджу його. А через десять хвилин почала за ним тужити, i Степан, обурений ïï вибаганками, мусив iти в той двiр i лазити в болотi з сiрниками, того стека шукати, зҐвалтувавши всiх собак i збентеживши мешканцiв. Знайти його вiн, звичайно, не мiг i, вийшовши з двору, таку ненависть до своєï гнобительки вiдчув, що ладен був знищити ïï ударом кулака. Тiєï ночi вiн пережив повстання раба. Засвiтивши електрику, вiн вперше за мiсяць побачив кричущий безлад свого мешкання. Пилом припали його нужденнi меблi, i на пiдлозi гидкими купками лежало незаметене смiття. Мокрий холод знадвору пролазив крiзь незалiплене вiкно, i пориви вiтру деренчали шибкою, з якоï обсипалась замазка. В кутку над пальмою, що похилила жовте гiлля, зловiсно ширилась вогка чорна пляма. Тяжкий сум опанував його, бо ця руïна наочно нагадувала йому безглуздя його власного життя, бо спустошенiсть серця позначилась i на хатi. Сiвши до столу, де гамузом лежали розгорнутi книжки та клаптi паперу, вiн з жалем засудженого згадував тi стрункi днi, коли тiшився невимовним спокоєм у працi, й голова його жадiбно травила величну страву думок. Де ранки, повнi свiжини й нестримноï сили? Де тихi вечори, коли вiн солодко засинав, заколисаний почуттям гармонiï своєï душi? Вони втраченi, i шляхи до них поросли травою. Ради чого? Розгорнувши дещо з зшиткiв, вiн дивився на своï нотатки про читане, як банкрот на колишнi надiйнi баланси. Осiнь вiдчув у собi, сльоту й туман. I що вiн за це має? Нiчого, крiм прикростi й приниження. Нiчим вiн не став, крiм як жiночим пришийхвостом, цяцькою в руках шаленоï дiвчини. Та хоч би було за що! Хоч би вiн дiстав ту реальну цiннiсть, за яку жiнцi ще варто жертвувати! I яке безглуздя всi оцi цукерки й одвiдування вдвох кiно! Мiщанство, iнтелiгентщина! Крiм того, вiн зубожiв. Гонорар за оповiдання, що з Харкова одержав, давно вже згайновано, грошi цi зникли, не лишивши навiть слiду, хоч приблизно вартого свого походження. Надмiрнi витрати без жалю пожирали йоги заробiтки вiд лекцiй, покидаючи йому копiйки на обiд i нiчого на вечерю. Одежа його щодня втрачала на пристойностi, шкарпетки були дранi, бiлизна без Ґудзикiв, i мiсяць уже не плачено за помешкання. Так, ця дiвчина, зовсiм випадкова й непожиточна, зруйнувала його не тiльки духовно, але й матерiально, а це принаймнi однаково прикро. Годi, годi! Нiколи вже вiн до неï не пiде. Крапка. Кiнець. Вiн надто добре знав, що радою на всяку скруту є праця, те найвище, до чого людина здiбна, i радiсть працi вiдчував цiлком, вiддаватись ïй умiв до самозабуття, але все лихо його було в тiм, що щось стороннє iнодi вiд цього живущого клопоту його прикро вiдривало. I найголовнiше, робилось це зовсiм непомiтно, немов собi на глум заслiплювався вiн дрiбницями, не то уваги не вартими, а й побiжного погляду. Але справедливо сказано, що на досвiдi життя людина вчиться й здобуває мудростi, що дає ïй життям керувати. Крiм того, треба повно використовувати досвiд iнших людей, зокрема великих, що проявили зразки правдивого життя й записали своє iм'я в актив поступу. Не можна, звичайно, на дiла ïхнi безоглядно здаватись, бо фiлософ Шопенгауер53, примiром, дуже полюбляв, щоб йому жiнки руки цiлували, вiтаючи на шляху песимiзму; богорiвний Будда, кажуть, з обережностi помер; у моралiста Руссо54, що трактував про виховання, була прибiльшена цiкавiсть до тiєï частини свого тiла, по якiй вихователька його карала, мудрий Сократ55 у прихильностi до учнiв своïх виявляв надзвичайну нiжнiсть, особливо до вродливих та струнко збудованих, i багато iнших славетних мужiв, окраса нацiï своєï та людськостi, мали рiзнi прикрi чудноти, негiднi нi ïх, нi високоï ïхньоï науки, але коли цей — випадковий, безперечно! — бруд iз них зчистити, тодi приклади до наслiдування лишаться бездоганнi. Жодна думка не спадає раптом, найдрiбнiша з цих таку праiсторiю за лаштунками свiдомостi має, що треба бути дуже терплячим, щоб докладно з'ясувати шляхи ïï розвитку. Кожна думка — це щось нiби страва, що свiдомiсть подає нам уже смаженою, що ми споживаємо ïï, не вiдаючи тих кухарiв, що над нею працювали, тих гiрникiв, що копали вугiлля до печi, тих пастухiв, що викохували товаряче м'ясо, нi тих сiячiв, що кидали в землю живе насiння рослин. I тiльки тому, що знаємо ми лише клаптики, приємнi несподiванки можуть iснувати. До них i належав намiр Степанiв написати сценарiй до кiно, що виник раптом у його головi, коли вона вранцi разплющила очi. З властивим захопленням хлопець обмiрковував якийсь час нове завдання i, вставши, був готовий його здiйснювати. Згрiбши на столi вже з мiсяць залежанi книжки, вiн подався до бiблiотеки i, вiдсторонивши штраф за перетримання щирою заявою про тяжку недугу, взяв потрiбну йому кiнолiтературу. Двох день було досить, щоб вiн мiцно засвоïв усi iстини будови сценарiю, що, до речi, й не належать до складних. Практичний кiнодосвiд раз у раз подавав йому вiдповiднi iлюстрацiï, i вiн вдоволено посмiхався, гадаючи, що в свiтi нiчого марно не гине, навiть захоплення дiвчиною може дати рiзнi бiчнi продукти виробництва, як коксування вугiлля — нафталiн, фенол, бензол, винний спирт, ефiр та рiзноманiтнi фарби. Потiм пильно накреслив план кiнодрами з часiв громадянськоï вiйни на шiсть частин з прологом, де було все як годиться: соцiальне противенство — раз, кохання мiж героєм-робiтником та жiнкою з противного табору — два, чарiвна дiвчина-пролетарка, що того робiтника вiд наглоï смертi рятує й перебирає на себе його чуття, — три, пострiли й дим — чотири, перемога чесноти — п'ять, не згадуючи вже про дрiбнiшi факти, що нiчим не поступались попереднiм. Були в драмi й комiчнi елементи, наприклад, тюхтiй-куркуль, якому в сценарiï страшенно не щастило i який своïми невдачами дуже насмiшив автора. Тиждень попрацювавши, хлопець уклав у цю немудру схему весь свiй хист, зробивши ïï трагiчною, i так заплутав дiю, що вона стала цiкавою. Кiлька разiв перечитав цей утвiр, дивуючись на легкiсть своïх кадрiв, i, переписавши, вiдiслав його на адресу Всеукраïнськоï фотокiноуправи. Пiсля цього негайно ж почистив костюм, намастив черевики, помив галошi, надiв пальто й пiшов на Гiмназiальний провулок. Коли дiвчина Зоська з'явилась перед ним, вiн жагуче потиснув ïй руку й сказав: — Зосько, як я тебе люблю! — Де ти пропав, божественний? Менi скучно без тебе, — вiдповiла вона, вирвавши руку. — Робота, Зосько! Проклята робота. У нього був генiальний план. Кiнчаючи писати сценарiй, вiн зрозумiв, що справа ïхнiх вiдносин упирається в проблему мiсця. Справдi-бо, вона, як казала, жила в однiй кiмнатi вкупi з батьками, а з них i одного досить, щоб ту кiмнату вкiнець зiпсувати. З другого боку, вiн був переконаний, що жодна порядна дiвчина на помешкання до хлопця погомонiти не пiде. Це непристойно. З третього — осiння негода. Але був ще й четвертий, i, на щастя, спогад про нього якраз i зринув йому з купи романiв, що вiн прочитав. Це буде по-європейському, сто чортiв! — Я голодний Зосько. Ходiмо вечеряти! — сказав вiн. — Я теж голодна, — призналась вона. — Але ми нiколи не вечеряємо. Вiн знизив голос. — Повечеряємо в окремому кабiнетi? Вона радiсно плеснула в долонi: — Ах, окремий кабiнет, це чудово! Вони звернули в першу ж пивничку, де на вивiсцi серед iнших був напис: Родиннi кабiнети, що, як Степан вмить змiркував, нiчим iстотним не рiзнились вiд того, що вiн мав на увазi. Вузькими сходами вони зiйшли в льошок, вона — смiючись на дотепну вигадку, цiкава й збуджена, а вiн зосереджений, хвилюючись за наслiдки i потай соромлячись кожного свого кроку. I коли стали внизу на площинцi, звiдки видно було мiж розсунутою завiсою вхiд до загальноï зали, де грала музика, а просто — темнi дверi, коли запобiгливо вродилась перед ними постать iз серветкою в руцi та безстрасним обличчям, — Степана така нiяковiсть обняла, що поки вiн слова своï збирав та настренчував, Зоська владно, незмушено, мов завсiдниця цих мiсць i знавець кабiнетноï справи, зневажливо кинула: — Окремий кабiнет, будь ласка. Постать нечутне схилилась й повела пару крiзь тi темнi дверi низьким проходом, де вогкiсть та цвiль нагадали хлопцевi далекi й ближнi лаврськi печери, i вiн здригнув вiд цього задушного повiтря, дивним способом спiльного притулкам святостi й розпусти. Випустивши Зосьчнну руку, вiн держався середини проходу й нагнув голову, щоб якось не торкнутись стiн чи стелi, де, здавалось йому, леп i плiснява лежали шарами. Але постать небавом схилилась, i покрутивши перемикача в ямi праворуч, дала свiтло, привiтавши його словом: — Прошу. Тодi Степан побачив, що в цей коридор виходить четверо дверей i одне крихiтне заҐратоване вiконце, що було без скла й упиралось, певно, в мур сусiднього будинку, бо чорнiло, як вибите око, й повiтря з нього не було чути. Коридор цей гнувся пiдковою, тому музика доходила сюди пошепки, мов здалеку, лунаючи в глибокий льох, у покинуту мокру шахту, Зоська вже ввiйшла в комiрку, коли й Степан мляво переступив ïï порiг. Перше, що впало йому в вiчi, були стiни, обклеєнi колись шпалерами, що повiдставали, звисаючи клоччям, а де й обдертi були, оголяючи сiрий тиньк. Малюнок ïхнiй зник пiд брудом, недоторканим i непорушним, що сам обернувся в химернi, плямистi вiзерунки, по кутках чорнiючи вiд вогкостi й павутиння. Вiкон не було. Праворуч коло стiни стояла широка цератова канапа, вицвiла, облiзла, вичовгана, запала, вся у вибоïнах та зморшках, вкрита тванню людського поту й масноти, ознакою довголiтнього й старанного вжитку. Над цiєю найголовнiшою рiччю в кiмнатi, осередком прагнення душ, що сюди приходили, висiла олiйна репродукцiя картини з засланцями, що крiзь грати вагона годують голубiв. Друга, в такiй самiй сухозлiтнiй потрiсканiй рамi, тiшила очi проти дверей над столом — дiвчина з кицькою на ганковi, оповитiм трояндами. Все тхнуло тут покидьками, випарами блювоти, розлитим вином, перегноєм тiл, i дух цей, не маючи виходу, виснув у комiрцi й коридорi, проймаючи камiнь i цеглу мурiв, осiдаючи на них смугами припалоï порохом рiдини. Степан сiв до столу, не скидаючи пальта. Огида виникала в ньому, i красний план розв'язати проблему мiсця переставав йому подобатись. Навпаки. Зоська була в захватi. Все здавалось ïй надзвичайним i чудовим. Вона оглянула картини, попробувала ногою, чи м'яка канапа, визирнула в коридор, погасила й засвiтила електрику i зробила висновок: — Тут дуже мило. — Та що ти, Зосько! — здивувався хлопець. — Я хотiла б тут завжди жити. З'явилась постать iз карткою страв. Вечерю замовлено, i гостi поскидали пальта. Раптом у коридорi залунали бадьорi кроки кiлькох пар нiг, i до сусiднього кабiнету з вереском та смiхом вдерлось галасливе товариство басiв та сопрано. Зоська кинула додолу цигарку. — Ïм весело, — сказала вона. — Нам теж буде весело, — вiдповiв Степан. I справдi, перша склянка вина зразу пiднесла його настрiй. Незвичний хмiль солодко туманив йому голову, в грудях вiн почутив хвильну теплоту, а в крижах — млость, Що там соромитись! До того ж вiн написав збiрку прекрасних оповiдань i закiнчив кiносценарiй на шiсть частин iз прологом. — Зосько, — спитав вiн, — хто я такий? — Босяк, — вiдповiла вона. Вiн голосно засмiявся й узявся до вiдбивноï котлети, що нiчим не поступалась смаженiй пiдошвi. Тепер очi його кидали на кiмнату погляди милосердного суддi, що розумiє слабостi людськi й умiє ïх прощати. 1 те, що вiн тут сидiв, п'ючи вино й жуючи котлету, було йому радiсне, i в цьому вiн добачав величезного поступу, що його самого хвилював. Раптом iз сусiднього кабiнету над криком i реготом пролунав хрип злиденного рояля. — Ох, вальс! — скрикнула дiвчина. — Ти танцюєш? — Нi, — вiдповiв вiн, наливаючи вина ïй i собi. — Треба навчитись. Вiн сiв поруч неï з склянкою в руцi. — Зосько, випиймо за наше кохання! Вона п'яно посмiхнулась. — За кохання, божественний! Через хвилину вони сидiли вже на цiй канапi, i хлопець, пригорнувши ïï, шепотiв: — Будь моя, Зосько, любенька, будь моя... Ну, Зосько, любенька... — Як це — твоя? — спитала вона. Вiн знiяковiв на мить, потiм пробурмотiв: — Я покажу тобi. — Покажи, — згодилась вона. Запаморочений ïï згодою, вином i виттям репаного рояля за стiною, захлинаючись вiд близького здiйснення того, що його мучило й дратувало, хлопець якнайрiшучiше обiйняв ïï. Але дiвчина враз пручнулась i звинулась у кутку канапи. — Там брудно! — крикнула вона. Цей крик спинив його, i вiн схилився в незграбнiй постатi, упираючись руками в церату. Стенаючись вiд сорому й нудьги, зсунувся додолу на колiна й припав головою ïй до нiг. — Прости мене, Зосько, прости, — маячив вiн, не зважуючись пiдвести голову. Вона оповила тонкими руками його шию i, нахилившись, мовчки поцiлувала його в губи. — Ще, ще, — шепотiв вiн, завмираючи, слiпнучи вiд злиття ïхнiх уст, вiд дотикiв ïï кучерiв до обличчя й насолодного забуття, що хвилею здiймалось у ньому вiд кожного поцiлунку. Потiм вони сiли поруч, пригорнувшись i побравшись за руки. — Ти — гарний, — казала Зоська. — Ти — надзвичайна, — казав вiн. Вiн вицiловував ïй шию, руки, пальцi в нестримнiй любовi, покiрно зазирав ïй у вiчi, вдячно клав ïй на груди голову й гладив витке волосся, захоплений новою радiстю. — Я похожа на ту дiвчину, — сказала Зоська, показуючи на картину. — Ах, я хотiла б мати кицьку й ганок у трояндах! I вони смiялись, як дiти сонячного дня. Як Степан не був ще такий культурний, щоб догадатись покликати постать iз серветкою, постукавши ножем об склянку, то вийшов у коридор гукнути ïï. I, до речi, зазирнув у непричиненi дверi сусiднього кабiнету, де було так весело й музично. Знайоме чоловiче лице вразило його там, безглузде, смiюче i п'яне. Вiн напружив пам'ять i згадав те, що волiв би забути навiки: згадав кухню, ганебну розмову, бiйку i втечу з хати. Це був Максим, син Тамари Василiвни Гнiдоï, мусiньки, його колишньоï коханки. Вiн одростив вуса, тим-то й важко було його зразу пiзнати. На колiнах вiн чукав у такт танцевi грубезну жiнку iз закасаною спiдницею, кумедно визираючи з-за ïï розлогоï спини. Хлопець мимоволi оступився, iнстинктивно притиснувшись до стiни, щоб його не побачено. Страшна огида охопила його до подiï, що, забута вже, все-таки над ним тяжiла. все-таки належала йому, була з ним назавжди поєднана, i в ту мить хлопцевi здавалось, що безжальне минуле, всi помилки його, прикростi й ляпаси навiки полишають у душi хробачка, що пiдточує корiння дальших прагнень. Вiн вiдчув тодi всю непохитнiсть, незмiннiсть, невиправнiсть колишнiх дiй, навiть думок, бажань, що лягають пiдҐрунтям майбутньому, ховаючи в собi можливiсть землетрусiв. У вузькiй щiлинi перед ним кружляли, ще якiсь жiнки, ще якiсь чоловiки, i котресь, поточившись, причинило дверi. Сплативши рахунок, Степан схопив Зоську за руку й злякано прошепотiв: — Ходiмо звiдсиi Вона з жалем пригорнулась до нього: — Менi так гарно тут... Але вiн хутко вивiв ïï на вулицю, де осiннiй морок невпинно зривався вiтром i сочив холодними краплями. IV Проблема грошей набувала дедалi загрозливiших форм. Вiн був напередоднi банкротства всього свого вбрання вiд кашкета до галош, що, послуживши йому пiвроку, починало виявляти ознаки страшного, хоч i природного занепаду, якого годi було вже приховати ретельним чищенням. Процес одягання, такий приємний йому колись, тепер у сущу муку обернувся, бо вранцi наявнiш, нiж будь-коли, показувалась руïна його бiлизни, крайнє зужиття черевикiв та лихий блиск лiктiв на пiджаку, вiщун майбутньоï дiрки. Заходили першi мiсяцi слизькоï киïвськоï зими, i не палити в кiмнатi було вже зовсiм незручно. Щоправда, вiн заклеïв вiкно, дуже дбайливо й щиро, не минувши жодноï зрадливоï щiлинки, але холод, здавалось, проходив крiзь мури, i вранцi хлопець передчасно прокидався, тремтячи, хоч клав на себе поверх заслуженоï солдатськоï ковдри все своє майно, навiть подушку на ноги, сам голову притуливши на парi статистик, загорнутих у хамло. Злиднi в хатi гнiтили його й позбавляли енергiï. Ввечерi, коли не ходив з Зоською до кiно, вiн лягав на лiжко, силкуючись зiгрiтись та потiшаючи себе надiєю обмислити яку тему до оповiдання, але просто лежав з притоми та прикростi i часто одягнений засинав, уночi здивовано схоплюючись iз гнiтом на серцi. I от якось уранцi, напившись у нархарчi гарячого чаю з пiвфунтом арнаутки, хлопець сiв до свого столу, знайшов серед паперiв олiвця, загострив його й почав обмiрковувати можливi способи полiпшити свiй фiнансовий стан, отже, фiзичне й моральне становище, бо частину, душевноï кволостi цiлком розумно клав на карб грошового зубожiння. I насамперед мусив з'ясувати своï потреби, видаткову частину свого бюджету. Передусiм Зоська. Зваживши всi обставини, хлопець вирiшив, що асигнувати на неï менше, як червiнця на тиждень, — рiч неможлива. Згнiтивши серце, потай жалкуючи, що почав з перших мiсць у кiно, мiсць, безперечно, дорогих i, в iстотi своïй, мало що кращих вiд других, вiн визнав, що змiняти режим у цiй галузi було б ганебно, як i скасувати цукерки. В цiй справi вiн був безсилий, з сумом переконуючись, що пiсля пригоди в окремому кабiнетi й спалаху несподiваноï нiжностi був ще мiцнiше з дiвчиною пов'язаний i кинути ïï тепер було багато складнiше, нiж коли вiдносини ïхнi не виходили з меж простого знайомства. Бо сам почував, що в ньому з'явилось щось глибше й отрутнiше, нiж бажання, щось iз присмаком обов'язку й ваги. З другого боку, вперте самолюбство юнака не дозволяло йому занедбати справу недоконану, до того ж дорогу, — не тiльки грошовими жертвами, самими з себе теж цiнними, але й душевними втратами, внутрiшнiм спустошенням, що його самого вжахнуло б, коли б вiн почував у собi менше сили та знав цiну людськiй енергiï, яку марно тратити становить невiдбiрний привiлей молодостi. У всякому разi, вiн уклав у справу надто великий капiтал, щоб вiдмовитись вiд законних вiдсоткiв. То хмурий, то радiсний, з упертостi чи з захоплення, робив вiн своï вiзити на Гiмназiальний провулок, де зосередилось його життя, думки i обурення. В поцiлунках, що вiн почав дiставати, часом займалась дивна теплiнь того першого, розквiтлою в брудних стiнах шинку, того таємничого дотику уст, що стирає межi iстот у найглибшiм i найвищiм збагненнi, могутнiм чаром зрушуючи шукати його спянiлiсть у творчостi, працi, науцi й боротьбi. Iнодi вiн казав сам собi, що любить ïï мiцно, ще нiкого так не любивши, i радiв, викриваючи в собi це могутнє чуття, а часом обурювався, що воно якось вiдхиляє його вiд тiєï єдиноï мети, якоï тьмяна луна сповнювала його мрiï. Найбiльше з того дивувався вiн, що бажання опанувати Зоську в ньому якось погасло, i вбачав у цьому певнi небезпеки, але, зрештою, терпляче ставився до присутностi дiвчини в своєму серцi, десь глубоко переконаний, що юнаковi бути закоханим неминуче й цiлком природно. Отож, коли зважити, що нормальний прибуток його вiд лекцiй становив 18 карбованцiв тижнево, вiсiм карбованцiв йому лишалось на ïжу та оплату помешкання. Щось заощадити на дрова й гардероб годi було й надiятись. Вирахувавши, скiльки коштуватиме йому впорядкувати зовнiшнiсть, хлопець дiстав цифру вiсiмдесят п'ять карбованцiв мiнiмум — отже, звiв свiй бюджет з дефiцитом сто карбованцiв. Тож вiн ухвалив сходити до редакцiï киïвського журналу, що його оповiдання видрукував i, як вiн догадувався, винен був йому гонорар. Чому ранiш не пiшов? Тiльки з сумлiнностi. Йому прикро було з'являтись десь перед очi, що дивитимуться на нього саме як на письменника, а грошi брати й поготiв. В тому запалi, що вiн у свiй твiр поклав, було щось незмiрне з грошима, безмежно ïм чуже. З пошти вiн ïх дiстав, як подарунок, а особисто брати мусив, як заробiток. Але потреби, своïм звичаєм, показались дужчими за благороднi мiркування, надiли йому на голову кашкета, на плечi — пальто й вирядили до редакцiï, що мiстилась у фiлiï державного видавництва. I — дивна рiч! — редакцiя журналу була в тiй саме кiмнатi, що вiн спершу перейшов у френчi й чоботях, женучись за долею по приïздi до мiста. Вiн пiзнав ïï вiдразу — та сама шафа, та чорнява друкарка, дерев'яна канапа, а на нiй кiлька молодикiв, що в них вiн серцем вiдчув своïх можливих товаришiв! Вони курили, розмовляли, смiялись, не надто голосно, щоб не ображати тишi в установi. Сором обiйняв його за себе колишнього, за несвiтську наïвнiсть свою та приниження, i тисячi спогадiв, як розгорнутий альбом листiвок, оповили почуття нiяковоï, але солодкоï гордостi, що на мить його охопило. Але до столу вiн пiдiйшов i назвався вже тихо, соромлячись. Його запросили сiдати. Так, гонорар йому належить — сiмдесят карбованцiв з копiйками. Але чого вiн не з'являвся так довго? Степан збрехав перше, що на думку спало, — був хворий. Нащо? I вiн мусив вiдповiсти, вiдповiсти ще на безлiч питань про себе, про те, що робить, як живе, чи давно пише. Говорив вiн ухильно, на кожному кроцi брехав, сам вiд цього червонiючи. — Ви ж принесли нам ще оповiдання? — ласкаво спитав секретар. — Нi, немає... ще не кiнчив, — вiдповiв Степан, що такого допиту не передбачав i терпiв його, як тортури. А з другого боку, й справдi, — не мiг же вiн загребти грошi в кишеню й податись! Це було б зовсiм непристойно. Потiм секретар познайомив його з молодиками, що сидiли на канапi й дiйсно всi були письменниками, крiм одного, що був тiльки кур'єром, але зовнi вiд них нiчим не рiзнився. Декого Степан навiть знав по творах — цi його найбiльше й лякали. Але з цiкавостi, збудженоï його iм'ям, вiн догадався, що оповiдання його не промайнули без слiду, i в глузливо прихильних поглядах нових знайомих побачив навiть щось нiби вiдблиск заздрощiв, щось нiби невиразний виклик на змагання, що на лiтературному полi жорстокiше за французьку боротьбу та навiть за англiйський бокс. Тут вiн пiдпав пiд новi питання. Чи не має вiн здавати до друку збiрки? Та де там збiрка! А що пише? Оповiдання. .. Про що? Вiн не мiг цього разу сказати, бо нiчого не писав i нiчого писати не збирався. Але признатись про свою бездiяльнiсть було б ганебно. Тим бiльше хтось iронiчно зауважив: — Та не бiйтесь, ми теми не перехопимо. Тодi Степан оповiстив: — Пишу оповiдання про ... людей. Всi засмiялись, але вiн був задоволений своєю вiдповiддю, яка його нi до чого не зобов'язувала. Секретар просив його приходити й давати оповiдання. Як вiн не справляв враження людини сильноï, то всiм сподобався. Трохи вовкуватий, але, зрештою, симпатичний хлопець. Може, з нього навiть люди будуть, бо оповiдання його, хоч, безперечно, недосконалi, з багатьма формальними, часом разючими хибами, хоч манiрнi трохи, необробленi, розтягненi, розкиданi, плутанi, а мiсцями й зовсiм нiкчемнi, кволi на образ, слабi на абстракцiю й непевну лiрику, а проте мають все-таки свiжiсть i дають сподiватись кращого. Так оцiнили його появу письменники. Потiм виникла суперечка, пiд чиïм впливом вiн пише й кого наслiдує, бо iнакше вiн був би оригiнальний, а цього нiяк не можна було припустити. З украïнцiв називали Коцюбинського з Вiн iде та Boa constrictor Франка. Далi пiшли вправи на знання чужоземних лiтератур, i незабаром створився цiлий букет iмен рiзних запахiв. Хтось обстоював навiть Сельму Лагерльоф56, якоï оповiдання якраз учора прочитав. Число попередникiв потiшило б хлопця, число впливникiв вжахнуло б, коли б вiн не вийшов уже з будинку, несучи в кишенi грошi, що здавались йому здобутком нахабного шахрайства. За що, властиво, вiн ïх одержав? Хiба може вiн справдi стати справжнiм письменником, як отi, що сидять на канапi? Чи дiйти йому колись такого вiльного поводження, незмушеностi, певностi, красномовства? Нi, це зовсiм неможливо. Нi, в письменники вiн не годиться! — Не буду писати, — подумав вiн, але потай почував, що цiєю вiдмовою сам перед собою пишається, а писати, звичайно, буде, добре писати, краще за всiх тих задавак. Грошi вiн негайно повернув на купiвлю сукняного, хоч i лихенького костюма, i, перебравшись, вiдбув чергову лекцiю. Вертаючись по обiдi додому, купив по дорозi п'ять пудiв дров, i поки обдертий, брудний чолов'яга тягнув ïх двоколескою до призначення, вирiшив цей вечiр посидiти вдома, напалити кiмнату й пiдлататись. Споглядальний настрiй, що огорнув його пiсля одвiдин редакцiï, до цього якраз i пасував. Зiбравши до направи бiлизну, наготувавши голку, нитки та Ґудзики, подерши на латки найзнеможенiшу сорочку, Степан склав усе начиння коло груби, став наколiшки й почав розпалювати. Передчуваючи тепло, за яким тужив кожен клаптик його шкiри, вiн захоплено спостерiгав поширення вогню, обiйми його язикiв i коливання диму. Заходив вечiр, незмiрне вогкий, кудлатий вiд хмар, сiрий, вихристий. Хлопець не запалював лампи, i в мороку кiмнати його тiнь здовжувалась i стискалась вiд спалахiв, як кисть величезноï руки. Простеливши ковдру на пiдлозi, вiн сiв i почав шити. Але млость вiд тепла, що пашiло йому в обличчя та груди, незабаром налила йому пальцi, i голка з них упала додолу. Вiн не потурбувався ïï навiть пiдняти, витягнувся в глибокiй стомi на ковдрi ничма, упершись лiктями в пiдлогу, й поклав голову на руки. Тепер огонь був просто перед ним — живий, неспокiйний, чарiвний, що вбирає й досi очi своєю палющою, гнучкою красою, що й досi дає вiдчути в собi могутнiсть першого i неперевершеного бога. Вогонь! Вiн знав його так добре, бо вогнем були позначенi цiлi доби його життя. Чи не це полум'я грiло його дитиною вночi на пасовиську серед лячноï темряви, де жили страхи й вовкулаки? Чи не в огнище втупивши очi, лежав вiн повстанцем-юнаком, спочиваючи пiсля кривавих пригод на взлiссi, де стовбури здавались ворожою чатою? I тепер, у нових боях, споглядає вiн на це буяння тепла осiнньоï ночi серед мiста, ще не знаного, не здобутого, де криються, може, бiльшi небезпеки, нiж витвори дитячоï уяви та вiйськовi супротивники! Але на вiдповiдь ïм палахкотiв його внутрiшнiй огонь та непоборна сила життя, що гасне тiльки з останнiм подихом людини, той чарiвний лiхтар людського пориву, що зводить на екран майбутнього високостi, кладучи тiнь на драговину, i кличе голосом пророчим у новi й новi походи по золоте, хоч 1 бараняче руно. В цю мить, заколисаний спогадами й теплiнню, вiн почував мiцну єднiсть свого життя, радiсно пiзнаючи себе дитиною, хлопцем, пiдлiтком i юнаком. I з цього спiзнання в душi йому вiдживала якась приспала частина, покинутi дiлянки, де життя вже зiбрало свiй урожай, i вони, ширячись геть за межi, де його пам'ять сягала, простягали блiдi памоцки до незбагненноï вiчностi. Цi дотики проймали його тремтiнням, бо перед себе в далечинi вiн виразнiше почував ще одну вiчнiсть, сестру тiєï, звiдки вийшов, ту, куди мусив кiнець кiнцем увiйти. I в чудному станi захоплення й туги, вiдмовляючись мислити й знати, забуваючи про вчора i завтра, хлопець полинув безкраєю мрiєю, де не було нiчого здiйсненного, навiть можливого, де образи блiдли в мiру згасання перетлiлих жаринок. Покинувши коло груби шитво, вiн стомлено лiг, повний скорботи i спраги. Другого дня Степан вирiшив одвiдати лекторське бюро, щоб дiстати ще гурток десь в установi, бо одержаних за оповiдання грошей йому зовсiм не вистачило на загаданий план. Однаково вiн мав гулящий час, який вiдповiднiше було б повернути на змiцнення спiлки мiж мiстом та селом у державному й особистому розумiннi. О, ця спiлка! Вiн часто про неï згадував, почуваючи труднощi перевести ïï навiть для себе. I мiсто бачив, як могутнiй центр тяжiння, що круг нього крихiтними планетами обертаються села, вiчнi супутники його руху, i часточки ïх, потрапивши в розпечену атмосферу цього сонця, мусять пристосовуватись до нових умов тиску й пiдсоння. Цей болiсний процес вiн вiдбував майже несвiдомо, захоплений слiпим прагненням догори, збуджений, як людина, вдихнувши кисню, як п'яний, що перестає примiчати бруд i виразки на тiлi. Бо мiсто своïм розгоном i шумом зворушує людину без мiри гострiше, нiж лоно природи нiжнiстю краєвидiв та безладною грою стихiй, покликаних тут будувати нову природу, — штучну, отже, досконалiшу. Що гурток йому дадуть, Степан був того певен, бо славився за доброго лектора пiсля блискучих наслiдкiв державноï перевiрки його курсiв. I справдi, секретар бюро прийняв його вельми ласкаво i висловив своє глибоке задоволення з приводу його елегантного вбрання. — Ви ж розумiєте, — сказав вiн, — що поки украïнцi на навчаться добре одягатися, вони не будуть справжньою нацiєю. А для цього треба смаку. — I грошей, — додав Степан. — У людини з смаком грошi завжди бувають, — зауважив секретар. Щодо гурткiв, то вiльнi були тiльки вечiрнi лекцiï для вiдповiдальних робiтникiв шкiртресту. Хоч вiдповiдальнi робiтники, звичайно, мають такi ж мiцнi мовнi переконання, як i ïхнi ставки, хлопець, не вагаючись, погодився ïх освiчувати. При повнiй зброï знання та досвiду з'явився Степан Радченко призначеного дня до великоï почекальнi шкiртресту, обернутоï в лекцiйну залу. Свiй вступ вiн провадив у широкому планi, почавши його з'ясуванням явища мови взагалi, тих чинникiв, що спричинили ïï появу i розвiй, основного подiлу мов на аглютинативнi, корiннi та флексiйнi, долi iндоєвропейських мов, зокрема праслов'янськоï, ïï подiлу та його пiдстав, певно i ясно ведучи слухача, як Вергiлiй57, Данте58 пекельними шарами, що, вужчаючи дедалi, стремiли до центру, де сидiв сам Вельзевул59 — украïнська мова. З радiстю спостерiгаючи, що увагу слухачiв вiн заполонив, в моментах зупинки почуваючи ïхнє чекання дальшоï фрази, ту нашорошену мовчанку, що краще за оплески надає промовцевi проречистостi, вiн почав оглядати аудиторiю, силкуючись в обличчях присутнiх викрити майбутнє своєï тут працi. I зненацька в кутку постерiг очi, що пильнували його зухвало й глузливо, очi, яких погляд був йому вiдразний, мало не страшний. I як вiн забув, що Максим — бухгалтер у шкiртрестi! Певно, вiн цих лекцiй не взяв би! I чому мусить вiн з ним здибатись? Безперечно, це випадок, але випадок чудний, прикрий, як навмисний пiдступ, бо щоки йому раптом порожевiли, мов на них знову проступила прихована, але нестерта образа. Невпинно викладаючи далi, Степан перебирав неприємнi спогади, яких не мiг заперечити, якi, попри всю гидотнiсть, лишались часточками його життя, були глибоко болiснi йому й глибоко рiднi. Чому людина не має сили виправляти позад себе подiй? Може, тому, що в силi направляти ïх i попереду. Ця песимiстична думка осiдала його весь час, поки вiн бадьоро провадив лекцiю, але, скiнчивши, хлопець зразу ж вiдчув притому вiд довгого напруження голосу й потайного хвилювання. Ще якийсь час вiн мусив вiдповiдати на запити про пiдручники, читанки, зшитки та програми, на всi двiчi дитячi питання дорослих, що стали школярами, i вийшов кiнець кiнцем iз сумною думкою, що мусить сюди вертатись. Ох, ця Зоськаï Коли б не вона, йому не треба було б стiльки грошей, отже, вiн не читав би тут лекцiй i не мусив би здибатись iз тим, хто дав йому ляпаса. Справдi, ця дiвчина тiльки нерви йому псує! Iдучи знелюднiлими вулицями в осiннiй тишi мiста, порушуванiй глухим гуркотом трамваïв, хлопець мiркував то про кохання, то про образу честi, i хоч уважав обох ïх за забобони, мусив визнати, проте, що вони обоє надзвичайно чiпкi. Серед цих мiркувань хтось, наздогнавши, взяв його пiд руку, i в млявому свiтлi лiхтарiв вiн пiзнав Максима. — Вибачте, шановний учителю, — мовив вiн, урочисто вклоняючись, — я хотiв подякувати вам за науку. — Я ще нiчого вас не навчив, — вiдповiв Степан. Максим засмiявся. — Власне, я вивчився сам, але... завдяки вам! Вони йшли якийсь час мовчки, i Степан раптом вiдчув у подиху свого подорожника виразний дух алкоголю. — Ви п'яний? — спитав вiн. — А ви тверезий? — Цiлком. — Даремно. Як сказано: веселiє Русi єсть пити60. I зненацька плеснувши хлопця по плечi, вiн з босяцькою щирiстю розповiв йому, що п'є часто й багато, що пити справдi весело, що п'яних бiльше люблять дiвчата, сподiваючись кращоï оплати, але помиляються в цьому, звичайно. — А ви ще кажете, що нiчого мене не навчили! Вiн промовив цi слова, вдаючи ображеного, але Степановi такi жарти були неприємнi. — Я цьому не причина, — грубо вiдповiв вiн. — Нi, та як же?.. Я ж колекцiï марок збирав! I мамi презенти робив. — Максим засмiявся й переконано додав: — Не вiрте Йосифам61, що тiкають вiд жiнок та за книжками собi сидять i маму люблять! Вони такi тихi та чемнi, але... але... права рука в них нечиста! I коли вiн сказав це, страшна огида до його присутностi опанувала хлопця. Це було те саме почуття фiзичноï вiдрази, що вiн був дiзнав, побачивши тодi Максима в кабiнетi, але побiльшене, загострене темрявою, що сприяла його поглибленню. Забуваючи про супутника, вiн став думати про себе. Кому потрiбна ïхня зустрiч? То так, що вона природна тепер, бувши випадкова й колись, але хiба минуле не має права на забуття? Невже все прикре, збираючись у життi, лишає в ньому незбитий слiд, невиводнi тавра, що можуть колись защемiти давнiм болем випiкання? Все можна забути, — казав вiн собi. Але забуття це зрадливе, якесь поверхове воно, бо й зараз, резонуючи на чорний тон, невпинно спливали йому згадки про кривди, що вiн через життя своє вчинив, ïх було досить, але всi якiсь ненавмиснi, i вiн у жодному разi не мiг прийняти на себе за них вину. Чому ж вони такi неприємнi? — Ви слухаєте? — спитав Максим. — Слухаю, — вiдповiв хлопець. I бухгалтер знову пiдхопив своє оповiдання чи, певнiш, балаканину, що здавалась зовсiм несвiтською, як хлопець минув увагою ïï початок. Вiн захоплено розповiдав про вигоди свого життя, про частi бенкети з дiвчатами, яких принади вихваляв iз п'яною мальовничiстю. Зненацька вiн урвав своï описи, мов щось згадавши, i, змiнивши голос з гультяйського на таємничий, шепнув Степановi: — Ходiмо в лото. Чудесна гра, ïй-богу! — Я додому йду, — сказав Степан. — Поспiєте. Не втече. Ну, ради мене! I рiшуче потяг хлопця вбiк пiд арку, де одна по однiй займались i разом гаснули лiтери, складаючи пiвколом напис: Електричне лото. На порозi цього закладу мiськоï розваги хлопця огорнуло те тоскне передчуття, що виникає в людинi вiдразу й без причини, пригнiчуючи тягарем страху всi спроби розвiяти його мiркуванням. Властиво, вiн мiг би й не йти сюди з Максимом, взагалi з ним не ходити, але якась непоборна цiкавiсть, попри огиду, затримувала його й вела. Минувши тихий коридор iз сивим швейцаром, вони вступили до великоï, заллятоï свiтлом зали, де за рядками столiв сидiли зiгнутi нашорошенi люди, жiнки й чоловiки, а вузькими проходами мiж лавами стiльцiв нечутно сунулись прислужники, мовчки мiняючи картки на дальшу гру. Над цiєю тишею напружених сподiванок, як вище об'явлення, як вирок зверхнього суддi перед натовпом скаржникiв, витримуючи мiрнi паузи, з металевою яснiстю пiдкреслюючи одноманiтнi слова, що знiмали в залi тихий шепiт надiй i розчарування, холодно, рiзко й безсторонньо покликав кричiй: — Сорок один. Двадцять. Тридцять чотири. I за кожного викрику на величезнiй дошцi вздовж задньоï стiни запалювались названi цифри, плетучи безладний узор свiтлих плям. Максим спинився на порозi коло столика, де мiняли грошi на умовнi бляшки, i Степан запитливо на нього глянув, певний, що бухгалтер хоче погуляти, може, навiть його коштом. Але той шепнув йому: — Аж он, у кутку праворуч, Хлопець пiдвiв очi в тому напрямi й побачив коло столу жiнку, одутлу й оспалу, в синiй, добре знайомiй йому сукнi, що тепер ледве стримувала повiнь ïï брезклого тiла. Схиливши голову, вона зосереджено пильнувала карток, отже, обличчя ïï вiн не мiг роздивитись, але з постави ïï, з безоглядноï завмерлостi в увазi зрозумiв, що цей стiл став ïй єдиним i рiдним, що в цю залу вона принесла всi рештки своєï жаги. Це вона? Вона? — думав вiн, нудьгуючи над руïною. Раптом пiсля чергового викрику набрякла тiнь колишньоï мусiньки геть пiдкинулась i здушеним голосом, мов крiзь зцiпленi на здобичi зуби, гукнула в залу: — Годi! Кiнчила! — Дванадцять, кiнчено, — бездушно оповiстив кричiй. I все навкруги взялося шелестким рухом та гомоном, мов завороженi в казцi постатi враз прокинулися з чарiвного сну пiд дiянням таємничого слова. Перевiряли виграш. — Завжди виграє, — злiсно мовив Максим. Ïï голос, грубий i жадiбний, незмiрний з нiжнiстю колишнiх слiв, зворушив душу Степановi, як i залу. Але зразу ж у нiй теж запанувала тиша, теж усе завмерло, нiби всi спогади його знову пiрнули в чудесний сон. Вiн вiдчув себе вiльним, далеким i вищим. Повернувшись, вiн вийшов iз зали, i Максим наздогнав його аж на виходi. — Сподiваюсь, ви дозволите менi не вiдвiдувати ваших лекцiй, — сказав вiн, коли вони вийшли на вулицю. В його тверезому вже й рiзкому голосi забринiла колишня ненависть. — Прошу, — вiдповiв Степан. Вони пильно одне одному вклонились, i Максим пiшов перший, зникнувши в iмлi, як i виринув, а хлопцевi все, що сталось допiру, нараз видалося маревом, прикрою грою уяви. Силкуючись сприйняти бачене, як дiйснiсть, та добре його обмiркувати, вiн дратувався марнiстю своïх спроб i сердито поïхав трамваєм, похмуро поглядаючи на темнi брили будинкiв, що, здавалось, щiльно пливли повз вагоновi шибки. Вдома згадав, що не вечеряв, але виходити вже не хотiв. Загодя знаючи, що нiчого ïстiвного не знайде, вiн порився з нудьги в шухлядах i, закуривши, почав недбало гортати своï зшитки та записки. Один аркуш несподiвано звернув його увагу. Вiн розгорнув його, зацiкавився й прочитав: Сьогоднi вирiшив розпочати щоденника. Є хвилини, що треба вiдзначити. Моï оповiдання — видрукуванi!! Хочеться крикнути — видрукуванi! I бачу — рiвний шлях передi мною. Я йду — нi, лечу, шугаю! Так вiльно менi, тепло, радiсно. Цiлую цей день. Вiн кинув цигарку, збираючись порвати папiрця. Потiм, добувши олiвця, великими чорними лiтерами накреслив через рядки одно слово — Йолоп. V Дедалi бiльше починала турбувати Степана Радченка справа з його оповiданнями. Минуло вже досить часу, щоб вiн позитивну вiдповiдь мiг одержати, але редакцiя жодноï звiстки йому не подала. I стереотипний напис на обкладинках журналiв, що, мовляв, з приводу неухвалених рукописiв редакцiя не листується, набував у його очах гнiтючоï рацiï. В рядках цих бринiв похоронний марш його зухвалим надiям, що раптом охопили його й кинули у невiдоме, темне рiчище, у вир, що зiбгав його й загрожував викинути на пустинний берег. Поволi, спочатку мов гiркий присмак до думок, але невпинно щодня виразнiшаючи, проходив йому в серце сумнiв. Не вiдаючи ще властивоï мети своєï зневiри, вiн почував уже те прикре невдоволення, той кепський настрiй, що, вiдриваючись вiд дiйсноï причини, чiпляється за перше-лiпше i висуває наперед другорядне, хоч ним силкуючись свою наявнiсть виправдати. Вiн заходив у безпорадний стан, i таємнi сили душi, справжнi янголи-охоронцi людини, божественно слiпi й божественно наïвнi, вживали нишком усiх заходiв, щоб одвернути його увагу вiд дiйсноï небезпеки, щоб пiдмiнити ïï хоч кiлькома, тiльки дрiбнiшими, i тим застерегти його вiд можливоï катастрофи. Iнстинкт самоохорони, такий брутальний та немудрий зовнi, скiльки мiг провадив у хлопцевi хитру роботу, напосiдливо доводячи, що його турбують тiльки дрiбницi невстаткованого побуту, дрiбницi минущi й виправнi. Тож йому на думку спало, що харч у нархарчу не досить поживний для його органiзму, i вiн перейшов до приватноï ïдальнi; то почало здаватись, що на повiтрi мало буває, i вiн став гуляти вдень мiж першою та другою годинами, незважаючи на мряку й негоду. Дiставши нежить i легенького бронхiту, страшенно стурбувався за своє здоров'я i старанно роздивлявся на змокрiлу вiд харкотиння хустку, шукаючи на нiй слiдiв туберкульозноï кровi. I хоч нiколи не знаходив жоднiсiнькоï краплини, страх за фiзичний стан свiй, що здавався йому похитнутим, набридливо докучав йому. Мацаючи своï бiцепси, почував у них втрату колишньоï пружностi, кволiсть i неохоту рухатись. I справдi, пiд час цих ретельних дослiдiв з пристрасним бажанням знайти ознаки занепаду тiло його м'якло i млiло, послужливо даючи потрiбнi докази знесилення. Тодi його огортав сум i невиразне ремство. В безпосереднiй зв'язок з цим станом виснаження вiн поставив i спад чуттєвого бажання до Зоськи. I дiйсно, хвилини сласних марень уранцi, коли все тiло сповнюється шаленоï жадоби й пориває до всiх жiнок землi, коли руки могутньо витягаються, щоб ïх пригорнути, коли уста посилають ïм у простiр вiтальну посмiшку й ушi немов чують вiд них палкий поклик, хвилини ранкового допливу сил, коли весь свiт повстає в пристрасних сплетiннях кохання, — цi хвилини нечутного перегуку статей припинили своï одвiдини, перестали литись гарячою луною в його збудженiй кровi. От до чого вiн дiйшов! Жах! Ганьба! I якщо всiлякi можливi недуги хлопця тiльки лякали, то послаблення функцiï, що здавалась йому вельми важливою, вiдбирала йому самоповагу й глибоко вщербляла на честi. I от якось, укладаючи план своєï найближчоï лекцiï, вiн почав проглядати Fata morgana, вибираючи уривок до пророблення з слухачами. З педагогiчною неуважнiстю перегортаючи сторiнки, хлопець непомiтно зацiкавився й почав пильнiш спинятись на окремих рядках. Сумовита гармонiя образiв вабила його, слова, спалахнувши вiд зрозумiння, розгортали йому безмежну перспективу в таємницi своïх сполучень. I зненацька зайнялись безлiччю ворушких свiтлякiв, що сунули без краю лiворуч, гаснучи на бiлих берегах. Вiн сидiв, прикутий до фосфоричних сторiнок, яких тонке промiння випалювало йому в схилених грудях болiсний слiд. Нiколи ще не читав вiн так жадiбно й не дiзнавав такого глибокого з читаним злиття. В книжцi, для нього не новiй, вiн знайшов нове, п'яне зачарування величчю творчостi, могутнiстю ïï рiзця й гущиною стопленоï з ïï пориву фарби. Повiки його тремтiли, й пальцi ворушились на столi. А кiнчивши, муку вiдчув, муку спраглого, що, напившись, тiльки роз'ятрив жагу, i важка споруда твору, що складалась перед очима його по цеглинi, враз на нього нiби обвалилась. Похиливши голову на руки, вiн слухав луну рядкiв, що тихла, завмираючи, як далекий спiв. I звiдти, з тiєï далини, з порожнечi, що з тишi створилась, вiйнув на нього мертвущий холод. — Нiколи, нiколи я такого не напишу, — шепотiв вiн. Тепер вiн спiзнавав безглуздя своïх намiрiв. Письменник! Хто, пiдступний, йому це слово пiдказав? Звiдки взялась йому та божевiльна певнiсть, що так довго манила його? Тепер вiн недобачав до цього жодних пiдстав. Мало що кожному не захочеться! Мало що не мрiється, але тiльки йолоп за мрiями вганятиме! Козак вiн, що скаче на палицi замiсть коня! Дурень, безнадiйний дурень! I за цю химеру промiняти науку, iнститут, звести нанiвець роки тяжкоï працi, викохуванi плани, обов'язки, нарештi? Перед ким? Хоч би й перед собою! Не розумiючи тепер добре, як усе це могло статися, хлопець хапливо перебирав провини свого падiння. Вигорський! От хто остаточно збив його, от хто послав по журналах його оповiдання! I хто його, власне, просив? Проклятий спокусник! I разом з тим тепла вдячнiсть прокидалась у нiм до суворого критика, що прогнав його з хати, навiть не вислухавши. Правда, його оповiдання, — теж оповiдання! — були видрукуванi, але що ж з того? Всякий може щось написати, випадково, через щось, один раз, i крапка. Хiба мало зринає на сторiнках журналiв випадкових iмен, щоб нiколи вдруге не з'являтись... А може, вiн i писатиме, навiть багато писатиме тих творiв, що ïх, прочитавши, забувають, що зникають без згадки, становлячи неодмiнне середовище, де розвиваються й дiють справжнi майстри. Щоб стати ними, треба вiри, треба вiдчувати свою творчу силу, як вiдчуваєш фiзичну. Хiба знають вони зневiру? Але правити за тло для чужого блиску вiн не хотiв нiяк? Голову навiть стиснув на думку, що мiг стати драбинкою, по якiй зiйдуть iншi. Потiм вiдчув утому й жаль до себе. Бiдний хлопець! I за що вiн мучиться? Ну, помилився, захопився, вiн молодий, це так природно. Кiнчено з цим. Але що робити? Степан пiдвiвся, витягуючи занiмiлi руки. Скiльки вiн сидiв? Годину, двi? Поволi надiв пальто й вийшов на вулицю. Листопад. Осiнь переходила в стадiю старечоï щуплостi, днi ïï були вже обчисленi, ïï сльози вже вичерпувались перед неминучим кiнцем. Вона стала тиха й холодна, нахмурена й спокiйна напередоднi снiжного загину, i кам'янi звуки мiста глухiш бринiли в цiй передсмертнiй порожнявi. Почуваючи полегшення на повiтрi, радий бiгти вiд кiмнати, де стiни тхнули його отруйними думками, Степан насунув на чоло капелюха i непомiтно дiйшов до Сiнного базару. Обминаючи його, вийшов на Велику Пiдвальну62 й спинився коло Ґраток Золотоворiтського скверу63, де заснулий фонтан височiв серед басейну, налитого зеленавою водою дощiв. На алеях, устелених жовтим листом каштанiв, тяглися низкою самотнi лавочки. Нiкого. I йому схотiлось зайти всередину, блукати стежками, ступати ногою по шелесткому листу. Там, у кутку, вiн порвав колись оповiдання, але спогад про це був йому зараз нiжний i дорогий. Потiм рушив далi в сумовитiм спокоï i з бажанням заснути. В мiру пiдходив до Володимирського собору, чудне хвилювання прокидалось в ньому. Iнститут же так близько! Зайти? Навiщо? I за хвилину ця раптова забаганка обернулась у непоборну потребу. З жагучою цiкавiстю, немов щось заборонене збираючись пiдгледiти, приступив вiн до широких дверей iнститутського входу. Одчинялись вони туго, притиснутi мiцною пружиною, i в зусиллi, що вiн доклав, воскресло безлiч подiбних, колись кiлька разiв на день роблених. Але тiльки потрапивши в довгi коридори, темнуватi й задушливi пiсля надвору, де сунулась вперед i назад, вгору й униз сходами рябизна постатей i гомiн голосiв, омиваючи жили будинку, як кров жива, — тиша впала хлопцевi на душу й холодок. Насунувши ще капелюха, щоб не бути пiзнаним, вiн пiдiйшов до скляних дверей аудиторiï. Вiдбувалась лекцiя. Вiн дивився на лави, густо обсадженi молоддю, на лектора, добре знаного йому, спостерiгав там i там знайомi рухи уваги, недбалостi, нерозумiння. I жодного хвилювання чи болю в ньому не прокинулось, i те каяття, що допiру ще мучило його, зiв'яло вiд подиху чужини, що вiяв з усiєï, такоï жаданоï колись обстави. Хлопець здивовано вiдiйшов i озирнувся навкруги оком бурлаки, що до рiдного краю прибився пiсля блукань i нiчого не знайшов того, що був полишив, побачив усе змiненим i таким вiд спогадiв далеким, що навiть жалю ця спотворена дiйснiсть не була варта. Тут, дiткнувшись покинутого, зрозумiв, що вернутись до нього не може, що стiни цi для нього навiки чужi й гомiн цей його не покличе й не пробудить. Вийшов вiн з тим самим тоскним острахом, як i ступав був уперше на грунт мiста. Майдан видався йому тiснiшим, будiвлi — важчими й суворiшими, низьке осiннє небо — вигнутим, безконечним бруком. Вiн раптом вiдчув за першою лавою кам'яниць ще безлiч по горбах i долинах, безлiч розкиданих у велетенському обводi похмурих осель, що з них кожна криє в собi несподiванку й загрозу; вiдчув плутану мережу вулиць, де можна блукати години й днi в тих самих прямокутних переходах, блукати до слiз i знемоги по оголеному каменю, що назначив обрiй зубчастими рисами; вiдчув тi невидимi мури, що стали для нього на межi степiв, i схилив переможений погляд, благаючи замирення. Вiн стомився. Ввечерi, коли Зоська до нього вийшла, вiн вхопив ïï за руку й став мовчки цiлувати. Вона здивувалась. — Що з тобою, божественний? — Зосько, — сказав вiн, — ти єдина, у мене нiкого бiльше немає. Вона зiтхнула. — Ах, який ти брехун! — Нiкого бiльше немає, — провадив вiн. — Нi рiдних. нi знайомих. Я самiсiнький у цiлому мiстi, i сьогоднi менi так, нiби я тут перший день. Так важко. — Йому важко, — сказала Зоська лагiдно. — Не смiйся, — вiдповiв вiн журно. — Ти не знаєш, шо я думаю i як мучусь. — Вiн мучиться. Хлопець спинився й розпачливо прошепотiв: — Я не можу бiльше так ходити! Навiщо? Хiба це любов? Менi обридло кiно. Нудить менi вiд картин. Я хочу бути коло тебе. Вдвох, тiльки вдвох! Не бiйся, — додав вiн гiрко, — я тобi нiчого не зроблю. Менi не треба цього, я й так тебе люблю. Ти ж не знаєш мене, зовсiм не знаєш. Це дурниця — отак, як ми. Менi буде легше, коли хоч на годину ти будеш тiльки зi мною. Менi хочеться сiсти коло тебе й усе розказати... — А менi до того яке дiло? — скрикнула Зоська. — Не кажи так, ти так не думаєш, — благав вiн. — Я не можу зараз жартувати. Справа серйозна — розумiєш? Серйозна! Зосько, придумай щось, бо я нiчого не можу придумати. Ну, швидше! Зоська замислилась. Потiм скрикнула: — Придумала! — Кажи. Вона коротко виклала свiй хитрий план. Має подругу, що служить у Соробкопi. Кiмната ïï гуляє до четвертоï. Зрозумiло? Припустимо, вона хоче складати iспити до ВИШу, а вдома нема де готуватись iз репетитором. — Зосько! — скрикнув вiн захоплено. — Ти надзвичайна. Так би й зацiлував тебе! — Справдi? Вона таємниче додала: — Ходiмо на Шевченкiвський, там темно, ми поцiлуємось. Додому вiн вертався зовсiм спокiйний. Зосьчин план йому страшенно подобався. В денних побаченнях iз дiвчиною, такою його серцю любою, побаченнях потайних десь на чужому помешканнi, вiн почував якусь суто мiську романтику. Думка про них його самолюбству лестила i над iншими думками буяла, як солодкий спiв. В такi хвилини душевного затишку йому виникала потреба поприбирати в хатi, повиносити смiття, що звичайно залежувалось у кутку, переглянути бiлизну, як статечному господаревi. Найменший безлад навколо дратував його, коли в голову йому заходила стрункiсть. Кiнчивши впорядковувати хату, дiзнав глибокоï радостi. Поскладав книжки рiвними купками, обтер каламаря, застелив стола бiлим папером i сiв коло нього спочити пiсля хвальноï працi. I так розважав: молодостi властивий порив, мрiï про надзвичайнi вчинки та славу, хоч iз тисячi цього доходить звичайно один. Проте коли б показати юнаковi зразу його дальшу правдиву долю, вiн прагнути перестав би, все послав би пiд три чорти й у босяки пiшов би. Виходить, омани конче потрiбнi! Але досить зрозумiти, — як вiн це, наприклад, робить, — ïхню iстоту, щоб вони перестали турбувати. Вiн почував i тiшився мудрiстю своïх мiркувань. Треба жити, як усi живуть. Простим, звичайним життям — завести знайомих, ходити в гостi, розважатись, читати газети й перекладнi романи. Що бiльше потрiбно? Кiнець кiнцем вiн проти iнших ще й не зле влаштувався. З лекцiй ïсть вiн досить легкий хлiб. Украïнiзацiя триватиме ще рокiв зо три, потiм... поступить на посаду. Нi! Безперечно вчителюватиме тут, у мiстi, що зробити найлегше. Треба тiльки мовнi знання поглиблювати, справжнiм спецом ставати. Вiн курив i в хмарах диму бачив свою спокiйну прийдешнiсть. От i вся справа. За два днi об дванадцятiй годинi Степан вперше вiдбув мiське побачення з Зоською. Зайшовши в невеличку кiмнату, повиту збудним духом жiночого мешкання, напахчену вiд ужитку пудри й одеколону, вiн мимоволi схвилювався. Потiм, вдихнувши кiлька разiв це хмiльне повiтря, почув себе легким i надзвичайно бадьорим. Хутко оглянувши хату, вiн побачив i Зоську, якоï постать i обличчя цiлком закритi були газетою, що вона читала, нiби й не чуючи його крокiв. Тiльки двi нiжки, взутi в тонкi панчохи, нерухомо звисали вiд колiн додолу з-пiд краю темноï сукнi. — Панно Зосю, — мовив вiн, жартуючи, поважним басом, — прошу до науки. Вона мовчала. Тодi Степан, нiби крадучись, до неï пiдступив i зразу вирвав у неï з рук газету. — Обережнiш! — скрикнула вона. Вiн на мить спинився, так давно не бачивши ïï роздягнену, тобто в самiй сукнi, без капелюха й пальто. — Чого ти дивишся? — спитала вона. — Де ж книжки? Вiн раптом схилився, оповиваючи ïï колiна. — Зосько... Це ти?... — шепотiв вiн. — Зосько, ти моя?.. Трохи згодом Зоська сумовито казала: — Ти швидко навчив мене, божественний. Вiн був радий, дiзнавши, що острахи за дiяльнiсть органiзму не мають йому жоднiсiнькоï пiдстави, йому хотiлось жартувати. — Та що ж тут учити? — вiдповiв вiн. — Ти попсував мене, — вела вона. — Тепер я вже попсована. — Сама винна, — сказав вiн. — Нащо було закриватись газетою? Зоська махнула рукою. — А, однаково. Ти щось хотiв розказати менi? — Я? — Ти ж казав: сядеш коло мене й розкажеш. Вiн згадав. — Та то дурниця! Коли хочеш — розкажу. Вiн умостився. — Ïй-бо, пусте! Ну, торiк я був студентом... — Знаю, — сказала Зоська. — Я казав? I здуру почав писати оповiдання... — Знаю. — Звiдки? — здивувався Степан. — Бо ти читав одне в iнститутi. На вечiрцi. — Невже ти була? — Я й квiтку тобi кинула. Тiльки ти не пiдняв. — Це ти?! Любенька! Вiн обiйняв ïï, потопивши в поцiлунках решту свого оповiдання. Розлучаючись iз Зоською того дня, вiн подумав: Сама доля звела нас. Це чудово. Лекцiï ïхнi визначались точно: двiчi на тиждень, середа й п'ятниця. Крiм того, за окремою умовою вони мали ходити в кiно, на виставку та до театру. Вернувшись пiсля побачення додому, хлопець застав незвичайноï форми конверт i в листi прочитав, що збiрка його до друку ухвалена, головлiтом дозволена, гонорару пропонується 350 крб., i договiр до пiдписання при цьому додається. Степан прочитав його й кинув на стiл. I збирався ж вiн того письменства здихатись, — так нi, само чiпляється! Знову морока, — подумав вiн. VI Лiтературне життя починається за достатньоï наявностi людей, здiбних про лiтературу весь час розмовляти. Властиво, навiть не про лiтературу, як прояв людського пориву до спiзнання, точаться цi безконечнi балачки, не обговорення високих зразкiв ïï i не захоплення ними править в них за мету, а дрiбницi, побут творчостi, професiйний бiк ïï, як i все професiйне, нудний та одноманiтний. Лiтература складається з творчостi, життя лiтературне — з розмов лiтераторiв. I на ïхнiх устах кожен факт з життя письменника чудесно стає лiтературним фактом, анекдот про нього — лiтературним анекдотом, галошi його — лiтературними галошами, як нiби всi члени ïхнього тiла мають чарiвну властивiсть надавати речам своïм дотиком лiтературноï вартостi. Легенди про богорiвних спiвцiв, що ласку деспотiв, царiвен i скарби, тобто високий гонорар за пiснi своï здобували, нiде так мiцно не стримлять, як у пiдсвiдомостi письменникiв, ладних без жалю спалити глаголом усi людськi серця. I дарма що серця цi вiд дiяння бiблiотек стають чимраз вогнетривалiшi, письменники потай уперто кохаються в надiï на своє обранство, на виключне до себе ставлення, на виключнi функцiï своï, живлячи в перебутках минулого корiнь творчого прагнення. I хоч яке нудне та нудотне оте життя, оте розмотування бинди лiтературних новин — хто що пише, хто що думає писати, хто що про кого сказав, хто кого збирається гудити чи хвалити, куди хто ïде спочивати й скiльки хто заробляє, — саме вiд шуршання ïï створюється питомий дух справжньоï, не кустарницькоï лiтератури, дух прихованого змагання, i в тендiтному обводi цiєï стрiчки й лежить те середовище, де лiтературнi вояки збираються й люльку миру курять перед дальшим походом. До лiтературного життя почав причащатись i молодий письменник Стефан Радченко, мало не щодня вiдвiдуючи редакцiю журналу, де на лавi й стiльцях збиралися коло дванадцятоï години вiдомi, маловiдомi i зовсiм невiдомi лiтератори. Перебувши годинку-пiвтори в ïхньому товариствi, виходив цiлком задоволений, хоч весь час мовчав, не маючи потрiбного запасу злободенних знань i бувши занадто новак, щоб мати право висловлюватись. Рiч свiтова: неавторитетнi думки, хоч би й найрозумнiшi, викликають недовiру, а з визнаних уст i дурницi збирають хвалу: отже, тут, як i скрiзь, треба було здобути право на увагу чи то якiстю своєï роботи, чи хоч настирливою присутнiстю. I Степан свiй лiтературний стаж залюбки вiдбував. Що ж, мiркував вiн, коли письменство, виходить, на долю йому випадає, коли iнстинктивно вiн уже стiльки крокiв зробив, що спинятися сором, то мусить i далi ступати, зв'язуватися з тими, серед кого дiяти йому зазнаменовано, показувати себе, нагадувати про себе, вплiтатись у ланцюг лiтературних знайомств як лiтературнiй особi. Спочатку в товариствi новому почував себе прикро й нiяково, бо нiхто уваги на нього не звертав, бо часом не вистачало йому стiльця, i слуханi розмови гнiтили його своєю недосяжнiстю; але дедалi, там буваючи, вiн хутко з усiм обiзнався; обiзнався i з особистим надбанням тих, кого здибати доводилося, надбанням часто невеличким. непропорцiйним до вiльностi ïхнього поводження, i радiсно зрозумiв, що сам вiн теж проти них аж нiяк не гiрший. Тепер нетерпляче чекав виходу своєï збiрки, бо тiльки вона могла дати йому справжнiй лiтературний паспорт замiсть тимчасовоï посвiдки журнальних оповiдань. Спочатку його просто терпiли, трохи згодом звикли, потiм вiн симпатiï деякоï набув своєю лагiднiстю i, заходячи, мiг уже почути приязний вигук: — А, от i Радченко! Це тiшило його невимовне. Як-не-як, а вiн, виходить, здобув уже собi в лiтературi хоч краєчок, хоч на одну сидню мiсця! I якось, насмiлившись трохи, пiд час суперечки в хвилину тишi, червонiючи, пробубонiв: — Менi теж так здається. Не знати було, що саме йому здавалось i яку саме сторону вiн цим реченням пiдтримати мав, але думку свою висловив i гордий був цiлий день. Вiн узяв участь у лiтературнiй розмовi! Найбiльше цiкавили його, звичайно, лiтературнi угруповання. Кожне з них мало свою назву та вивiску й уявлялось хлопцевi чимсь нiби колективом для збуту продукцiï своïх членiв. I дуже йому подобалось, що члени кожноï супряги одне одного запекло обороняють, висувають, витягують, а противникiв безжально ганьблять. Бо й сам вiн конче точки опертя потребував. Придивляючись до людей, прислухаючись до думок, вiн вiдкинув тi спiлки, що до iдей його та настроïв не пасували, а з решти вiдповiдних бiльш-менш не поспiшав вибирати, чекаючи збiрки, щоб не ввiйти в них непомiтним. Та це тим вiдповiдальнiшим був для нього крок, що своïм вибором вiн ризикував утратити в очах решти не тiльки симпатiï, а й усi здiбностi. Приятелi за собою ворогiв ведуть, рiч свiтова. Але познайомитись iз внутрiшнiм життям угруповань, на власнi очi побачити тi умови, в якi будеш, увiйшовши, поставлений, було не так легко, бо в обставинах мiжусобних чвар збори ïхнi вiдбувались закрито i терпiти присутнiсть стороннього на засiданнях, де обговорювано дислокацiю ворожих сил та плани нападiв, вони звичайно не могли з мiркувань тактичних. З першим снiгом вернувся до мiста й поет Вигорський. Вони здибались на вулицi, як давнi приятелi. — Ну, ходiмо, — сказав поет. — Куди? — Пиво пити. Вони зайшли в напiвтемне вдень примiщення з безлiччю порожнiх стiльцiв та столикiв попiд стiнами i посеред кiмнати. Тхнуло невивiдними парами пива й пiдлогою, вимитою брудною ганчiркою. — Це моя улюблена пивниця, — сказав поет. — Пару пива! — Моторошно якось тут, — мовив Степан сiдаючи. Вiн не бував у пивницях i цiкаво роздивлявся на рундук iз ïстiвним, грубенького господаря в пiджачнiй парi та чоботях, на плакати броварських товариств по стiнах i на соковитий малюнок свiжого рака перед себе. — А я люблю пивницю вдень, — вiв поет. — Люблю це затхле повiтря, де лишився дух сотень людей, люблю цю вогкiсть пролитих напоïв. I тишу. Чудний настрiй обнiмає мене. Я краще бачу. Коли хочете знати — обмiрковую тут своï вiршi. Вiн випив. — Я скучив за нею, скучив за Києвом. Стояв коло шибки в вагонi й дивився — вiн широко лежить, як величезний краб. I будинки здаються картонними на горбах. Великий, чарiвний! Коли зiйшов з вагона, коли вiдчув пiд ногами його грунт, коли побачиз себе в ньому — я затремтiв. Це дурниця, звичайно. Але де ви знайдете такий простiр, таку могутню розлогiсть вулиць? I на кожному кроцi бачите спогади, ступаєте ногами в слiди предкiв. Вчора я обiйшов його, оглянув усе, навiть знайомi ганки. I бачу — все як було, немов мене чекало. Чудне почуття — немов чекало мене! Менi здається навiть, що до людини не можна так прилюбитись, як до мертвоï речi. Скiльки з нас любило десяток жiнок, перебрало ще бiльше друзiв, а котлети любить усе життя! Я був у Лаврi, навiть у печери ходив. Яка рiзниця проти 22-го, 23-го року! Тодi були самi селянки, а вчора вже iнтелiгенток бiльше. Навiть чоловiки трапляються. Я думав: вони знають солодкiсть молитви, глибоку насолоду в єднаннi з своïм божеством. А ми? Кiнець кiнцем усi нашi аероплани, радiо й задушливi гази — нiкчемний дрiб'язок проти втраченоï надiï на рай. Сказати щиро, заздрив ïм. Слухайте, ви думали про страшну суперечнiсть людини, що свiдома безглуздостi свого минущого iснування, а увiчнити його не спроможна? Я боюсь, чи не стоïмо ми перед вiдродженням вiри. — Ну, нi, — обiзвався Степан. — Я скажу про село — молодь зовсiм нерелiгiйна. — Може бути. Не сперечатимусь. Я знаю тiльки, що загальнi проблеми втратили свiй смак. Ми притомились вiд загального — буття чи свiдомiсть, форма чи змiст. Хочеться сказати — однаково й байдуже. Життя не розкладається на схеми. Кожен починає жити спочатку i кожному новому свiт здається новим. — Та й наука все-таки шириться, — додав Степан. — Наука шириться вже тисячу рокiв. Зрозумiйте, що досвiд вiкiв тiльки тло, на якому кожен показує своï фокуси, Ще пару пива! Вiн розстебнув пальто, i хлопець побачив на нiм ту саму оксамитову сорочку, пов'язану тiєю самою краваткою, що й навеснi, коли вони здибались вперше в канцелярiï житлоспiлки. Довгасте обличчя поетове стало нервове й ворушке, немов усi м'язенi його провадили пiд шкiрою напружену роботу. I хлопець, сам трохи пiсля пляшки пива зворушений, пильнував його слiв цiкаво й зосереджено. — Пийте, — сказав поет. — Нiщо так не збуджує здiбнiсть мислити, як пиво. Наука! Це нуль, порожнiй, роздмуханий нуль! Тисячi рокiв вона шириться, шириться i не може навчити людей жити. Яка ж з неï користь? Ви скажете — революцiя. Згоден! Людськiсть линяє, як гадюка. Тiльки скидає духовне линовище куди з бiльшими муками, нiж гадюка фiзична. Людськiсть сочить кров'ю. линяючи. Але нова шкiра з неï теж злiзе, не забувайте. Поступ? Ну, це ж дитяча рiч! Я згоден — поступ є, але рацiï в ньому немає. Найгiрша помилка — уважати неминуче за доцiльне. Людина ïсть те саме м'ясо, тiльки смажене й виделкою. Суми щастя поступ не збiльшує, от у чiм рiч. Засуджений три столiття тому на колесування мучився не бiльше, як розстрiлюваний тепер. А може, я своï бруднi нiгтi почуваю навiть гострiше, нiж так званий дикун цiлу брудну руку? Вiн поволi випив склянку й замрiявся. — От чому я завжди казав, що повчати людей — дрiбне шахрайство. Нiчого нема ганебнiшого, як збуджувати iлюзiï. А ще злочиннiше бути розносником iдеалiв, — Iдеалiв? — Так, так, ïх самих! Людськiсть, як i жiнка, любить слухати комплiменти у виглядi iдеалiв. Прокльонiв на свiтi багато, бо багато iдеалiстiв. Хто б же за ними пiшов, коли б вони його не лаяли? А iдеали цi похожi на страву: поки в ротi, мають рiзний смак, але шлунок ïх рiвняє. Катаральний шлунок iсторiï, як сказав один поет з прекрасним травленням. Вiн замовк i схилився над склянкою. Степан закурив, з насолодою пускаючи дим у присмерк кiмнати. Справдi, тут було тихо i спокiйно, А вiн розумний, — подумав хлопець про поета. — Ще пару пива! — гукнув той. — Я вже годi, — мовив Степан, — Закурив. — Вип'єте! Такий здоровий парубок, та щоб трьох пляшок не подужати! Прошу. От про iдейнiсть. Вона завжди була модна й почесна. Але тих, хто живе тiльки iдеєю, для кого весь свiт розчинився в нiй, тих ми садимо в Кирилiвку64. Де ж логiка? — Це божевiльних? — Так ïх називають. — Знаєте, який випадок я пригадую? — сказав Степан. — У нас була дiвчина — на все село красуня. I збожеволiла. Кажуть, хлопець один винен. — На землi нiхто нiкому нiчого не винен. Але винуватi є, бо мусить бути вiдповiдальнiсть. Звернiть увагу, що тварини бувають тiльки скаженi. Божевiлля — неподiльний привiлей людини. Показчик шляху, яким вона iде. Привид ïï майбутнього. Годинник продзвонив другу. Поег здригнув. — Всесвiт загине через розпорошення тепловоï енергiï, — сказав вiн. — Вона рiвно розподiлиться. Все урiвноважиться й зiтреться. Все спиниться. Це буде чудове видовисько, якого нiхто не побачить. Степан пiсля третьоï пляшки вiдчув на душi смуток, нiби всесвiт мав загинути через кiлька день. Проте годинник нагонив йому думок про лекцiю в установi. — Може, ходiмо? — спитав вiн. — Ходiмо, Хто частує? Ви? До речi, в мене обмаль грошей. А для Степана грошi не становили питання. Тиждень тому вiн одержав нарештi авансом 50% гонорару за збiрку, що вже друкувалась, i негайно придбав собi фетрового капелюха та замовив чудовий костюм i чекав його, щоб вразити Зоську. Та й сам вiн дедалi бiльше прихилявся до одежi, як до художнього оформлення свого тiла. Люблячи його, почуваючи його силу й доладнiсть, вiн не мiг не цiкавитись убранням, що мало те тiло в пристойному образi виявляти, коли вже показувати голим його заборонено. Одежа стала для нього питанням формальним, питанням смаку i навiть впливу, бо вiн чудово розумiв рiзницю мiж появою людини в потертiй сорочцi й у добiрному пiджаку. Це, звiсно, суща умовнiсть, але треба мати надто великий чар духу, щоб надолужити недбалiсть убрання. Коли костюм пошито, хлопця охопило бажання зробити подарунок i Зосьцi. Чуття до неï вкорiнилось у ньому, i часом зовсiм несподiвано вдома чи на лекцiï образ ïï нечутно проходив перед ним легкий i смiючий. Зоська! Яке чудове iм'я! Навiть вимовляти його була насолода, бо в нiм бринiла луна ïï пестощiв, сласний вiдгомiн поцiлункiв, що позасинали йому на устах, очах i грудях. Крiм того, вiн почував до неï ту окрему, суто чоловiчу вдячнiсть, яку додає до кохання вiдчуття потайного спiльництва. I сама вона, приступивши з ним до темних джерел iснування, споживаючи з дерева пiзнання вiчно свiжi плоди, стала рiвноважнiша, приязнiша до нього, втратила рiзкiсть колишнiх забаганок, зберiгши тiльки якийсь неспокiй, що зраджувався раптовими пiдступами туги. Тодi дивилась на нього очима, що нагонили йому невiдому турботу, немов погляд ïï проймав його душу й ворушив там замкненi тайники. Тодi лежала, заклавши пiд голову руки, далека, зосереджена, чужа, i мовчала. Потiм оживала знову. — Може, дома тобi погано? — питав вiн. — Погано. Але це дарма. Батько ïï, дрiбний урядовець, одержував надто мало грошей, щоб хатнє життя ïхнє могло бути принадним. А ïй самiй знайти посаду нiяк не щастило. I Степан силкувався розважати ïï як мiг. Приносив шоколаду, цукерки, квiтки, iлюстрованi журнали, що вони разом проглядали. А тепер хотiв зробити подарунок. Що саме? Перебравши багато що, вiн спинився на пахощах, бо любив ïх, сам соромлячись уживати. У парфюмернi вiн запитав гарних пахощiв. — Вам Котi? — Найкращих. — Парi? Льорiган? Шипр? — Льорiган, — сказав вiн, бо назва ця йому сподобалась найбiльше. Вiн заплатив п'ятнадцять карбованцiв за пляшечку, але був задоволений. Бо, певно, гарнi вже пахощi, коли ïх так мало на стiльки грошей! У п'ятницю, прибравшись у новий костюм, вiн бадьоро з'явився на побачення. — Зосько, — сказав вiн, — ось що я тобi купив. — Котi! — скрикнула вона, як дитина, дiставши несподiвану, але вимрiяну цяцьку. — Це найдорожчi пахощi, — сказав вiн. — Дуже радий, що тобi подобається. А на менi новий костюм! — Справдi? Встань. Пiди. Повернися. Божественнийi — Почекай, — мовив вiн, радiючи враженням вiд подарунка й вiд себе. Вiн узяв флакончик, обережно вiдiткнув його, розiрвавши тонку плiвку на склянiй затичцi, i в поривi нiжностi почав напахчувати Зоську, водячи долонею, змоченою в жовтаву рiдину, по ïï шиï, руках i обличчю. Вона покiрно застигла, як гарна лялька, здригаючись вiд холоднуватих дотикiв його руки й вiдчуття пахучих слiдiв на звогченому тiлi. — Годi, годi, — схвильовано шепотiла вона. — Нi, ще ноги. Хвиля запашностi поволi ширилась у повiтрi, здiймаючись нечутним сяйвом круг Зосьчиноï постатi. Тонкий, тихий аромат перероджував кiмнату, перетворював ïï з буденного притулку людей у казкову оселю закоханих, викликав мрiю про любов серед квiтучих гаïв у нiжних подихах небесного леготу, немов iз далеких глибин, крiзь невиднi шпарини мурiв сюди прийшов чар таємничих мастiв, есенцiй та смол давнiх часiв. Але де вiн чув цей дурманний запах? Чому так хвилює вiн його, так гнiтить йому серце? Вiн згадав: так пахла жiнка, та жiнка, перед вiтриною крамницi колись здибана, I враз спогади зринули в ньому, безлiч спогадiв розсипалось перед ним, як розворушена купа мiнливого каменю, сяючи блиском ясних дiамантiв та похмурих карбункулiв, i лоскотали очi своïм промiнням, торкаючись ним до тiла турботним дрожем. Все життя пройшло перед ним у цiй грi свiтла i тiнi, якесь несподiване життя, не те, що мусило бути, а те, що було. — Я покладу тобi на колiна голову, — шепнув вiн. — Можна? — Тобi все можна, на жаль, — вiдповiла вона. Нудьгуючи, вiн пригорнувся обличчям до ïï напахчених стегон, оповив ïх, як мiцну пiдпору. I вiдчув заспокоєння. Потiм спитав: — Зосько, ти любила кого? Вона гладила йому волосся, затоплювала в ньому руку й кошлала. — Любила, — вiдповiла вона. — Розкажи. I, не перестаючи пестити йому голову, вона розповiла про своє перше кохання, ïй було тодi дев'ятнадцять рокiв, тобто три роки тому. Вона вчилась на курсах стенографiï. Один учень завжди проводив ïï додому. Потiм кудись зник. — Але це був дивак, — сказала вона. — Вiн нi разу не поцiлував мене. — Хiба ти хотiла? — Кожнiй дiвчинi це хочеться, коли любить. — Чому ж мене не хотiла спочатку цiлувати? — Ти не любив мене. — А тепер люблю? Вона прибрала руку, — Тепер менi байдуже, — сказала вона. Заколисаний, вiн почув бажання говорити, розпитувати про ïхнє чуття, щоб хоч тепер зрозумiти його зародження. Пiд впливом пахощiв та нiжностi його огортав той спогляданий настрiй, що збуджує в людинi потребу заглибитись i спiзнати течiю життя. — А ти мене любиш? Вона замислилась, немов обмiрковуючи. — Страшенно люблю. Вiн пригорнувся до неï на знак подяки. — За що? — У тебе голос гарний, — сказала вона. — Заплющити очi, i вiн колише. I очi. ...i очi, — озвалась у його серцi мрiйна луна. — …i очi. — Ще що? — Душа в тебе погана, — раптом додала вона. — Погана якась душа. — Звiдки ти знаєш? — спитав вiн, стрiпнувшись. — Знаю... Але ти подобаєшся менi! От подобаєшся. Гарний ти. — Ти думаєш — я злодiй? — Ах, якби ти був злодiєм! Ти приносив би менi килими, як розбiйник у пiснях. А потiм убив би або продав би мене в неволю! — Зосько, — сказав вiн, пiдводячись. — Яка ти надзвичайна! Яке щастя, що я знайшов тебе! — Я сама знайшлася, — сказала вона. I вони розмовляли, казали одне одному тi слова, що, вирванi з любовного середовища, здаються банальними й дурними, слова наïвнi, беззмiстовнi, безглуздi, як побитi карти до гри, що в руках кожноï пари нових грачiв набувають могутностi символiв; єднали ïх у вигуки й шепоти, давнi, як сива земля, але живi, поновлюванi на закоханих устах, вiдроджуванi в первiсному блисковi силою невмирущого чуття. Вони сидiли, завороженi своєю близькiстю, безмежною вiдданiстю, тихими дотиками душ, що в хвилини надпориву бринять срiбними дзвiночками весни. I, прощаючись, вiн довго дивився на неï, вбирав ïï образ, щоб понести з собою в мрiï та сни. VII Збiрка Степанова вийшла друком на початку сiчня нового року, швидше навiть, нiж вiн сподiвався. Вiн вiдчув помiрне задоволення, тримаючи ïï вперше в руках. подумав, що це рiч для нього корисна й цiнна, певний козир в його руках, але подумав без великого захоплення, заздалегоди, пiд час чекання, звикнувши до факту ïï появи. Бо не належав до тих, хто прагне методично, крок по кроковi наближаючись до поставленоï мети, та вмiє спочивати на зупинках досягнення; бажання його завжди були поривом, що палив його, кликав навпростець через труднощi, що могли б бути полегшенi обходами й терплячiстю, i в побореннi неминучих сумнiвiв вiн марно тратив радощi здiйснення. Душа його була жорном накарбованим, жорном невпинним, що меле разом з добiрним зерном кукiль i вiвсюг життя. Другого дня книжку свою вiн перегорнув, роздивився на шрифт, на обкладинку, проглянув назви оповiдань у змiстi, але перечитати не зважився, почуваючи нiяковiсть перед собою за написане. Та чи й варто було його писати? Адже ж, писавши, не тямив, нi навiщо, нi чому вiн пише! Яка може бути цiна такiй несвiдомiй працi? Вiн показав збiрку Зосьцi, сподiваючись вiд неï похвали та поради. — Оце ти написав? — сказала вона. — Люди такi комiки! Все щось вони накручують, накручують... — Так покинути? — спитав вiн. — Нi, вже пиши, коли почав. Вiн i сам це чудово розумiв. Треба писати, коли почав! Ця книжка обернула йому письменство в обов'язок, у вимогу, в слово честi, що вiн мусив додержати. Але разом з тим воно переставало бути для нього простою грою в славу, способом висунутись серед безлiчi своïх подоб, набуваючи в його очах значення працi занадто вiдповiдальноï, щоб дозволити собi писати про будь-що i якось. Чому? Вiн i сам не мiг цього з'ясувати, не мiг простежити того плутаного шляху, яким пройшли його стосунки з лiтературою вiд хлоп'ячоï витiвки до душевноï виразки. Граючись, вiн порiзався й ненавмисне перетяв тi жили, що в них серце жене повiнь кровi. Отже, мав творити тепер пiд подвiйним тягарем обов'язку й вiдповiдальностi. Треба писати. Ця думка не покидала його нi вдома, нi на лекцiях, нi в розмовах, нi на побаченнi. Вiн курив i обiдав з нею, як з найкращим другом, як з невiдступним ворогом. Треба писати! Але про що? Вiн вибрав i скомпонував кiлька сюжетiв з повстанського життя, рясного на пригоди, але по одному всi ïх збракував, почуваючи в них лукаве повторення того, що вже був писав. Нi, ця дiлянка для нього вичерпана! Та вона й вiдсунулась, стала якась примарна, не зворушувала вже тiєï цiкавостi, що може захопити, примусити шукати й добирати намистини на новий разок, i вiн зовсiм не хвилювався, що саме там нiчого до вжитку знайти не спроможен. Вiн невиразно прагнув писати про те, що бачить зараз, обробляти останнi враження своï, враження мiста. Тут, тiльки тут лежить його плодюча земля, той грунт, що вiн ралити має, бо тiльки тут вiн почував те невiдоме, що в прагненнi зрозумiти його з'являється запал i радiсть творчостi. I то дарма, що враження цi лежали в його душi купою сирового плетива, — життя нiколи не дає чогось викiнченого, самi уривки й натяки, монтажний матерiал, що мусить бути розпланований, злiплений, пiдфарбований в ту цiлiсть, що зветься твором. Життя дає тiльки глину, що формується пiд пальцями й подихом майстрiв. Вiн знав це й не мiг знайти стрижня. Тодi згадав про натхнення i почав ловити його уперто й хитро, вiд простих, наïвних способiв починаючи до клопiтних заходiв. Спочатку спробував вплинути на своє сумлiння, ставлячи себе в умови, коли б не писати було соромно: сiдав до столу, рiшуче виймав аркуш бiлого паперу, одкривав каламаря й брав у руки перо. I чекав. Але замiсть бажаноï зосередженостi всякий дрiб'язок вiдтягав його увагу — очi непомiтно спинялись на оголошеннях староï газети, на етикетцi вiд цигарок, на суглобах власних пальцiв, на все пильно роздивляючись, скрiзь шукаючи пристановища, аби не звернутись на зрадницький аркуш, де полягало ïхнє завдання; ушi прислухались до крикiв, гомону й шелесту за стiною, а в головi самопас блукали порiзненi думки, зникаючи без слiду в звоях диму, що хмарою оповивав його й душив вiд паленого тютюну. I нiчого не виходило. В такому разi вiн взявся ретельно усувати всi перешкоди, що разважали його, щоб iзолювати себе цiлком i зосередитись хоч примусово: скасував перо, бо його треба вмочати, далi й звичайного олiвця, бо його треба гострити, завiвши олiвець висувний; зрушив стiл вiд вiкна, де легенький протяг дратував йому обличчя, i поставив його коло пiчки, у затишку, в зв'язку з цим упорядкувавши й електрику; а щоб здихатись обридливого шелесту сусiдiв, почав робити спроби вночi, коли все спало, потiм i тут зазнавши поразки, о 4 — 5-й годинi вранцi, коли нiхто ще не вставав. Але наслiдки цих зречених заходiв були тi самi — на паперi кiлька перекреслених рядкiв серед безлiчi намальованих дерев, хат i пик, а на серцi — гiркота й утома. Iнодi, вернувшись додому, уявляв, що вiн у чудовому настроï, i грайливо, сам iз собою кокетуючи, промовляв; — Ну, треба щось написати для заробiтку! Щось легеньке й веселе, хай ïм грець тим серйозним темам! Чим з нього не гуморист? От, наприклад, прошу вас, розкiшна тема: вчитель на лекцiï провадить антирелiгiйну пропаганду, обравши за жертву справу з потопом. Хiба можна було, каже, в той ковчег умiстити всiх наявних тварин хоч би по парi? I вражає учнiв дотепом: навiть пари китiв не влiзе, кит важить тисячу пудiв i ковчега самим хвостом перекине! А якийсь учень — крихiтний, з тоненьким голоском: Навiщо кита брати? Вiн i сам попливе! Можна додати ще, що вчитель сам релiгiйний, боговi молиться, щоб простив, на лекцiï йдучи! Або ось, ще краще: професор, статечний, родинний, вiдомий економiст, складає вiдповiдь на запит газети про свiй погляд щодо розвитку господарчого життя Союзу; погляд його ясний i простий, але невимовний, i вiн пише, прiє, читає дружинi, читає знайомим, виправляє, викреслює, обминає, викручується, лишаючи щось взагалi, щось поза часом i простором, невiдомо кому похвалу, невiдомо на кого невдоволення. Або украïнiзацiя! Скiльки драм, комедiй, фарсiв, анекдотiв! I хто знає це краще за нього? Сто чортiв, як вiн мiг про це досi не написати! Але перехитрувати себе не щастило. В головному приводi того механiзму, що вiн зрушити хотiв, запряжений був, певно, лiнивий осел, що не давався нi на гнiв, нi на лицяння; в центральнiй управi його творчостi засiв, мабуть, безглуздий бюрократ, що все чогось вимагав, усе чомусь вiдмовляв, все казав незмiнне: Прийдiть завтра. Поволi забобони виникали в хлопцевi. Може, хата ця неплiдна? Може, рiк неписучий, бо непаристий, а вiн же паристого народився... Боячись розпуки, вiн iнстинктивно починав мрiяти, що вже написав щось надзвичайне, багато цiкавого, незрiвнянного, цiлi купи книжок, що виростали на столi в солiдну бiблiотеку; чув круг себе лестивий шепiт, пускався в далекi мандрiвки, листувався з читачами, з'ясовував ïм своï погляди, думки, переконання, виступав читати перед неозорою, завмерлою аудиторiєю, I цi мрiï полегшували його, споживали на свою яскравiсть зiбраний смуток, лишали дивне задоволення й знову потяг до себе. Але вперед не посували. Проте зовнiшнi лiтературнi обставини цьому, здавалось, цiлком сприяли. Передусiм у лiтературному свiтi збiрка усталила його, дала йому тi права лiтературного громадянства, яких вiн пошукував. Вiн вiдчув це, коли його думкою почали цiкавитись, коли з Радченка вiн зробився просто тов. Стефаном, як давнiй приятель у давньому товариствi. Вислухав кiлька усних похвал за своï оповiдання i зрозумiв тодi, що став рiвний серед рiвних; самолюбство його потiшилось, але душа нiмувала. Вечорами Степан частенько почав здибуватись у пивницi з поетом Вигорським, постiйним ïï одвiдувачем. Хлопець заходив уже сюди по-свiйськи, вiдчуваючи якусь полегкiсть, безжурнiсть на порозi простороï зали, повiнню свiтла перетвореноï з похмурого льоху, i легко пiрнав у веселий гомiн одвiдувачiв, що строкатими парами й трiйками обсiдали бiлi мармуровi столики, у брязкiт посуду, хляпання затичок, смiх i вигуки, повитi голосною музикою, що линула з помосту в кутку, об'єднуючи всю рiзноманiтнiсть облич i вбрання у складноту людського колективу, пiдтримуючи суцiльнiсть маси, що в хвилини тишi вмить розпадалась на поодинокi постатi й слова, розбiжнi й далекi, принесенi з невiдомих осель, з незнаного життя i долi. Але пiсля цього короткого вiдчуження знову починала зближатись рябизна iстот у новому пiднесеннi звукiв, знову починала стоплюватись, своïм спiльним заворожена, немов та пiсня струн була ïï пiснею, немов знiмалась разом з усiх уст, захоплених почуттям близостi. Це разюче дiяння пивничноï музики хлопець почував цiлком i на собi — вона знiмала з нього нашарування клопоту, звiльняла в ньому погноблену частину душi, що зненацька випростувала крила в невиразному, але жагучому поривi, i сам вiн ставав загострений, чуйний до тремтiння людських сердець, проймаючись свавiльною певнiстю, що напише щось, зумiє висловити те неприступне ще, що жило в ньому, вiдгукуючись далекою луною на буйнi подихи життя. Вiн вiдшукав поглядом Вигорського i, посмiхаючись, пiдiйшов до нього, плутаючись у лабiринтi стiльцiв. — Сьогоднi джаз-банд, — сказав поет, — Послухаймо. На помостi замiсть звичайних трьох струментiв був квартет з пiано, скрипки, вiолончелi та турецького барабана з додатком мiдних тарiлок, що ширили в залi звiрячий гук, пожираючи мелодiю. — Бандити, — сказав поет. — Ви бачите, що вони звуть джаз-бандом! I за це ми мусимо по п'ятаку на пляшцi доплачувати! Але звернiть увагу на нового скрипаля. Новий скрипаль, молодий, у краватцi, пов'язанiй широким артистичним бантом, нагадував своïм поводженням епiлептика. Вiн вигинався, смикав головою, висовував язика, моргав, морщився й кривився, пiдплигуючи вряди-годи, немов удари барабанщика помилково трапляли йому в живiт. — Вiн розв'язує проблему диригування iз зайнятими руками, — пояснив Вигорський. — Скiльки чуття! Поставте ïм, будь ласка, пару пива. Вiн хитався в такт тулубом i мрiйно пiдспiвував. — Що нового в лiтературi? — спитав вiн. — Нiчого нового, — вiдповiв Степан. — Да... мене в Червоному шляху похвалили. Рецензiя була. Словом, нiчого особливого. — Хто? — Вгадайте!.. Свiтозаров. — Свiтозаров не мислить себе iнакше, як неподiбним до iнших. Вiн похвалить вас, якщо перед ним вас не похвалить iнший. В противному разi вiн гудитиме з iнстинкту самоохорони. Усi ж вони мають нас за перегонових коней, на яких грають у тоталiзатор. Бо треба бути дуже добрим критиком, щоб бути критиком. У всякому разi женiть ïх вiд себе в три шиï. — А мабуть, таки доведеться до якогось угруповання пристати, — сказав Степан. — Погано молодому без пiдтримки. Поет скривився. — З двох одне: або ви здiбний, тодi пiдтримка вам непотрiбна, або ви нездара, тодi вона вам не допоможе. В чому ж рiч? — Правду сказати, — мовив хлопець, — я звик до громадськоï працi. То в сiльбудi був, то в старостатi студентському. .. — То вступайте до МОДРу65, — роздратовано вiдповiв поет. — Iдiть до Авiохему, Товариства допомоги дiтям, калiкам, безробiтним, але при чому ж тут лiтература? Вiн нервово постукав виделкою об пляшку, щоб дали ще пива. — Признаюсь щиро, я не розумiю, навiщо цi угруповання iснують. Менi тлумачать, а я не розумiю. Не можу зрозумiти. Для мене ïхнє iснування лишається незбагненною i сумною загадкою. Якщо це милицi для кривих письменникiв, то ноги ж, здається, у нас цiлi. А от i пиво нарештi! Вiн жваво налив склянки. — За лiтературу! Мусимо поважати те, що дає нам заробiток. Але скажiть — тiльки щиро! — чому ви почали писати? — 3 заздрощiв, — вiдповiв хлопець, червонiючи. — А я — вiд почуття кволостi. Це — те саме. Але лихо не в тiм, що лiтература наша пiсна. Я завжди порiвнював письменника з пекарем. Iз маленькоï опари вiн випiкає хлiбину. Пiч у нього добра, дрiжджi добрi, i тiсто своє вiн не лiнується мiсити мiсяць, рiк i кiлька рокiв. Та коли вiн несмiливий, коли боïться того, що сам думає, i того, що думають iншi, то краще йому закрити пекарню i йти в народнi вчителi. Музика знову опритомнiла, знову загрюкав барабан, але мелодiя бринiла виразно, тягнучись тонкою ниткою з-пiд пальцiв скрипаля, що смикався в священних корчах. Це був меланхолiйний мотив нездiйсненого бажання, блискучий струмок журливого докору, жаги й неспокою. — Що це? — спитав Степан. — Фокстрот. Вiн належить у нас до танцiв, заплямованих тавром розпусти й виродження. Дехто зве його навiть лiжковим танцем, хоч, по сутi, це той самий менует. Йому докоряють сласнiстю, але який же порядний танець не сласний? Адже ж танцюють кiнець кiнцем для того, щоб обнятись. Взагалi справа з танцем зазнала в нас чудернацькоï долi. Першими роками революцiï вони були гнанi, мов релiгiйнi обряди, а тепер ïх практикують по клубах як один iз засобiв культроботи. Процеси життя — процеси самозаперечення, друже мiй. — Писати не можу, — прошепотiв Степан, переймаючись тоскним напруженням мелодiï. — Пробую, i не пишеться. — Не пишеться! Дарма. Припече, то напишете. Коли музика затихла, хлопець вiдчув чудне заворушення, якусь глибоку турботу, бо мотив завмер недокiнчений у гомiнкому повiтрi зали. Мотив розсипався зненацька прозорою лускою, колихаючись i дратуючи вухо, i хлопцевi безтямно схотiлось зiбрати докупи цей порiзнений спiвучий рiй. Туга вiд даремних спроб писати вiдродилась у нiм з цього пориву, знову звертаючи його жалi на те, що стало неприступне йому в найсприятливiшу годину. Вiн хутко перебрав у пам'ятi всi верстви свого мiського шляху i, нахилившись до Вигорського, розповiв про перше з ним побачення — не в канцелярiï житлоспiлки, а в iншiй, де поет кинув йому навздогiн незрозумiлi тодi слова. — Чудно, правда? — спитав вiн. — Не можу пригадати, — вiдповiв поет, — але зовсiм не в тому рiч. От ви — прийшли голодний, обдертий, безпритульний, а тепер маєте пальто, пiджак, трохи грошей i збiрку оповiдань, А чи стали щасливiший? Ви вже скиглите: писати не можу. От вам, до речi, iлюстрацiя до моïх думок про поступ. Тому я завжди казав, що щастя неможливе. Сьогоднi з'ïв, завтра голодний. — Неприродно все це, — зiтхнув Степан. — Все у мiстi якесь неприродне. — Пiсля того, як надприродне заперечено, неприродне лишилося нашою єдиною втiхою, — сказав поет. — Про щастя, тобто цiлковите задоволення, не можна говорити без огиди. Це найтвариннiша з людських iлюзiй, саме тому, що вона найприроднiша. Вiн налив склянки. — Послухайте мене, — вiв вiн. — Всi тi, хто розводиться про природнiсть, тямлять у життi, як свиня на помаранчах. Бо вiдколи людський розум почав абстрагувати, людина безнадiйно шлях природностi покинула, i навернути ïï знову на цей шлях можна тiльки вiдтявши ïй голову. Самi змiркуйте: як може людина руйнувати природу, поза собою, не руйнуючи природностi в собi? Кожне дерево, зрубане на землi, показує, що щось природне пiдтято вже i в людськiй душi. Вiдколи людина промiняла природну печеру на роблений курiнь, вiдколи почала тесати природний камiнь, уже тодi вона стала на шлях штучностi, який i нам у спадок залишився. Хiба ж природно визнавати недовершенiсть життя в даний момент i прагнути до нових форм його? Або взагалi наше життя засуджувати?. Природно було б не помiчати його хиб та прославляти його безоглядно, як i роблять це рiзнi солов'ï. Тому всякий поступ є поступ вiд природи в оточеннi, мисленнi й почуттях. I курiння ваше штучне, бо природнiше було б дихати свiжим повiтрям. — А я курити не перестану, — сказав Степан. — Я вас i не ганю, — вiв поет. — Я тiльки хочу, щоб ви зрозумiли, що людина є reductio ad absurdum66 природи. В нас природа сама себе нищить. В нас докiнчується одна з галузей земноï еволюцiï, i нiхто пiсля нас не прийде, нiякi надлюди. Ми — останнє кiльце в ланцюгу, що розгортатиметься, може, ще не раз на землi, але iншими путями i в iнших напрямах. Мозок — ось найголовнiший ворог людини... Але, друже, не дивiться так пильно на ту жiнку в синьому капелюховi, хоч це й дуже природно! — Це мiж iншим, — сказав Степан. — I навпаки — слухати мене зовсiм неприродно, — Ви все про кiнець свiту говорите, — сказав хлопець трохи нiяково. — Похмурий ви. — Мене завжди бiльше цiкавить не те, що робиться, а те, чим воно кiнчиться. — От вас i називають — безхребетний iнтелiгент! Цi слова Вигорського видимо образили. — Безхребетний iнтелiгент, — пробурчав вiн. — А яке пуття з хребта, коли вiн дурноверхий? — Потiм, пiдвiвшись, додав: — Всi ми дрiбнобуржуазнi, бо мусимо померти. Дайте вiчного життя, i ми станемо новi, величнi, повноцiннi. А поки смертнi, ми смiшнi й нiкчемнi. VIII Вдома, коли Степан увечерi вернувся, йому переказано, що хтось до нього приходив, пообiцявши конче прийти завтра вранцi. Хто б же це був? Справа ця просто Степана занепокоïла, бо нiхто за весь час його перебування на Львiвськiй вулицi нiколи до нього не заходив, та й пригадати вiн не мiг, щоб його адресу взагалi хтось знав. Жив вiн справдi, як та миша за пiччю, в гидких умовах, де йому зовсiм не пишеться! I цей стукiт невiдомоï руки в дверi його кiмнати збудив хлопцевi бажання бути одвiданим, приймати гостей i гомонiти з ними годинами приємного спочинку. — Треба знайомих заводити, — подумав вiн. Дiйсно, йому треба було якийсь час пожити просто, розважитись дрiб'язком мiського побуту, спочити й вiдновити сили пiсля напруження останнiх мiсяцiв. I не пишеться йому, певно, через те, що вiн надто зморився, а стомлена душа, як i вироблений вiл, не спроможна нести на собi жодних тягарiв. От який був проект, що вiн укладав, лягаючи спати: не вчащати до редакцiï журналу, бо лiтературнi балачки тiльки дратують його безсилiсть, взагалi вiдсунутись вiд лiтератури якнайдальше, натомiсть добравши товариства до лiтератури непричетного, навiть з Вигорським пиво пити не частiше, як раз на тиждень. До речi, пiсля першого захоплення ряснодумнiстю поета та його недбайливим ставленням до всесвiту Степан уже почував до нього зародки критичностi, бо сам жив без софiзмiв i свiт приймав без фiльтра абстрактних категорiй. Вiн не брехав перед собою нi в думках, нi в учинках, i конкретнiсть лишалась у нiм, i життя не переставало бути йому пахучим, хоч i гiрким мигдалем. Вранцi загадка вчорашнього одвiдувача розв'язалася досить просто. Правда, Степан вiдразу не впiзнав обличчя, прикрашеного англiйськими вусиками, не впiзнав постатi в широкiй оленячiй куртцi та жовтих шкiряних рукавицях, але тiльки гiсть промовив, вiтаючись; — Здрастуй, Стефочко, прийшов тебе провiдати, — йому жодного сумнiву не лишилось, що це i єсть його iнститутський товариш Борис Задорожнiй, котрий цю кiмнату йому був вiдступив. — Сiдай, Борисе, — сказав вiн. — Добре зробив, що зайшов. Борис Задорожнiй сильно змiнився за рiк по скiнченнi iнституту не тiльки одежею, а й поводженням та тоном голосу, i той перший вигук, що зiйшов йому на вуста в привiтаннi, був тiльки вiдгомоном студентських часiв. А далi в мовi його почувалась зверхнiсть людини дiловоï, що не звикла слiв своïх марнувати й свiдома цiни ïх. Роздягшись i появивши на свiтло толстовку сiрого сукна з великими кiстяними Ґудзиками, вiн витяг з кишенi вкладистого портсигара й чемно пригостив господаря. — Кури, прошу. Потiм критично оглянув хату. — Живеш тут, значить? — Живу, спасибi тобi. — Е, за що там дякувати! Обшарпана кiмната. Шпалерами ïï поклеïти та стелю помастити. Грошi е? — Та водяться. — Тодi поклей конче. Шпалери зараз недорого. Купуй у ленiнградському об'єднаннi, раджу. Степан погодився, потiм спитав: — Як же твоя кафедра? Борис пустив пiд стелю звiй диму. — Кафедра? Та я ïï через тиждень кинув. Не про мене цей сухий науковий м... Зараз я старший iнструктор кооперативного бурякiвництва на Киïвщинi. Де в тебе попiльничка? Додолу, мабуть, трусиш, студент ти! I почав розповiдати про стан кооперативного бурякiвництва, про торiшнiй урожай та шкiдникiв. Хиб сила, але все йде вперед, це безперечно. Бюрократизм заïдає! От вiдбудовують цукроварню в районi ст. Фундуклеïвки, де йому часто доводиться бувати, i що ж — робiтники є, матерiал є, грошi є, а поки воловодились, сезон проҐавили. Специ старi сидять, от у чiм рiч! — Живчика в них немає, — сказав вiн. — Поганим деркачем гнати цих панкiв! Ти коли кiнчаєш? — Та я кинув iнститут, — нiяково признався Степан. Борис зробив гримасу. — Закрутився, значить? Лiтература? Степан кивнув головою. Тодi Борис повчально розтлумачив йому, що лiтература, звiсно, рiч гарна, але непевна, що в життi треба мати сталий заробiток, якийсь фах i провадити корисну працю, — Та й для кого ви пишете? — додав вiн. — Менi, наприклад, зовсiм нiколи читати. — А як дружина твоя? — спитав хлопець, змiнюючи тему. — Надiйка, здається? Вiн справдi мусив вимовити це iм'я з якихось печер. — А, Надiйка молодець, — сказав Борис. — Чудова господиня, не нарадуюсь. — В технiкумi? — Умовив покинути. Вiн, звичайно, не проти жiночоï науки та рiвноправностi, але передусiм йому потрiбна родина й затишок пiсля клятих командировок, а по-друге, досвiд, на жаль, показує, що жiнки годяться тiльки на помiчну працю — переписувачками, реєстраторками, — а керiвноï, вiдповiдальноï роботи доручати ïм аж нiяк не можна. — Та й пацана треба завести, — сказав вiн. — За чим же дiло? — За грошима, — сказав Борис. — Хоч i аборти грошi коштують. Словом, побачимо. — Без дiтей не можна? — Тодi й женитись не варт було б. — А любов? — Любов, Стефочко, явище тимчасове — двотижнева вiдпустка для службовця. Жити треба. Але ти нiяк не змiнився. На прощання вiн сказав Степановi: — Чекаю тебе. Я живу на Андрiïвському взвозi67, 38, 6. Двi кiмнати маю. Заходь. Вирядивши гостя, Степан сiв на лiжко своïм звичаєм, коли хотiв на чомусь зосередитись та вигiдно покурити. Борисовi одвiдини справили на нього загалом неприємне враження, але поруч вiн почував до колишнього приятеля певну заздрiсть. Коли консерватизм поглядiв Борисових, його мiщанська обмеженiсть у сферi вищих питань культури були хлопцевi глибоко вiдразнi, то жадоба практичноï дiяльностi, любов до своєï працi й певнiсть ïï корисностi, що в словах молодого господарника бринiли, iмпонували йому своєю сталiстю. В цю кiмнату, комору багатьох зневiр i пiднесень, Борис принiс дух справжнього будiвника життя, бадьорий дух буденноï, непомiтноï творчостi, що невпинно перетворює землю. Адже тiльки завдяки йому та таким, як вiн, покладачам матерiального фундаменту людського iснування, стає можлива творчiсть вищого порядку, i хiба вiн не має права уважати ïï за вiдблиск власноï працi й вiдкидати ïï, коли не має часу нею тiшитись? Його праця, дрiбна, нужденна, йому слави не дасть, iм'я його не впишеться в жоднiй iсторiï, отже, прагне вiн своєï винагороди в грошах, шукає спочинку в родинi, себе увiчнити хоч в родовi своєму, — i чи можна за це лiпити до нього наличку обивателя? Обережнiш! Невiдомо ще, хто кого має зневажати! Невiдомо, хто справжнiй рушiй життя — хто виводить споруду його чи хто пiснi виводить, на вершечку тiєï споруди сiвши! Степан кинув цигарку. Так, рiзний вони з Борисом тютюн палять! Так, рiзнi вони люди. Але Надiйка покинула технiкум! Умовив, каже. Видимо, яка там умова була! Адмiнiстративним порядком, та й уже. Звичайно, йому жодного дiла немає до цього. Все це страшеннi дрiбницi. Проте невдоволення лишилось у нiм, немов Борис його чим образив. I що бiльше вiн товариша для себе виправдував, то винуватiшим його почував i ворожiшим. Порошинка прикростi, котившись з гори почуття, шириться, бiльшиться, росте, як снiгова баба, i падає в серце брилою льоду. Потiм калорiй i калорiй теплiнi треба, щоб розтопити цей несподiваний тягар. Половина на першу. Час iти на побачення. I вiн, розминаючись, пiдвiвся з жалем — не тому, що iти йому не хотiлось, а шкода було покидати щось необмiрковане, недодуману до кiнця думку, що лишилась у нiм, як заплутаний клубок вовни. Вiн одягся, вийшов i скорчився вiд морозного повiтря пiсля затишку й тютюнового диму. Холодно! Вiн наставив комiра й сховав у кишенi руки. Слiпуча бiлiсть наïждженоï вулицi, сухе рипiння власних i чужих крокiв, м'який бiг саночок були прикрi йому, разили його своєю безглуздою яснiстю. I вiн швидко йшов, випереджаючи перехожих. Прийшов вiн зарано й Зоськи ще не застав. Степан сiв i знову жадiбно закурив цигарку, що хутко погасла в його витягнутих на ручцi крiсла пальцях. Це єдине в кiмнатi крiсло, оббите колись блакитним шовком, а тепер застелене строкатим килимом, було улюбленим Зосьчиним мiсцем, i вiн посiв його тепер, з насолодою почуваючи його м'якiсть. Бо хотiв пiрнути в щось тепле й вигiдне, витягнутись усiм тiлом, забути про нього й вiддатись тим повiльним думкам, що проходять в глиб власноï душi й дбайливо розгортають на розгляд ïï майно. Хотiв спуститись у льохи серця, зняти кутi замки iз скринь пережитого, розчинити ïхнi вiка й занурити руки в спогади, давнi й засушенi, як квiтки мiж сторiнками книжки. Може, Зоська спiзниться сьогоднi? Може, й зовсiм не прийде? Але хлопець чекав ïï i якось цiкавiше, нiж навiть уперше зайшовши, роздивлявся на обставу в кiмнатi, що дала йому несподiваний притулок. Вона була убога та обстава, з лiжка, двох стiльцiв, крiсла та столика складаючись, не маючи навiть шафи, щоб дати мiсце повiшеним на стiнi й тканиною запнутим сукням. Але невiдома дiвчина, що мешкала в нiй, створила з цих нужденних речей якусь принадну гармонiю, зумiла надихнути жiночою грацiєю ïхнє розташування, повити зачаруванням юностi ïхню лагiдну простоту. Вiн почував ïï спритну руку в рiвнiй лiнiï ковдри, в пухкiй подушцi, що кокетливо задирала верхнiй рiжок, i низцi фотографiй та скляночок на застеленому мереживом столi. Тут вона дiяла, тут жила, тут билось ïï серце всiма людськими прагненнями, тут позначила вона стiни непомiтним вiзерунком своïх мрiй. I ця чужа оселя, прибрана, може, для iншого, опоряджена, може, в сподiванках своïх поцiлункiв, стала коном його власноï дiï, захистком найiнтимнiшого його почуття, базою його кохання. Чому? Нарештi з'явилась Зоська, весела, червона з морозу й ходи, внiсши з собою бадьорiсть холодного повiтря. — Ти вже тут? — здивувалась вона. — Вийшов зарано, — сказав вiн посмiхаючись, — щоб швидше тебе побачити. — Ой, який ти брехунчик! Вона скинула пальто, капелюха й кинулась до нього. — Погрiй мене, — сказала вона. — Зоська страшенно змерзла! — I в ту мить постерегла його смуток. — Божественний розкис? Чому божественний розкис? — Настрiй поганий, — вiдповiв вiн. — Це минеться. Вона обняла його. — Де настрiй? — питала. — Тут? Тут? I цiлувала йому чоло, очi, щоки, як цiлують дiтям забитий палець, щоб не болiв. Потiм умостилась у своє крiсло, а хлопець сiв на застiлку коло ïï нiг. Коло нiг королеви, — жартував вiн. Зоська закурила, поклавши ногу на ногу й лiктем упершись у колiно, i почала говорити, немов сама собi мiркувала, висловлюючи своï думки так, як вони плелись у ïï головi, з усiма перепусками й скоками. Безперечно, поганий настрiй буває навiть у Зоськи. Чому? Бо люди всi страшеннi комiки, вони не хотять жити просто, а все щось вигадують, щось накручують, щось собi уявляють, а потiм самi й мучаться. Вона шукає посаду, ходить на бiржу I в профспiлку, а там усi такi надутi сидять, такi поважнi, а ïй дуже смiшно й хочеться показати ïм язика. Татко ввечерi пише якiсь звiти, i вона раз намалювала в кiнцi коника, бо вiн дурницi пише i нiкому це непотрiбно, ïй дуже подобаються аероплани, бо вони високо лiтають, але ïм не в головi Зоську покатати, вони бомби кидатимуть. Всiх товстих i замислених ïй хочеться штрикнути пальцем у живiт, щоб вони не думали. Але найбiльше чуднот добачала Зоська у людському коханнi. Всi ж живуть одне з одним, роблять усякi приємнi гидоти на самотi, а нiхто не хоче признатись! Навiть кажуть, що це непристойно — тодi зовсiм не треба робити! Просто задаються на пiвтори копiйки. — Ти заснув? — спитала вона раптом, шарпнувши його. — Нi, — сказав вiн. Вiн сидiв, прихилившись до крiсла, i слухав ïï слова, що вже не раз чув у рiзних комбiнацiях з рiзних нагод. Вiн мовчав, i здавалось йому, що все в кiмнатi мовчить, що всi меблi посхилялись, сумуючи, чому вони тут, а не десь далеко. Вiн навiть не постерiг, коли замовкла й Зоська, вiдкинувшись на крiслi й заплющивши очi. Потiм не питав, про що вона думає, знаючи, що не зрозумiє цього, як i вiн не мiг би висловити ïй свого заглиблення, почуваючи, що вона теж непомiтно пiдiйшла за межi, де кiнчається мовний зв'язок мiж людьми. Вони сидiли в кiмнатi, забувши одне про одне, поринувши в щось безконечно своє, притаïвшись за гранями серця, що раптом виростають у неперехiднi мури окремiшностi. Степан прокинувся перший i незграбно пiдвiвся. — А ти не спиш? — спитав вiн. Вона мовчки розплющила очi. Вiн стояв коло неï, не знаючи, що казати. — Невесело сьогоднi в нас, — промовив нарештi. — Що тобi, Зосько? — спитав вiн стурбовано. Вона мовчала. — Може, в тебе щось сталося? Це щось в iнтимнiй ïхнiй мовi означувало той викуп, що природа прагне стягти за посiдання втiхи попри всi хитрощi користувачiв. Вона пiдвела свiй журний погляд. — Ми всi помрем? — спитала вона. — Звичайно, — вiдповiв вiн полегшено. — Всi помрем. — А не вмерти не можна? Йому серце згнiтилось вiд щиростi ïï голосу. Вона не жартувала, вона питала одверто, немов маючи якийсь сумнiв, якусь таємну надiю стати винятком iз йолопськоï долi живого! Вiн цiлував ïï, пестив, зайнявшись сумним спiвчуттям до неï i до себе. — Не треба про це думати, — сказав вiн. — Воно само думається, — прошепотiла Зоська. Вони вийшли вдвох i спинились на розi вулицi, де звичайно розлучались. — Не йди, — сказав вiн. — Ти смiшний. Вона кивнула йому головою, а вiн стояв, дивився на ïï маленьку постать, що миготiла серед перехожих, дедалi ще меншаючи i надовше зникаючи, аж поки зовсiм потонула серед натовпу. Вiн ще стояв, сподiваючись, чи не з'явиться вона хоч на мить, хоч здалека; потiм бiль пройняв його, немов з нею разом вiн утрачав надiю ще колись ïï побачити. Нiколи ще не була вона така близька йому, як зараз, i нiколи вiн так гостро не почував нудьги, вiдпускаючи ïï. Вiн немов не сказав ïй того, що хотiв, що мусив сказати цiй єдинiй, рiднiй йому людинi, i тягар невисловленого на собi почував. Вона, мов скнара яка, ретельно вибрала з нього все, що ïй належало, забрала всi спогади, як зробленi колись подарунки, i думка, що вони ще мають бачитись, видалась йому чудернацькою. Було ще досить рано, але Степан зайшов пообiдати до ïдальнi, що трапилась йому по дорозi, ïжа не тiшилась його прихильнiстю, i ставлення до неï лишилось у нього суто дiлове. Вiн зовсiм не належав до тих, хто, йдучи обiдати, гадає, що взяти на перше, друге, трете, i по дорозi смакує майбутнi страви — навiть найбiльший апетит був у нiм голий, без кольористих домiшок чуттєвостi, а солодке й зовсiм не манило його, хоч i яким принадним спершу здалося. Вiн перекупив стоси шоколаду й торбу цукерок, але сам не ïв ïх нiколи. Спочатку химернi назви страв у меню зацiкавили його, але потiм, довiдавшись, що печеня а-ля брош — звичайнiсiнька яловичина смажена, а таємничий омлет — суща яєчня, перестав увагу звертати на цi вигадки, на цi потуги зрiзноманiтнити страви за допомогою назв та уяви ïдцiв. Смак до пахощiв тютюну та одежi розвивався в ньому, але ïстiвнi здiбностi не зазнали жодного поступу, лишившись на рiвнi сiльських примiтивiв. Оглядаючи залу, одвiдувачiв та накриття перед собою, хлопець раптом, без жодного зв'язку з попереднiм, подумав: З Надiйки чудова господиня. Борис не нарадується. I ця думка була йому страшенно прикра, немов вiд позаколишнього знайомства з тiєю дiвчиною в нього ще лишився неперетравлений камiнь. Гидким злочином уявлялось йому обернути блакитнооку Надiйку в куховарку, прибиральницю, в охоронця пiсного добробуту молодого мiщанина. Але хiба тому кеповi, Борисовi, знайоме хоч би почуття звичайного жалю? Вiн усе скрутить, усе вiзьме в своï жилавi руки, будь то буряки чи жiнка. Така вже його жорстока попiвська натура. Коли вiн побовтався в борщi, лишивши його майже половину, i почав задумливо колупатись у варениках iз м'ясом, до ïдальнi зайшла постать у полатаному пальтi й рудому капелюховi, всунувши перед себе щось велике й чудернацьке. Це була арфа, i власник ïï попросив дозволу розважити шановну публiку своєю грою. Дiставши його, сiв у кутку на стiльцi й примостив мiж колiна громiздкий струмент. Потiм пiд брязкiт i гомiн взяв першi акорди з грубих, простовисних струн. Арфиста грав вiдому арiю з Сiльви68, i глухi звуки струмента, тiльки до супроводу пристосованi, надавали цьому любовному спiву сумовитоï глибини та нiжностi, висловлюючи тiльки частку благання, а другу затаюючи в тихому тремтiннi тонiв. Але Степан дивився на виконавця. Де вiн бачив це довгасте, холодне, але пристрасне обличчя, цi гострi чорнi очi, що ось-ось нiби спахнуть вiд захованого в них огню? Може, десь на вулицi мельки постерiг його колись iз чудною ношею, може, селами ходив цей музика за бурхливих часiв, мiняючи гру свою на хлiб, а може, й нiколи не здибав, тiльки враження перше, занадто яскраве, прородило в нiм вiдчуття давнiх слiдiв! Хто вiн? Татарин, грек, вiрмен? Яка доля послала в сумнi мандри це мiцне, смугле тiло, повiсила йому на плечi трикутний тягар, замкнула його запал у меланхолiйнi звуки струн?.. I як мiг вiн зберегти в своïх жебрах ту гордiсть, що в очах його свiтилась, ту спокiйну зневагу до публiки, що перед нею зараз руку простягатиме по копiйки! Вiн вiдчув, що цей зайда має свiй свiт, окремий, як i в нього, свою дивну людську долю, своï муки й надiï, як кожний, кого вiн тiльки бачить тут, а не знає й не розумiє. I схвилювався, як той схвилюється, хто на далеку планету з землi перелине, схвилювався раптовим перетворенням випадкових людей коло нього в таємничi постатi, Здивувався, як дитина, в цяцьцi викривши схований механiзм. Вiн зрозумiв, що люди — рiзнi, зрозумiв це так, як усе вiдоме можна зрозумiти, коли розумiння проходить у серце вiстрям, коли блисне воно спiвучим зерном з-пiд давнього лушпиння слiв. Ба, не зрозумiв, а збагнув, як любов можна вчути, кохаючи, як бiль, розпач i порив можна дiзнати, переймаючись ними й забуваючи, яку кожному з них придiлено назву. Люди — рiзнi! Вiн передчував це, а тепер знав, передбачав — i стало дiйснiстю. Новий свiт був у нiм, свiт новоï думки, що лоскоче мозок, що мете в ньому кутки й меблi зрушує, сама там оселяючись. Вiн нiби знайшов те зачароване речення, що одiмкне дверi, де ввiйдуть його сили, зморенi довгим блуканням попiд мурами. I, як прозiрливий дослiдник, п'янiючи вiд генiального завбачення й боячись за його правдивiсть, потребуючи перевiрити й змiцнити своï висновки широким спостереженням, — рушив хлопець туди, на галасливi великi вулицi, де люди, сила людей, де йому можна дивитись до безтями. На Хрещатик вiн вийшов, як на алею широкого парку, посилану холодним пухом хмар — розлогих птахiв iз синьоï високостi, що пролетiли вчора над узгiр'ями скель, рiвно витесаних i в барвистi шапки одягнених. I сонце, стоячи вгорi холодним диском, кидало пiд ноги, пiд копита й колеса ряснi потоки iскор — блакитних, червоних i жовтих, що розсипались на вулицi й на дахах блискучим порохом, ясним тремтiнням морозу, що в цю мить, лагiдний i любий, запалював очi мимовiльною радiстю, заводив на уста несвiдому посмiшку iстоти, що бачить сонце. Все здавалось чорнiшим i бiлiшим, всi контури поглиблювались, тоншали в легкому сяєвi, весь гомiн пiдносився на кiлька нот назустрiч промiнню, i чутнiшав той бадьорий шелест, рип пружного снiгу пiд невпинними, короткими натисками. Було людно, вертались з посад, виходили низкою з дверей пiд широкими вивiсками, вливались у натовп, у яснiсть, вбираючи ïï в себе й вiддаючи в повiтря цiвками туманноï пари, теплим проявом свого живого духу. Скiльки очей, скiльки рухiв! Хлопець сунувся серед них з пристрасним трепетом, немов усi очi дивились для нього i всi рухи для нього дiялись, немов вiн приймав цей строкатий парад героïв, нiкчем i посередностей, що проходив перед ним стрункий, поривний, спiвучий. I от вони зараз такi близькi йому i мiж собою, такi простi й спiзнанi, а за мить пiдуть кожне в свiй дiм, у свою любов, у своï думки, в своï нахили, в своï розумностi й дурницi. Там, на окремих дiлянках, обробляють вони ниви свого минущого iснування, вирощують радiснi й розпачливi квiтки свого маленького життя, там кожного чекає те, що не чекає iншого, може, подiбне, але втiлене в iншi почування, зафарблене в iншi вiдтiнки, розлите по склянках iншого скла, вiзерункiв i якостi. Бо для кожного з них свiт починається i гасне, повстає i зникає в маленькому розтинi його повiк. Люди — рiзнi! Божевiльно вiдмiннi попри разючу зовнiшню схожiсть! I вiн бачив ïх, як єдину iстоту, що пошарувалась на рiзноманiтну безлiч, як єдине обличчя, подiлене й змiнене в кривих дзеркалах на тисячi облич, що з них кожне зберегло свою загадку — загадку людини. Юрба збуджувала його, збуджувала не самий зiр та слух, але й нiс його поширювався, щоб нюхати, пучки тремтiли, щоб дiткнутись цiєï рухливоï, гомiнкоï маси. Вiн прагнув вiдчути ïï всiма чуттями, всю i кожного, ввiбрати ïï всiма сполучними каналами в ту могутню майстерню, де враження топляться на огнищi кровi й куються на ковадлах серця. Всi шлюзи його iстоти були пiднесенi, i пiнявi струменi свiту, ллючись у них, десь збiгались у вузьких потоках одним бурхливим потоком, що зрушував уже пiдойми його творчоï машини. I цей перший дрiж застояного механiзму вiн почував, як бiль, як лячне хвилювання, як невимовний захват, що опановував його, поривав його вбiк, виносив геть iз середовища, де виникнув, аж поки, поволi вiдсуваючись, слiпнучи й глухнучи, вiн не лишився сам серед юрби, сам iз своïм вогнем. Тодi рушив додому, несучи цей вогонь обережно i боязко, як вiрнi несуть свiчки у великий четвер. Та Степан, зайшовши у свою кiмнату, темну пiсля вуличного блиску, вогку пiсля морозяноï посухи, тiльки втому вiдчув. Усе спинилось у нiм, i те полум'я, що ось мить ще палило його, раптом погасло тихо й безслiдно. Де воно? Навiщо ж усе це було — захопило й ущухло? Вiн сiв, не роздягаючись, ображений, пригнiчений раптовим занепадом свого пориву, в безмежному жалi за втраченою надiєю писати. Тому кiлька хвилин вiн був певен цього, хоч зовсiм не знав, про що писатиме i як, але почував у собi ту повiнь, те клокотiння чуття, що вирветься, поллється iз тiсного сховища душi. I от воно всохло, як струмiнь на пiску, лопнуло, як кольорова бульбашка. От знову вiн, як i ранiше, яловий, знову в кiмнатi, трунi своïх сподiванок, знову коло столу, де пильнував був ночi i ранки, як проклятий раб своïх шукань. Так буде завжди? Невже навiки засуджений вiн на цю кару, на спокуту за нерозважливу вигадку — слiпу, несподiвану вигадку написати оповiдання? Засуджений на отакi спалахи, що будуть зрушувати й пустошити його душу, завдавати непоборноï нудьги, викликати гнiтючу вiдразу до себе, до життя, до людей! Бо непереможний порив творчостi у людинi, бо, прищепившись, опановує ïï всю, робить додатком до себе, покiрним виконавцем своïх приписiв, руйнує чистоту чуття своïм настирливим покликом, обертає життя в чудернацьку постiйну засiдку, тiшить неймовiрними мрiями, гнобить неймовiрним розпачем, жалить серце, на розум неспокiй нагонить, як наростень у мозкових тканинах, оплiтає людину, мов лiана, i нема могутнiшого за нього пориву, бо всi прагнуть назовнi, тiльки вiн у себе, бо всiх причини минущi, тiльки його джерело невичерпне, цiлим свiтом воно бувши! * * * Тим часом за спиною письменника Стефана Радченка, що нiчого не мiг написати, визрiвали подiï, готуючи йому приємну несподiванку. Справа торкалась лiтературного життя, цього невпинного кишiння, що в умовах iснування ворожих органiзацiй поволi накупчує вибуховий матерiал у щоденних суперечках та сварках i раз-два на рiк доходить до справжнiх лiтературних завiрюх, коли боротьба стає одверта i масова, боротьба за привiлеï, за вплив, за першу чергу до друкарського верстата й контори видавництва. Бо є внутрiшнє лiтературне змагання, творчi перегони, що дають цiнностi письменству, i змагання зовнiшнє, що постачає цiнностi самому письменниковi, а з лiтературою має не бiльше спiльного, як залаштунковi iнтриги з грою актора на сценi. I коли творчiсть сама з себе є рiч беззвучна й посидюща, то боротьба за наслiдки ïï, навпаки, дуже гучна та рухлива i така специфiчна, що витворює цiлий кадр борцiв, якi до письменства причетнi тiльки тим, що в цiй фiзкультурi беруть дiяльну участь. Привiд до сутички був вельми простий — звiльнилась посада секретаря в журналi, i кожна група висунула свого кандидата. I от сталася справжня парламентська криза з перемовинами, зборами й змовами, дзвонили телефони, створювались i розпадались спiльнi фронти, ставлено вимоги, проваджено наступи й облоги за найкращими зразками стратегiï. Так тривало мiсяць, всi були скривавленi, але нiхто не поступався. Тодi як єдину раду в цiй безвиходi висунуто розпачливу пропозицiю всiх тих кандидатiв вiдкинути й покликати якогось варяга, не причетного до цього кровопролиття. I всi якось вiдразу погодились на Степановi Радченковi, бо вже стомились, а з другого боку, новий кандидат не зробив ще нiкому жодного зла й тримався лагiдно, подаючи кожному надiю на себе впливати. Так сiв Степан на стiльця пiд написом: Секретар журналу. Приймає щовiвторка, четверга та суботи вiд 11 до 1 год. вдень. IX Роботи! Роботи! Сила-силенна! За мiсяць лiтературних боïв у редакцiйних справах з'явилась вiдповiдна хаотичнiсть, i хлопець взявся до працi, закасавши рукава, надаючи всiм заходам своïм характеру вдарностi, що вiн засвоïв почасти за вiйськових часiв, а почасти вiн i так його вдачi був властивий. Архiв для рукописiв, наприклад, i зовсiм не був упорядкований. Листування — в безнадiйному станi. В бiблiотецi бракувало каталога й трьох четвертин книжок. А в людини ж тiльки двi руки! Переглядати рукописи, старi й знову присланi, було йому першими днями дiйством, священним, справою виключноï важливостi, бо ж вiн на собi дiзнав, який запал, розпач i надiю вкладала — часто в нерiвнi, часто в малописьменнi рядки, — далека молодь, тягнучись, як i вiн, до лiтературного свiтла, прагнучи виявити с в о ï, тобто найкоштовнiшi для кожного думки й почуття, висловити своє — отже, для кожного найправдивiше! — ставлення до свiту над, перед i пiд собою. Вiн ретельно перечитував рясноту зшиткiв та аркушiв, калiграфiчно писаних, часом прикрашених наïвними вiньєтками, а iнодi i iлюстрацiями для принадностi, та доданi до них листи, що ïх автори обмислювали, може, тижнi, щоб прибрати у ввiчливi, скромнi рядки тi гордощi й радiсть, що в серцi ïхньому буяла. Там, десь далеко, по селах, мiстечках i мiстах чекала ця безлiч авторiв, чекала в погноблених i лицарських позах появи свого твору, вiдповiдi, зауважень, i Степан, те чекання почуваючи, гортав i гортав цiлими вечорами шматки рiзномасного паперу, вiд бiбули до гатункiв найвищоï якостi, писанi рiзним чорнилом i рiзною рукою, невтомно пильнуючи, щоб не загубилось щось цiнне серед навали, переймаючись безмежним спiвчуттям до невдах i для всiх маючи в серцi слово ласки та збадьорення. Але через кiлька день уже зрозумiв, як мало талантiв, яка невдячна робота шукати перлiв у цьому паперовому морi, а через тиждень уже стомився, уже обурювався на смiшнi претензiï нездар писати своï безглуздi оповiдання i ще безглуздiшi вiршi. I, зрештою, став такий, як кожен мусить стати, як тюремник стає серед в'язнiв — тобто глузував iз нiкчемних потуг i розповiдав знайомим як анекдоти тi дурницi, що iншi пишуть. Iнодi й самi автори заходили, розгубленi чи поважнi, заходили з почуття оскарженого перед вироком суду у цей золотодайний край, де слава й шаноба лежать, здається, так мiлко, i вiн вислухував ïх серйозно, вiдповiдав ïм чемно й приємно, але в душi смiявся з них, бо й справдi вони тiльки смiшнi були своєю непевнiстю, побожнiстю та затаєною зневагою. Приходили й невизнанi генiï з гiркими словами про несправедливiсть на устах, приходили шахраï, вдаючи страшенно наïвних, приходив навiть один божевiльний, називаючи себе iм'ям вiдомого письменника, вже померлого давно i доводячи це документально! За тиждень Степан упорядкував архiв i дав лад бiблiотецi, пораючись коло неï з якоюсь чуттєвою втiхою, бо любив цю справу, любив книжки, як може ïх любити той, хто з них почерпнув не тiльки перше знання про свiт, а й захоплення ним — для того книжка лишається вiчним, мiнливим i живим добродiєм. Вiн хотiв не тiльки читати книжку, але й вiдчувати ïï коло себе, тому заздрив на всiх, хто бiблiотеку має, i десь потай надiявся мати колись i свою, велику, пiд стелю, складену з тисяч томiв, що серед них вiн житиме. Взагалi, незважаючи на всi пориви, його нiколи не покидала надiя на якесь тихе, лагiдне життя серед книжок та друзiв, i надiю цю вiн хоронив, як запасну частину на випадок рiзних невдач, як рятiвничий пояс, що на ньому плавати хоч i не дуже зручно, але все-таки краще, нiж тонути. Новий секретар був з усiма незмiнно й спокiйно ввiчливий, хоч серце його шукають, чекають, хочуть iз ним розмовляти i звертаються до нього з проханнями. Вiн був певний у обiцянках, точний у словах, прекрасно розумiв, що кому можна й треба сказати в лiтературнiй, завжди важкiй атмосферi, силкуючись в мiру змоги бути добрим вентилятором. Вiн пробував у сферi найрiзноманiтнiших перехресних впливiв i виробляв пiд дiянням ïх власнi думки й погляди на лiтературу. Навiть не погляди, не викiнчену систему теоретичного порядку, а живе ставлення до письменства, потяг до нього й пошану, вмiння цiкавитись ним i вишукувати в ньому золотi зерна пожитку. Любовнi побачення його вiдбувались без змiн двiчi на тиждень призначеного часу. Але тепер, приходячи до Зоськи, перейнятий лiтературними iнтересами, що прилипають до письменника, як смола, вiн мимоволi пускався розповiдати про своï розмови, про зустрiчi й справи, потребуючи висловити той надмiр вражень, що за кiлька день у ньому збирався. В цих оповiданнях, крiм цiкавостi ïх, була певна доза хвальби, прихована надiя вiдзначити ролю своєï особи й викликати до себе здивування, бо ж не хто iнший як вiн був у них незмiнним дiяльником! Вiн хвалив, мов натякаючи, що може хвалити, гудив, мов пiдкреслюючи, що вмiє цiнувати, мiркував, нiби нагадуючи, що здiбний розумно мислити. Це було безневинне кокетування перед дiвчиною, вияв приємноï потреби потiшити кохану також i душевними своïми якостями, потреби трохи попишатись собою ради неï, щоб собi довести право на ïï увагу, а ïï переконати, що, спинившись на ньому, вона непогано, зрештою, вибрала. I Зоська розумiла це, бо часом, уриваючи його на найцiкавiшому мiсцi, гладила його рукою по головi й, посмiхаючись, казала: — Словом, божественний, ви в захопленнi. Вiн теж смiявся й запевняв, що захоплений тiльки нею. Крiм працi в редакцiï, на ньому лежав ще обов'язок доглядати журнала в друкарнi. Зовсiм нових, але знайомих почуттiв навiяло йому це величезне пiдприємство, що викидало на добу сотнi тисяч вiдбиткiв. Вiн увiйшов у нього й вiдразу полюбив його гостре повiтря фарби й олив'яного пилу; чекаючи коректи, захоплено споглядав на грубi шереги кас, де робiтники в синiх полотняних халатах, хто розмовляючи i смiючись, хто мовчки й зосереджено, брали вправними пальцями довгастi лiтери, брали швидко й нiби неуважно, складаючи рядки, а з них шпальти, що будуть подiленi на рiвнi прямокутники сторiнок. Тут, перед очима, вiдбувався надзвичайно дивний i простий процес матерiалiзацiï людськоï думки — десь спалахнувши, вона осiдала в цiй розлогiй свiтлiй залi пiд невгавуче дзижчання вентиляторiв безлiччю немудрих знакiв, зберiгаючи своє натхнення й яснiсть. Вiн почував, як снувалась вона в руках складачiв, як лилась пiд клавiшами лiнотипiв, дедалi мiцнiшаючи, готуючись вiдбитися тисячу й тисячу разiв на паперi пiд тиском верстата. Тут думка здiйснювала своє питоме прагнення — ширитись безмежно, як шириться газ, але не рiдшаючи, в первiснiй яскравостi й гущинi. I входила сюди малим рукописом, щоб вийти пакунками, пiдводами, вагонами книжок, подiлившись, як жива клiтина, на безлiч своïх подоб. Але найбiльше любив вiн машиновий вiддiл — широкий, кругойдучий коридор, де низкою стояли присадкуватi верстати, висуваючи важкого щелепа за кожного оберту маховика. Тут мiцнiше тхнуло випарами фарби з накотних валiв, чути було глухий шелест стиснутого мiж металом паперу, рiвне зiтхання колiс i свист моторiв у дерев'яних футлярах. В цьому безконечному строкатому шумi, що глушив людську мову й ходу, билось могутнє серце мiста. Тут вiн у його грудях бачив залiзну систему його тканин, чув голос його, пiзнавав його потайну iстоту. Зачарування, мрiйнiсть охоплювала його, i, прислухаючись до розбiжного стукоту, обiймаючи разом його складовi частини, вiн поволi вбирав у себе цей блискучий рух, зливався з ним, поринав у нього, переймаючи його легкiстю й поривом. В ту мить йому воскресало давнє почуття незмiрностi вночiшнього степу, завмерлого спокою рiвнин пiд неозорим мiнливим небом, що вiн споглядав самотньою дитиною з захватом i тремтiнням. I, як тодi, невиразнi бажання колихалися у нiм, мов хлюпiт легкоï хвилi по шелесткому пiску. Пивницю вiн одвiдував так само часто. Одного вечора поет Вигорський кинув йому на стiл нову збiрку своïх поезiй Мiсто i мiсяць. Це була книжка про мiсто, що засинає, про мiсто, що спить, про мiсто, що живе вночi чудернацьким, темним життям. На сторiнках ïï майже без рими, але гострими, пружинистими рядками проходили пiзнi засiдання уряду, палкi мрiï закоханого, примарнi постатi злодiïв, спокiй ученого кабiнету, освiтленi ганки театрiв, вулична любов, казино, невпиннi заводи, вокзал, телеграф, лiхтарi й мiлiцiонер на розi. — Я вже читав ïï... в друкарнi, — сказав Степан. — Чудова рiч! — Що з того? — пробурчав поет. — Я вже так не думаю. Потiм додав: — У нiй забагато спiвчуття. Цей вечiр загрожував бути мовчазним, бо поет був похмурий. Але раптом сказав Степановi: — Друже, ви починаєте дратувати мене своïми поглядами на ту жiнку в синьому капелюшковi. — Але вона тут майже щовечора буває... — нiяково вiдповiв Степан. — А де ж ïй бути? I вашi погляди промовляють ïй бiльше, нiж ви думаєте. — Ну, це вже ви вигадуєте, — сказав хлопець. — Це повiя, — сказав поет, — так звана ресторанна — вiдмiнно вiд вуличних, що полюють на чистому повiтрi. Дуже сумно, що ви не вмiєте вiдрiзняти ïх вiд порядних жiнок. Я кажу, звичайно, про практичне вiдрiзнення, бо теоретичну рiзницю мiж ними навряд чи можна обгрунтувати об'єктивно, без таких хистких i вiдносних розумiнь, як пристойнiсть та честь. У всякому разi, в кожнiй пристойнiй пивницi, як i наша, є три-чотири дами, що спiлкують з хазяïном, а той усуває, часом дуже примусово, всiх ïхнiх конкуренток iз своєï зали. В глибi помешкання є кiлька комiрок, де вони вправляються на своєму, мовляв, за Гейне69, поземому ремеслi. Платня вiдрядна — вiд З до 5 карбованцiв за одну насолоду, крiм оплати вечерi, де заробляє вже хазяïн. Тепер ви розумiєте суть цього симбiозу? Але в свiтi нема нiчого свiтлого без тiнi, в даному разi — без мiлiцiï. Хазяïн ризикує штрафом 500 карбованцiв i закриттям закладу. Але є вже вироблена сигнальна система, i феï зникають чорним ходом iз своïх притулкiв надзвичайно казково. От, прошу — ваша приятелька вже пiшла за портьєру. — Правда, — сказав Степан, — пiшла. Вiн випив пива й закурив. — Все-таки вона гарненька, — додав вiн. — Шкода ïï. — Менi теж шкода ïх, — вiдповiв поет, — але тiльки тому, що вони рано виходять у тираж. Навiть спiваки щасливiшi вiд них з цього погляду. Крiм того, спiвати ще й почесно. Вуличнi повiï не такi вишуканi, зате дешевшi й масовiшi. Вони невимогливi, тож i до них великих вимог ставити не можна. Але всi вони незмiнно називають себе просто жiнками, дуже влучно пiдкреслюючи суть своєï професiï. — Та звiдки ви знаєте? — спитав Степан. — Це я мушу дивуватись, чому ви не знаєте, — вiдповiв поет. — Лишiть уже поетам вправлятись на загальних думках та лiрицi. Шаг цiна тому прозаïковi, що не знає людей. — Людей знати не можна, — сказав Степан. — Так тiльки здається! Життя таке просте, що починає кiнець кiнцем здаватись таємничим. Заспокойтесь. Люди, як i числа, складаються з небагатьох основних цифр, у рiзних варiацiях, звичайно. Людина навiть не ребус, а задача, що вирiшується чотирма арифметичними правилами. В чому суть пивницi? Сюди йдуть спочити вiд справ, вiд полiтики, вiд родини й клопоту, щоб пожити хоч пiвгодини безтурботно й трохи помрiяти. Он проти нас сидить службовець по Х розряду. Вiн може дозволити собi тiльки раз на пiвмiсяця прийти сюди, випити пляшку пива й з'ïсти пару солоних бубличкiв. Цiлих пiвмiсяця думає про це, а зараз розтягує втiху на двi години, мрiє про героïчнi пригоди, любов, славу — й йому гарно. А праворуч компанiя непманiв гуляє пiсля доброï угоди з держорганом. Звiдси вони пiдуть до Максима, що працює до третьоï ночi. Ось пара молодят шепочеться про те, що життя ïхнє не буде подiбне на життя ïхнiх сусiдiв — лiтнього подружжя, що теж вирiшило погуляти й почуває себе досить нiяково... — А то хто? — спитав Степан, показавши поглядом на постать, що сидiла поруч них, скорботно схиливши голову й утупивши погляд у порожню склянку. Поет пильно придивився. — Це, — сказав вiн, — iнтелiгент, скорочений для режиму ощадностi. — Нi, — сказав Степан, — це, певно, молодий письменник, якому нiчого не пишеться. — Перевiримо, — сухо вiдповiв поет. I вони пересiли до сусiднього столика. — Не журiться, товаришу, — мовив поет, коли незнайомий здивовано на них глянув. — Це кожному може трапитись. — Правда, що кожному, — вiдповiв той, скривившись. — Ще напишете щось... — сказав Степан. — Посаду собi ще знайдете... — сказав поет. — Та в мене... своє дiло... — через силу вимовив той. — На Василькiвськiй.... ох! I знову понуро схилив голову на руки. — Так чого ж ви сумуєте?! — скрикнув Степан. — Будеш сумувати, коли так за живiт узяло! Проклятий паштет... Свiжий називається! На вулицi поет сказав Степановi: — Помилка завжди можлива, i дивно тiльки те, що шлунковий бiль так нагадує душевний. Постiйна платня на посадi дала змогу хлопцевi покинути лекцiï украïнськоï мови по установах, хоч на них i пiдвищено ставку. Правду сказати, вони вже давно надокучили йому, обернулись у голий заробiток без будь-якого помiтного задоволення. Вони цiкавили його тiльки доти, поки вiн сам на них чогось учився, i зробились нестерпучi, коли стали одноманiтним повторенням обридлих фактiв. Длубати без кiнця йотованi й шиплячi звуки, смоктати речiвники, порпатись у дiєсловах та безособових зворотах — ах, яка це безмежна нудьга! I вiн покинув цю мовну комору так само радiсно, як колись до неï був брався. Побут його усталився, час заповнився без тих прикрих перерв, що примушують людину надто замислюватись над собою й приходити до сумних висновкiв. Вдень — посада й любов, ввечерi — пивниця, театр, кiно й книжки, читанi вже тепер не з юнацьким запалом, а з мудрою поважнiстю. Той перiод, коли книжка здається вищою вiд читальника, для нього вже минув, i сторiнки вiн гортав тепер iз спокiйним почуттям рiвностi. Вони могли його здивувати, вразити, навчати, але не принизити. В життя його знову зайшла розмiренiсть, несвiдоме задоволення з себе завдяки постiйнiй заклопотаностi, i вiд почуття рiвноваги в собi втрачали яскравiсть його болi за творчiстю. Вiн якось забував про неï, весь час щось iнше роблячи й обмiрковуючи, iнодi згадував, але блiдо, мов про далеке минуле чи майбутнє, хоч раз у раз почував у собi невиразну присутнiсть чогось стороннього, прихованого, як нечутний дзюркiт струмка в тишi ясного лiсу. Але часом, зовсiм несподiвано, в головi йому раптом зринав якийсь образ, уривок фрази, фрагмент опису, що одну хвилину стояв йому в думцi без початку й кiнця, сповнюючи його великою, нез'ясовною радiстю. Це були коротенькi, майже беззмiстовнi листи з невiдомого, незрозумiлi, але до краю втiшнi звiстки з далекого сонячного краю, де вiн навiки лишив частину себе, щоб прагнути з нею з'єднатися. I вiн ретельно збирав цi коштовнi крихти затямлював, часом навiть записував на клаптиках паперу i здавав у пам'ять, у запас без жодних резолюцiй. Годi, годi хлоп'ячих запобiгань та розпуки! Зрештою вiн усе зробив, щоб привабити творчiсть, — хай же тепер вона упадає за ним, хай полицяється до нього добре, щоб вiн зволив звернути на неï своï очi! В такому настроï спокою та душевного добробуту вiн нарештi одержав повiдомлення про свiй сценарiй. Тисяча п'ятсот карбованцiв гонорару! Сто п'ятдесят бiленьких червiнцiв, що мають чарiвну силу обмiнюватись на бажанi речi! Вiн став таким багатим, як нiколи не був Крез70 та Рокфеллер71, бо вiдчував, що вiднинi матерiальна проблема для нього вже розв'язана, що вiн зумiв пiдвести пiд своє життя стiйку економiчну базу. Справа йшла тiльки про надбудови. Того ж вечора вiн похвалився Вигорському щасливим i вигiдним початком своєï кiнокар'єри. Поет скривився. — Не плутайте тiльки кiно з мистецтвом, — сказав вiн. — Навпаки, тiльки два мистецтва створили для себе промисловiсть — кiно й письменство. — Мистецтво треба цiнувати не за промисловiстю, потрiбною для ïхнього розвою, а за ступенем абстрактностi того матерiалу, яким вони орудують. Тiльки з цього погляду можна установити об'єктивний ряд ïхньоï вартостi. Безперечно, перше мiсце в ньому належить мистецтву, що не iснує, хоч i були деякi спроби його створити — мистецтву запахiв. Матерiал його такий тонкий i високий, що орган сприйняття його в людини не спроможен вiдрiзняти його у вiдтiнках. Тому й мова наша не має самостiйноï номенклатури для основних тонiв запаху, як є це, наприклад, для кольорiв. Це — ультрафiолетова смуга мистецтва шумiв, музика, найвище з мистецтв, що реально iснують. Третє мiсце посiдає мистецтво слова, бо матерiал його багато означенiший проти шуму й потребує для художнього сприйняття тiльки пересiчноï чутливостi, але все-таки це досить тонкий i придатний до глибокоï обробка. Грубi мистецтва починаються з малярства, замкненого в однiй площинi й не здатного так поширюватись для сприймання, як два попереднi. Матерiал його, фарба, дуже конкретний та обмежений, бо передумовою своєю має свiтло. Темрява для нього неприступна, так само неприступний i розвiй. Ви розумiєте, як, дедалi конкретизуючись, матерiал починає обмежувати мистецтво? Ще бiльше позначається це на скульптурi, що може вiдтворити щось тiльки в трьох вимiрах. Але найгрубiше з вiдомих нам мистецтв є мистецтво дiï, театр, що поєднує в собi конкретнiсть усiх попереднiх. — Це й добре, — сказав Степан. — Нарештi, — вiв далi поет, не вважаючи за потрiбне йому вiдповiдати, — iнфрачервона смуга — мистецтво життя, мистецтво виключно конкретне, але так само неунормоване, як i мистецтво запаху. Щоб обiйняти його, треба тiльки вмiти ïсти. От я накреслив вам логiчний ряд мистецтв за певним принципом. Для кiно в ньому немає мiсця. Це фокус, а не мистецтво, чарiвний лiхтар плюс акторська гра, а не навпаки. Це розвага, тому всi фiльми кiнчаються щасливо. Та коли ви на ньому заробили, то частуєте мене сьогоднi вечерею. — Залюбки, — сказав Степан. I вони влаштували в пивницi маленький банкет з пляшкою бiлого вина. — Але я заздрю вам, — сказав поет. — Рiзниця мiж людиною та рослиною полягає, кажуть, у тiм, що людинi вiльно пересуватись. Але чи вiльно людинi користуватись цiєю властивiстю? Хiба не прикутi ми до мiст, сiл, посад? Задовольнятись мрiями? Не можу. Життя терпиме тiльки тодi, коли можеш змiняти мiсце його. Якщо ти завтра не можеш кудись поïхати — ти раб. Для цього потрiбнi грошi. Ви ïх маєте. — А ïхати нiкуди не хочеться. — Тим-то я й заздрю на вашi грошi, — вiдповiв поет. — Але не бiйтесь, я не до позики. На весну я теж зберу п'ятсот карбованцiв. I пiду. Це лiто мандруватиму пiшки по Украïнi, як вiдомий украïнофiл Сковорода72. Весною я ненавиджу мiсто. Чому? Бо не все ще покiнчено з природою. Прокидаючись, вона кличе, як забута мати. Жити коло неï благословенно, та вже надто далека вона, щоб з нею надовго злитися. Природа для нас — спогад i спочинок. — Це лiси й поля? — задумано спитав Степан. — Лiси й поля. Мусимо згадувати про них хоч раз на рiк. Життя нужденне, ми справедливо на нього скаржимось, але вибирати мiж життям та смертю — це не вибiр. П'ю за бабусю-природу, що зробила нам хоч i миршавий подарунок, але єдиний у ïï гаманi! Х Першим заходом Степана Радченка, коли вiн став тяжко багатим, було перемiнити кiмнату. Вiн тiльки й чекав, щоб здати в архiв своє обдерте мешкання, почуваючи до нього глуху ворожiсть за все, що в ньому пережив, бо кiмната людини знає найiнтимнiшi ïï пориви, пiдглядає ïï вагання, вбирає ïï думки i раз у раз виступає лукавим i гидким свiдком минулого, завжди трохи паралiзуючи волю й пiдтинаючи прагнення своïм вiчним, настирливим: Я тебе знаю! Отже, вiн пiдрядив комiсiонера й виклав йому своï бажання: простора, свiтла й окрема кiмната у великому будинковi десь у центральному районi. Конче парове опалення, без меблiв, згоден на вiдчiпне. Пожилець буде тихий, самiтний i акуратний. Комiсiонер вислухав його i сказав: — Словом, вам треба справжня кiмната. Поволi вiн набував знайомства. Вiд товаришiв у працi його ручкання непомiтно поширювалось на ïхнiх родичiв та друзiв i далi, в глиб мiста, до найрiзноманiтнiших представникiв людського роду, професiй та думок, його капелюх щораз частiше здiймався на вулицi, вiдповiдаючи на привiтання молодих учених, партiйцiв, профспiлчанських дiячiв i просто осiб обох статей, непомiтних спiвробiтникiв установ, де ïм платили грошi. В театрах, у курильнiй залi мiг уже вiльно пристати до гурту, де обговорено виставу, виконавцiв та враження, мiг зайти десь на склянку чаю, мiг на вулицi з кимсь пiвгодини погуляти, розмовляючи про важливе й про дрiб'язок, бував на вечiрках, де читано й критиковано новi твори за чаркою вина, на вечiрках, де просто пустували й розповiдали любовних пригод — отже, потiшитись мiг безневинними розривками, що до них iнстинктивно прагне стомлена вiд обов'язкiв душа. В товариствi почував себе добре, незмушено, радiючи тими тоненькими ниточками, що плiв мiж людьми, як старанний павук. До всього почував невситиму цiкавiсть, невтишну жадобу знати й розумiти i кожного нового, з ким бачився, силкувався уявити цiлком, розпитуючи непомiтно його i про нього — цiкавився його побутом, поглядами, роботою, постерiгав його мрiï й захоплення, жадав прийти в той таємничий музей, що людина з себе являє, музей зужитих думок i похованих чуттiв, музей спогадiв, пережитих тривог i збляклих надiй, в той архiв людини, де в безлiчi шухляд схованi ïï оперативнi плани й дiловодство минулих днiв. Цiкавився тими дрiбничками, що в них людина яскравiше виступає, нiж коли промовляє з кафедри — навiть плiтками й поговорами, i так цiкавився, що мiг, не заставши вдома когось i попросившись записку написати, ритись у його столi, в нотатках, у листах, охоплений непереможною пронизливiстю, якоюсь клептоманiєю на свiдоцтва чужого iснування. I, як справжнiй манiяк, умiв ховати свою спрагу пiд незмiнним спокоєм та зичливiстю, як хитрий злодiй, носив скрiзь з собою асортимент досконалих вiдмикачок, непомiтно пророблюючи ним над ближнiми найскладнiшi операцiï. Мав десятки знайомих i жодного друга, ходив поруч, а почував вiд усiх незмiрну вiддаль, бо завжди мiж ним i будь-ким було скло, збiльшувальне скло дослiдника. I часто, вертаючись iз людних зборiв, почував гнiтющу самотнiсть, пустку в думках i стому. До урядовоï працi його додалась ще й робота по культкомiсiï мiсцевкому, де його обрано. Своïм звичаєм вiн перейняв працю на своï плечi, надав ïй темпу та стрункостi, задовольняючи свiй громадський апетит, потребу дiяти для людей i ворушити ïх, бо те, iнше, лукаве ставлення до них не могло ввiбрати всiєï його енергiï та вичерпати розгiн його iнтересiв. З нього був свiдомий громадянин, такий рiшучий у спiльних справах, як непевний у власних, такий вiдданий тут, як себелюбний там, бо це рiзнi речi були, що вiн рiзними руками робив, хоч i з однаковим запалом. Повстанство, сiльбуд, Кубуч, мiсцевком — вiн скрiзь знаходив кiнець кiнцем, бо мусив знайти дiлянку, де б розгорнути питомий нахил до громадськоï дiï. Засiдання комiсiï, засiдання мiсцевкому, секцiï, конференцiï, органiзацiя виступiв, вечiрок на поповнення коштiв, справоздання, розробка планiв та кошторисiв — все це замиготiло в його руках блискучими кульками жонглера. На нього можна було покладатись i накладати, стовiдсоткове навантаження вiн тяг, як баский рисак, i що бiльший тиск на себе почував, то вправнiше розподiляв свiй час. Найтяжчим було йому в цiй атмосферi абсолютноï заклопотаностi викраювати кiлька годин тижнево на побачення з Зоською. Вони дедалi менше вкладалися в його розпис, бо час перед обiдом був йому найобтяженiший. Напередоднi вiн iз смутком, майже невдоволено гадав про те, що завтра доведеться покидати справи, вiдмовляючись рiзними нiсенiтницями, бiгти в iнший кiнець мiста, знову вертатись, знову пiдхоплювати працю, як-не-як трохи стомленому, пiзнiш обiдати, порушуючи аж до ночi свiй властивий розпорядок. Але й увечерi мало мiг давати дiвчинi уваги, нiколи не мiг певно сказати, чи буде завтра вiльний, i до театру здебiльшого ходив з товариством, рiдко коли маючи змогу попередити кохану. Кiмната, де вони здибались, стала для нього маленькою станцiєю, де вiн сходив з експреса, в руках валiзка й годинник, прислухаючись до другого дзвiнка дальшого потягу. Цiлував ïï хапливо, взагалi все хапливо робив, додаючи якоïсь нервовостi в ïхнi зустрiчi, що нищила колишнiй спокiй любовноï мрiï. Вiдбулись хвилини тихого зачудування, коли сидiли вони близько, щасливо схилившись одне до одного, зблякли жагучi пестощi рук, що шукають i знаходять нове, розтанули закоханi шепоти про любов, i слова вже не єднались у збуднi сполучення, обертаючись у великий шаблон. Напередоднi весни на деревi спiзнання в ïхньому Едемi жовкнув лист, облiтав непомiтно день у день, полишаючи голi, понурi вiти. Дiвчина почувала це болiсно й полохливо. Вiн зовсiм занехаяв ïï! Що ж поробиш, справи! Та невже вона найменша iз справ? Тодi хлопець говорив про примат громадського над особистим, переконано викладав ïй нудну мораль, що в неï сам мало вiрив. Проте заспокоював ïï — весною справ зразу поменшає, вiн буде вiльнiший, потiм i кiмнату цю вони зможуть покинути, перебравшись у природу, де ïх не зв'язуватимуть години. Побачення перенесуть на вечiр, бо вдень вони завжди здавались йому ненормальними з причин зрозумiлих, якi чоловiк, на жаль, почуває далеко глибше за жiнку. До речi, вiн матиме влiтку вiдпустку, i якщо ïï воля, поïдуть кудись, конче поïдуть. Вiн говорив так переконано, голос його так колисав ïï, що вона мимоволi йшла за ним у цю гадану мандрiвку, де будуть знову тiльки вiн та вона, не залежнi вiд жодного клопоту, зачарованi й радiснi. Куди поïдуть? Вiн рiшуче був за воду. Або Днiпро через пороги, або морем вiд Одеси до Батумi. Можна буде й по горах трохи подряпатись. Вiн припасе навiть фотографiчний апарат. Але зараз йому треба йти. — Побудь ще. П'ять хвилин, — казала вона. Вiн бурчав, але лишався. Вона сидiла в своєму крiслi, пiдiбгавши ноги, замислена, мовчазна, почуваючи нудьгу, що вiдбирала ïй смiх, жарти й капризи. А через хвилину похмуро шепотiла: — Iди вже. I нiяково розлучались. Якось Зоська сказала йому, що з нагоди наближення весни в однiєï з подруг ïï проектується вечiрка в складок. Але справа в тому, що там конче треба танцювати, досить i самий фокстрот, але вона не певна, чи здолає божественний засвоïти його за такий короткий час. Вiн, певно, вiдмовився б вiд вечiрки, але, що справа тут його здiбностей торкалась, то сказав: — Дурницi. Показуй. Найперше вiн мусив опанувати вальс, основу всiх танцiв. Пiдiбравши спiдничку, Зоська поволi й виразно показала йому потрiбнi па: — Раз-два-три! Раз-два-три! Вiн стояв, заклавши в кишенi руки, i зосереджено пильнував ïï рухiв. — Ще раз, — сказав. Тепер вiн спробував сам. Скинувши пiджака, силомiць ворушив неслухняними ногами, розставивши руки. Зоська стояла поруч, тихо плескаючи в долонi, щоб не збудити увагу в помешканнi. — Так, так, — примовляла вона. — Чудово. Трохи призвичаïвшись, вiн зажадав управлятися вже вдвох. — Даму треба обняти, — сказала Зоська. — Це я вмiю, — вiдповiв вiн. Час минув зовсiм непомiтно. Зоська вiщувала йому велике майбутнє в танцях. — Ти надзвичайно легко танцюєш, — сказала вона. — Я все роблю надзвичайно легко. — Так лекцiï нашi продовжуються? — Тiльки ми помiнялися ролями. Другого разу вони знову танцювали вальса, тихо наспiвуючи мотиви. Вiн був уже певнiший у рухах i чутнiший до тактiв. — Я вже стомилась, — сказала Зоська. — Ще, ще, — сказав вiн. — Треба працювати. Часу мало. Наприкiнцi признався ïй, що вправлявся й дома iз стiльцем. Пiсля вальсу фокстрот видався йому зовсiм легким, навiть розчарував його трохи своєю простотою. — Отак ходити? — спитав вiн. Зоська пояснила, що фiгур є безлiч, що тут можна застосувати акробатику й власнi винаходи. Проте даму тут обiймають далеко серйознiше, нiж у вальсi, й це його потiшило. Вiн вмить уявив, що зможе притискувати так багацько жiнок, високих i повних, ступаючи ногою мiж ïхнi ноги й крiзь убрання почувати в них груди й пружний живiт. I збiльшив свою пильнiсть до науки. Справа з помешканням посувалась вельми кепсько й вiдбирала в нього силу часу. Пристойноï кiмнати не мiг знайти. Хлопець з'являвся до свого комiсiонера обурений, лаявся, знову викладав своï вимоги, раз у раз чуючи ту саму запобiжливу вiдповiдь: — Словом, вам треба справжня кiмната! Степан одержував десяток нових адрес, але та сама справа повторювалась без жодних варiацiй: частина кiмнат була вже найнята, часом ще пiвроку тому, частина мала звiльнитись невiдомо коли, частина зовсiм не звiльнялась, а одна-двi, що таки наймались, були справжнiми нетрями, обдертими притулками блощиць, i вiн з огидою дивився на бруд, що лишає по собi, вибравшись, людина, купи смiття та маснi шпалери, що покидала позад себе, як гнiй, з огидою почував у застояному повiтрi порожнечi пiт та сморiд ïï життя i виходив з невеселою думкою про ницiсть, твариннiсть людей, що з них найкращi чистi тiльки тому, що вмиваються й мiняють бiлизну. Кiнець кiнцем заявив комiсiонеровi, що лазити по хатах по-дурному не має жодного намiру, i той погодився прийти' до хлопця особисто, коли трапиться вiдповiдна кiмната. Взяв за це три карбованцi. Але з своєю кiмнатою Степан давно вже попрощався й заходив до неï ввечерi, як до готелю. На всякi сумнiви щодо творчостi засвоïв собi тепер одноманiтну вiдповiдь — от знайде кiмнату, тодi можна буде й писати. Взагалi взяв за звичку покладати на неï всiлякi сподiванки. Тим-то житлова криза хоч i турбувала його, але душевного спокою не порушувала. А втiм, бiда на нього вже клалася з iншого боку. На молодому весняному небi, що поглибшало й посинiшало пiд збадьорiлим промiнням, збирались на його обрiï темнi хмарки, що ледве помiтнi, ще прозорi, але сумнi, як першi сльози бурульок вздовж високих дахiв. Весна, власне, ще тiльки накреслювалась, але стояла вже на порядковi дня. Снiг ще не танув, але посiрiв, збувся блиску, став щуплий у купах, вздовж вулиць викладених, а на бруковi злiгся вiд невпинноï ïзди в темну, руду масу, осiв, випнувся й позападав поправними вибоïнами пiд ритмiчними вдарами копит. На пiшоходах вiн обертався ясними днями в рiденький холодець, застигаючи прикрими грудками в холоднi ночi. Скрiзь по дахах його скидали вниз величезними кулями, що глухо падали долi, як бездушне тiло. На рогах дiвчата в кожушанках продавали першi пiдснiжники з навколишнiх горбiв, де вже оголилась земля. П'ять копiйок пучок, п'ять копiйок! Траплялись сонячнi ранки, ранки теплих вiтрiв, що несли з далеких полiв дух вогкого грунту й торiшнього зiлля, млосну запашнiсть житньоï проростi й набряклого яблуневого цвiту. Траплялись тихi, замрiянi днi, коли в кровi, вiдгукуючись на шумування природи, прокидається проста потужна радiсть життя, коли душу опановує той безтямний порив, що вiв предкiв до вiвтарiв весняного бога. Такими днями Степан любив гуляти й дивитись. Взявши пiд пахви важкий портфель, блукав перед обiдом по вулицях без видимоï мети, уникаючи привiтань, потребуючи побути самому серед чужих пiсля одноманiтних зустрiчей на посадi та громадськiй роботi. Якийсь час вiн сам гаразд не розумiв цього раптового потягу на вулицю й того чуття вигоди, задоволення, що обнiмало його серед гомону й смiху весняноï юрби. Думав, що гуляє як гуляють усi сонячного дня, для спочинку й провiтрення. Але якось, вернувшись пiзно додому, схвильований i збуджений, мусив собi признатись, що ходить дивитись на жiнок. Вiн розумiв тепер, що тiльки на них спинялись його очi, на смiючих обличчях ïхнiх, на звабливих ногах i теплих убраннях, що ховали тiло, яке до болю вiдчував; що тiльки на них дивився вiн з жагучим захватом, немов кожна мала окрему, тiльки ïй властиву таємницю, окремий, для нього нiби виплеканий сад кохання та пристрастi, i з кожноï вiяло на нього сласним випаром ïï жiночого єства, що п'янив його i пiдносив. Душа його завмирала в гарячiм туманi, коли бачив жiнку вродливу, струнку, здiбну любити й варту любовi, i сам любив ïï одну мить, проймаючись невимовною подякою, що вона є, що бачить ïï i пестить поривним поглядом. Декотрi озирались, посмiхаючись йому непомiтною, кличною усмiшкою, i серце його тодi пiнилось та спiвало. I тепер, зрозумiвши це, вiдчув не сором, а тривогу, радiсть вiд свiдомостi буйноï сили, що палає в нiм, як часточка тiєï могутньоï спраги, що рухає свiтом. Якесь нове, ясне чуття прокинулось у нiм — не хiть, не бажання, а луна ïх, певнiсть, що здiбний бажати й бажатиме. Вiн пiдiйшов до вiкна й розчинив його, нагло рвучи налiплений папiр. Разом з холодним струменем повiтря в кiмнату долинув гомiн безмежноï вулицi, де вiн почув дзвiн ïхнiх голосiв, шелест ïхнiх крокiв та суконь, рухи ïхнього тiла та уст. Хлопець витягнув руки. Що це йому? Весна? Звiдки це п'янюче передчуття близького, несподiваного побачення? Вiн упав на лiжко i, щулячись вiд холоду, що невпинно допливав у кiмнату, вiддався тiй пристраснiй мрiï, що коливалась перед розплющеними очима безлiччю привидiв. Марева сповняли його кiмнату, зникаючи й народжуючись вiд свавiльного лету його думок. Вiн мандрував десь у гарячих чужих краях, блукав пахучими степами й зарослями листатих дерев, сходив на гору, звiдки видно безмежний обрiй землi, i скрiзь iз похоронкiв простягались до нього тонкi руки, схилялись чарiвнi обличчя, яких дотики вiн почував, як дiйснi поцiлунки. Вiн снив. I раптом у цiй примарнiй мандрiвцi по яснiй краïнi кохання йому назустрiч вийшла маленька блiда постать, похила й скорботна, як придорожня жебрачка. Зоська. Вiн спинився з несподiванки, i яскраве видиво його блякло в мiру та постать виразнiшала, аж поки не лишився вiн з нею вiч-на-вiч у порожнiй кiмнатi, пригнiчений вiд раптовоï перешкоди. Зоська! Страшний жаль згнiтив його на спогад про дiвчину, що була вже вичерпана його чуттям, яку вже покинула його душа в своєму простуваннi. Образ ïï викликав тугу, а не порив, бiль за безглуздий лад життя, де треба спокутувати минулi радощi, протест проти липучостi чуттiв i людей, що ïх треба вiддирати вiд себе, як пластир. Хлопець схопився й зачинив вiкно. Була ще тiльки дев'ята, i вiн застане Вигорського в пивницi. Там, як завжди, було збiговисько, що завжди заспокоювало його. Вiн, посмiхаючись, пiдiйшов до столика, де сидiв поет. — Шкода, що ви трохи спiзнились, — сказав той. — Допiру був маленький цiкавий скандал. Виводили п'яного, та вiн якось вирвався i встиг розбити коло шинкваса два здоровеннi тарелi з рибою. Видовисько було чудове. На жаль, йому не дали продовжувати. — Будемо вечеряти? — спитав Степан. — Якщо ви частуєте, — сказав поет. Вони замовили пожарськi котлети, i поет налив склянки. — Ви знаєте, який зв'язок iснує мiж алкоголем та астральним свiтом? — сказав вiн. — Обернений зв'язок. Теософи вчать, що людськiсть iз теперiшнього iнтелектуального стану перейде в духовний стан. Нервова система утоншиться до справжнього психiозму, а для цього не можна вживати м'яса та алкоголю. Бо центр найвищоï духовноï дiяльностi пробуває в мокротнiй залозi мозку, яка не терпить алкоголю. В цiй мокротнiй залозi й полягає суть теософiï. Вiн помацав свою стрижену голову. — А астральний свiт? — Вiн буде приступний расi, що розвине ту залозу. Тiльки я думаю, що ми мало втрачаємо з астральним свiтом, п'ючи пиво, бо людина скрiзь мала неприємностi, де вона не з'являлась. — Я не вiрю у вигадки старих панiй, — сказав Степан. — Але менi тоскно сьогоднi. Весна? — Всяка весна кiнчається морозами, не забувайте, — вiдповiв Вигорський. — Краще не веснiти, щоб не опадати. — Ну, вибачте, — сказав Степан. — Краще померти, щоб так не мiркувати. — Не маю жодного бажання вмирати, — вiдповiв поет. — Бажати те, що мусить бути, — це вже безглуздя. Вiн раптом прояснiв. — Друже, я не казав вам ще своєï останньоï радiсноï новини? Щастя на землi можливе! — Невже? — Так. Я думав про щастя двадцять вiсiм рокiв i прийшов до висновку, що воно не iснує. А на двадцять дев'ятому змiнив свою думку. До речi, ви не помiтили, як менi стало двадцять вiсiм рокiв? Це було позавчора. Шахрай з цього часу — чисто працює! — Але вiн принiс вам щастя, — сказав Степан. — Краще був би не приносив, — зiтхнув поет. — Я не боюсь нi старостi, нi смертi, але все неминуче мене обурює. Вiн уперся долонями в пiдборiддя й хвилинку дивився мовчки перед себе на повну залу, що тремтiла вiд рухiв та голосiв. Його худе, давно не голене обличчя поросло куцим чорним волоссям i здавалось без мiри стомленим. Потiм заворушив пальцями, гладячи шорстку щоку. — Щастя? — сказав вiн зразу; — Навiть щастя мене не задовольняє. Рiч у тому, що я був щасливий i не помiчав цього. Вiн налив склянки властивим гострим рухом. — Вся справа в тому, що щастя нiчого спiльного з задоволенням не має. Коли б iнакше було, ми не могли б зрозумiти людей. Чуттєвi й розумовi перемоги надто минущi, щоб зародити щастя — постiйний настрiй радостi вищого порядку, тобто абстрактноï. Щастя — це високий тонус духовного життя, як здоров'я — фiзичного. Щастя — це духовне здоров'я. Окремi болi та виразки не можуть його схитнути. Що таке щастя? Це естетичне почуття вiд самого себе, вiд свого я. Естетичне почуття виникає вiд споглядання або гармонiï, або величi. Гармонiйнiсть я, тобто певна рiвновага в серединi людини, є нерухомiсть, загальмування на певному духовному станi. I естетика гармонiï в нашому разi є щастя непрагнення, щастя погодження з життям, пiдлягання йому, тобто щастя раба. Воно єсть, воно щастя, але нiкчемний ступiнь його. Розумiєте? — Розумiю, але не так швидко, будь ласка. Ви вигадували це двадцять вiсiм рокiв, а я мушу сприйняти за десять хвилин, не забувайте. Поет посмiхнувся. — Ви не були такий дотепний, коли ми вперше здибались. Я продовжую. Естетика величi є пiднесенiсть якогось душевного елемента над рештою, запанування його над рештою, активна боротьба з нею, отже, рух, прагнення. Щастя величi — дiяльне, а гармонiï — приємний сон кiнець кiнцем. Тепер найголовнiше. Щастя величi може виникнути вiд пiднесеностi або чуття, або рузуму. Перше ви зрозумiєте на прикладi першоï-лiпшоï релiгiï. А останнє, щастя вiд свiдомостi, що душа впорядкована принципом розуму й пiдпорядкована йому, i є найвище щастя — тим часом, а може, й назавжди, якщо не здiйсняться пророкування теософiв. Я теж не йму ïм вiри, але ми так мало знаємо, що в майбутньому може здiйснитись всяка дурниця. Я не певен навiть, що не буду в раю... — Не згадуючи вже про пекло? — Згоден, якщо там буде пиво й такi приємнi чорти, як ви. Отже, на вартi життя мусимо поставити розум. Вiн добрий, вiн усе приймає й прощає. Вiн умiє спиратись на причини. А чуття нищить ïх. Щастя чуттєвоï величi є щастя заперечення, а розумовоï — ствердження, чуття — обурення, розум — терпимiсть, чуття — запал, розум — гострота, чуття лишає кiнець кiнцем попiл, розум — тiльки рани. От вам повна картина щастя. Яке вибираєте? — Чуттєве, хоч воно й обмежене. — Кожен вибирає те, що може. Що ж до обмеженостi, то не забувайте, що й усе наше життя обмежене певним часом, простором та умовами, вiд нас — у найкращому разi! — мало залежними. Я особисто припускаю гiрше. Коли менi кажуть про незалежнiсть нацiй чи жiнок, я хочу вiдповiсти: друзi, тiльки одна незалежнiсть є — незалежнiсть нашого життя вiд нас! Отже, обмеженостi лякатись нема чого, бо прагнення до безмежного завжди приводить до порожнечi. — Уже дванадцята. Це сказав пивникар, приємно посмiхаючись. Звичайно, це дитячий час, але вiн, як чесний громадянин, за обов'язок має виконувати приписи закону, то бiльше, що штраф величенький. На дверях вiн уклонився. — Сьогоднi трохи шумно було, вибачайте. Вiн натякав на скандал iз тарелями. — Заводьте алюмiнiєвий посуд, — порадив поет. — Вiн не б'ється, а самий метал користується тепер величезною популярнiстю. Потiм звернувся до Степана: — Хочете, погуляємо трохи? Чудова украïнська нiч, Хлопець вагався. — Я трохи стомився, — сказав вiн. — Обiцяю мовчати. I пiшли вдвох до опери, де вистава вже кiнчалась i незайнятi вiзники поволi роз'ïздились униз вулицею Ленiна. Дiйшовши до Шевченкiвського бульвару, приятелi повернули назад. Поет справдi мовчав, наставивши капелюха й устромивши руки в кишенi пальта, а Степан, п'янiючи вiд холодного мiсячного сяйва, скинув галошi й сковзався по намерзлих пiшоходах. На чергове побачення з Зоською хлопець iшов неспокiйно, навiть з деяким острахом. Яких слiв мусить добрати, щоб висловити те важке, складне почуття жалю й прощання, що його гнiтило? Шаблон любовi пiдказував, що для розлуки мусить бути достатня причина, ревнощi, зрада, сварка принаймнi або хоч повiльне охолодження протягом довшого часу. Та чи й зважиться вiн, чи зрозумiє вона? Зоська вже чекала його. Сидiла на крiслi в пухкiй блакитнiй кофточцi, недбало скинувши черевички, i посмiхнулась, коли вiн увiйшов. — Як я скучила за тобою! — сказала вона. Хлопець нерiшуче спинився бiля порога, дивлячись на неï збентеженими очима. — Я теж за тобою скучив, — вiдповiв вiн. В цих словах було стiльки туги, що й для нього вони забринiли несподiваною щирiстю. — Iди ж сюди, — прошепотiла вона. Вiн кинув на стiльця пальто та капелюха й пiдiйшов до неï похилою ходою злочинця. Вона посадовила його поруч на килим й пiдвела руками його голову: — Поцiлувати тебе? — Поцiлуй. — Ти хочеш? — Хочу, — розпачливо шепнув вiн. Вона ледве торкнулась його уст своïми устами i, здригнувшись, зразу припала до нього таким довгим, безтямним поцiлунком, що вiн почав задихатись. — Так я тебе люблю, — сказала вона. Вiн погноблено мовчав, гладячи й цiлуючи ïй руки. — Цi два днi, коли ми не бачились, здавались менi такими довгими, як два безконечнi роки, — казала вона. — Не знаю, що сталося зi мною. Хотiла навiть на посаду до тебе прийти. — Весна? — пробурмотiв вiн. — Ах, звичайно, весна, як же я не догадалась! I тихенько заспiвала, хитаючи ногою: Весна, весна, весняночка, Де твоя сестра-паняночка. Степан дивився на неï, любуючись на ïï маленьку бадьору постать, захоплюючись радiстю, що в ïï голосi бринiла. I йому схотiлось узяти Зоську за руку, водити ïï квiтчастими полями, i щоб вона спiвала так — спiвала для нього, для сонця, для розкiшного обрiю, бiлими хмарками помереженого. Вiн стиснув ïй руку й сказав: — Зосько, пiдемо в поле, коли стане снiг? — Ах, пiдемо, i я сплету вiнок! Вiн не мiг себе стримати i в солодкому поривi каяття, в спалаховi всiх спогадiв, що були йому з дiвчиною зв'язанi, пригорнув ïï i став цiлувати поволi, божевiльно, в очi, у волосся, у губи, захлинаючись вiд радощiв покори, як не цiлував нiколи. — Ти... Зосько... я не можу без тебе, не можу... — шепотiв вiн. Коли заспокоïвся, вона погладила його по головi: — Ти — божественний. Але йому мало було цих поцiлункiв. Щось невичерпане й натхненне лишилось ще в його душi. Вiн хотiв зробити для неï щось виключне, хотiв, щоб ïй завжди було радiсно коло нього, як зараз, хотiв зв'язати ïï з собою назавсiгди. — Зосько, я давно про щось думаю, — сказав вiн захоплено. — Про що? — Давай поженимось. Вона вiдсахнулась. — Ти збожеволiв! Нi, вiн зовсiм не збожеволiв. З блискавичною винахiдливiстю, мов i справдi про це вiддавна думавши, почав поважно викладати ïй своï докази. Передусiм фактично вони вже й так подружжя. Розлучатися ж вони не збираються, нi? Гаразд, то треба зробити висновки. Вiн живе, як злидень, без нiякого затишку. В життi — безлад, який i писати йому заважає. Та й не можна ж вiчно користуватись чужою кiмнатою! Одне одного вони вже досить знають. Навiщо красти десь годинки побачень, коли вони взагалi можуть бути вкупi? Ïй теж краще житиметься, якщо вона любить його, звичайно. Всi ж женяться, i дивно, як вони ще й досi не поженились! Матерiальний бiк цiлком забезпечений. Та вiн i посаду допоможе ïй знайти кiнець кiнцем. Вiн спокiйно зважував мiркування за й не знаходив жодного проти. Потiм спитав: — Скажи, ти хочеш? Зосько! Вона лукаво вiдповiла: — Звичайно, хочу. — I смутно додала: — Якби ти знав, як важко бути коханкою. Скiльки я перемучилась! Вiн вдячно поцiлував ïï. — Тепер уже кiнець твоïм мукам. Але батьки твоï?! — А я ïх питатиму? Вийду замiж, та й уже. Тепер вона сiла коло нього на килимi, i почалося захоплене обговорення майбутнього життя. До загсу вони пiдуть, коли буде кiмната, яку Степан шукає. Але, може, треба зразу двi? Помiркувавши, погодились, що двi важче знайти й важче умеблювати. Хай згодом. Степан розгортав широкi плани роботи й розваг. У Зоськи вiдразу прокинувся жiночий дух порядкування. Вона вмить уявила себе господинею з необмеженою владою в хатi. Два килими, або вона й замiж не виходить! На снiданок — конче яєчка. — Це дуже поживно. I смачно, — сказала вона. Вiн пригорнув ïï i шепнув на вухо: — Крiм того, заведемо собi пацанка. — А що таке пацанок? — Це такий маленький хлопчик. — Ах, хлопчик, це дуже гарно! Нарештi Степан догадався глянути на годинника. П'ять на четверту. Справдi, шахрай з цього часу! Коли одяглись, дiвчина сказала, згадавши: — Завтра ж та вечiрка. Ми пiдемо? Вiн чемно поцiлував ïй руку. — А чому ж? Коли хочеш, оповiстимо там про нашi заручини. — О, це буде фурор! Зоська стягла з нього шiсть карбованцiв пайки — за себе i за нього, — дала йому адресу й сказала приходити о десятiй увечерi. А сама мусила ранiше пiти, щоб допомогти господинi. Але вiн не хотiв розлучатись з нею до завтра. — Сьогоднi ми в театрi? — спитав вiн. — Тiльки щоб назад — вiзником! XI Другого ранку Степан прокинувся своєчасно, але, не вставши ще з лiжка, почутив у серцi гризоту. Так, нiби все, що вiн побачив круг себе, страшенно йому не сподобалось. Вiн лежав, розплющивши очi в тому пiвхворобливому станi, коли не хочеться ворушитись i думати, коли кров у жилах ледве котиться, немов тiло ще спить, дарма що розум збудився. Потiм зненацька пiдкинувся, усвiдомлюючи дурницю, що вчора зробив. Вiн марно силкувався уявити вчорашнiй день, зрозумiти ту плутанину, що завела його в пастку, бо одна думка руйнувала раз у раз його згадування, вистромлюючись колючим вiстрям iз кожного спогаду, що вiн починав розгортати. Має женитись! Чи ба, де там має — мусить, бо сам напросився, сам набився, як останнiй йолоп, iз цим безглуздим бажанням, що, здiйснившись, поневолить i скує його. I весь жах подружнього життя зразу став перед ним, збурюючи йому серце огидою, як привид в'язницi, як домовина, де вiн заохотився лягти iз зв'язаними руками. Вiдчув невiдчiпну присутнiсть так званоï близькоï людини, що з нею муситиме дiлитись думками, радощами й лихом, розрiднюючи ïх мiж двома серцями; що вiзьме пiд нiжний непомiтний контроль його вчинки та намiри, стане постiйним спiльником його заходiв i надiй як обов'язковий до нього додаток, один раз обраний i на роки прилютований; що пробуватиме з ним у однiй кiмнатi, ïстиме за одним столом, дихатиме тим самим повiтрям — i скрiзь буде вона, завжди буде вона: вночi чутиме ïï дихання, вранцi бачитиме ïï обличчя, вдень знатиме, що чекає його, i ввечерi здибається з нею на дверях, що вона вiдчинить. Вiдчув лiниве спання вдвох на лiжковi, дедалi звичнiшi спалахи пристрастi, що стануть одноманiтнi кiнець кiнцем, як чай та вечеря, обiзнанiсть iз чужою душею, де не буде вже таємниць, досяжнiсть постiйного тiла, яка вбиває жагу, нудьгу неминучих суперечок, коли викривається глибина розбiжностi двох iстот, та ще бiльшу нудьгу примирень — прояву безсилоï покори перед долею. Так розкрилась перед ним завiса шлюбних буднiв, безконечноï нори, де входять заслiпленi коханням, що гасне, своє дiло зробивши, i вiн пручнувся, як мала мушка в тенетах великого павука, затрiпотiвши прозорими крильцями душi, щоб порвати облудне плетиво. Та це ж смiшно — так марно себе занапастити! Глибоке спiвчуття, невичерпний жаль до себе огорнув його очi; йому схотiлось приголубити та заспокоïти себе найласкавiшими словами, як довiрливу жертву людських стосункiв. За його стiною прокидались сусiднi помешкання, загрюкали дверi до кухнi, зашумiли примуси, залунали пiднесенi жiночi голоси й дитячий плач. Вiн слухав це, почуваючи небезпеку цiлком виразно, надзвичайно близько, зразу за порогом своєï кiмнати, де вона похмуро стоïть, поклавши на клямку свою жахливу руку. Так верещатиме моя дитина, так кричатиме моя дружина, а ось i мiй басок щось невдоволено буркоче. Та хiба ж написати щось йому в таких диких обставинах? I голос душi його певно вiдповiв: Та, безперечно, нi! Нi чорта ти, хлопче, не напишеш, каюк твоïм надiям! А шкода — ти здiбний все-таки, що не кажи. Отже, мусить попрощатись iз своïм дорогим внутрiшнiм свiтом, як той чернець iз зовнiшнiм на порозi монастирськоï темряви! Та чи ж тiльки творчiсть його ляже жертвою на потворний шлюбний алтар? Хiба не дає вiн гуртову запродажну на всi своï поцiлунки, безтермiнового векселя на любов, наперед зобов'язуючись платити страшнi вiдсотки повстримностi? Безлiч є жiнок неопiзнаних, безлiч чарiвних облич i витончених тiл, що проминути ïх — значить втратити! I з глибини пам'ятi раптом повстали перед ним гнучкi постатi, десь баченi, колись здибанi мельки на вулицi, тi постатi, що вражають очi на мить i лишаються в спогадах, як тихi поклики до майбутнього, перетоплюються в уявi на мрiï, де об'єднано поодинокi, чуттями зiбранi часточки в суцiльний образ, що стає проти людини витвором iншого свiту. Туга згнiтила його — адже досi вiн любив жiнок принагiдних, випадково стрiнутих на мiському шляху, а сам ще не шукав! Йому здалося в ту мить, що його чекає десь одна, тотожна з його маренням, струнка, вродлива, прекрасна, що цiлуватиме його весняноï ночi в темному парковi, що ходитиме з ним близько заснулими вулицями, пiдводячи на освiтлених дiлянках радiснi очi. I от вiн хотiв перетяти до неï шляхи! Степан пiдвiвся й сiв на лiжковi, розпатланий пiсля сну, в розстебнутiй сорочцi, звiсивши голi ноги. Iз стiльця, що стояв поруч, взяв цигарку й жадiбно закурив, вбираючи дим безперестань, аж поки не спалив ïï до кiнця. Потiм закурив другу й знову почав думати. Як же воно сталося? Вiн не знаходив уже мiркувань, що вчора так красно висловлював. Та й були вони, звiсно, тiльки наслiдком. А суть полягала в тiм, що вiн вiдчув жаль до Зоськи, прощальний жаль, i необережно цим чуттям захопився. Отже, мусить розплачуватись не за грiх, а за власну добрiсть! I його охопило люте бажання оженити себе силомiць, щоб провчити себе надалi. Хай би знав другий раз, що жалiти iнших — це карати себе! Але як вона могла так зрадливо скористуватись його шляхетним поривом? Невже ïй не стало такту вiдмовитись, зрозумiти, що такi пропозицiï хiба що з розпачу робляться? Тепер про пошану до неï не може бути й мови! Брак примiтивноï делiкатностi — це в найкращому разi. А в гiршому — це була з ïï боку тонка, добре обчислена гра, вправне дiвоче полювання на жениха. До речi, вона безробiтна — та й робити, певно, нiчого не здатна, — нудиться, не має грошей на вбори — чом же ïй не вiддатись? Зокрема коли трапляється гарний юнак, щирий юнак, що мало тямиться на життi та жiночих хитрощах! Вiн обурено пiдвiвся, ступаючи босими ногами до столу, де лежали його штани. Шахрайка ця Зоська! Але його так просто не пiддуриш! Степан мерщiй почав одягатися, згадавши про службовi обов'язки. Особисте лихо, справдi ж, не давало йому права занедбати повинностi, i вiн зразу покинув усе недомисленим, жодного висновку не дiйшовши. Тiльки вмиваючись, подумав, що, може, й дiйсно вона його любить i ïй неприємно буде почути вiд нього все те, що вiн збирався ïй сказати. Та знову постерiгши в собi ознаки жалю, злiсно бризнув собi в обличчя водою. А бодай ти пропало! Якщо й любить, то дуже недоречно, давно слiд було б перестати. Не любовний же вiн, зрештою соцзабез! Схопивши пiд пахву портфеля, вiн швидко вийшов на вулицю, застiбаючи по дорозi пальто, i скочив на трам, що довiз його до окрвиконкому. Хапливо випивши в кав'ярнi склянку чаю з марципаном, хлопець з'явився до редакцiï, спiзнившись тiльки на пiвгодини. Але й таке спiзнення присоромило його. Треба в руках себе тримати, — подумав вiн. Справ було, як на те, сила. За якусь годину вiн разiв з десять пiдходив до телефону; крiм того, вiдповiв на купу листiв. Потiм з'ïздив до друкарнi, знову вернувсь у редакцiю, склав вiдомiсть на гонорар за останнє число журналу й звiльнився коло четвертоï. Службовцi, розходячись, кивали йому й тиснули руки, а йому хотiлось казати кожному, як приємний жарт: — Знаєте, я трохи не женився! Комедiя, правда? Потiм пообiдав, прочитав у ïдальнi пару газет i о п'ятiй пiшов на збори мiсцевкому. Справа була про санкурортну кампанiю, справа важлива й вiдповiдальна. Починалась весна, треба було загодя мiркувати про лiтнiй спочинок письменника та ремонт його творчих здiбностей. О восьмiй збори кiнчились, але хтось запропонував кiно. Пiшли туди великим товариством, i тiльки об десятiй з половиною Степан Радченко вернувся того дня до своєï кiмнати. Вдома хвилювання, приспане вдень стороннiм клопотом, знову в ньому прокинулось. Треба ж, сто чортiв, кiнчати справу... з тим... одруженням! Ах, ще й вечiрка! Лють здушила його, коли згадав, що це мала бути вечiрка його заручин. Ось як можна заплутатись! Проте, повагавшись трохи, вирiшив-таки пiти. Хай не думає та шахрайка, що з нього страхополох! Вiн усе зумiє ïй сказати, просто в вiчi, майте певнiсть! Та вона й ласки жодноï не заробила за своï витiвки. Адреса в блокнотi. Дуже добре! Навiщо, справдi, його грошам пропадати? До того ж завтра свято, позавтра недiля — треба розважатись. Кiнець кiнцем йому просто хотiлось потанцювати, практично застосувати вмiлiсть, не без певноï працi набуту. Але переодягався поволi, дбайливо чистився, ретельно вмивався, щоб прийти на запрошення якнайпiзнiше. Хай вона теж трохи помучиться! Близько дванадцятоï вiн подзвонив на третьому поверсi великого будинку по вул. П'ятакова. Вiдчинила йому дiвчина, яку вiн бачив уперше, але й Зоська зразу за нею вийшла до передпокою. I тiльки побачив вiн ще здалека ïï маленьку постать, худе обличчя й кiнчик носа на ньому, для нього зовсiм ясно стало, що не тiльки балачки про шлюб, а й усi вiдносини його з цiєю канаркою були сущим непорозумiнням. Що могло подобатись йому в нiй? Тепер вiн трохи не почервонiв вiд сорому за свiй смак. Тим часом Зоська познайомила його з дiвчиною, що вiдчинила дверi. Це була молода господиня дому, i хлопець чемно поцiлував ïй руку. — Роздягайтесь, — мовила вона привiтно, — Ми вже давно танцюємо. Степан уклонився. Крiзь непричиненi дверi з вiтальнi линув голосний мотив танцю, шелест нiг по пiдлозi й невиразна розмова. — Чому так пiзно? — стурбовано спитала Зоська, коли господиня вийшла. — Я хвилювалась. Може, захворiв? — Нi, я зовсiм здоровий, — сказав вiн. Поки вiн роздягався, Зоська, заспокоïвшись, радiсно бубонiла. Ну, дуже добре, що вiн з'явився! Всi тепер у зборi. Ах, як весело! Батькiв, звичайно, вирядили з хати, бо батьки — це найнуднiше в свiтi. Нiхто бiльше не накручує, як батьки. Потiм узяла його пiд руку, щоб вести до вiтальнi. Але вiн свою руку визволив i холодно сказав: — Чекай, я маю з тобою поговорити. Зоська спинилась, здивована суворiстю його голосу. — Я ж почуваю, що в тебе щось сталося! — скрикнула вона. — Зосько, — провадив вiн, — вчора я дурниць тобi наплiв. Визнаю свою помилку. Але забудь про них, раз назавжди. Вона трохи помовчала. Потiм тихо вiдповiла, дивлячись йому в вiчi: — Ти ж сам усе вигадав... Що ж, хай буде, як ранiше. Докiр у ïï поглядi оскаженив його. Вiн нервово знизав плечима: — Та не як ранiш, а нiяк! Розумiєш? Зоська прошепотiла, хитаючи головою: — Значить, ти мене не любиш? — Покинь iз своєю любов'ю! — розпачливо скрикнув вiн. — Обридла ти менi. Вiдчепись вiд мене, от що! I, повернувшись, зайшов до вiтальнi. На порозi вiн спинився на мить, оглядаючи помешкання. Воно належало, певно, лiкаревi, скiльки мiг вiн дорозумiтись iз iлюстрованих журналiв, розкиданих на круглих столиках, та решток медичного духу в повiтрi серед тютюнового диму. Тепер стiльцi й крiсла були присунутi до стiн, щоб звiльнити посерединi простiр до танцiв. Просто, в дальшiй кiмнатi горiло матове червоне свiтло, а лiворуч крiзь зачиненi дверi чути було брязкiт посуду та металевого накриття. Загалом присутнiх було душ з двадцять, i вiн зразу ж постерiг, що жiнки переважають. Танцювало тiльки чотири пари; iншi сидiли вздовж стiн, де збито меблi. Коло пiано в кутку працював худий єврей-тапер, що пiдвiв на Степана, коли той увiйшов, байдужi очi професiоналiста, в якого зайнятi тiльки руки. Окинувши пильним поглядом обставу й присутнiх, хлопець легко, вiльно посмiхаючись, пiдiйшов до господинi i, знову чемно вклонившись, попросив познайомити його з гiстьми. — А де Зоська? — спитала та. — Десь зникла. Музика стихла, пари роз'єднались, отже, всi були до його послуг. Вiн поволi обiйшов з господинею кiмнату, спиняючись коло зайнятих стiльцiв, i певно вимовляв своє прiзвище, недбало поглядаючи на чоловiкiв, а в жiнок вдивлявся гостро й допитливо, як на пiдсудних. Вiн схвильовано дослiджував ïхнi обличчя гарячим поглядом, що м'яко плив по волоссях, щоках i шиï, безжально викриваючи в рисах найменшi огрiхи, так нiби був це зверхнiй погляд з необмеженим правом вибирати, його очi були жадiбними очима пристрастi, що шукає мети. Його потиск був мiцний i визивний, тiло гнучке й напружене, бо, роблячи огляд, вiн i сам себе напоказ виставляв. Солодко почував, що найкращий тут з юнакiв, але, перезнайомившись, лишився невдоволений — жодна йому не сподобалась. — Ми не були ще в червонiй вiтальнi, — заявила господиня. — Вибачте, — сказав вiн. Там, у червонiй пiвтемрявi, де вiн зайшов уже без великих надiй, за столиком у м'яких крiслах сидiло двоє чоловiкiв i жiнка. Сюди з усього помешкання знесено хатнi рослини — високий фiкус, олеандру, лапатi кактуси, гострi трилисники, i в тьмяному свiтлi лампи, обгорнутоï кольористим прозорим папером, кiмната здавалась таємничим садом. Долi був простелений великий килим — пухкий грунт цього чарiвного взлiсся, що тихо шарудiв пiд ногами, збуджуючи чуття невиразним шелестом. Тут був той затишок, та млость у повiтрi, що примушують розмовляти пошепки й тихо, крадькома смiятись. Та жiнка мала спокiйне, майже нерухоме довгасте обличчя, що в прямокутнiй рамцi гладенького стриженого волосся з рiвним пасмом над очима нагадувало щось старовинне, витончене й застигле, незмiнне молоде, певне своєï краси й урочисте, як обличчя давнiх єгиптянок, що йшли з вiялами за фараоном. Натомiсть очi ïï жили, ворушились i смiялись за все обличчя, — великi облуднi очi, що блищали в мороцi, як у кицьки. Одягнута була, скiльки вiн роздивився, в темну оксамитову сукню, що переходила вузькою смужкою через одне, геть оголене плече. Господиня вийшла. Степан присунув крiсло, сiв навпроти неï мiж двома чоловiками i, не чекаючи, поки розпочнеться знову розмова, його появою урвана, незмушено промовив: — Тут нiби фотографiчна лабораторiя. — Нам якраз фотографа й бракувало, — сказала вона. З цих слiв, з смiючого тону ïх, вiн зрозумiв, що сподобався. — Я, Рито, теж фотограф-аматор, — обiзвався його сусiда лiворуч, молоденький юнак жiночоï вроди. Ця вiдповiдь показала Степановi, що справи цього юнака тут вельми хисткi. — А я фотограф-спец, — заявив вiн. I спокiйно, з почуттям глибокоï певностi, додав, що вiн письменник, а мистецтво його саме в фотографуваннi душ i полягає. — Тiльки душ? — спитала вона. — Шлях до душi веде крiзь тiло, — вiдповiв вiн. Розмова пiшла про лiтературу, i Степан, закуривши, умiло вiв у нiй перед. Звичайно, жоден з присутнiх не мiг перевершити його в знаннi речi та в певностi присудiв! Але сусiди його теж всiма силами за розмову чiплялись, особливо той, що праворуч, — вусатий молодик з нахилом до солiдностi й ознаками юридичноï освiти. Невже ïй подобаються вусатi? Нарештi юнак з дiвочим обличчям не витримав i зник, перепросивши. В кiмнату линули тоскнi звуки фокстроту, опадаючи на килимi, меблях i рослинах зiв'ялими пелюстками величезноï жагучоï квiтки. В свiтлому отворi дверей миготiли постатi, i деякi, переступаючи в захватi порiг, ламали тут священний затишок рiзким човганням взуття. Степан казав про лiтературу сучасну, свою й чужоземну, декламував вiршi пристрасних поетiв, щоб навiяти тiй прекраснiй Ритi вiдчуття i бажання любовi, щоб притягти до себе ïï оголенi руки, що лежали на столi, темнi, спокусливi пiд збудним свiтлом червоноï лампи. Часом вона спиняла мельки на ньому свiй блискучий погляд, що натякав на зрозумiння та згоду, i тодi хлопець почував глухе й гаряче повстання в кровi, немов не погляд ïï, а плече його торкнулось. — Багато все-таки нових письменникiв є, — сказала вона. Вусатий юрист прикро засмiявся. Нема що дивуватись! Адже кожен пише в дитинствi щоденники та вiршi, тiльки, виросши, кидає цi пустощi. А дехто так у дитинствi й лишається, от i все! Степан спалахнув i, не пiдводячи до нього голови, ïдко вiдповiв: — Вуса — ще не ознака дорослостi! Потiм пiдвiвся й запитав Риту: — Хочете танцювати? Думав: або вона згодиться, або зразу ж звiдси пiде. — Залюбки, — сказала вона. Взяла його пiд руку, i вони вийшли в залу. Тепер, при свiтлi шiстьох бiлих лампок, що горiли пiд стелею, вiн мiг роздивитись на неï цiлком. Вона складена була з двох тонiв, без жодних переходiв мiж ними — чорного: волосся, очi, сукня й лакованi черевики, та смуглого: обличчя, тiло рук i плеча та панчохи, i це просте поєднання надавало ïï постатi гордого чару; жодних кучерiв чи гребiнцiв у рiвнiй зачiсцi, жодних прикрас чи гаптування у рiвнiй сукнi, що вiд стану трохи ширшала й немов пiдрiзана була внизу, як i пасмо над чолом. Все чорне мiнилось на нiй вiд жвавих очей, а смугле застигло, життя було в убраннi, а в тiлi сон. Перед ними плавко хитались захопленi пари, i Степан раптом побачив, що Зоська дуже старанно танцює з тим юнаком дiвочого типу. Вiн задоволено подумав: Ну от вона вже й забавилась. Якраз до пари. Потiм обiйняв свою даму, i, вичекавши такту, вони пустились у натовп танцiвникiв. Вона рухалась гнучко й раптово, пригорнувшись уся вiд грудей до колiн, вiддавшись цiлком йому i танцевi, а вiн зазирав ïй у вiчi благальним поглядом, напружившись у цьому пристрасному оповиттi. Жагуче ïхнє тепло зустрiлось, пройшовши крiзь тканини, хвиля млостi, могутня, сласна, затремтiла в ïхнiй кровi, i хлопець перестав зненацька щось почувати, крiм ритму й притиснутого, вiдданого йому тiла, що ним володiв ту мить цiлковитiш, нiж мiг би опанувати його колись насправдi. — Вечеряти, вечеряти! — крикнула господиня. Музика урвалась, i Степан з болiсним жалем розняв своï руки. Тепер тоскне невдоволення згнiтило його, бо цей жорстокий танець душить, знесилює пристрасть, лишаючи тугу по собi й безтямний порив. Вiн узяв ïï пiд руку, щоб почувати все-таки ïï тiло. Вона, мов вiдгукнувшись на його тривогу, хутко стиснула йому пальцi, i хлопець, прояснiвши вмить, шепнув: — Сядемо поруч? — Звичайно. Всi ринули до ïдальнi з радiсним галасом, потребуючи пiдживитись пiсля довгоï вправи. В цьому стовпищi вiн зiткнувся на мить iз Зоською i, користуючись тим, що пара його одвернулась, тихенько, але весело шепнув; Прощай, Зосько! Вона глянула на нього глибоким повiльним поглядом, знайомим йому, та вже недошкульним, i теж щось тихо вiдповiла, але вiн не розчув, пройшовши. Стiл був розсунутий на всю довжiнь i щиро заставлений простою, але симпатичною стравою — консерви, сир, оселедцi, шинка, межована риба, вiнегрет та рiзномаснi ковбаси. Серед тарелiв та тарiлок, де цю страву розкладено, стояло трохи квiток, лежав нарiзаний хлiб у трьох кошиках, стримiли зеленi шийки вина та бiлi дзьоби карафок з горiлкою. Коли посiдали, стало тихо на мить, споживано першi шматки, потiм повiяло тихим вiтром стриманоï розмови мiж сусiдами. Степан старанно наливав собi та Ритi. Вона пила спокiйно, поволi, вибирала вино, певно знаючись на гатунках, але якось лiниво. Вiн дивився на неï i не пiзнавав. Щось iнертне, без краю байдуже було в ïï рисах, i тiльки коли очi на нього пiдводила, вiн знову вiдчував ту, що з ним танцювала. — Рито, Риточко, — шепотiв вiн. — Яке розкiшне iм'я! Обличчя гостей здавались йому вже рiднiшими вiд невпинного дiяння напоïв. Вусатий юрист, що сидiв трохи навскоси проти Степана й бадьоро лицявся до бiлявоï дiвчини з пишним бюстом, зустрiв його погляд спочатку суворо, потiм, цiлком несподiвано, пiдморгнув йому й посмiхнувся, як спiльник. I хлопець теж вiдчув до всiх безмежну прихильнiсть. Як гарно! Вiн же мiг пiдiйти до кожного й кожноï, розмовляти з ними, як давнiй приятель, бо все те, що робить людей далекими, розтануло в склянках, i всi стали однаковi — безжурнi тварини, що хочуть смiятись i жартувати. Зоська сидiла кiнець столу, досить приязно розмовляючи з женовидим юнаком, що сяяв вiд задоволення своïм круглим обличчям. Степан кiлька разiв пильно на ту пару глянув, сподiваючись скинутися з дiвчиною очима та присоромити ïï. Але вона вперто не оберталась. I хлопець вiдчув розчарування. От i любов! Женихається тепер з першим-лiпшим, нiби нiчого в неï й не сталося. Шкода, що бiльше ту шахрайку не покартав! Зрештою перестав на неï зважати. Голоси пiдносились i мiцнiли, розливаючись потоком безладноï мови, де схоплювались п'янi вигуки й смiх. I Степановi здавалось, що мчить униз i вниз з височенноï гори на легких саночках. Вiн знайшов своєю ногою сусiдчину й шалено потиснув. — Обережнiш, панчоху забрудните, — спокiйно сказала вона. — Я виперу ïï у власнiй кровi, — вiдповiв вiн. — У вас так багато зайвоï кровi? — Вдвiчi бiльше, нiж належить. Вiн постарався надати цим словам своïм якнайглибшого змiсту. Пiсля цього розмовляв з нею виразними й смiливими натяками та розповiдав прозорi анекдоти, до яких чув дуже влучнi зауваження, бо переважну бiльшiсть ïх вона знала й сама. Нарештi сп'янiлiсть його дiйшла того ступеня, коли людинi стає сумно й турботно. Так, нiби вiн уже з'ïхав з тiєï гори й стояв самотнiй на сiрiй рiвнинi. I звiдти глянув на свою сусiдку з розпачем i страхом. Невже тут знову почнеться оте кохання, ота нудна тяганина мiж чоловiком та жiнкою? Любов — це довге алгебрiйне завдання, де пiсля всiх зусиль, розкривши дужки, дiстаєш нуль. I дальше завдання таке саме. I дальше. I дальше. Мiняються складники, множники, знаки, але наслiдок завжди рiвний собi i незмiнно порожнiй. I безнадiйно вiдчув, що так — захопиться нею, шукатиме ïï, чiплятиметься за неï, як за рятунковий пас, що його, i на берег вилiзши, муситиме на собi тягти, бо вiн набубнявiє й стиснеться, бо всi вузли на ньому набрякнуть i вп'ються в тiло. Нудьга огорнула його, як того глядача, що має побачити зараз виставу вдесяте, а з якихось невiдомих причин до театру все-таки прийшов. Вiн глибоко замислився. Раптом вона поклала руку на його колiно. — Стефане... — Що? — Дайте руку. Вiн дав руку й вiдразу ж вирвав, кинувшись вiд гострого болю. Вона безжально вколола його в долоню. Вiн вмить запалав, нiби ïï пришпилька проколола мильну бульбу його мiркувань. — Стривайте, — сказав вiн, смiючись. — Я теж при нагодi вколю вас! Ïï очi мiнились. — Не встигнете, — вiдповiла вона. Вiн нахилився й розповiв ïй втiшну казочку Катюля Мендеса73 про слiпу бабусю, що онучку свою до спiдницi пришивала, аби вiд лиха ïï застерегти, а все-таки прабабусею стала, хоч дiвчину за весь час вiдпускала вiд себе раз на чверть години, вдруге — на п'ять хвилин. Як же ти встигла за чверть години знайти собi коханця? — обурено спитала вона. А грiшниця скромно вiдповiла: Нi, бабуню, це було другого разу. — Дурна бабуся, що примушує дiвчину так хапатись, — сказала Рита. — Але ж у вас, сподiваюсь, бабусi немає? — спитав вiн. — Так, але є потяг. I повiдомила його, що вона тут випадково, приïхавши одвiдати батькiв, а постiйно живе в Харковi, де танцює в балетi. Вранцi рушає. Нiколи ще Степан не почував такоï вдячностi до жiнки, як зараз. Вона ïде! Отже, кохання тут не буде? Яке щастя! Вiн ладен був стати перед нею навколiшки й спiвати ïй хвального гiмну. Боже, як гарно все-таки жити на свiтi! — Друга година, — сказала вона. — Мушу йти. Хочете мене провести? Вiн дуже хотiв. Хлопець чекав у передпокоï, поки Рита попрощається з господинею. Коли вона вийшла, вiн схопив ïï за руку й притяг до себе. — Поцiлуй мене, — сказав вiн. Вона тихенько заспiвала, смiючись: А дiвчата ноги мили, а хлопчиська воду пили, тра-а-ля-тра-ля-ля, тра-а-ля-тра-ля-ля! Потiм пригорнулась до нього, як танцювавши, i вiн вiдчув на мить сласний лескiт ïï язика. — Вогонь любовi запашний тiльки мить! — скрикнув вiн у захватi. — Потiм на ньому починають варити борщ. — Мить для жiнки замало, — сказала вона. — Я висловлююсь алегорично. Страшний гуркiт стiльцiв розлiгся в помешканнi — вставали з-за столу. На вулицю вiн вийшов без пальта, незважаючи на ïï протести, а що холодно було, його зразу обгорнув споглядальний настрiй. — Небо кольору папiрця в п'ять карбованцiв, — сказав вiн. — Ви такий матерiалiст? — Безперечно. А ви? — Теж. Ми й так занадто пережили для iдеï. — Вона й сама чимало пережила. Сiвши на вiзника, вона сказала: — Прощайте, пустунчику! — Прощайте, мрiє! Вiн радiсно дивився, як зникла за рогом його небезпека. Помахав услiд рукою. Кiнець. Властиво, вiн мiг би йти вже додому, але був без пальта. На щастя, дверi за ним не причинились, i вiн вiльно зайшов до передпокою. Там стурбовано метушився юнак з обличчям тендiтноï панни. — В чому рiч? — спитав його Степан. — Та от... — пробурмотiв той. — Зосьцi погано. — То додому ïï тягнiть, — сказав Степан. — Треба... Тiльки ж не на руках ïï понесеш. Хлопець витяг три карбованцi. — Нате, Юнак повагався, але грошi взяв i зник. В залi танцювали — стомлено, безладно, штовхаючись, але танцювали. Хлопець байдуже пройшов попiд стiною до червоноï вiтальнi, сiв там пiд фiкусом у кутку, витягнув ноги й зразу заснув, заколисаний музикою, шепотом навколо й боязкими поцiлунками. Прокинувся серед цiлковитоï тишi. Червоне свiтло в кiмнатi погасло, тiльки в залi горiла одна лампка, ледве сягаючи промiнням у кутки. Вiн пiдвiвся, вийшов навшпиньки до передпокою, забрав пальто й пiшов довгими пустинними вулицями по мiсту, що спало вдосвiта пiд олов'яним небом. XII Додому вiн прийшов у станi теплоï дрiмоти, що не покидала його, вiдколи пiдвiвся вiн з крiсла пiд фiкусом, де був заснув. За всю дорогу з вул. Пятакова через порожнiй Євбаз74, що здається вночi кладовищем, вiн мов не встиг прокинутись з мiцного сну, що раптом охопив його пiсля душевного й фiзичного напруження цiєï ночi. Iшов мляво, не думав, дивився не бiльше, нiж потрiбно було для ходи, i в усьому тiлi, в мозку, в серцi почував солодку втому й потребу якогось цiлковитого забуття. В кiмнатi машинально раздягся й витягнувся на лiжковi, забувши навiть скинути шкарпетки. О першiй годинi вдень хлопець прокинувся й примружив очi вiд блискучоï повенi свiтла, що затопило кiмнату. Крiзь вiкно, що проти лiжка, лилося вперше гаряче промiння весняного сонця, лягало на стiни узором i лоскотало обличчя. Вiн схопився й став на лiжковi, пiддаючись безтямнiй радостi тепла й передчуттю близького неосяжного щастя. I так стояв, напруживши тiло, купаючись у ясних потоках, що вмивали його, як зцiлюща вода. Потiм скочив додолу, пiдбiг до вiкна, розчинив його й висунув надвiр кудлату голову. Перший доплив повiтря дрожем прокотився йому по тiлi, другий вiйнув привiтнiше, третiй був уже звиклий, бадьорий i чарiвний, немов велетенська сонячна рука до нього простяглась, i гладила йому волосся, i лащила йому груди. В душу його проходила нова сила, якась первiсна мiць, сповняючи вщерть йому груди i надимаючи серце жадобою. Вiн почував, що минуле його розтануло в могутньому снi й сонячному пробудженнi, що немає в нього спогадiв, що вiн зараз тiльки народився в буяннi весни, народився зразу дорослий, досвiдчений, мудрий, повний сил i непохитноï в них вiри. Потiм вдягнувся, хапаючись, немов кожна згаяна мить була йому втратою, вмився i вийшов на вулицю. Веселi люди розбризкували смертнi калюжi зими, розтопленоï смiючим сонцем. I все було як щаслива розв'язка трагiчного фiльму. Вiн пiшов просто, без мети, без найменшого бажання дiйти кудись i спинитись. П'яне почуття волi гнало його вперед, почуття цiлковитоï незалежностi, тваринна радiсть визволення вiд того, що вчора думав, бачив, бажав, вiд того, як учора жив, вiд усiх болiв i турбот усiх днiв, що були досi. На розi Володимирськоï та Свердлова, де стояли дiвчата з повними кошиками квiток, купив два пучки синiх пролiсок i, не зважившись пристебнути ïх до пальта, бережно сховав у кишеню. Вдома по обiдi поставив квiтки в склянку з водою. Вони пахли зелом, звичайною сирiстю рослини, але це був пробуджений дух, що випорснув з глухих надер землi, з мороку, холоду в жагуче сяєво тепла, i цi скромнi квiтки смiялись йому маленькими прапорцями великого життя. Вiн примостив ïх на столi. Потiм видобув iз купи книжок свою збiрку. Тепер вiн тiльки невиразно пригадував, про що був писав, i читав захоплено, як щось стороннє, неналежне йому, дивуючись на несподiванi образи, на мiцне поєднання речень, на окремi слова, що вiн ïх нiби передчував, що стояли там, де вiн i тепер би ïх поставив. I все читане оживало йому пiд пильним поглядом, давало вдруге пережити радiсть колишньоï творчостi, воскрешало минулий захват у тривожному тремтiннi, в солодкiй завмерлостi над рядками. Глибокий подив опанував його, коли кiнчив останню сторiнку. Невже це вiн писав? Безперечно. На обкладинцi виразно стояло його iм'я. Але душа його кокетувала, вiдмовляючись вiд заробленоï хвали, манiжилась i нiяковiла, як п'ятнадцятилiтня дiвчина, одержуючи пишного букета з приємних рук. Може ж, це не ïй? I вiдразу погодилася з ганебною раптовiстю, не ховаючи палкого бажання мати те, що дiстає. Це ти — зашумiло в його грудях. Це ти, це ти — застукотiло його серце. Вiн чув симфонiю величного хору, що спiвав йому пiсню самолюбства, i сам переймався до себе пошаною за власний хист. I знову схотiлось йому йти, блукати вулицями, посмiхатися всiм i всьому, та вiн затамував цей порив у далечiнь i ще раз перечитав свою збiрку вiд початку до кiнця. Тепер лишився трохи розчарований. Окремi хиби турбували його, чималi огрiхи в побудовi й страшенна прикрiсть вiд змiсту. Про що, властиво, вiн писав? Нiде протягом сотнi сторiнок не здибав вiн людини — того, що мучиться й прагне, що божевiльнi пориви зароджує в болi, того, що нидiє i буяє, плазує й пiдноситься на верховини. Вiн не знайшов у тих сторiнках сумного карлика з велетенським розумом, дрiбного звiра, що тягне на щуплих раменах вiчний тягар свiдомостi; не знайшов чарiвноï дитини, що так мило плаче й смiється серед барвистих цяцьок iснування, жорстокого войовника, що вмiє вбивати й умирати за своï мрiï, суворого поборника за далекi днi, невтомного гiнця в майбутнє. I ця вiдсутнiсть вразила його. Навiщо ж цi твори, коли людське серце в них не б'ється? Мертвими видались йому тепер цi оповiдання, де людина зникла пiд тиском речей та iдей, вiд неï створених i для неï призначених! Вiн мляво пiдвiвся й лiг, заклавши пiд голову руки. Так, вiн не постерiг був людини, а що ж, крiм неï, варте увага? Без неï все втрачає рацiю, стає бездушною схемою, дзвоном у безповiтровому просторi! Наïвна вiра давнини, що людина є мiра речей, що для неï свiт повстав i зайнялися зорi, блиснула йому єдиною правдою землi, вищою над усi правди та докази. I з цiєï туги за колишнє нерозумiння, з ясного прозрiння рушiïв життя, з яскравого вiдчуття людини здобув вiн першi нитки свого гарячого плетива. Вiн напише повiсть про людей. I коли подумав це, страшна нудьга огорнула його вiд безсилостi перед цим величезним завданням, якого вагу вiн вiдчув гостро, яскраво, несвiдомо прибiльшуючи в уявi всi труднощi роботи. Як поєднати безлiч фактiв, що вiн встиг назбирати й вiдчути, як сплести ту силу спостережень, що вiн зробив над iншими i над собою, в одну бездоганну цiлiсть, точну й припасовану, як годинниковий механiзм? Як проявити в кiлькох тисячах рядкiв безконечну рiзноту людей, божевiльну вiдмiннiсть ïхнiх думок, настроïв, бажань i дiй? Щоб людина виступала вся, без купюр i ретушування, яка є вона в боротьбi, коханнi та працi, з усiма величними й ницими поривами, злочинством i жалем, пiдлотою i вiдданiстю? Нi, це зовсiм йому не пiд силу! Мусить зразу ж вiдмовитись такого зухвалого замаху й застерегти себе вiд величезних прикростей невдачi. Та й взагалi слiд кинути цю лiтературу, що, скiльки мiг вiн пригадати, тiльки гiрким розчаруванням платила за його муки! Але лежав, затиснувши зуби, прислухаючись не так до безнадiйних своïх мiркувань, як до чогось ледве чутного, невиразного, далекого, як спогад про сон. Надiя? Нi, бiльше за надiю в ньому повстало! Раптом вiн забув про все, про себе, про своï намiри, вiн нiби iснувати перестав, розчинившись у пристрасному мареннi, що понесло його на могутнiх хвилях. Невiдомi постатi сповняли його кiмнату, легкi, прозорi витвори його збудженоï уяви, що в них вiн не пiзнавав нiчого нi дiйсного, нi свого, починали рухатись перед ним у тихому передвечiрньому мороку. Без найменшого зусилля давав вiн життя безлiчi тiл, одягав ïх, хрестив, не знаючи нащо, поринувши в солодку дрiмоту; звiдки народжувалось це примарне царство тiней. Не почував нi дiяння волi, нi напруження чуттiв у цiй несвiдомiй, замрiянiй грi, нi насолоди вiд цього творчого випромiнення — вiн принишк, занiмiв, завмер, щоб не урвати якимсь невдалим втручанням блискучого походу своïх втiлень. I от зненацька тi дивнi постатi, несподiванi гостi його убогоï, засудженоï хати, почали посмiхатись, плакати, жадати й боротись, почали рушати в далечiнь хисткими човниками пiд подихами ненавистi i любовi! Вiн раптом схопився. Чи не збожеволiв вiн? Хай зорова омана, але ж вiн так виразно почув ïхнi голоси! Хвилину Степан сидiв нерухомо, слухаючи зляканий стукiт серця, єдиний звук, що лишився йому реальним серед тишi темноï кiмнати. Здавалось, вiн був сам серед неосяжного безгомiння, в незмiрнiй далечинi вiд свiту й людей, не причетний до життя, але близький до нього, як нiколи. I в цьому почуттi страшноï самотностi, цiлковитоï втрати всiх зв'язкiв iз навколишньою дiйснiстю i нового з нею поєднання була безтямна певнiсть перемоги. Певнiсть! Вiн спiзнавав глибину своïх сил, вiн справдi божеволiв — тiльки з радощiв. Цiлий тиждень тривало це таємниче сп'янiння. Iз того, що бачив та чув, iз того, що постерiг у собi чи навколо, вирiзував тепер постатi, думки, краєвиди й зшивав ïх тонкими нитками сюжету. Не писав тим часом, а тiльки вигадував. Навiть не думав, що це треба буде писати — таке пекуче, сласне задоволення давала йому ця уявна, незмушена праця, обертаючись у собiдостатню мету, вбираючи всю його цiкавiсть i захват. На посадi й засiданнях вiн став чимсь нiби вправним автоматом. Так, скрiзь, крiм своєï кiмнати, вiн почував себе накрученим механiзмом, що виконує певну суму потрiбних дiй, робить звиклi реакцiï на оточення й має здiбнiсть вiдповiдати. Вся чуттєвiсть його скупчилась у мрiях, поклавши на життя холодок. В зв'язку з цим вiн змiнив своє ставлення передусiм до себе. Тепер уже не дозволяв собi ïсти, коли схочеться i що схочеться. У визначенi години мусив снiдати, обiдати, вечеряти, вживаючи ïжi поживноï, насамперед овочi й кашi. Виходячи на вулицю, ретельно загортав шию в кашне, чого не робив i в морози. Дбайливо провiтрював мешкання й зменшив порцiю тютюну вдень, щоб увечерi курити бiльше, не виходячи, проте, з тих меж, що за ними, на його думку, нiкотин починає вже шкодити. I вранцi знову запровадив до вжитку гiмнастику нервiв за системою лiкаря Анохiна. Iнодi зовсiм несвiдомо звертався до себе в другiй особi: Ну, тобi пора спати або: Пiди трохи погуляй. З знайомими був ввiчливий, як завжди, але потай почував свою вищiсть, — навiть трохи смiшно було, що вони вiтаються й розмовляють з ним так, як учора й позавчора. Правду сказати, вiн усiх ïх нишком якось вибачливо зневажав — нiхто ж не примiтив того великого пориву, яким вiн жив. Для них вiн лишився той самий. Як чудно! Тим гiрше для них. Часом, вiддаючись солодкому протяговi самозакохання, вiн, посмiхаючись, марив, яку ж то вiн рiч чудесну напише i як вразить усiх тих, що нiчого не примiчають! Поет Вигорський, стурбований його довгою вiдсутнiстю у пивницi, зайшов провiдати його до редакцiï. — Вже пишете щось, мабуть? — спитав вiн. — Майже, — вiдповiв Степан. — Обмiрковую. — А, це сама найщасливiша пора, весна творчостi, — зiтхнув поет. — Це платонiчне кохання, мовляв, а за ним починається нудне родинне життя. I раптом спитав: — А знаєте, як помиляється бiльшiсть з тих, хто вживає слово платонiчний? — Знаю, — вiдповiв Степан. — Тiльки слова цього тепер майже не вживають. До речi, Вигорський повiдомив його, що 20 квiтня вранцi рушає в подорож, i просив конче бути напередоднi ввечерi в пивницi, щоб вiдправити розлуку. Того дня Степан мав ще одного одвiдувача, якого найменше сподiвався. Прийшов Максим Гнiдий, бухгалтер шкiртресту, в досить потертому пальтi, але з дуже незмушеним виглядом. Вiн розсiвся на стiльцi коло Степанового столу, а коли хлопець запитливо на нього глянув, мовив, посмiхаючись: — Та я почекаю, поки ти вiльний будеш. Спочатку Степан подумав, що не дочув, але коли звiльнився вiд молодого письменника, що приносив до редакцiï щотижня по лiричному оповiданню, та почав з Максимом розмову, то й справдi переконався, що бухгалтер не тiльки на ти, але просто Стьопою його називає. I хлопець, не зважаючись спинити цього несподiваного прояву дружби, вiдповiдав йому в безособовiй формi. В родинi Гнiдих вiдбулися чималi змiни. Всi жили тепер укупi — хоч на старiсть по-людському, як зауважив Максим. З рибною крамницею трапилась прикрiсть — пiшла в лiквiдацiю через проклятi податки. Проте старий Гнiдий торгує рибою з ятки на Житньому базарi, а Тамара Василiвна в помiч йому — галантереєю. Так що потрохи заробляють. Тiльки вiн, Максим, байдикує. Справа в тому, що в шкiртрестi, де вiн за бухгалтера був, сталася невеличка неприємнiсть з грошима, i вiн мусив посаду покинути, щоб уникнути непорозумiнь. Зрештою це дурниця, вiн навiть радий з цiєï пригоди, бо обридло весь час сушити голову цифрами, що душу в тобi вбивають, особливо йому, людинi живiй i незалежнiй. Отже, вiн вирiшив перемiнити посаду. — Стьопо. — сказав вiн, — ти знаєш, що я завжди любив книгу. Пам'ятаєш мою бiблiотеку? Шкода, що продав ïï, але мусив! В життi рiзнi випадки трапляються, ти сам розумiєш. Вiн хитро посмiхнувся, натякаючи. Але хлопець ще не зовсiм розумiв, до чого воно йдеться. Незабаром усе з'ясувалося — Максим мав на оцi посаду завiдувача якоюсь книгарнею державного видавництва або хоч помзава, i в цiй справi Степан мав йому допомогти зв'язками. — Ти ж чоловiк вiдомий, — додав вiн. — 3 комунiстами, певно, знаєшся, а в наш час без протекцiï не потикайся. Без пiдтримки, сам знаєш, подохнути можна. Вiн знову, натякаючи, посмiхнувся. Степан мляво погодився, обурюючись у душi, що цей шахрай виказує на нього якiсь права. Максим сказав: — Так я заявку тобi напишу, а ти передаси, кому там треба, i слово скажеш. Написавши, вiн все-таки не йшов. Попросив цигарку й закурив. — Гарний тютюн куриш, — сказав вiн по-знавецьки. — Пам'ятаєш, я тебе частував? Ну, й чорт його бери! Вiн нервово крутнув головою. — Маю ще справу до тебе особисто, — сказав вiн тихше. — У мене є п'ять альбомiв з марками. Тепер я в такому станi, що мушу ïх продати. Але не хотiлося б кому чужому ïх збувати, дорогi вони для мене. Купи, я вiзьму з тебе небагато — сто карбованцiв, це однаково що дурно. По знайомству. — Нi, марки менi не потрiбнi, — вiдповiв Степан. Тодi Максим почав умовляти його. Рiвноï колекцiï в цiлому Києвi не знайдеш! Крiм того, вiн може вiдступити своï права члена всесвiтнього товариства фiлателiстiв. В крайньому разi скидає двадцять п'ять карбованцiв i решту грошей навиплат. — Не треба, — сказав Степан. Максим зiтхнув. Ну, то, може, вiн позичить йому червiнцiв зо три на тиждень? Хлопець дав йому п'ять карбованцiв i рiшуче пiдвiвся. — Я йду, йду, — мовив Максим. — Коли ж ти до нас зайдеш? А, негаразд знайомих забувати, негаразд! У нас весело тепер, компанiя збирається, спiваємо. Мамаша так за останнiй час поправилась, зовсiм молодець. Заходь! А з посадою коли навiдатись? — Мiсяця через пiвтора, — вiдповiв Степан. — Ранiш нiчого не буде. Максим попрощався з ним по-приятельськи, але з великою домiшкою запобiжливоï пошани. З дверей вiн ще раз вернувся й нiяково сказав: — Ти, може, сердишся на мене, Стьопо, так я ж тодi по-дурному... сам каюся. — О, прошу, прошу! Коли Максим остаточно пiшов, хлопець знизав плечима. Комедiя! Тiльки подумати, що колись була якась мусiнька, якiсь трагедiï, навiть бiйка! Вiдтодi минули тисячолiття, I от те минуле, нiкому не потрiбне, зайве, безглузде, раптом заходить i подає вам руку. Чортзна-що! Минуле повинно шануватись, знати своє мiсце i не рипатись. Заяву Максимову вiн порвав i викинув у кошика. Нарештi з повiстю кiнчено, тобто додумано до кiнця з усiма подробицями. Твiр стояв у його головi, як кольорова прозора фотографiя. Вийшов вiн, щоправда, трохи вiдмiнний вiд першого задуму. Спочатку Степан закраяв величезну рiч на три частини, де дiйових осiб було щонайменше з сотню i час дiï тривав десять рокiв. Потiм стиснув ïï до двох частин i викинув три десятки персонажiв. Нарештi скоротив ще частину, лишаючи повiсть на чотири-п'ять аркушiв з дванадцяткою учасникiв. Що примусило його так ущiльнюватись? Якийсь внутрiшнiй безапеляцiйний наказ. Пiд тиском його творчого пресу iз первiсного плану спливала геть уся рiдина, випадковостi, дешевi ефекти й трагедiï, зайвi розмови й епiзоди, i от лишилась загускла пружна маса, що трималась уже форми пiд дальшим здушенням. Це був болiсний процес вiдтинання живого тiла, що всiма способами чiплялось за життя й хотiло жити. Але вiн, як суворий хiрург, цей бiль чинив в iм'я майбутнього здоров'я. Був свiдомий, що тiльки дробинку з того величного завдання, що перед ним стало, спроможен зараз здiйснити, бо життя навiть однiєï людини варте томiв оповiдання. Ба, був свiдомий, що й за все життя своє здiйснить хiба невеличку його частку, бо незмiрна й незглибна душа людськостi, хоч раптом у кiлькох поривах умiщується. Але з урiзкiв того матерiалу, що проробив, Степан злiпив сюжет для кiносценарiю й скомбiнував кiлька тем для дальших повiстей. Тепер вiн був забезпечений з цього боку принаймнi на рiк iнтенсивноï працi. Тепер тiльки писати! Купивши пiвстопи лiнованого паперу, хлопець сiв одного вечора до свого столу й узяв олiвця з священним трепетом жерця, що пiднiс ножа над жертвою. Цього моменту вiн боявся. I, о радiсть! — написав перший роздiл, потiм другий, потiм третiй — легко, не спиняючись, навiть напруження не почуваючи! Слова лились iз нього, потiк жвавих муштрованих слiв, що самi знали своï мiсця i сполучення. Вiн кинув перо, стиснув у захватi руки й пiдвiвся. Годi, годi на сьогоднi! Заспокоïвшись трохи, пiдрахував — коли праця так iтиме, то кiнчить повiсть за два тижнi. Чудово! Але другого дня не написав нiчого. Сидiв, ходив, навiть лягав i марити пробував, але жодного слова на дальший роздiл видушити з себе не спромiгся. Так, нiби вся повiдь його уяви раптом зсiлась i в головi йому лишились мертвi згустки, яких не в силi був розтопити його гарячий розпач. Вiн знав, що треба i я к треба далi писати, тiльки прiрва запалась мiж його задумом i папером. Почував страшенну неохоту писати, безпiдставну вiдразу до самого процесу водити пером. Спочатку вiн обурювався, потiм умовляв себе i замислився кiнець кiнцем. Звiдки ця несподiвана криза? Чи йому не хочеться писати, чи вiн сам писати не хоче? А може, дальшi роздiли його недоладу побудованi, i ця затримка, iнтуïтивне дiяння художнього почуття, є просто гасло про небезпеку? I за кожною думкою його стояв добре знаний жах марних поривiв до творчостi. Нарештi вирiшив, що треба перепочити. Мусить берегти себе! Вiн просто стомився духом. Не можна ж гнати себе без жалю! Слiд забути на день-два про працю, розважитись, погуляти й вiдновити сили. Тiльки як? Раптом спогад про Зоську пройняв його радiсною теплiнню. Зоська! Мила, смiюча подруга, вiрна товаришка його блукань! Вiн згадав ïï маленьку постать, безжурнi посмiшки й раптовi смутки, наïвну, втiшну фiлософiю i жагучi поцiлунки. Вiн хотiв знову побачити кучерi на ïï чолi, чарiвне рухливе пiд дiянням чуттiв обличчя, почути ïï чарiвний шепiт i сидiти на килимi коло ïï нiг, коло нiг королеви! Вiн вiдчув ïï так, нiби допiру вона вийшла з кiмнати й зараз мала вернутись. Схопившись, хлопець глянув на годинника. Ще не було шостоï. Ще вiн встигне побувати з нею в кiно, а потiм... потiм покличе ïï до себе в гостi! Це чудовоï Вони влаштують тут маленького бенкета пiсля розлуки, i чхати йому i ïй на те, що шепотiтимуть у своïх норах мiщани сусiднiх помешкань! Степан почав хапливо одягати парадного костюма, нанизуючи розрадливi думки. Правда, мiж ними сталося тодi непорозумiння. Одруження, звичайно, нiсенiтниця, але вiн був проти неï трохи жорстокий. Вiн не заперечує. Але перепросить. Почував, що мiж повiстю та розривом був якийсь, не зрозумiлий йому ближче, зв'язок, i жалкував уже, що за обопiльною згодою не влаштував собi вчасно пiвмiсячноï вiдпустки. А так — трохи неприємно. Та коли вона справдi любить мене, — подумав вiн, — то не повинна дуже гнiватись. Хлопець хутко дiйшов до Гiмназiального провулка й подзвонив коло знайомих дверей. Лiтня жiнка у фартуху йому вiдчинила. — Можна бачити товаришку Зоську? — спитав вiн. Жiнка здивовано перепитала: — Яку це Зоську? Голубовську? — Так, — потвердив вiн. Жiнка сплеснула в долонi. — Чи ба! Та вона ж отруïлась! — Вмерла? — спитав Степан. — Як єсть померла, — спочутливо вiдповiла жiнка. — Царство ïй небесне. Вона перехрестилась. — А ви... звiдки знаєте? — спитав хлопець. — Отакоï! — образилась жiнка. — По-сусiдськи живу, та щоб не знати. Може, до них пройдете? — Нi, — сказав Степан. Вони стояли хвилинку мовчки, дивлячись одне на одне, Степан — пригноблено, жiнка — цiкаво. — А ви ж хто такий будете? — спитала вона. — Я — Степан Радченко, — вiдповiв вiн. — Родич, може, який? — провадила жiнка. — Знайомий. — Не побачите вже, — зiтхнула вона. — Ну, померла як єсть! Вiн поволi пiшов геть, а вона ще дивилась йому вслiд якийсь час, потiм голосно зачинила дверi. На вулицi хлопець спинився. Треба зайти до батькiв ïï i розпитати все докладно, — думав вiн. — Може, вона лишила менi листа? Де ïï поховано? Але думки цi були такi млявi, що вiн сам ледве мiг розiбрати ïх. Вони сунулись так поволi, що в кiнцi кожноï вiн забував уже початок. I здавались стороннiми, безмежно чужими, абсолютно йому не належними. Хтось мислив за нього, нудно, моторошно злiплював уривки думок. А сам вiн був геть порожнiй. Втратив вiдчуття своєï iстоти i вiдчуття свiту поза собою. Немов був нiщо, нiде, нiколи. Боявся очi пiдвести, щоб ту пустку навколо не побачити. Вiн здригнув, скорчився й пiшов, з жахом почуваючи свiй рух. Потiм почав мiркувати, чим взагалi можна отруïтись. Арсеном, судимою, стрихнiном, синiм квасом, опiєм? Яка рiзниця мiж дiянням цих отрут? Якою з них труять мух, купуючи в аптеках темнi аркушi, де написано великими лiтерами з знаком оклику: Смерть мухам! I що таке смерть? Як може людина зникнути так, щоб ïï бiльше нiколи не побачили? Як можна померти не на день, не на тиждень, не на рiк, а померти як єсть? Отже, i вiн може померти? Яке безглуздя! Яке страшне непорозумiння! Це неможливо, — казав вiн сам собi, — це зовсiм неможливо! Йому здавалось ту мить, що вiн вiльно може лягти пiд трамвай, проколоти серце ножем, пити будь-яку отруту — i все-таки лишиться живим. Вiн пiдвiв очi, невиразно сподiваючись побачити когось знайомого й пiдiйти до нього. Але всi обличчя, що вiн побачив, були чужi... i якiсь неживi! Так, нiби вони давно вже повмирали, давно вже напились отрути. I вiн раптом почув себе єдиним живим серед безмежного царства смертi. Нарештi зважився подумати: А може, вона... випадково? Замiсть вiдповiдi божевiльна туга охопила його. Хотiлось бiгти, кричати, плазувати навколiшках, благати, вити. Щоб хтось покарав. Щоб хтось простив. Потiм жаль звогчив його очi. Йому схотiлось сидiти коло могилки серед молодоï проростi трави, квiтчати ту могилку волошками, схилитись i плакати. Вiн виразно, болiсно почував той незбагненний зв'язок, що плететься мiж зниклою душею i душею живою, що прагне в потойбiчне в безтямнiм поривi. Вона ставала приступна його збудженим чуттям, входила йому в душу, як тепле вiяння. Це вiдчуття було невисловне, але зцiлюще. Вiн думав у тоскнiй радостi: Зосько, тебе немає, але я твiй навiки. Щороку приходитиму до тебе, коли цвiте земля. Ти вмерла для всiх, але не для мене. Та на порозi будинку його знову охопила нудьга — жах вечора й прийдешньоï ночi. На сходах коло дверей вiн здибав одвiдувача комiсiонера, що так невдало досi постачав його адресами. Вiн спинився, сяючи вiд .задоволення. — Ну, є кiмната, — лукаво сказав вiн. — Але яка! Справжня кiмната, одним словом... — Непотрiбна вже менi кiмната, — похмуро вiдповiв Степан. Комiсiонер щиро здивувався. Гарна кiмната завжди потрiбна! Навiщо ж вiн прибiг сюди сам? Навiщо ж вiн тодi цiлий мiсяць ганяв по мiсту, як хорт, щоб потiм раптом стало непотрiбно? Але кiмната! Та тiльки товариш побачить ïï, так зразу й почне в нiй жити! I Степан раптом погодився. Аби щось робити. Аби не бути самому. Та й кiмната кiнець кiнцем йому потрiбна. — Гаразд, — сказав вiн. — Почекайте, грошi вiзьму. I вони поïхали вдвох у Липки75. — Але ж ви тiльки глянете, який будиночок! — захоплено казав комiсiонер, коли зiйшли з трамвая. — Цукерка, а не будинок. Ну, як тут не жити! Будинок справдi був показний, семиповерховий, з безлiччю вiкон, що вже запалювались. — Сюди, прошу вас, — казав комiсiонер. Вони сiли в лiфт, i цей спосiб пересування, вперше дiзнаний, хлопцевi вельми сподобався. Властиво, ще в кабiнцi сидячи, Степан вирiшив ту кiмнату взяти. Але й сама вона за себе подбала. Це був невеличкий, свiтлий, охайний кабiнет з паркетною пiдлогою, центральним опаленням, обклеєний синьо-сiрими новими шпалерами, з двома вiкнами, звiдки видко було внизу безмежний краєвид мiста й далекий обрiй за рiчкою. Так, саме про таку кiмнату вiн i мрiяв! I хлопець вiдразу уявив, де що має поставити з своïх майбутнiх меблiв i як вигiдно йому в тих меблях працюватиметься. Тут я вже напишу, — подумав вiн. Правили дорого, i вiн завзято торгувався. Нарештi погодились на сто п'ятдесят карбованцiв вiдступного, плюс видатки на зроблений ремонт, плюс комiсiонеровi десять вiдсоткiв за послуги. Вiн дав грошi, документи й завтра мусив перебратись. З кiмнати вiн виходив останнiй, i, коли електрику погасив, моторошна туга, що розтанула йому на час у фiнансовому клопотi й задоволеннi вiд щасливоï угоди, знову прокинулась у ньому серед темноï порожнечi, де вiкна синiли, як величезнi мертвi обличчя. Вiн розпачливо стиснув руки й мимоволi, майже вголос промовив: — Прости, Зосько! Все мовчало навкруги. Але ж мовчанка — знак згоди. Вiн хутко вийшов iз лячного мороку, щiльно, з острахом причинивши за собою дверi. Комiсiонер, одержавши грошi, зник, навiть не попрощавшись. А господарi вклонились йому дуже чемно. Вiн ще умовився з ними про каву вранцi й про окремого ключа вiд парадних дверей. Потiм викликав лiфта й м'яко спустився вниз. На вулицi вiн лишився знову сам, i знову страшний неспокiй опанував його. Була ще тiльки восьма. За двi години, вiдколи вiн з дому сьогоднi вийшов, трапились двi незвичайнi, виключнi подiï. Двi — вiн мимоволi поставив ïх поруч. Але ж який зв'язок мiж... тим i щасливою лiквiдацiєю житловоï справи? I йому зненацька здалося, що вiн ступнув уперед, угору, покинувши когось на перейденому щаблi. Але на це потайне мiркування, що ледве чутно торкнулось його голови, душа йому заскмiла ще голоснiше. На вулицях, якими йшов, вiн знову не здибав жодного знайомого. В цьому не було чогось дивного, але йому здавалось, що всi його нагло покинули. I раптом пригадав, що сьогоднi саме 19 квiтня, той вечiр, що мав вiн справляти розлуку з поетом. Вiн радiсно стрiпнувся й пришвидшив ходу. XIII Мандрiвника в пивницi ще не було, i хлопець мляво сiв до столика серед зали, оточений навколо постатями й голосами, що викликали в ньому огиду. Вперше за весь час пивниця була йому вiдразна. Вперше вiн спiзнав банальнiсть веселощiв, що круг себе чув, штучнiсть розпаленого алкоголем смiху, дешеву сухозлотицю тутешньоï радостi, i музика, джаз-банд iз барабаном, тарiлками й цимбалами, що завжди пiдносила, звiльняла його, тепер гнiтила обридними мотивами й дратувала нестерпучим брязкотом. Вiн пiшов би звiдси негайно, коли б не чекав когось, i сидiв, насунувши капелюха й злiгши на стола перед непочатою пляшкою пива, коло нього поставленою. Потiм нетерпляче закурив, ламаючи сiрники. Нарештi прийшов Вигорський у гумованому плащi й кепцi на головi. Степанiв вигляд вразив його. — Чому це чайльд-гарольдiвський вигляд?76 — спитав вiн, вiтаючись. — Певнiш у вас, бо ви ïдете. — Ïду, але нiкого не проклинаю. — А я проклинаю, але не ïду. Поет недбало махнув рукою. — Покиньте, вiд прокльонiв свiт тiльки гiршає. Сьогоднi визвався частувати Вигорський. — Але зважайте, — сказав вiн, — я став вегетарiанцем. — З переконання? — спитав Степан. — Тiльки для рiзноманiтностi. Коли страви й вино подано, поет знову спитав Степана: — Звiдки ж все-таки ця похмура меланхолiя? Невже через мiй вiд'ïзд? — Нi, — посмiхнувся Степан, — це свiтова скорбота. Поет полегшено зiтхнув. — А, це цiлком безпечно. Вiн був дуже милий, веселий, ласкавий. I Степановi враз схотiлось признатись йому, розповiсти весь свiй бiль i його найтаємнiшi джерела. Та вiн тiльки промовив: — Коли хочете правду знати, то це просто поганий настрiй. Часом вiдчуєш, що ти — звiр, кровожерний звiр, i стане сумно. Життя жорстоке. Знаєш, що виправити цього не можна, i все-таки шкода. Потiм якось яснiше зрозумiєш, що й навколо ж самi тварюки, наволоч, мерзота, шибеники — i робиться страшно. Вiд того, що ти такий, як вони, i вони такi, як ти. — Та де ви бачите таке страхiття? Степан безнадiйно посмiхнувся. — Де?.. Ось, навколо. — Навколо — прекраснi, приємнi люди! — Ви все жартуєте, — сказав хлопець. — Аж нiяк. Ось гляньте. Поет перехилився на стiльцi й торкнувся рукою по плечi сусiда, що сидiв позад нього. Той обернувся. — Вибачте, — сказав поет. — Ви менi дуже подобаєтесь. Дозвольте потиснути вашу руку. Той завагався, але руку подав. Навiть промовив: — Е... дуже дякую! — Дивак ви, — зiтхнув Степан. Потiм вони ïли й пили, поринувши у власнi мiркування. I Степан, знемагаючи вiд потреби виявити свою нудьгу, промовив, пiднiсши склянку: — Випиймо, друже, за любов! Поет здивувався. — 3 якоï речi нам пити за це жахливе чуття, що позбавляє людей спокою? Степан збуджено вiдповiв: — Позбавляє спокою, позбавляє життя. Жахлива ця любов. — Так ви погоджуєтесь зi мною? — непевно спитав Вигорський. — Цiлком. — Терпiти не можу збiгатись поглядами, — невдоволено пробурчав поет. — Погодження — смерть. До того ж мушу заявити, що сила любовi походить виключно з традицiï. Золотий вiк кохання минув, лицарi й дами розтанули у вiковiй млi. У XII столiттi жiнки подiляли свою особу на двi частини — тiло чоловiковi, душу — обранцевi. У XIX вони робили навпаки, а в XX i зовсiм втратили почуття рiзницi мiж цими частинами. Любов занепала — приблизно на аршин вiд серця. Тобто вернулась до свого вихiдного пункту. Щоб правильно зрозумiти ïï сучасне, мiжнародне, коли хочете, становище, треба пам'ятати, що любов не властива людинi на всiх ступенях розвитку. Дикуни не знали ïï, а наш вiк є вiк освiченого дикунства, дикунства в знятому виглядi, як кажуть дiалектики. Отже, й любов знiмається. Пiсня кохання проспiвана. Любов стає поруч муз i надихає разом з ними тiльки старомодних поетiв. Натомiсть висувається те, що було найголовнiше в дикунствi, — праця. Справжнiй поет може бути тепер тiльки поетом працi. — Наприклад, ви, — сказав Степан. — Я — сумне явище. На межi двох дiб неминуче з'являються люди, що зависають якраз на гранi, звiдки видно далеко назад i ще далi вперед. Отже, вони слабують на хворобу, якоï люди жодноï партiï нiколи не прощають, — на гостроту зору. Найкращi слуги життя — заслiпленi й пiдслiпуватi. Вони бадьоро йдуть уперед, бо бачать те, що ïм здається. Бачать нове, бо хочуть бачити. Воля керує, друже, життям, а не розум. — Чорт його знає, що ним керує, — похмуро сказав Степан. Хутко вони й пiшли, бо поет збирався добре виспатись перед подорожжю. — Ïду, ïду, — скрикнув поет на вулицi. — Нiчого цього завтра не побачу. Яка радiсть не побачити завтра те, що бачиш сьогоднi! I вас теж, мiй друже! Досить я вас терпiв. — I я вас теж, — сказав Степан. — Признайтесь, це не було вже так нудно? Але не здумайте завтра на вокзалi мене проводити. Знайомий на вокзалi — це ж кошмар! — Та я не знаю навiть, яким потягом ви ïдете, — заспокоïв Степан. — Я й сам точно не знаю. На розi Великоï Житомирськоï77 вони спинились. — Прощайте, друже, — мовив поет. — Я кажу прощайте, бо ми можемо вже й не побачитись. Не забувайте, що згинути на цьому свiтi так само легко, як i з'явитись. Вiн пiшов, а Степан вiдчув, що лишається сам серед вулицi, серед суворого, безжального мiста, сам серед безмежного зоряного свiту, що ясно мiнився над ним перед сходом мiсяця. * * * Потяглися одноманiтнi днi, що вiн перебирав сумовито, як безконечнi чотки ченця. Нудьга не покидала його. Свою мету вона вже втратила, причина ïï застелилася туманом днiв, але сум лишився незмiнний, проймаючи кожну думку, вiдтинаючи кожне бажання, що вряди-годи в ньому прокидалось. Свiт мов злиняв перед його очима, душа стала нiма до покликiв i тепла, що невпинно навколо мiцнiшало. Як i всi, вiн скинув пальто, але змiни цiєï не вiдчув. На новому помешканнi хлопець улаштувався досить швидко. За тиждень воно прибрало того вигляду та вигоди, що вiн колись вимрiяв, як мрiяти ще було цiкаво. Коло вiкна в кутку вiн поставив американське бюро брунатного дерева, проти дверей при стiнi люстрову шафу на одежу, проти вiкон — канапу, оббиту темно-червоною тканиною, поруч столу — невеличку засклену шафу на книжки, яким основу поклали статистики й полiтекономiï, подарованi колись вiд Максима Гнiдого, та комплект Лiтературно-наукового вiсника з творами Фонвiзiна, не вiдданi того ж часу лагiдному Левковi, земляку з рiдного села, студентовi-сiльськогосподарнику. Через давнiсть вiн вважав ïх за власнi. Крiм того, купив килима на пiдлогу й пiвдванадцятки стiльцiв на решту грошей, що лишились йому вiд гонорару за кiносценарiй пiсля великих i дрiбних витрат. Але що бiльше Степан свою кiмнату встатковував, то чужiшою вона йому була. Кожна нова принесена сюди рiч сповнювали його незрозумiлою турботою. Вiн ставив ïï на мiсце, призначене ïй, i потiм дивився на неï здивовано, як на щось чуже, в його життя нахабно втиснуте. Потiм звикав за кiлька день до ïï присутностi, користувався нею при потребi, але почуття чудноти й ворожостi меблiв десь глибоко в ньому ховалось, зринаючи зненацька, коли ввечерi, прийшовши, запалював свiтло. Так, нiби без нього всi вони жили своïм окремим побутом, може, розмовляли навiть, про нього шепотiлись, пiдслухавши його думки, i раптом ущухали, коли вiн розчиняв дверi. З порога в прямокутному блискучому свiчадi вiн бачив усю свою постать, i це було йому неприємно, мов вiн здибався нагло з своïм двiйником, що тут лишався весь час i накладав проти нього з похмурими меблями. Але найбiльше боявся столу. Там, у верхнiй шухлядi праворуч, хоронився початок його повiстi. Вiн нiколи не висував ïï, але почував, що рукопис там притаïвся, як нечисте сумлiння. Писати далi не мiг. Та порожнеча, що в ньому розпалась, коли вiдiйшов тодi вiд Зосьчиних дверей, непомiтно розгорталась, руйнуючи щораз бiльше його душу, захоплюючи щораз глибше дiлянки, де зберiгаються спогади людини, i в цьому спустошливому поширеннi його минуле зникало в безвiсть. Зникло майже без слiду пiд отрутним дiянням нудьги, i разом з ним вiн позбавлявся опори. О восьмiй вiн прокидався, пив каву, через пiвгодини йшов на посаду. Це були найщасливiшi години його життя, коли в ньому прокидалась колишня мiць, жвавiсть i упертiсть. Вiн працював енергiйно, захоплено, заглиблювався в справи, гасав по мiсту, посмiхався, був дотепний, вправний, скрiзь незамiнний, але о восьмiй ввечерi, кiнчивши працю, вiдбувши всi збори й навантаження, лишався сам для власного, окремiшнього життя, якого нитки повипускав iз рук. Перехiд цей був жахливий. Так, нiби вiн був подiлений на двi частини, одну для iнших, другу — для себе, i от друга була незаповнена. Iдучи додому, вiн нiби переходив межу життя. Вечори обнiмали його лячним неспокоєм, почуття страшноï самотностi гнiтило його. I вiн терпiв божевiльний бiль людини, що втратила особисте, — оте все, може, й дрiбне, отi людськi радощi та жалi, що дають життю смак i принаду. Всi спроби його щось вiднайти були марнi. У знайомих розмови здавались йому нiкчемними, жiночi погляди гидкими, чемнiсть господарiв смiшною. На лекцiях, якi почав одвiдувати вряди-годи, вiн не чув нiчого нi цiкавого, нi нового, в театрах п'єси були одноманiтнi, в кiно — обридливi фiльми. До пивниць i зовсiм не мiг ходити. Якось зайшов до казино й кинув карбованця на двадцять — йому подали три червiнцi. Вiн поставив ïх усi знову на ту саму цифру, програв i нетерпляче вийшов. Скрiзь було занадто людно, занадто свiтло й галасливо. I скрiзь щемляча самотнiсть невiдступне за ним слiдкувала. Iнодi згадував за колишнього приятеля своïх вечорiв поета Вигорського, що блукав десь украïнською землею з торбою мандрiвника за плечима. Тепер, не бачачи його, глибше почував те спiльне, що вабило ïх одне до одного, — адже чуття його так само невпинно хвилювалось, як i його розум. Було в обох ïх щось безмежно неспокiйне, мiнливе, невситиме. Але де ж вiн? Яка його адреса? Може, вiн написав би йому величезного, палкого листа! I переймався глибокою заздрiстю до людини, що адреси не має. Сам гадав iнодi взяти вiдпустку й податись кудись до сонячного моря. Але все вiдкладав. Була в ньому якась вiдраза до всього, що могло б дати йому втiху. Нарештi одержав у редакцiï конверта, писаного рукою поета. Нетерпляче розiрвав його — там були два чудовi вiршi для журналу, але жодного рядка для нього. Тодi й поет перестав для нього iснувати. Якось увечерi, коли йшов поволi темним Хрещатиком, у тiй кiнцевiй частинi його, де скупчено технiчнi крамницi й поставлено мало лiхтарiв, його перестрiнула жiнка — з тих, що просять прикурити й цiкавляться часом. Вона вжила першого способу, й хлопець засвiтив ïй сiрника. Вона запропонувала: — Ходiмо? Хлопець погодився. Тодi жiнка взяла його пiд руку на знак спiлки й звернула на Трьохсвятительську вулицю, де повела клiєнта в темне подвiр'я крiзь дерев'яну хвiртку, взяту на ланцюжок. Степан мусив зiгнутись удвоє, щоб пролiзти у низький отвiр. Тут жiнка шепнула йому: — Не шелести! Знаєш, народ який пiшов — до всього йому дiло. I вiн почув вiд жiнки ту лайку, яку вважають за чоловiчий привiлей. Нарештi в кiнцi затхлого пiвпiдвального ходу вона забрязкотiла ключем i ввела хлопця в якусь просторiсть, що запахом своïм становила безпосереднє продовження того коридора. Трохи обернувшись, вiн побачив у кутку тихий вогник лампадки, що ледве освiтлював темну iкону. Жiнка запалила невеличку лампу i тепер яскраво визначилась перед одвiдувачем на тлi своєï обстави. Була опасиста, набрякла, пристаркувата, мала сердитi очi й блiдий великий рот, звiдки звуки виходили хрипучi, як з рупора зужитого грамофона. В кiмнатi стояло лiжко, застелене сiрою рядниною, й кiлька простих меблiв вiдповiдно до простоти дiï, що в хатi вiдбувалась. Мати Божа в кутку схилилась над сином i навколо зовсiм не зважала. Передусiм жiнка суворо зажадала наперед карбованця за удар. Коли .дiстала його, трохи ласкавiше сказала: — Тобi як? Голою? Вiн вiдловiв, що волiє бачити ïï в одежi. — По-походному, — засмiялась вона. I додала, що в армiï теж працювала, на германському фронтi. Хлопець роздивлявся на фотографiï, що висiли на стiнi без рамок, пилявi й покрапленi багаторiчними слiдами мух. I раптом йому прокинулась цiкавiсть до цiєï жiнки, бажання знати ïï побут, погляди, вподобання, правне становище, ставлення до влади й те таємне, чим живе ïï душа поза звиклим торгом. Вiн запропонував ïй закурити й сiв коло столу. З його пачки вона взяла зразу пiвдесятка цигарок, але невдоволено сказала: — Ти що, маринуєш мене? Давай тодi ще два карбованцi за цiлу нiч. Вiн видобув гаманця й висипав ïй срiбняки — шiстдесят п'ять копiйок. — Брешеш! — неймовiрливо сказала вона. — Дай сама подивлюся... А це що? — Це ж двi копiйки. — Давай до гурту, Геть вивернувши гаманця, вона нарештi заспокоïлась i почала грубо, але досить охоче вiдповiдати на його обережнi питання, густо вживаючи гострих, влучних, вишуканих з ïï погляду слiв, що торкались ïï працi й тих речей, що беруть у нiй участь. I з спiвчуттям спогадала час вiйськового комунiзму, коли грошей приносила повнi панчохи. А тепер народ пiшов жулик, скупий i мучительний. Правда, у неï багато є женихiв, та вони ïй нецiкавi. — Замiж треба виходити по любовi, — сказала вона. — А побалуватись я й з тобою можу. Потiм розповiла йому тих вигаданих, стереотипних iсторiй, якими всi вони тiшать своïх гостей i себе, якi з мрiй поволi обертаються в пiвдiйснi спогади, в несвiдому самооману, що за них чiпляється ïхня душа в своïх машинальних поривах до щастя. Зокрема вона пiдкреслювала, що якийсь денiкiнський полковник навколiшках благав ïï ïхати з собою до Англiï. — Ну й чого б я поïхала? — мрiйно спитала вона. — Коли англiйського язика я не знаю? Ну от вийду на вулицю — i нiчого не понiмаю... Та й вiн не знав, — додала заспокiйливо. — До мене ходив один англiчан, так теж казав, що вiн не знав. Але в мiру його питання ставали точнiшi й вимогливiшi, вона нашорошувалась. I раптом урвала його на словi: — Що це ти розпитуєш мене? Ти чого сюди прийшов? Вiн нiяково вiдповiв, що прийшов до неï бiльше за тим, щоб по душi погомонiти. I вона страшенно обурилась: — Душi йому треба! За рубля душу йому вивертай! Для тебе моя душа пiд спiдницею. Вiн ледве заспокоïв ïï, присягаючись, що не хотiв образити. — Та хiба тобi не однаково, що робити? — спитав вiн. — Не однаково, — вiдповiла вона. — За що платиш — бери, а за душу не трогай. Розмова далi не клеïлась, попрощалась вона холодно, немов вiн величезну кривду ïй вчинив, i хлопець вийшов, переймаючись до неï пошаною, якось схвильовано розумiючи, що жiнка продається, а людина — нi. Але здебiльшого читав увечерi, лежачи на канапi. Щось примусове було в цьому безконечному гортаннi сторiнок, позбавлене тiєï живоï цiкавостi, що спиняє очi на рядках. Мiж ним i книгою завжди було скло, мов та вiконна шибка, що стоïть перед краєвидом, даючи його бачити, але затримуючи його запашнiсть, трохи викривлюючи його обриси й знебарвлюючи кольори. I часто, дочитавши останнi рядки, непомiтно спинявся на порожнiй пiвсторiнцi, задумано плетучи далi докiнчену пригоду, що блiдшала дедалi, гаснула в його уявi й раптом зникала. Вiн почував на мить, що не мислить уже, i це почуття було чудне, якесь радiсне, надзвичайно спокiйне, непорушене, немов вiн потрапляв у стан, зовсiм вiд життя вiдмiнний, стан чистого споглядання, цiлковитоï незалежностi вiд оточення. Так само багато читав вiн i газет, не минаючи жодних найнуднiших роздiлiв, акуратно переглядаючи кожну статтю, замiтку, повiдомлення аж до оповiсток про рiзноманiтнi збори та наради, що ряснiють петитом на останнiх шпальтах. Був пильним, але дивацьким читачем часописiв, що видаються для багатьох i кожному можуть цiкавi бути тiльки з умовою величезних перепускiв. Якраз вiдбувався окружний з'ïзд цукровикiв, i серед десятка осiб, що фiгурували в звiтi, Степан постерiг прiзвище свого колишнього iнститутського приятеля Бориса Задорожнього. Той вiдчитав доповiдь про якусь систему селекцiï бурякiв, був обраний до комiсiï для складання резолюцiï та делегатом на Всеукраïнський з'ïзд. Як же багато сказали йому цi рядки! Яким гiрким, щемлячим докором стали вони перед ним! Вiн ще раз перечитав ïх. Так, Борис Задорожнiй, молодий мiщанин, гнобитель прекрасноï дiвчини, iшов уперед, дiяв, працював, висувався! Давня, прихована ворожiсть до нього заворушилась у Степановому серцi, i вiн вiдкинув газету, щоб не бачити бiльше прикрого iм'я. З'ïзд цукровикiв кепсько на нього вплинув, збудивши хлопцевi низку сумних мiркувань про самого себе. Чи довго це так буде тривати? Хай вiн завинив, хай зробив хоч би й велику комусь неприємнiсть, але ж i спокута вже достатня! За календарем минуло три тижнi самотностi, що в уявi його були роками. Пора вже розворушитись. Пора! Пора! Кричав вiн це, як погонич над конем, що впав серед шляху i сам пiдвестися не годен. Але звiдки ж чекати допомоги? Вiд кого? I вiн почав надiятися, що в життi його ось станеться глибока раптова змiна, i розпач його, дiйшовши певного ступеня, обертався в сподiванки. Так, нiби мав одержати листа i той лист уже йде, наближається, повний, може, жаху, зламiв, але пориву! Передчуття не омилило його, бувши не так завбаченням подiй, як вiстуном внутрiшньоï потреби, навнi спроектованоï. Диво людськоï душi, яка моментами голоду так мiцно й яскраво допадається дрiбниць, що вони, не знанi допiру, раптом стають виплеканою в нетрях серця подiєю, вiдповiдником тоскних мрiй, здiйсненням неясних прагнень! Вона, та химерна душа людини, трагiчний згусток ïï простого єства, завагавшись на гранi, враз пускається по схилу вiд найменшого штовхана, безтямно обертаючи в хуткiсть нудьгу бездiяльностi. Тепер вiн постiйно обiдав у великiй ïдальнi нархарчу на Хрещатику, яку обрав виключно тому, що була вона по дорозi з посади до Бессарабки, де вiн сiдав на трамвай, ïдучи додому. В нiй уподобав маленького столика коло стiни, де мiг посидiти наодинцi за стравою та пляшкою пива, що стало неодмiнним складником його меню. Найбiльша незручнiсть закладiв нархарчу, як i всiх кооперативних — довге чекання послуги й мала уважнiсть до одвiдувача, — найменше могла його зараз турбувати, бо якраз обiд, часто дуже пiзнiй, був останньою ланкою його дня, межею переходу до вечора, а вiн нiчого не мав проти, щоб цей час, коли серце його ще билось вiдгомоном робочого клопоту, не так швидко обертався в завмерлi години кiмнатноï тишi. Тим прикрiше було йому одного вечора побачити, що столик цей зайнятий. Це була майже образа для нього, замах на усталенi звичкою права, ба, навiть на саме його я, що в постiйному користуваннi обертає мертву рiч у свою невiдбiрну частину. Але, глянувши на загарбника пильнiше, Степан пiдбiг до нього й мiцно схопив його за руку. — Здрастуй, Левко! — крикнув вiн. — Це ти, Левко! Той здивовано пiдвiв на нього очi, не пiзнаючи. — Це я, Степан, з Теревенiв, пам'ятаєш? — схвильовано казав хлопець, схилившись до товариша. — Пам'ятаєш, ми ïхали сюди разом пароплавом? Пiзнаєш тепер? Левко пiзнав, але ще бiльше здивувався. — Степан? — пробурмотiв вiн. — От, не пiзнав би, ïй-богу… I вiд цих слiв душу хлопцевi охопив жаль. — Чому? — тихо спитав вiн. Левко вже посмiхався своєю лагiдною, без краю вибачливою посмiшкою. — Змiнився, — сказав вiн. — Ач, який прибраний. Ач, який гарний. Красун, та й годi. Степан хапливо скинув капелюха й сiв поруч до столика. Невiдоме хвилювання, що прокинулось у ньому при зустрiчi, тепер бiльшало, росло, сягало в далеку глибiнь душi гарячою луною. Вiн дивився на товариша радiсними, майже закоханими очима й з невимовною втiхою викривав йому на обличчi тi самi риси, тi самi рухи, ту саму посмiшку й лагiднiсть, що покинув давно тому й знайшов незмiннi. — Левко, який я радий, що побачив тебе, — сказав вiн. — I уявити не можеш, який радий! Ех, Левко, чуже тут усе — i люди, i життя. — Життя? — обiзвався Левко. — Смиканина тут, а не життя. А годують чим, ти подивися! — Щодня це ïм, — вiдповiв Степан. — Як котам дають. Вiн засмiявся, показуючи на порцiю котлет. I його посмiшка здавалась Степановi дотепною, мiркування мудрими, вислови чарiвними, поводження незрiвнянним. I заздрiсть зайнялась у ньому до того, хто зумiв не змiнитись, лишитись тотожним через роки, разом iз жалем за своï шляхи, за пориви, простування i ïхню марнiсть. Перед товаришем, зневаженим колись i забутим, вiн вiдчув сором шкiдливого школяра, що примiтив пильний погляд учителя. — Як же ти живеш, Левко? — скрикнув вiн. — Е, ти розказуй спочатку. I хлопець розповiв — коротко, блiдо, вимушено про час, що вiд ïхньоï розлуки минув, згадав за своï оповiдання, за посаду, не почуваючи нi в словах своïх, нi в подiях, що за ними стояли, жодного променя життєвоï веселки. — Ого, та ти цабе, — посмiхнувся Левко. — Либонь, карбованцiв пiвтораста тягнеш? — Приблизно. Крiм гонорару. А от продав кiлька мiсяцiв тому сценарiй — пiвтори тисячi взяв. Левко цмокнув. — Сто бiсiв його матерi, — промовив вiн. Але в голосi його був тiльки подив i жодних заздрощiв. Потiм iнша думка звернула його увагу. — Виходить, ти — украïнський письменник? — серйозно спитав вiн. — Виходить, — сумно посмiхнувся Степан. Левко замислився. — Значить, i живi письменники є? — спитав вiн. — А що? — I є такий, як Шевченко? — Такого немає. Левко полегшено зiтхнув, мов сучасна лiтература не становила ще для нього нiчого загрозливого. Потiм, не хапаючись, розповiв про своï дiла й плани. Iнститут вiн кiнчив i вiдбув рiк практики на Носiвськiй станцiï78. Тепер приïхав одержати диплом й має рушати на Херсонщину, де дiстав призначення на районового агронома. — Аякже... отой учитель-латинiст, що ти жив у нього... що чаєм нас частував? — спитав Степан. I вiдчув турботну радiсть вiд цього дотику до минулого, що раптом ожило в ньому, ще туманне, мов досвiтня мла, яку прорiже зараз ясний промiнь. — Е, з ним погано, — засмiявся Левко. — Зарiзався, брат! Сам i ножа собi вигострив. Так i казав, що зарiжеться, як фiлософ якийсь, а ми думали, що манячить. А вiн i доказав. Ну й мали клопоту. — А жiнка його? — О, козир-бабуся, хоч i беззуба! Що вже зварити або спекти, так де й ресторановi. Вмiли-таки ïсти смачно буржуï. Я це думаю ïï з собою на Херсонщину брати... — Ти не жонатий?.. — Ще. Вже як на службi оговтаюсь, тодi й кралю заведу. Або й так перебуду. — Дивак ти! Що ж ти без жiнки робитимеш у глушинi? — Полювання там добре, — сказав Левко. — Ну, й степ люблю. Степ! А Степан його хiба не любить! Ясний, гарячий спогад повстав у ньому, спогад нерухомоï ночi й заколисаних просторiв, безмежностi неба й землi, синьоï тишi мiсячного сяйва. Лежати горiлиць у травi, розкинувши руки, без шапки, босонiж, дивитись на золоте, блакитне, червоне, зеленаве мерехтiння зiрок, розсипаних по небу чиєюсь доброю, могутньою рукою. I почувати ту руку в подихах повiтря на обличчi, i заснути стомленому вiд споглядання далечини в таємному з нею злиттi. А вранцi за могилами сонце сходить, з червоного моря промiнь — страшна, величезна брунька холодного вогню, розцвiтаючи поволi пекучим колом. Левко кiнчив котлети й витер руки паперовою серветкою. — Збираюся зараз ще в кiно сходити, — сказав вiн. — Люблю подивитись, як ото люди скачуть. Подумаєш тiльки, з чого чоловiк хлiба не ïсть! Може, вдвох ходiмо? — Нi, в мене справи, — сказав Степан. На вулицi вони мiцно поцiлувались. Хлопець був схвильований. — Пиши, Левко, з своєï Херсонщини, — сказав вiн. — Та, мабуть, не буде про що, — вiдповiв той. — Це вже ви, письменники, пишiть собi. А ми колись прочитаємо. XIV Восени в степу тривожно шамотить сухим гiллям кукурудза, — цiлi поля рiвних жовтих стовбурiв, нiби хтось, крадучись, розсуває ïï обвислий лист. Восени при шляхах розсипають насiння бур'яни, — високi зарослi незграбноï лободи, молочаю, будякiв, вiниччя та нехворощi. Незграбнi рослини восени, втративши зело. Восени вiтри ходять раптовi, непевнi. Восени вiтри нападистi й хитрi. Здивує i зникне. Рiвчаки в степу провалюються зненацька вглиб, розкриваючи глинянi нутрощi. На днi купчиться дереза, а в нiй гади, комашня й мiльйони ящiрок. Безлiч шляхiв у степу, дорiг i стежок. Перехрещенi, кривулястi, колiнкуватi. Нiби навмисне наплутано ïх там, щоб ходити й блукати без краю. I хочеться в степ iти. Хочеться звернути на бiчну стежку. Куди вона? Поволi йдеш у степу, i дивно, коли дiйшов до мiсця. Шляхи є западистi, людину ховають, а стежки в'ються горбами, могилами, женуть навпростець по нивах та баштанах. I ламлеться пiд ногами шелестка стерня. Степан раптом спинився. Скiльки мiг зрозумiти, це була Павлiвська вулиця79. Може, з пiвгодини ходив вiн уже, розлучившись з Левком на порозi ïдальнi, ходив замислено, радiсно, в тому незглибному спокоï, що людину опановує найвiдповiдальнiшими хвилинами життя пiсля болiсних турбот i розчарування. Почував, що зважується на щось, що зараз вiдбудеться щось неповторне, давно сподiване, але приспане в душi випадковим видивом. Передчуття визволення було в нiм, i тi спогади, що невпинно йому допливали, повертали його назад i назад, у чудове дитинство, в незабутнiй час першого дiзнання свiту. Вiн iшов чарiвною стежкою минулого, натхненно шукаючи колишнiх джерел, i навеснi серед мiста пристрасно марив теплою осiнню степiв. Тепер вiн глянув на годинника. Чверть на дев'яту. Ще не пiзно. Ще не пiзно. Вiн ще може ïï побачити. Та й що йому час? Мусить ïï побачити! Хлопець повернув i швидко пiшов, так само швидко складаючи своï намiри. Вiн знайшов ïх уже готовi, яскравi, випеченi в серцi карбами. Вiн вертає на село. Ця думка, дика, раптова, не злякала його. Навiть не здивувала. Вона народилась зненацька, ясна, чарiвна, повна жагучоï радостi, сили й надiй! Вiн вертає на село. В степ. До землi. Назавжди покине це мiсто, чуже його душi, цей камiнь, цi збуднi лiхтарi! Зречеться навiки жорстокоï плутанини мiського життя, отруйних мрiй, що тяжать над галасливим бруком, задушливих поривiв, що роз'ïдають душу в вузьких закутках кiмнат, вiдкинеться божевiльного прагнення, що ятрить думку, затиснуту в лещата мiста. I пiде в спокiйнi, сонячнi простори полiв до покинутоï волi, i житиме, як росте трава, як стигне овоч. Дзвiнок трамвая спинив його. I вiн радiсно подумав: Завтра я тебе вже не почую. I той пiвтора року накупчуваний бiль, те гнiтюще невдоволення, людинi в поривах притаманне, вся гiркота щоденного прагнення i виснажливiсть мрiй, що вiн у мiстi дiзнав, обертались тепер у щасливу стому й щемлячий потяг до заспокоєння. Вiн бачив себе завтра не сiльбудiвцем, не сiльрадiвцем, не вчителем чи спiлчанським дiячем, а непомiтним хлiборобом, одним з безлiчi сiрих постатей, у свитках, що водять по землi вiчне рало. Вогкий ранку! Свiжино першого променя! Чудовий блиску тихоï роси! Будь благословенний час, коли родиться свiтло життя! Дух минулого, злеглий, могутнiй, прокинувся в нiм, дух вiкiв, що дрiмає в душi й пiдводиться хвилинами зрухiв, манячи до завмерлостi й тишi, той непереможний, хоч i приборений голос, що шепоче казки про втрачений рай та спiває пiснi природностi. Але не в цiм, власне, був його найголовнiший клопiт. Охочого купити кiмнату й обставу вiн знайде завтра ж, так само й заяву про звiльнення подасть. Дарма що затримуватимуть! I завтра ввечерi рушить потягом на пiвдень пристати десь до комуни або артiлi. Це неважливе. Це просте й легке. Про це нема що думати й турбуватись. Але... вiн поïде не сам! Гадаючи про це, вiн захвилювався. Щось безмежне було в цiм раптовiм зворушеннi вiдкинутоï, погнобленоï любовi. З дрiбнiсiнькоï жаринки, пiвзагаслоï i спопелiлоï, немов мстячись за холодний жах згасання, спалахнув той жагучий вогонь, що осяяв його новим поривом. Ясна, така проста, радiсна путь була перед ним, i вiн тихо пiде нею вдвох iз Знайденою. — Надiйко, Надюсю, — шепотiв Степан. Розумiв тепер, що вона завжди присутня була в його душi, як кличний дзвiн iз далечини, що породжувала в ньому своïм подихом тривогу, з'явилась йому в мрiях, i вiн не пiзнавав ïï аж досi; що i в iнших вiн любив тiльки ïï, а в нiй любив щось безмежно далеке, якийсь неспiзнанний спогад, ледве чутну луну з-за горбiв свiдомостi. Вiн почував тепер, що не забував ïï нiколи, що шукав ïï весь час у нетрях мiста, i вона була тим вогнем, що горiв у нiм, пориваючи вдалеч. Вертаючись до неï, вiн знаходив себе. Вертаючись до неï, вiн нiби вiдживляв те, що загинуло, те, що зникло вiд його хибностi, те, що сам у заслiпленнi зруйнував. Надiйко! Прекрасна дiвчино! Бiлява русалко вечiрнiх полiв. На його поклик вона вiдгукнулась тихим тремтiнням, що втiлилось у ньому, долинувши звiдти, де жила вона, де чекала його, погноблена й скорботна. Вона мов повернула голову на його благання, i очi ïï засвiтились щасливою згодою, i рука простяглась до його чола. Вона прощала! Та й чи могло бути iнакше? Вона пiде! Та це й неминуче. Тепер у квiтчастих долинах, що чекають ïх, вiн дивитиметься без краю в ïï очi, де бачитиме свiт i життя, братиме ïï за руку в радiснiй покорi й почуватиме на долонi своïй невичерпне тепло ïï тiла, до якого не наблизиться нiколи! Вночi стерегтиме ïï сни, чудовi сни заколисаноï краси, i розумiтиме ïх, як розумiють мову людей. I питиме, питиме щохвилини насолодноï отрути ïï обожнення, i вмиратиме поволi коло ïï нiг у смертельнiй сп'янiлостi. Так треба, ïï воскресiння разом з спiвучим потягом до степiв зливалось у єдиний порив сласноï спокути, порив до безконечного рабства, що в ньому вiдчував вiн всю радiсть оновлення. На розi Володимирськоï вiн стурбовано спинився. Чи не забув вiн ïхньоï... тобто ïï адреси? Нi. Андрiïвський узвiз, 38, 6. Назва вулицi й цифри вмить сплили йому в пам'ять, хоч чув вiн ïх тiльки раз. I дивним йому тiльки здалося, що до неï так близько йти, так легко дiстатись. Тим краще, бо вiн ладен був би сходити пустелю, голодний i спраглий, блукати в пiдземеллях i хащах, серед несвiтських небезпек i все перемогти в ïï iм'я. Хлопець приказував: Андрiïвський узвiз... Андрiïвський узвiз... Враз вiн пригадав цю круту, покарлючену вулицю, колишнiй шлях свiй з Подолу до iнституту. I знову стрiпнувся — на тому шляху, де загубив ïï, вiн i мав ïï знайти! Як це чудно... як чудно... — гадав вiн. Нова думка раптом спала йому в голову, породжена його спогадами й жаданням вiдживити минуле, що досi жило тiльки в нiм. Йому схотiлось побачити той маленький будинок на Бессарабцi, увiйти в нього так, як увiходив уперше, коли побачив Надiйку в товариствi друзiв-селюкiв. Де вони? Де соромлива Ганнуся й молодецький Яша? Де пишна Нюся з iнструктором клубноï роботи? Вони зненацька стали йому страшенно дорогi, рiднi, цiкавi, i невиразна сподiванка охопила його, що вiн зустрiне ïх зараз усiх коло столу й сяде поруч Надiйки, що його чекає. Та й чому, справдi, ïй випадково не зайти туди? Мiг же вiн здибатись сьогоднi з Левком, якого ще довше не бачив! Степан звернув праворуч i хутко зiйшов на Хрещатик. Серце йому нестямно кидалось, коли вiн постукав у хисткi дверi низенькоï халупи. Все навкруги вiн пiзнав: старомодний ганок, палiсадник, надвiрнi вiконницi.' Нiщо не змiнилось, яке щастя! Та й часу, зрештою, минуло небагато — пiвтора року, що здавалось йому зараз однiєю нiччю глибокого сну. Йому, вiдчинили. Вiдчинив чоловiк з грубуватим голосом, якийсь невдоволений, непривiтний. — Чи тут живуть дiвчата... що жили пiвтора року тому? — спитав Степан. На жаль, iнакше спитати вiн не мiг, бо забув ïхнi прiзвища. — Нема тут нiяких дiвчат, — вiдповiв чоловiк таким тоном, немов хотiв сказати, що тут мешкають тiльки чеснi люди. I хотiв зачинити дверi. Тодi Степан, плутаючись, почав пояснювати йому. Вiн, власне, шукає свою сестру, яку покинув у мiстi тому пiвтора року, i де вона — це можуть знати тiльки дiвчата, що тут жили. Вони вибрались? Якщо вiн ïх не знайде, то нiчого не знатиме про сестру, яка виïхала кудись. У адресовому бюро вiн був уже. Нiчого не сказали. — Грошi тiльки беруть, порядки совєтськi, — пробурчав чоловiк, трохи зласкавившись. — Так, страшенний бюрократизм... Одна з них була швачка, така низенька. — Та тут швачка якась у дворi живе. Пройдiть у хвiртку. Попрощались вони досить приязно, i хлопець зайшов у темний двiр — вузеньку просторiнь мiж високостями сусiдських будинкiв, де росло кiлька дерев. Спочатку вiн не побачив, де б тут взагалi можна було жити, потiм постерiг крихiтну хатинку, мов той гриб прилiплену лiворуч до глухого муру. Блiда стрiчка свiтла в щiлинi вiконниць ледве примiтна була в темрявi цiєï загороди. Спотикаючись через грудки землi та цеглини, Степан пiдiйшов до вiкна й обережно постукав. — Хто там? — почув вiн жiночий голос. Хлопець, затремтiвши, вiдповiв: — Одчинiть... це я... Степан... пам'ятаєте, до вас приходив, як Надiйка тут жила... — Степан? — здивовано перепитало в хатi. — Атож... Степан iз Теревенiв. Вiдчинiть, Ганнусю! Всерединi раптом засмiялось. — Отаке! А мене Ïвгою звати! Степан з жахом вiдступився, ïï звати Ïвгою? Ïвга! Яке непотрiбне йому iм'я! Вiн ладен був упасти тут на землю, заплющивши очi й про все забувши. Але коли вийшов на вулицю, спогад про Надiйку знову опанував його, i вiн знову почав про неï думати. Тiльки це було вже не солодке марення, що допiру так грiло й тiшило його, а болiсна, нiби зовнi накинута потреба, страшна, невiдклична потреба, якоï причини не були йому й приблизно вiдомi. Тепер вiн мiркував про справу бiльше розумом, нiж бажанням, i розважав свiй намiр з боку реального його здiйснення. Що Надiйка чекає його, це здавалось йому незаперечним. Свiдомiсть виключного права на цю дiвчину й справдi його нiколи не покидала. Якщо вона не з ним, то тiльки тому, що вiн досi цього не хотiв. Сьогоднi вiн з'ясує ïй, що життя можливе тiльки в природi, яку вони покинули й до якоï мусять вернутись, а мiсто, душне й нудне, — це страшенна помилка iсторiï. Думки цi, вiн сам знав, не якi й новi, але це тiльки доводить ïхню правдивiсть. Та вона це зрозумiє без слiв. Зараз вiн про неï зовсiм не турбувався. Але ж вона замужем була! I той Борис такий упертий, певно, i незговiрний буде! Поки йому розтлумачиш усi цi думки, поки його переконаєш... А вiн, дивись, ще й заперечуватиме! Доведеться знiмати мову про те, кому дiвоцтво Надiйчине належить... Ах, як це неприємно! Хлопець глянув на годинника. Двадцять на десяту. Пiзненько, але повинен вiдбути це сьогоднi. Почуваючи страшенну втому, вiн гукнув вiзника й поïхав, мляво вiдхилившись на сидiннi. Вогнi вулиць, вечiрнiй рух юрби гнiтили його, доводили його стому до цiлковитого виснаження. Хлопець заплющив очi, i бажання спати, як теплий важкий покров, застелило його думки нерухомою млою. Вiн почував зв'язанiсть свого тiла, якесь мiцне спеленання душi, i м'яке гойдання ресор колисало його, вiдсуваючи далi й далi турботний рокiт життя. Зненацька вiзник спинився, — Що? — спитав Степан, прокинувшись. — Приïхали, — сказав той. Хлопець, здригнувшись, скочив на землю. — Може, почекати? — спитав вiзник. — Чекайте, я зараз, — вiдповiв Степан. Вiн трохи хапливо розчинив дверi будинку, де над ворiтьми горiв потрiбний йому номер, але сходами йшов повiльно, присвiчуючи сiрниками. Нарештi спинився на третьому поверсi, подзвонив, i душа його сповнилась байдужiстю. Вiн прихилився до одвiрка й почав думати про те, що вийшов сьогоднi з портфелем, а зараз портфеля в нього немає. Очевидячки, вiн згубив його. I хоч у портфелi, на щастя, нiчого важливого не було, Степан вiдчув глибоку прикрiсть. Ех, йолоп же з мене, — подумав вiн. Кроки за дверима урвали його мiркування. Вiн знову захвилювався. Вона чи не вона вiдчинить? Нi, жiночий, тiльки не ïï голос запитав: Хто там? — i хлопцевi раптом спало на думку, що вони, може, вже й вибрались звiдси. Це припущення збадьорило його, i вiн голосно вiдповiв: — Можна бачити тов. Бориса? Тодi дверi вiдхилились на ланцюжку, i в щiлину глянуло на нього обличчя дiвчини-пiдлiтка. — Бориса Вiкторовича немає вдома, — поважно вiдповiла дiвчина. — Вони поïхали в командировку. — Шкода, — буркнув Степан. I нiяково додав: — Тодi я залишу йому записку. — Заходьте, — мовила дiвчинка. У передвiтальнi вiн повiсив на кiлочок капелюха, пригладив волосся i ввiйшов за дiвчинкою до кiмнати, де над застеленим цератою столом горiла лампа пiд широким абажуром з оранжевого ситцю. Вiн сiв до столу, i поки дiвчинка давала йому олiвця та паперу, крадькома оглянув обставу. На вiкнах — мереживнi завiси, на пiдвiконнях — квiтки. В кутку матерчаста канапа, коло неï невеличкий килимок. Попiд стiною простi, але ретельно вишикуванi стiльцi. I раптом праворуч — величезний помiщицький буфет iз горорiзьбою, важка окраса помешкання, невiдповiдна до розмiрiв кiмнати. Було тихо й охайно, всi меблi стояли на призначених ïм мiсцях, додержуючи принципу симетрiï, а буфет здавався зверхнiм наглядачем ладу, суворим представником непорушних основ тутешнього життя. Щось торкнулось його ноги — кицька горнулась до його черевика. Вiн узяв ïï на колiна й почав зосереджено писати: Любий Борисе, нарештi я зiбрався тебе провiдати, i так нещасливо. Думалось погомонiти вечiр про минуле... Збоку рипнули дверi. i хлопець, пiявiвши голову, побачив на порозi жiнку в широкiй червонiй хустцi, що ховала ïï постать аж до колiн. Степан нiяково пiдвiвся, десь здогадуючись, що жiнка ця, може, дивилась на нього у щiлину, коли вiн пестив кицьку. — Це ви, Степане... — Павловичу, — пiдказав вiн, розумiючи ïï зупинку. I тiльки почувши голос, пiзнав ïï. Це була вона, тiльки страшенно змiнена, майже спотворена, але в чiм саме, вiн ще не мiг сказати. Навiть голос ïï якось iнакше бринiв, — якось прикро, певно, погордо. Вона злякала його своєю появою, своєю постаттю, церемоннiстю й глузливим поглядом. Стискуючи ïй руку, хлопець подумав: Нi, я таки справдi йолоп. — Сiдайте, Степане Павловичу, — мовила господиня. I вiн зразу постерiг, що вона вагiтна. — Дякую, — вiдповiв вiн, опановуючи почуття жаху, образи i болю. Вона сiла на канапу коло дверей i крикнула: — Наташко, грiй самовар! — Це, може, для мене! — стурбовано спитав Степан. — Дякую, я допiру пив чай. Якраз пив чай. — А я ще не пила, — вiдповiла вона. Настала прикра мовчанка, i хоч хлопець почував, що ця мовчанка його принижує, а ïï, може, й тiшить, проте слова його страйкували. Опуклий, важкий живiт паралiзував його. Нарештi господиня промовила: — Рiдкий ви в нас гiсть, Степане Павловичу. — Атож, — пробурмотiв хлопець, — прокляте нiкольство... Та й Борис усе в командировцi... Вiн хотiв спинитись, але страх перед мовчанкою видушив з нього ще кiлька речень: — Це я хотiв запропонувати... якби Борис, звiсно, був... поïхати кудись завтра погуляти... далеко десь... в природу, як кажуть... — Прекрасна думка, — вiдповiла вона, — Але я не зовсiм добре себе почуваю. I хлопець знову з жахом вiдчув, як западається мiж ними мовчанка, нудна, дратiвлива мовчанка людей, яким не варто здибатись. Кожна думка його, тiльки виникнувши, натикалась на ïï живiт i безтямно тiкала назад у своï нетрi. Раптом вона спитала: — Ви оповiдання, кажуть, пишете? — Так... писав, — сумно вiдповiв хлопець. — А тепер? — Тепер не пишу. — Чому? — Нема про що. Вона посмiхнулась. — Хiба у вашому життi не було пригод? Вiн здригнувся. Чи не занадто вона дозволяє собi з нього глузувати? I гордо вiдповiв: — Були, але дрiбненькi. Занадто звичайнi. Потiм повагом глянув на годинника й пiдвiвся: — Вибачте, Надiє... — Семенiвна, — пiдказала вона. — ...Семенiвно, я мушу йти. Вiтайте вiд мене Бориса. — Прошу заходити до нас, — сказала Надiя Семенiвна, — ми завжди будемо радi вас бачити. На сходах вiн дав волю своєму гнiву. Яке нахабство! I хто? Хто, питається? Чи не та, що вiн прогнав вiд себе, як повiю? Думає, як чоловiк у неï, так вона цяця. А чоловiк ïï злодiй. Хiба на кооперативну платню вiн мiг би купити такого буфета? Отже, вiн краде. Отже, вiн буде в бупрi. А сама вона — пузата мiщанка! Вiн сласно прошепотiв кiлька разiв це назвисько й трохи заспокоïвся. На вулицi йому схотiлось зiйти на Подол, а звiдти виïхати автобусом на Хрещатик. Але не зробив вiн униз i кiлька крокiв, як хтось гукнув на нього: — Товаришу! Товаришу! Це вiзник, що чекав його. Коли платив йому грошi, жаль згнiтив хлопцевi серце. Ну навiщо цей вiзник чекав його тут? I сам вiн навiщо сюди приходив? Iдучи вниз темною крутою вулицею, хлопець думав про мiтлу життя, що рiвняє позаду слiди минулого, велику, священну мiтлу, завжди нову й завжди бездоганну. А все-таки не був спокiйний. Цей вечiр його тягло туди, де вiн лишив колись часточки самого себе, i цi крихти, по дорозi розсипанi, тепер непереможно його вабили. Вiн нiби хотiв зiбрати ïх, повернути ïх собi, почуваючи нез'ясовне зубожiння свого єства. Тож, дiйшовши площi Революцiï, освiтленоï лiхтарями й рухливим блиском трамваïв, вiн поволi звернув лiворуч у вузькi вулицi Подолу. Ось Нижнiй Вал. Ось i хатка Гнiдих, його перше мiське пристановище. Вiн спинився по той бiк вулицi й дивився з затiнку на знайоме йому подвiр'я, на сарай, на ганок, де сидiв був вечорами, i на будинок. Диво! Всi вiкна в ньому були освiтленi, i чуднi звуки крiзь стiни його проходили в сонний затишок вулицi. Там танцювали пiд дзвiнкi переливи мандолiни. Завмерлий, струхлявий домок розплющив раптом своï очi i вийшов iз тишi домовини. Домок ожив, i в цьому пiзньому воскресiннi, може, теж позначалась його хода по землi, хода людини, що значить кроки смертю й життям. Раптом глибокий спокiй огорнув його. Як смiшно пригадувати! Бо все позаду засипається геологiчними шарами, обертається в незрозумiлi поклади пiд гнiтющим дiянням часу, i божевiльний той, хто прагне надихнути спогад новим iснуванням! Бо розкладається минуле, як труп. Та коли йшов геть, постерiгав потрохи, що гаданий його спокiй є тiльки тихий початок зрадливоï туги. Щороку бiльшала, випиналась, важчала вона, як вагiтний живiт, i разом з нею дедалi глибше, дедалi тоскнiше хвилювання його душило. Вiн почував у собi страшенний голод усiх звiльнених чуттiв, шалений порив ïх, могутнє пiднесення життя в собi, що проривалось крiзь мертвечину його недавнiх думок. Бiлим шумом нуртувала в ньому та страшна, чарiвна сила, i, захлинаючись у цьому поновленому вировi, вiн марив з жахом i надiєю, що вiднинi життя його буде якесь нове, зовсiм не подiбне на те, що було, зовсiм вiдмiнне вiд пережитого. I хоч би швидше воно вже почалося! На площi Iнтернацiоналу вiн купив у кiоску, своïм звичаєм, пук газет i, вiдiйшовши, завмер з несподiванки. Цей вечiр був справдi казковий! Просто назустрiч йому плили свiтючi незабутнi очi, що смiялися йому з завмерлоï маски жiночого обличчя, i вiн пiзнав ïх вiдразу, вiн кинувся до них, як на рятунковий вогонь маяка. — Рито, Риточко, — шепотiв вiн, стискуючи ïï руки. Ту ранку, що вона полишила колись на його долонi, вiн почував тепер у серцi. I ладен був притиснути цю жiнку тут, серед вулицi, пристрасно й безтямно, вiдчути ïï так, як вiдчував, танцюючи. Вона вiдповiла, посмiхаючись: — Яка несподiвана зустрiч! — Тiльки несподiвана? — схвильовано спитав Степан. — I бажана, — додала вона. Вiн захоплено на неï споглядав. — Де ви йдете? — спитав нарештi. — На Малу Пiдвальну80. Вiн узяв ïï пiд руку. — Ходiмо. Але за окрвиконкомом у темрявi провулка вiн спинився й жагуче оповив руками ïï стан. Вона випручнулась i шепнула не дуже невдоволено: — Ви божевiльний! — Завжди такий, — радiсно вiдповiв вiн, знову беручи ïï пiд руку. — Схилiться до мене. Ну, ближче! Ну, не будьте скупою! Я шукав сьогоднi цiлий вечiр. Коли хочете знати, то я й портфеля свого сьогоднi десь одбiг. Але знайшов вас. Ви не можете мене зрозумiти. Пiсля того як ви поïхали тодi, я не мiг нiчого робити. Я жив тiльки спогадами про вас, надiєю вас побачити. — Справдi? Я теж вас не зовсiм забула. — Тим краще! Але й зараз я ще не певний, що це ви. Розумiєте? Ви в iншому вбраннi, i менi здається, що, може, це вже й не ви. — Треба доказiв? — Ви вiдгадали мою думку! — скрикнув вiн. Вона на мить, на одну мить торкнулась його уст колишнiм поцiлунком. — Це я? — Так, ви, — погноблено вiдповiв вiн. Потiм спитав: — Ви надовго в Киïв? — До осенi. Вiн вдячно стиснув ïй руку. Вiн трохи побоювався, що вона скаже — назавжди. — Я безтямно люблю вас, — шепнув вiн. — Ви особлива, ви якась чудова. Вся туга його зненацька полилася любовним шепотом, зворушливими словами, нiжними назвиськами, смiливими, збудними порiвняннями, що в них мiнилася вся глибiнь його чуття. Раптом вона спинилась. — Годi, пустунчику! Я вже дома. Вiн бурхливо скрикнув: — I я пiду за вами! Я пiду до вас! Вона погрозилась пальцем. — Не можна. Я живу в батькiв, як вам вiдомо. — Ах, як це не дотепно, — плаксиво промовив Степан. — Що ж робити? — Завтра ми танцюємо в оперi. Чекайте мене. — Тiльки завтра? — Тiльки завтра. Але я хочу квiток. — Ви ïх матимете. В мороку присiнок, ледве освiтлених лампою з другого поверху, вiн цiлував ïï палко й запитливо, вимогливо, нестримно, мов шукаючи в глибинi ïï уст весь вiк сподiваноï розгадки. I швидко пiшов, буяючи радiстю знайдення. Нiколи не почував вiн ще такоï могутностi самопочуття. Земля, здавалось, пливла йому пiд ногами оксамитовим килимом, i дахи будинкiв вiтали його, як велетенськi капелюхи. А в головi, в прекраснiй, вiльнiй головi низками, роями в щасливому захопленнi линули всеосяжнi думки. Не чекаючи лiфта, хлопець притьмом збiг на шостий поверх, i до кiмнати ввiйшовши, розчинив вiкна в темну безодню мiста. Воно покiрно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, i простягало йому з пiтьми горбiв гострi кам'янi пальцi. Вiн завмер вiд сласного споглядання цiєï величi новоï стихiï i раптом широким рухом зронив униз зачудований поцiлунок. Тодi, в тишi лампи над столом, писав свою повiсть про людей.
1. Спiлка робземлiсу — професiйна спiлка працiвникiв земельного та лiсового господарства. 2. Пам'ятник Володимировi. — Монумент встановлений на нижнiй терасi Володимирськоï гiрки. Бронзова постать князя (висота 4, 5 м) в мантiï з хрестом i великокнязiвською шапкою в руках височить на 16-метровому постаментi. 3. Тетерiв — рiчка в Житомирськiй та Киïвськiй областях, права притока Днiпра. 4. Кий — за переказом Повiстi минулих лiт, один iз трьох легендарних братiв (Кий, Хорив i Щек), на честь якого було засновано мiсто i названо Києвом. 5. Либiдь — сестра легендарних братiв (Кий, Хорив i Щек), засновникiв Києва, 6. Дарниця — лiвобережна частина Києва. 7. Подiл — район Києва. Розташований на правобережнiй низовинi мiж гирлом рiчки Почайни та схилами Старокиïвськоï, Замковоï гори та Хоревицi й Щекавицi. 8. Старий Город — iсторична частина Києва мiж вулицями Десятинною, Ярославовим Валом та iншими. 9. Нижнiй Вал — вулиця Києва, що простягається вздовж колишнього рiчища Глибочицi, яка роздiляла Подiл на пiвденну i пiвнiчну частини. Назва пов'язана iз земельними укрiпленнями в XVIII ст. на Подолi. 10. КУБУЧ — скорочення росiйськомовноï назви Комитет улучшения бита учащихся, тобто комiтет допомоги студентам. 11. Август Гай Октавiан (Gaius Octavius, Caesar Augustus; 63 р. до н. е. — 14 р. н. е.) — римський iмператор. Його iменем названо восьмий мiсяць року. 12. Сенека, Луцiй Анней (Lucius Annaeus Seneca; бл. 4 р. до н. е. — 65 р. н. е.) — римський полiтичний дiяч, фiлософ, письменник. 13. Нерон Клавдiй Цезар (Nero Claudius Caesar; 37 — 68) — римський iмператор. 14. Дiалоги, Про провидiння (лат.). 15. Лiтературно-науковий вiсник — загальноукраïнський щомiсячний журнал, заснований 1898 р. Науковим товариством iм. Шевченка. З невеликими перервами виходив понад сорок рокiв. 16. Хмари Нечуя-Левицького — роман1874 украïнського письменника Iвана Нечуя-Левицького (1838 — 1918). 17. Фонвiзiн, Денис Iванович (1744 — 1792) — росiйський письменник. 18. Аскольдова могила — частина природно-архiтектурного парку Києва на правому березi Днiпра. 19. Царський сад — парк в Києвi. Закладений 1743 р. Найбiльша окраса парку — Марiïнський (Царський) палац1750. 20. Софiя — Софiйський собор у Києвi, пам'ятка iсторiï, архiтектури й монументального живопису першоï половини XI ст. Споруджено за Ярослава Мудрого в перiод культурного розквiту Киïвськоï Русi, на честь перемоги над печенiгами1036. 21. Володимирський собор — збудований у 1862 — 1882 рр. у Києвi. 22. Золотi ворота — видатна пам'ятка архiтектури Киïвськоï Русi. 23. Житнiй базар — вiдомий вiд часiв Киïвськоï Русi базар на Подолi у Києвi. У 1980 р. на мiсцi Житнього базару збудовано Подiльський критий ринок. 24. Євбаз — єврейський базар у Києвi у 20-40-х роках. Знаходився на мiсцi нинiшньоï площi Перемоги. 25. Бессарабка — площа, розташована в Києвi мiж Хрещатиком i вулицями Басейною та Червоноармiйською. 1912 р. на площi споруджено критий ринок. 26. Берестейське шосе — Брест-Литовський проспект {нинi проспект Перемоги).Простягається вiд бульвару Т. Шевченка до Великоï окружноï дороги. 27. Демiïвка — iсторична мiсцевiсть у Московському районi Києва. 28. Голосiïвський лiс — Мiсцевiсть у Московському районi Києва. 29. Ботанiчний сад (нинi iм. академiка О. Фомiна) — науково-дослiдна установа. Розмiщена за головним корпусом Киïвського унiверситету. 30. Iсторичний музей — утворений на базi Мiського музею старовини i мистецтва (заснований 1899 р.). Розташований на Старокиïвськiй горi. 31. Ханенко, Богдан Iванович (1858 — 1917) — украïнський колекцiонер-меценат i археолог. На базi його колекцiй творiв мистецтва було засновано Музей мистецтв Всеукраïнськоï Академiï наук (нинi Киïвський музей захiдного та схiдного мистецтва). 32. Iскра, Кочубей — полтавський полковник Iван Iскра та генеральний суддя Василь Кочубей викрили сепаратистську полiтику гетьмана Iвана Мазепи i донесли на нього Петру I. Але цар видав ïх Мазепi, який наказав стратити обох у липнi 1708 р. Пiзнiше в. Києвi було споруджено ïм пам'ятник, що стояв на постаментi, де тепер монумент на честь сiчневого повстання 1918 р. на Арсеналi. 33. Богдан — Богдан Хмельницький (1595 — 1657), гетьман Украïни, керiвник визвольноï вiйни украïнського народу 1648 — 1654 рр. Пам'ятник Б. Хмельницькому встановлено у Києвi 1888 р. на колишнiй Софiйськiй площi, (нинi площа Б. Хмельницького). 34. Академiя. — Йдеться про Києво-Могилянську академiю, перший i тривалий час єдиний вищий навчальний заклад Украïни I всiєï Схiдноï Європи в XVII — першiй половинi XVIII ст. Примiщення Академiï збереглося на Подолi як архiтектурна пам'ятка. Сьогоднi — Унiверситет Києво-Могилянська Академiя. 35. ВУАН — Всеукраïнська академiя наук. 36. Вищого свiту, елiти (франц). 37. Дон Кiхот, Санчо Панса — героï роману Хитромудрий iдальго Дон Кiхот Ламанчський iспанського письменника Сервантеса (1547 — 1616). 38. Загоскiн, Михайло Миколайович (1789 — 1852) — росiйський письменник, автор iсторичних романiв. 39. Бенуа. — Олександр Миколайович Бенуа (1870 — 1960), росiйський художник, iсторик мистецтва. 40. Олесь, Олександр (справжнє прiзвище — Кандиба, Олександр Iванович; 1878-1944) — украïнський поет. Перша його збiрка, З журбою радiсть обнялась, 1907. Вiд 1924 р. жив у Празi. 41. Червоний шлях — перший на Радянськiй Украïнi громадсько-полiтичний i лiтературно-науковий мiсячник. Виходив у 1923 — 1936 рр. у Харковi. 42. … театр i iм. Тараса Григоровича Шевченка … — йдеться про Державний академiчний театр опери та балету УРСР, створений 1926 р. на базi Киïвськоï росiйськоï опери. 43. Грецький атомiзм — вчення в античнiй фiлософiï яке знайшло свiй вияв у трактатах Левкiппа, Демокрiта, Епiкура та Лукрецiя. 44. Укрмет — Украïнська метеорологiчна служба. 45. Талмуд Олени Курило, — йдеться про один з пiдручникiв вiдомого в 20-х роках украïнського мовознавця Олени Курило (1890 — 1937?), автора праць Уваги до сучасноï украïнськоï лiтературноï мови (1923, 1925), Початки мови1923, Наше письмо. Украïнський правопис. Пiдручник для перших рокiв навчання1924 тощо. 46. Iсторiя мови за Шахматовим та Кримським. — Алєксей Шахматов, Агатангел Кримський Нариси з iсторiï украïнськоï мови. Хрестоматiя1924. 47. Подружнє життя втрьох (франц.). 48. Епiкур (Epicurus; 341 — 270 до н. е.) — давньогрецький фiлософ- матерiалiст, засновник фiлософсько- етичного вчення епiкуреïзму, за яким вищим благом життя є щастя людини. 49. Сiмеïз — курорт в Криму, поблизу Ялти. Розташований на березi Чорного моря. 50. Хрещатик — центральна вулиця Києва 51. Аполлон — у грецькiй мiфологiï бог сонця й свiтла, покровитель мистецтва й муз. 52. Гутенберг [ГутенберҐ], Йоганн (Gutenberg, Johannes; 1400-1468) — нiмецький винахiдник, поклав початок книгодрукуванню в Європi. 53. Шопенгауер Артур (Schopenhauer, Arthur; 1788-1860) — нiмецький фiлософ, песимiст. 54. Руссо, Жан Жак (Rousseau, Jean-Jacques; 1712-1778) — французький фiлософ-просвiтитель. 55. Сократ (Socrates; 470, 469-399 до н. е.) — давньогрецький фiлософ. 56. Лагерльоф, Сельма (Lagerlöf, Selma; 1858-1940) — шведська письменниця. 57. Вергiлiй, Марон Публiй (Publius Vergilius Maro; 70-19 до н. е.) — давньоримський поет, автор Енеïди 58. Данте Алiг'єрi (Dante Alighieri; 1265-1321) — iталiйський поет, автор Божественноï комедiï. 59. Вельзевул — диявол, давньогрецьк.: наклепник, спокусник, володар пекла. 60. … веселiє Русi єсть пити... Згiдно iз лiтописом, слова киïвського князя Володимира у вiдповiдь на пропозицiю волзьких болгар (986 р.) перейти до магометанськоï вiри, що забороняла пити вино. 61. Не вiрте Йосифам... — Вираз вжито в значеннi непоступливоï цнотливостi. 62. Велика Пiдвальна — нинi вулиця Ярославiв Вал у Києвi. 63. Золотоворiтський сквер — зеленi насадження i фонтан навколо залишкiв Золотих ворiт, на розi вулиць Володимирськоï та Ярославового Валу. 64. Кирилiвка. — Тут: лiкарня для божевiльних. 65. МОДР — Мiжнародна органiзацiя допомоги революцiонерам. 66. Доведена до безглуздя (лат.). 67. Андрiïвський узвiз — вулиця в Києвi, найкоротший шлях вiд Верхнього мiста до Подолу. Назва вiдома з 40-х рокiв XVIII ст. 68. Сiльва — популярна оперета (1915 р.) угорського композитора Iмре Кальмана (Imre [Emmerich] Kalman; 1882-1953). 69. Гейне, Генрiх (Heine, Heinrich; 1797-1856) — нiмецький поет. 70. Крез (Croesus; 595-546) — останнiй цар стародавньоï Лiдiï (560-546 до н. е.). Iм'я Креза, якого вважали найбагатшою людиною свого часу, стало синонiмом казкового багатства. 71. Рокфеллер — Джон Д. Рокефеллер (John D. Rockefeller; 1839-1937) американський iндустрiалiст. Основний прибуток — нафтовi компанiï. 72. Сковорода, Григорiй Савич (1722-1794) — украïнський просвiтитель, фiлософ i поет. 73. Мендес, Катюль (Mendès, Catulle1841-1909) — Французький письменник. 74. Євбаз — єврейський базар. Нинi: площа Перемоги. 75. Липки — iсторична мiсцевiсть у Печерському районi Києва мiж Хрещатиком i майданом Героïв Арсеналу. Наприкiнцi XIX с. стала аристократичним районом. 76. Чайльд-гарольдiвськнй вигляд... — вiд iменi героя поеми Паломництво Чайльд-Гарольда (Childe Harold's Pilgrimage; 1812-1818) aнглiйського поета, Джорджа Гордона Байрона (George Gordon Byron; 1788-1824). 77. Велика Житомирська вулиця — виникла в перiод Киïвськоï Русi, вiдома пiд рiзними назвами. 78. Носiвська станцiя — агрономiчна станцiя в мiстечку Носiвка на Чернiгiвщинi, залiзничнiй станцiï мiж Києвом i Нiжином. 79. Павлiвська вулиця — виникла в серединi XIX ст. на територiï так званоï Солдатськоï Слобiдки.
МIсто