НЕВЕЛИЧКА ДРАМА



Категории Валер'Ян Пiдмогильний ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Роман на одну частину В чарах кохання моє дiвування, вiльною пташкою хотiла б прожить, — вiльне кохання i вiльне обрання, серденьку воля, як хоче любить... (З дуже сантиментального романсу)
...Прийде час, коли ця жiнка буде вiдчувати себе дiвчиною, звичнiсть i знання любовних утiх залишаться в нiй, як згадка про давно читану, недозволену книгу. Вона вiдродиться для нового життя. (З дуже гарного роману) 1 (Роздiли в оригiналi не нумерованi) НА СВIТI IВА ЗОВСIМ САМА... В густому лiсi, де вона вступила з гострим щемiнням у серцi, з напруженням свiжого тiла й бажань, стояла тиша i вогкiсть. Жодного шелесту, свисту чи шарудiння — важкий лiс цей був мертвий, бездушний за серпанком ранкового повiтря. Вона не чула своïх крокiв по землi, так нiби пливла все вперед, далi, в глиб гущавини, i суворi стовбури, здавалось, розступались перед нею нескiнченною алеєю, стелили ïй шлях туди, де прагнула вона в своєму легкому походi. Вона вийшла на узлiсся. Невидиме сонце, десь iз-за ïï спини, поклало широкий промiнь на степи, i от на пагорку побiч себе вона побачила церкву. Вона спинилась, i ïï серце пристрасно закипiло в передчуттях, кожним ударом припинаючи ïï до мiсця. Бо вiд церкви з горба врочисто сходив чернець. Ось пiдвiв вiн заросле обличчя i, малий вiддалiк, щокроку зростав, заступаючи церкву i обрiй. Вона чекала з надiєю й страхом, його наближення почуваючи, як грозу... Ось вiн пiднiс руку до ïï грудей, i ту ж мить позад його жахливого тiла повстали тисячi нестерпних дзвонiв, витягуючись у безконечний колючий звук, що в болiснiм коливаннi його вона впала у безвiсть. Марта раптом розплющила очi й машинально схопила рукою будило, що потрясало кiмнату гострим, знайомим i бридким дзвоном. Хапливо ворушила пальцями, силкуючись спiймати жорстокий бiйчик вранiшнього гвалтiвника свого молодого сну. Годi, годi! Вона й так знає, що половина на восьму, що час уставати, вмиватись, снiдати й бiгти на посаду! Але запал будильний сам з себе вже вичерпався, i блiдiсть лютневого ранку спокiйно глянула на дiвчину з-за прозороï завiски вiкна. В ту мить Марта невиразно вiдчула холод, бо лежала горiлиць розкрита, зiбгавши в ногах ковдру й пiдпокривало. Вона ще з хвилину полежала, щулячись, потiм поволi сiла на лiжку й мiцно стиснула руками обличчя, щоб вiдiгнати рештки сну. Тодi затремтiла, дiзнавши холоду вже явно, й хутко почала одягатись. Вчора ввечерi вона не топила в хатi, хоч чотири полiна дров, щоденна порцiя палива, були принесенi й лежали купкою коло груби. Вернулась пiзно з театру, не який гарний настрiй був, тож лiньки було пiдпалювати, i спати вклалася хапливо вiд якогось невдоволення, вiд невиразноï ваги на серцi, що настирливо, хоч i нiжно, ïï гнiтила. Щось таке, як душевна нудота, — легке й неприємне чуття розлагодженостi всерединi, як нiби в трибки душi потрапило стороннє твориво, чiплялось зубцiв i гальмувало ïх поправний ритм. Але заснула швидко — i це завжди ïй було, що хвилинами смутку чи прикростi со? приходив до неï лагiдно й охоче. Льову вона не запросила навiть до хати. Але вiн не образиться. Взагалi ïй обридло його дворiчне нудне впадання, мовчазне служiння, безбарвна мова й покора, непорушна покора! Подумати тiльки — вона вигонила його з хати, прилюдно дурнем узивала, забороняла мiсяцями на очi навертатись, i вiн терпiв. Вiн нi разу не розгнiвався! Один тiльки раз, дуже давно, сказав, що любить ïï, i це неприпущенна помилка була з ïï боку, що вона дозволили йому говорити про це в поривi жалю й самотностi. Неприпущенна помилка. Тепер вона була вже в черевиках i хатнiй байковiй сукнi, що правила ïй за халата. Енергiйно розчинивши дверi, вийшла до кухнi, де вiд геть замерзлих шибок було ще похмурiш i холоднiше. Тут на мить дiвчина спинилась, наслуховуючи, хоч i знала, що в цей час кухня буває порожня; з ïï сусiдiв фрау Гольц, нiмкеня, пiвгодини ранiше рушає на базар, а родина кооператора Iванчука розпочинає життя пiвгодини пiзнiше. Це, власне, й примусило Марту ставити своє будило на пiв до восьмоï, дарма що й о восьмiй вставши, вона вчасно б на посаду потрапила. Бо була на вдачу моторна i всi життєвi дiï робила на диво швидко — за хвилину прибиралась, ïла нiби похапцем, ходила прудко, а капелюх i пальто мов самi на неï надягались, коли вона рушала з хати. Така сама була й на посадi, так що безпосереднє начальство ïï, завiдувач статчастиною махортресту, на що вже похмурий та неговiркий, а й то якось, щоправда, наодинцi назвав ïï добiрною робiтницею. А все ж вона мусила щодня уривати непотрiбнi ïй пiвгодини вiд свого власного сну, маючи на це поважнi, хоч i зовнiшнi причини. Справа в тому, що Марта любила вмиватись, власне, обтиратись холодною водою, а потiм шорстким рушником до червоного тiла. Це давало ïй бадьоростi на цiлий день, iнакше почувала себе мов невиспаною, млявою i неприємною, як людина, що вiддавна звикла вранцi зуби чистити й один раз цю звичку зрадила. Вода була найбiльша пристрасть ïï життя, бо виросла вона коло Днiпра, в Каневi, де рiчка широка й повновода. Батько ïï, вчитель сiльський, до рибальства був дуже здiбний, i сама вона, хлоп'ячий ухил у вдачi маючи, була за дитинства йому вiрною i невтомною помiчницею. Там виробився в неï несвiдомий погляд на воду, як на виключну питому стихiю життя, i вiдчуття води, як невичерпного джерела прагнення й сили. Тому зима, коли спиняється рух великоï рiдини, завжди здавалась дiвчинi мертвою й лихою. Отож до цього вранiшнього процесу, такого звичайного й загально обов'язкового, вона потай додавала ту внутрiшню, непомiтну на чуже око любоснiсть, що часто становить глибоке пiдгрунтя людських звичок, ту любоснiсть, що народжується iз давнiх забутих дiй, iз юнацьких нерозвинених прагнень, обертаючи звичку в неодмiнний ритуал життя, пiдносячи ïï, щоденну й непомiтну, до високоï ролi основ особистостi. I воду вона уявляла завжди холоднуватою, як вода вечiрньоï рiчки, коли в перших сутiнках ночi юрбою йдуть дiвчата з хлопцями на берег i купаються там нарiзно, на кiлька крокiв вiддалiк. Пiдлiтком вона зазнавала радiсного почуття сорому й визивностi, бiжачи вiд скинутоï одежi до води, де рятувалась вiд гострих у пiтьмi хлоп'ячих поглядiв. I в цьому був цiлий клубок заборонностi, бо батько не схвалював ïï вечiрнiх купань iз дiвчатами. Все це було страшенно давно, чи здавалося страшенно давнiм, бо молодiсть у шаленiм розгонi своïм значить минуле горами й прiрвами. Пiсля того помер ïï батько, але помер по-батькiвськи чесно, коли вона закiнчила вже 1927 року Киïвську комерцiйну профшколу та влаштувалась досить випадково й дуже щасливо в загальнiй канцелярiï махортресту. Щасливо — бо пiсля двох мiсяцiв марудноï працi реєстраторкою вона через здiбностi своï, очевидячки, потрапила дiловодкою до статчастини цiєï розлогоï установи з платнею шiстдесят карбованцiв, мiсячно. Це помешкання на Жилянськiй вулицi вона знайшла мiсяцiв з вiсiм тому й була, загалом, вдоволена з нього бо кiмната трапилась тепла, i комiрного за неï було тiльки п'ять карбованцiв мiсячно. За таку помiрковану ставку Марта мусила б подякувати сусiдовi своєму кооператору Iванчуковi, що виговорив для неï цю цiну в орендаря, колишнього власника, що жив у окремому будинковi на подвiр'ï. дина, та й то вiдносна хиба цiєï кiмнати полягала в тому, що вона була завелика про одну особу, i той самий кооператор у день ïï входин жартома зауважив: — Це кiмната з запасом: вийдете замiж, то й мужа буде де помiстити! Взагалi з Давидом Семеновичем у Марти встановились приятельськi стосунки, i вiн часто заходив до неï ввечерi на дозвiллi, коли, вклавши свою чотирирiчну дочку спати, лишався самотнiй, бо дружина його працювала вечiрньоï змiни в нархарчi. Давид Семенович уважав за обов'язок свiй завжди на це скаржитись, але й зарадити нiчим ?е мiг, бо няньки, щоб дитину вдень доглядала, вони не спроможнi були найняти, а вiдмовитись вiд дружининоï платнi й поготiв. Рiч у тiм, що Давид Семенович хоч i був кооператор, але деградований. Пiвтора роки тому вiн пiдпав пiд скорочення штатiв i вiдтодi нiяк не мiг потрапити пiд ïх поповнення. Спочатку вiн був поставився до своєï пригоди бадьоро, бо не мiг припустити, що його безробiття буде довго тривати — що здавалось йому надто неприродним, — але в мiру вмирала його надiя, дедалi бiльше вiн визвiрявся. Тодi в механiчному дiяннi вiдповiдного декрета йому почала вбачатись присутнiсть глибших причин, що ïх викривати було йому за жорстоку розраду. Передусiм вiн був скорочений за те, що чесний, за те, що не тiльки сам не крав, але й iншим красти не дозволив би. — Я многим мiшав, — таємничо приказував вiн. По-друге, вiн вважав, що потерпiв через незалежнiсть своєï вдачi. — Не гнувся i гнутися не буду! — гордо казав вiн. — Не буду рабом! Казав вiн це досить тихо i то тiльки в товариствi людей, йому добре знайомих. А загалом кооператор доходив висновку, що нiякоï кооперацiï в нас немає, тим бiльш коли скорочують ïï найкращих представникiв, i що радянська влада належить до найсумнiших явищ у природi. Останнє вiн сказав Мартi на самотi й пiд великим секретом. Йому, щоправда, iнодi траплялись рiзнi дрiбнi доручення завдяки колишнiм зв'язкам, випадковi комiсiйнi виïзди на периферiю здебiльшого спекулятивного характеру, але все це не могло, звiсно, розрадити його пiсля улюбленоï кооперативноï працi та сталоï платнi. Але минав час, палке обурення екс-кооператора вщухало, лишалась сама роздратованiсть, образа, якась глуха ненависть до всього, що навкруги дiялось, i до людей так само. Коли б не дружина, що заробляла, Давид Семенович сидiв би вже в бупрi за шахрайство; коли б до його вдачi додати розуму, скорочення штатiв зробило б iз нього видатного песимiста, а так вiн був просто жовчний бурчун, нецiкавий i примiтивний у своïх висловах. Проте Марту розважало його буркотiння, на його злостивiсть вона часом i радо смiялася, i вiн невдовзi зробився вечiрнiм завсiдником у ïï кiмнатi. А дiвчинi приємно було мати коло себе цього хатнього злобителя, що нагадував лиху, але немiчну тварину з завжди вищiреним, тiльки що беззубим ротом. Почуваючи до себе цiкавiсть, Давид Семенович, звiсно, подвоював своє старання, але смiливостi злувати йому рiдко коли ставало й перед стороннiми, бо малознайомих вiн трохи побоювався. Зате, потрапивши Марту знову на самотi, вiн надолужував свою мовчанку якнайбрутальнiшими дотепами на адресу ïï вiдвiдувачiв, яких вiн сукупно охристив лизунами. Все це Марту розважало ще краще, але вона помiтила, що Давид Семенович надто часто випадково виходить вранцi до кухнi саме в той час, коли вона в чималому дезабiльє проробляла там процедуру вмивання. Тож дiвчина й вирiшила, зрештою, пересунути на пiвгодини ранiше своє користування кухонним грантом. В своïй кiмнатi Марта хутко прибралася й зовсiм непомiтно, мiж дiлом, випила пiвпляшки молока з хлiбом, свiй щоденний снiданок, якщо не лiчити чаю, питого в установi. Конечна потреба пристойно вдягатись примушувала, цiлком природно, дiвчину заощаджувати на ïжi, добираючи харчiв простих, дешевих, але заразом i поживних. Тепер вона була вже зовсiм готова для громадсько-корисноï працi, але будило ще не показувало належного для цього часу. Тому дiвчина сiла до столу й розгорнула книжку. Та, як це часто буває людям чи то надто романтичним, чи просто невдоволеним на певнiй дiлянцi свого iснування, книжка на цей раз стала дiвчинi тiльки за зовнiшню точку опертя для стороннiх думок. Ïï очi — синяво-сiрi й великi, насиченi елегiйним чаром юностi, що криє в собi таємницю любовного гiпнозу — поволi, навiть нiби врочисто пiдвелися вiд перших рядкiв i втонули в просторiнi кiмнати. Так вона сидiла п'ять, десять хвилин — не мрiючи ще, але почуваючи млосний, пестливий бiль, немов нiжний жаль за неоцiнною втратою чи невиразне передчуття ïï. Це був той сум, що заворожує своєю тихiстю лагiднiстю свого першого дотику, поєднує в собi й радiсть болю, i страх його, манить, засотує в свою чарiвну глибiнь, чудним способом обертаючи тугу в незмiрне задоволення. Вiн нишкне й здiймається, стихає й голоснiшає, як далекий гомiн, вiн пульсує разом з ударами серця, i нечутне випромiнення цього ясного чаду створує навкруги обвiтря примарного щастя. А тодi вже в сп'янiлiй, зневоленiй уявi виникають мрiï. Раптом якась надто зухвала думка спробувала торкнутись ïï голови, i Марта хутко пiдвелася. Яка дурниця, — подумала вона. Пiсля цього дiвчина не схотiла лишатись у кiмнатi й, одягнувшись, вийшла на вулицю. Одноповерховий крихiтний будиночок на Жилянськiй вулицi, де вона жила, стояв iз забитим на зиму парадним ходом. Це був захiд проти зайвого холоду, бажання зберегти кiлька дровин у суворому бюджетi мешканцiв. Убогий домок i вбогi пожильцi його були дiвчинi доброю школою самостiйного життя. Скрута є мати розрахунку, стриманостi, самообмеження, таких потрiбних дiвчинi з шiстдесятьма карбованцями мiсячноï платнi. I справдi, Марта в потребах своïх була дуже обережна, мусивши часом пiвроку збиратись на потрiбну рiч — черевики, сукню, капелюх. З юнацьким романтизмом у багатьох своïх поглядах вона влучно й непомiтно поєднувала життєву практичнiсть, оте вмiння мати завжди нове вбрання, хоч i до краю перероблене, тримати в досконалiм порядковi взуття, не рвати панчiх, уникати плям i дiрок. Театр, навiть кiно були ïй за великi ласощi, бо заможнiших зальотникiв, що могли ïï розвагами частувати, вона через якийсь мiсяць механiчно втрачала, видаючись ïм надто неприступною, а неодмiннi ïï прихильники, нещасливий кооператор та соробкопiвець Льова, з матерiального погляду виглядали ще гiрше вiд неï. Тих, заможнiших, вона нiколи не шукала, але вони бiльш-менш систематично знаходились самi. Дiвчина зневажала ïх за ïхню певнiсть, але з наïвною хитрiстю ïхнi послуги використовувала, аж поки не розчаровувала своєю поведiнкою. Ïхнi намагання ïï незмiнно обурювали, намови завжди видавались смiшними, i от недавно, тижня з пiвтора тому, вона мала рiшучу балачку з таким увивачем, молодим господарником, що довгенько ущедряв ïï видовиськами й цукерками. Вiн обурено назвав ïï каменем, безсердечною дiвчиною, не здiбною любити взагалi й зокрема по-справжньому, та й пiшов собi геть, як i багато iнших. А другого вечора Давид Семенович, обережно зайшовши та Марту саму побачивши, хитро запитав: — Це ви вже одна? — Хоч ви пожалiйте мене, покинуту! — Гарбузик? По губах, значить, лизуна, хе, хе! Вчора вони з Льовою до театру на нiмецький рахунок ходили — кожен платить за себе! Марта йшла заснiженими вулицями, щулячись вiд морозу в демiсезонi з пристiбнутим хутровим комiром, i швидко лiчила в головi: половина лютого, березень, половина квiтня — разом два мiсяцi, а там весна, весна! Ще трохи, зовсiм трохи почекати, i буде тепло, розтане цей гидкий, холодний снiг, розiв'ються дерева, i життя стане геть iнше — життя без пальта, як вона подумала. Далi лiто, рiчка, вiдпустка — загалом дiвчина зрозумiла, що перспективу на цей рiк має якнайкращу, й бадьоро вступила в Махортрест. В своєму вiддiлi вона з'явилася перша, бо було ще тiльки за чверть дев'ята, а спiвробiтники, крiм самого зава, сходились звичайно майже одночасно за п'ять хвилин до початку роботи. Але на ïï столi лежав заадресований ïй лист, тож Марта мала чим згаяти гулящий час. Днiпропетровське, 19.II.28. Марто, Нагадую про себе, як i обiцяв. Власне, попереджаю тебе, що наприкiнцi лютого я буду в Києвi, маю лiквiдувати всякi справи, бо в Днiпропетровському влаштувавсь остаточно й тут залишаюсь. Але в Києвi в мене є ще одна справа, про котру ти догадуєшся i я дуже прошу тебе згадати все, що ми говорили, обмiркувати це практично й зустрiти мене з вiдповiддю. Намiри моï не змiнились, i ти не легковаж ïх. Дмитро. Дiвчина мимоволi посмiхнулась. Що за упертий хлопець! Це був єдиний з ïï знайомих, що закидав ïй не про кохання, а про справжнiй, законний шлюб! Тому три мiсяцi вiн зник з ïï обрiю, подавшись iз дипломом полiтехнiки на один з днiпропетровських заводiв, i от влаштувався там остаточно. Але яке право має цей хлопчисько на неï тикати? В цю мить на очi Мартi лягло ззаду двi руки. Дiвчина здригнулась, але сухо промовила: — Товаришу Ворожiй, облиште вашi недоречнi жарти. — Ну як ви вгадуєте, ïй-богу! Нiяк вас не злякаєш, — засмiявся Ворожiй, рахiвник ïх вiддiлу, вiдпускаючи ïï. — А, лист! Вiд кого ж це лист, Марточко? Вiн узяв Марту пiд руку й мiцно стиснув ïй лiкоть, силкуючись другою рукою вiдняти листа. — Пустiть! — крикнула вона, розлютившись. — Я раз назавжди вимагаю не чiплятись до мене! Менi обридло... — Та тихше, товаришко Марто, ще люди збiжаться, — спантеличено промовив Ворожiй. — Ну от, уже й пустив. Але Марта не могла стриматись. Почервонiвши, вона кричала: — Чiплятись ви вмiєте, а людей боïтесь! Нахаба! Попереджаю вас, що ще раз, i я подам заяву до мiсцевкому... Що це? Кожен має право ображати тебе, тикати тобi... — Та коли це я тикав? — здивувався Ворожiй. — Не тикали, то завтра тикатимете, якщо не провчити вас! — Та замовчiть, кажу вам! — визвiрився рахiвник. — До вас iз ласкою, а ви скандал тут розводите... — Що це у вас за гвалт, добридень, — привiталась, увiйшовши, машинiстка Лiна. — За погоду сперечаємось, — буркнула Марта. — Погода гарна... Але чому крик такий? — спитала Лiна. — Це, бачите, товаришка Марта завжди гарячиться, коли про погоду... Застудитись, мабуть, боïться, — прикро мовив Ворожiй. Iнтелiгентка, — подумав вiн. — А, он що! Лiна, сумирна й негарна з себе дiвчина, здивовано глянула на Марту й почала розкладати папери коло машинки. Ретельна в роботi до педантизму, надзвичайно стримана й тиха, вона тiльки стукотом машинки зраджувала свою присутнiсть у кiмнатi. Взагалi режим у статчастинi був вельми тихий i працьовитий, можна сказати винятковий для буйного трестiвського життя. Тихо, як у статистицi, — казали службовцi. Спричинилась до цього, звiсно, не Лiнина вдача, а постать самого завiдувача Безпалька, людини мовчущоï i дiловоï. Вiн був iз тих, кого слухаються мимоволi, без жодного примусу чи нагадування, тому й паливода Ворожiй непомiтно пiдкорився суворiй атмосферi цього вiддiлу. Всi знали, що, крiм завiдування статистикою, товариш Безпалько взагалi багато важить у трестiвських справах завдяки великому економiчному досвiдовi, i навiть дивувались, чому вiн не посяде якоïсь вищоï, вiдповiдальнiшоï посади. Але хто казав, що на перешкодi цьому стоïть його позапартiйнiсть, iншi запевняли, що вiн трохи дивак i завзятий мисливець. О десятiй з половиною рiвно вiн з'явився — високий, з великим чолом, з сивиною на скронях, колишнiй красун, зразковий представник чоловiчоï статi, i, коротко привiтавшись до своïх трьох спiвробiтникiв, мовчки взявся до працi. Пiд час перерви, коли кожному принесено склянку чаю, Лiна пiдiйшла до Марти й нiяково сказала: — Товаришко Марто, в мене є до вас велике прохання... Чи не можете ви пiти зо мною пiсля перерви?.. Я в товариша Безпалька вже взяла дозвiл... на нас двох, — хутко додала вона. — Де ж це йти? — Бачите... Я хочу... Я маю записатися сьогоднi в загсi... виходжу замiж. А загс о третiй закривається, i коли ми пiдемо пiсля працi, то спiзнимось... — Невже ви виходите замiж? — здивувалася Марта. — Хiба це так дивно i... неможливо? — почервонiла Лiна. — Правда, я негарна, це знаю... — Нi, нi, зовсiм не тому, — вiдповiла Марта, хоч здивувалась вона здебiльшого якраз тому. — А просто дивно, що от бачиш людину мiсяць, два, три i нiчого не помiчаєш... А в людинi тим часом щось важливе, вiдповiдальне робиться. I коли дiзнаєшся, то робиться дивно... Нi, я дуже рада, вiтаю вас! Хто ж вiн, обранець серця, володар таємних дум? — Ну, що ви говорите! Це... життєва рiч, та й годi. Ми давно вже збиралися, а тепер є змога: його батьки виïжджають, а нам лишають помешкання. Вiн служить, я служу, якось можна жити... По дорозi до загсу Марта почувала себе досить незручно: до життєвоï подiï товаришчиноï вона була абсолютно не причетна, а проте мусила вiдiграти в нiй — як-не-як — почесну роль! Адже вона в нових формах мала виконувати обов'язки старшоï дружки, освяченi колись пишними традицiями та обрядами. I, щоб схитнути вiдчуженiсть, Марта промовила: — Знаєте, чому в нас крик був? Цей Ворожiй чiпляється до мене, як застане на самотi. Вiн, зрештою, непоганий хлопець, але в'ïдливий безмежно. — Невже? А, та ви цiкава! У вас, мабуть, багато цього... романiв? Вона спитала досить вибачливо, тоном людини, що стоïть уже над цим. — Нi... тобто я нiкого не люблю, — суворо вiдповiла Марта. — Це звичайно приємно для дiвчини, — вела Лiна свою думку, — але без цього можна жити... Головне життя, от! Треба якось жити. В кiмнатi загсу ïх уже чекали двоє молодикiв, з них один наречений — ув оленячiй куртцi, досить елегантний, з люлькою в зубах. Знайомлячись iз Мартою, вiн увiчливо посмiхнувся, назвав своє прiзвище, але не звернув на дiвчину жодноï уваги. Ïм довелося трохи почекати, поки оформить свою розлуку попередня пара — очевидно, дрiбнi мiщани, що пiвголосом, але завзято сперечалися за розподiл спiльного майна. Все цiннiше вони встигли вже подiлити, поки прийшли дiвчата, i зараз змагалися за двi пари курей та три слоïки варення. Чоловiк доводив своє право на обидва об'єкти. — Ти подушки забрала? — казав вiн. — Харашо, хай я на каменi спатиму, а курицi й варення — це менi, так i по закону виходить... — А грамафон? Ти грамафона й забув, де твоя совiсть! — Та ви подiлiться, — байдуже обiзвався урядовець. — Кури однiй сторонi, а варення другiй. — Согласна, — заявила жiнка. — Хай менi кури, а йому варення. I тут чоловiк раптом виявив безодню великодушностi: — Та я ще тобi й банку варення дам, коли миром!.. Малинового хочеш? Потiм до перетинки пiдiйшла Лiна з своïм претендентом, дали всi потрiбнi лаконiчнi вiдповiдi, всi розписалися. I двi людськi iстоти були отак санкцiонованi вiд держави виконувати старий бiблiйний заповiт. На вулицi свiдок нареченого зразу попрощався, i вони лишилися втрьох. Марту ввесь час поривало спитати, чи будуть молодi оформляти свiй шлюб i релiгiйно, але вона соромилась. Надто вже була ïй ця пара чужа! I саме те, що Лiна вдалася до неï, особи цiлком сторонньоï, пiдказувало ïй, що вони мають загс за порожню формальнiсть. Будуть, будуть, — думала вона. — Потiм улаштують вечiрку, гостей покличуть... Ах, як це, зрештою, гидко! — Зараз у мене загальнi збори мiсцевкому, — сказав молодий. — А я пiду до бiблiотеки, — вiдповiла Лiна. Кiлька вулиць ïм випадало йти разом. — Ви страшенно поволi йдете, — зауважила Марта. — Перед нами ще далека путь, — усмiхнувся молодий. — Хiба?.. Ах, я думала... Ви про життєву путь. Бiльше говорити не було про що. Наприкiнцi Мартi подякувано за ласкаву послугу, як висловилась Лiна, i дiвчина пiшла обiдати в брудненьку домашню ïдальню, де годували дешево й несмачно. Потiм мала ще одвiдати державнi курси стенографiï та машинопису, бо за квалiфiкацiю свою ретельно дбала. Але настрiй Мартин укiнець зiпсувався. Цей шлюб був ïй рiшуче неприємний! Чому? Вона просто заздрила, як можна заздрити з доброго дива на якусь дурницю — раптом i безапеляцiйно. Вони будуть щасливi, безперечно будуть, — думала дiвчина. I хоч не мала жодного намiру чи навiть схованого бажання розбити оте ïхнє щастя, а от на тлi його почувала себе скривдженою! 2 КВIТИ НЕВIДОМОГО ЛИЦАРЯ Додому вона вернулась коло сьомоï години ввечерi, покiнчивши свiй дiловий день. Не так вiд роботи, як вiд глухого внутрiшнього хвилювання, дiвчина почувала себе до краю стомленою. Ах, хоч би не прийшов нiхто! — думала вона дорогою, бажаючи затопити грубку, зручно вмоститися коло вогню та почитати, а може, й просто помрiяти. В кухнi дружина кооператорова кiнчала останнi господарськi справи перед тим, як iти на посаду. Тетяна Ничипорiвна, жiнка заокруглених форм у своïй побудовi, була до байдужостi спокiйна. В лагiдностi, з якою вона до життя ставилась, можна було б убачати високу мудрiсть, коли б це ставлення виявлялось у фiлософських трактатах, а не хатньому побутi. Ця жiнка, через непохитну вдачу свою, скрiзь приносила застиглiсть, лад i тиху вигоду — була жiнка затишку, симетрiï, рiвноваги. Марта завжди уявляла ïï оточеною юрбою дiтей, яких вона втихомирювала б i розважала. А насправдi в Тетяни Ничипорiвни була тiльки одна дитина, дочка Ада, i на Мартине запитання, чому вона бiльше дiтей не має, мадам Iванчук лагiдно вiдповiла: — Нiяк не можна. Грошей мало. Кооператор усiм завжди казав, що дружина його служить у нархарчi, але вiдповiдь ця хибувала на зайву загальнiсть. Точнiше сказати, Тетяна Ничипорiвна завiдувала буфетом у Караваïвських лазнях, i ця посада була джерелом постiйноï прикростi для кооператора, якому працювати в такому мiсцi здавалось страшенно непристойним. — Добридень... чи вже вечiр, — привiтно вiдповiла вона Мартi на вiтання. — А вас сюрприз чекає. У кiмнатi. — Менi не сюрпризiв, а спати хочеться! Ох, як натомилась, — сказала дiвчина. — Ну, що ви, не повiрю! У вашi лiта тiльки танцювати та гуляти, — добродушно обiзвалась Тетяна Ничипорiвна. Засвiтивши в кiмнатi електрику, Марта побачила той сюрприз: великий кошик бiлих хризантем, оповитий широкими, свiтло-кремовими паперовими стрiчками. Вiн несподiвано вирiс перед нею, як вилiплений iз снiгу, що ось-ось розтане, — тихий, урочистий i покiрний. Вiн так виглядав, немов прийшов до неï звiдкись далеким посланцем, принiс ïй чиєсь далеке й прекрасне вiтання! Першу мить дiвчина стояла, геть зачудована; ïï серце радiсно кинулось i велика нiжнiсть до квiтiв огорнула ïï. Це була нiби чарiвна зустрiч, щедра винагорода за ïï недавнє збентеження. Перед ними вона теж розцвiтала, ставала легка, як ïх пишнi макiвки, в очах своïх почуваючи бiле сяйво хризантем. — Чудовi, чудовi, — шепотiла вона. Зненацька цiкавiсть у нiй зайнялась: вiд кого цi квiти? Хто послав ïй цю розкiшну посмiшку любовi? Вона хутко, не роздягаючись ще, пiдiйшла до кошика й почала в ньому ритись, шукаючи картки. Але нiчого не знайшла. Це вже втретє вона одержувала отак квiти. Перший кошик мiсяцiв з п'ять тому, другий, може, мiсяцiв зо два й оце зараз. Ну, та про першi два вона хоч думати щось могла, могла хоч приблизно здогадуватись за присилачiв, вибираючи з-помiж тодiшних своïх знайомих i ïх вiдмову пояснюючи бажанням заiнтригувати себе. А тепер була цiлком безпорадна в здогадах! Власне, й здогадуватись не було чого, бо якраз смуга в ïï життi зайшла, коли дiвчина лишилась самотня, коли всi попереднi знайомi вiдiйшли вiд неï, розчарованi, а новi розчаровуватись ще не прийшли. Не рахувати ж, звiсно, кооператора та Льови, неодмiнних, мовляв, спутникiв ïï життєвого руху! Тепер вона зв'язувала цi три букети одною безпосередньою ниткою, робила незаперечний висновок, що одна рука ïх до неï скерувала. Острах узяв ïï тодi, так немов хтось давно вже за нею стежить, весь час стоячи за ïï спиною й непомiтно пантруючи кожного ïï руху. Чого вiн хоче i хто вiн такий? Ïй уявилась велика сувора постать, що тихо ступає в ïï слiди й несе в собi страшнi несвiтськi бажання, — може, й зараз бродить десь коло будинку, чекаючи ïï появи? Вона здригнула й хутко роздяглася. Розпаливши в грубi, Марта пiд дiянням тепла ще глибше поглинула в уяву. З якихось порiзнених уривкiв, що послужливо спливали ïй у пам'ятi, уривкiв, до рiзного часу навiть належних, вона пристрасно зшивала прудкою голкою бажаний образ. Плутаючи з дiйснiстю власнi мрiï, нiби явно снячи, лiпила дiвчина чоловiчу постать, вiдчувала ïï близьку присутнiсть i невимовленi слова. I ця постать, яку вбачали ïï нерухомi очi, пашила на неï жагучим огнем, поволi перетворюючись у казкового велетня, в радiсний кошмар неспокiйного чуття. В дверi раптом постукано. — Хто там? — злякано скрикнула дiвчина. На порозi з'явився Льова. Вiн мiг без сторонньоï допомоги зайти в помешкання, бо в цьому будинку нiхто не мав пiдстави боятися злодiïв, тому чорний хiд був вiдiмкнутий до пiзнього вечора. — Ах, ви не могли хоч би один вечiр не прийти, — буркнула Марта, не ховаючи невдоволення. — Та я, Марто, власне, на хвилинку, — стурбовано промовив той. — Ви самi ж учора просили... ось книжку... — Ну, роздягайтесь без передмов! — сказала дiвчина. — Чекайте, ось руки помию. Тим часом Льова скинув кожушанку часiв вiйськового комунiзму, погрiв коло вогню задубiлi руки й обережно закурив. — У вас квiти, — сказав вiн, коли дiвчина вернулась. — Атож, квiти! От з кого вам брати приклад! Якийсь таємничий невiдомий присилає менi вже третiй кошик. Абсолютно невiдомий! Далекий лицар! Та не стiйте ви, як стовп! — Льова був хоч i худий, зате довгий. — Зразу цiлу хату зайняв... Сiдайте на своєму стiльцi. Це я розумiю — прислати незнайомiй квiти. В цьому є щось некорисливе, високе, миле. А ви от скiльки мене знаєте... — Але ж, Марто, ви самi... самi казали менi, щоб я... — нiяково забубонiв Льова. — Знаю, що сама вам заборонила, — суворо спинила його дiвчина. — Смiшно було б, якби ви уривали з своєï платнi на букети. Але можна б було хоч одну квiтку десь вирвати й подарувати! — Тепер зима, Марто... квiтки не ростуть... — Не виправдуйтесь! — I потiм... одна квiтка, це якось надто сантиментально... I не сучасно... Iнша справа отакий кошик... — Не сучасно! Що ви так несучасного боïтесь? Все щире завжди сучасне. А отакий кошик чому iнша справа? — Тут... тут розмiр i цiна викупає! — Я захоплена, що ви нарештi сказали щось дотепне! — скрикнула дiвчина. — Але ж, любий Льово, як нудно цiлий рiк чекати вiд вас одного-однiсiнького дотепу. Льова тупо посмiхнувся. — Третiй букет я так одержую, — задумано казала Марта. — Три — це зачароване число, i невiдомий лицар мусить з'явитися, тричi про себе нагадавши. — Це було б дуже до речi, — раптом промовив Льова, — Ви теж маєте якiсь плани на мого невiдомого лицаря, — спитала дiвчина, пильно на нього глянувши. Льова страшенно знiяковiв. — Ви, Марто, завжди... пiдозрюєте мене, нiби я. — Знаю я, що ви думаєте! А втiм, може, й краще було б, якби невiдомий лицар... справдi з'явився, — сказала вона. — Але, Льово, ви уявити не можете, в якому кепському станi опинились ми, сучаснi дiвчата, з цими лицарями! Ранiш дiвчина могла вiльно мрiяти, уявляти собi князiв, принцiв, королевичiв, чи як там, — це дурниця була, але можна було мрiяти, розумiєте? А дiвчина чи взагалi молодiсть без мрiï — це якось нудно... Мрiï — це добра половина нашого життя, правда? Ну от ви — служите в соробкопi, продаєте, коли не помиляюсь, ковбаси, як вам у такому становищi обiйтися без мрiй? — У мене є мрiï, — хрипко вiдповiв Льова. — От бачите! А зараз мрiяти зробилось надзвичайно важко. Тобто, простiше сказати, мрiяти знову-таки можна, але з мрiï нiчого не виходить. Немає готових образiв для мрiï, ви розумiєте мене? Мрiï нема за що почепити, виходить не мрiя, а туман... От припустiмо, почати б мрiяти за народного комiсара. Але ти знаєш, що народний комiсар — це дiлова людина, ти прекрасно уявляєш його, тобто реально, який вiн є, зрештою, портрети його можна побачити, почитати його промови... Нi, про народного комiсара нiяк не можна мрiяти! — скрикнула вона. — Це... зовсiм не той стиль. — Зовсiм iнший стиль, — погодився Льова. — Або от пiсенька є, — вела дiвчина: Не хочу я чаю пити з побитого чайника, а хочу я полюбити ДПУ начальника... Це просто смiшно, це вже пародiя на мрiю... У мене сьогоднi одна товаришка замiж вийшла. Дуже симпатична дiвчина, така проста, тiльки з себе негарна. Довго вони чекали з нареченим, а тепер у них з'явилось помешкання, вони й побрались. Так просто: було не можна, бо не було помешкання! Найголовнiше, каже вона, треба жити! Нi, так жити не можна! Треба створювати собi iлюзiï. — Ви, Марто, це... дуже правильно сказали, — обiзвався Льова. — Отже, хай живуть iлюзiï! Марта поривчасто пiдiйшла до квiтiв, нахилила велику хризантему й притиснула ïï до щоки. — Фу, яка вона холодна й... вогка! — скрикнула дiвчина, випускаючи квiтку. Льова злякано на неï глянув. Вона сiла на стiльця проти нього й за хвилину похмуро сказала: — Льово, зачинiть грубку, вона вже зовсiм перегорiла... Знову в хатi холодно буде... Сядьте коло мене, — сказала Марта, коли вiн упорав грубку. — Я сьогоднi i взагалi останнiй час дуже погано себе почуваю... Якась неврастенiя. Так iнодi стане важко й... неприємно. I потiм самотнiсть... Почуваєш, що ти замкнута в якомусь невеличкому колi. За цим колом є багацько людей, може, дуже цiкавих, напевно дуже цiкавих, але ти ïх не знаєш... Це ясно, що всiх людей знати не можна, але чому ж все-таки так мало? Але iнодi це буває й приємно... Iнодi хочеться, щоб нiкого-нiкого не знати! — Вам треба закохатись, Марто, — серйозно сказав Льова. Дiвчина обурено схопилась. — Яке ви маєте право так казати! — скрикнула вона. — Що це за неповага до жiнки? Ось ваше справжнє чоловiче обличчя! Для вас ще одноï революцiï буде замало! Який егоïзм i яка висока думка про себе! Чоловiки можуть сумувати, це в них, бачите, вищi пориви, а жiнцi треба тiльки закохатись, i все буде гаразд! Так, по вашому, виходить? Вона виконає свою роль... Чоловiки будуть творити, керувати й даватимуть жiнкам щастя закохуватись у себе! Чому ж ви не сказали просто: вийти замiж? Хоробростi не стало? У, гидота! Як ви смiли так думати? Я скiльки разiв казала вам, щоб нiяких розмов про любов мiж нами не було, це умова нашого знайомства. Коли ви цiєï умови додержати не можете, то прошу надалi не приходити! Вона стояла горда, схвильована й говорила, рубаючи кожне слово. Глибока образа бринiла в ïï голосi — може, якраз тому, що Льова своєю щирою порадою торкнувся бажання, що нишком мучило ïï, розкрив таємницю немудроï мрiï, що може прибирати в дiвочiй уявi найхимернiших форм. — Яка вона прекрасна, — захоплено думав Льова. Через марнiсть свого чуття до дiвчини вiн фатально почав зазнавати втiхи вiд приниження. А що його постiйне зринання з соробкопiвського небутгя в ту хвилину, коли Марта лишалась самотня, ïï не могло не дратувати, то й крику та гдирання в ïх розмовах, отже, й таємноï радостi для хлопця було досить. Отак Льова робився добровiльним козлом вiдпущення для Мартиного чорного настрою, послужливою метою для проявiв ïï гнiву. Кiлька разiв траплялося, що дiвчина й справдi його вигонила; тодi Льова йшов сповнений гнiтущоï насолоди вiд цiлковитого знищення свого я, вiд болiсноï образи, що нею жив якийсь час на самотi, потiм починав знову тужити за дiвчиною й знову з'являвся до неï в потрiбну хвилину. Марта, зненацька заспокоïвшись, стомлено сiла й запитала: — Та в кого ж, зрештою, закохатись? Льовi й на одну навiть мить не спало на думку, що — закохайтесь у мене. Але вiн ураз пожвавiшав. — О, Марто, нащо ви так кажете?.. Ви мали... багато нагод... — Чекайте! Всi нагоди були нiкчемнi. Студентiв я виключаю, бо кiнчила вже профшколу. Цi хлопцi так, мiж наукою, хотять до речi десь там здобути й дiвчину. Це для них своєрiдна, дуже приємна розвага, а головне — це закiнчити школу. Це цiлком законно, — засмiялась вона, — але й я ïх теж цiлком законно виключаю. Письменники шукають заразом i матерiалу — це щонайменше гидко. Господарники надто бундючнi, молодi iнженери надто захопленi своïм фахом, планами, заводами... Бухгалтери, вчителi, адмiнiстратори — все це не те, не те... Бо менi хочеться, — сказала вона в пiдступi нудьги, — закохатись безтямно, так, як у романах колись писали... Я хочу так, як у романi! Льова кивнув головою. — Але й вiн мусить закохатись так само, — суворо додала вона. — Вiн мусить усе забути, покинути працю, знайомих, обов'язки, все, все! Забути все, почати щось нове, неповторне,.. — Марто, як ви чудово говорите!.. Очi в Льови сяяли, вiн схилився, так нiби мав ось-ось упасти перед дiвчиною навколiшки. — Повинна бути казка, — гарячково вела вона. — Розкривається завiса, i таке м'яке, м'яке свiтло... Виростають гаï, в них затишок, пухка трава... I тут рiчка. Ввечерi рiчка тиха, здається, пiдеш по нiй... А входиш все глибше, глибше, вода пiдiймається, стаєш легка, скидаєш iз себе всю вагу й пливеш... Ах, Льово, приведiть менi невiдомого лицаря! — Але... як я довiдаюсь, хто от... хто присилає вам квiти?.. — Хiба обов'язково того самого?.. — задумливо промовила Марта. Льова мовчки закурив i глибоко замислився, пальцями лiвоï руки нервово шарпаючи кiнчики бурцiв. Цi бурцi, дарма що рiденькi, на тлi голених облич сучасностi зразу вирiзняли хлопця, давали йому оригiнальне й примiтне лице. В них було щось старосвiтське, щось вiд минулих часiв, коли рослиннiсть на чоловiчому обличчi вважалась за ознаку мужностi, а коса становила неодмiнну прикмету жiночоï краси. А тепер, коли ножицi й бритва змiнили лице людськостi, бурцi можуть викликати тiльки здивування. Але Льова завiв бурцi на смак колишньоï своєï дружини, а потiм вони вже механiчно в нього залишились, хоч, прикрашений ними, вiн нагадував не так лева, як пуделя. Мовчанку урвала дiвчина. — Я вам, здається, дурниць наплела, — холодно сказала вона. — Iдiть додому. — Я можу вас, Марто, познайомити... з одним своïм знайомим... — Навiщо?.. Вибачте, Льово, я трохи ляжу, дуже стомилась... Що ж то за знайомий? — спитала вона, вмостившись на лiжковi. — Це... один лiкар. — Що за дивак! Та вiд лiкарiв же аптекою тхне? I потiм вiн почне мене лiкувати. — Це такий лiкар, що... нiкого не лiкує. — Який же вiн лiкар? — Учений, тобто професор, — пояснював Льова. — Нi, нi, вiн дуже молодий... Такий, як... я, — додав вiн, червонiючи. — Я забув, яка в нього спецiальнiсть... але вiн не лiкує. Дiвчина мовчала, заплющивши очi. — Ми познайомились з ним на фронтi, в Червонiй Армiï, — провадив Льова. — Отам йому довелося хоч-не-хоч лiкувати... а я був у нього за фельдшера... — У вас спецiальностi одна вiд одноï краща! Ковбаси, фельдшер... Добре, хоч не ветеринарний! — Не можна судити людину по спецiальностi! — болiсно скрикнув Льова i, засоромившись свого пориву, тихо додав: — Марто, я казав вам, ви знаєте, що не те важить у людинi, що вона робить... Це варварський погляд, — сказав вiн i знову злякався. — Пробачте, я хотiв... сказати... що це помилково так дивитись на людину. Ви може образились, Марто, що я так говорю? — Нi, нi, — мляво вiдповiла дiвчина, — кажiть, Льово, я вас охоче слухаю. Льова радiсно ворухнувся. — Ах, Марто, я можу багато сказати! Я не вважаю себе за розумного чи освiченого... навпаки, я от мало, дуже мало читаю, i менi iнодi боляче робиться, що я такий неук... Але я iнодi думаю, що не в науцi справа... Це зухвала думка, але я iнодi думаю так... Я дуже багато думаю, Марто, це може смiшно! Але кожен живе так, як може, — це сказав великий мудрець, глибше сказати не можна. Коли зрозумiти це, тодi все зрозумiєш... Кожен живе так, як може — як це правильно, Марто! I ви, i я теж, i вашi сусiди, i всi люди живуть так, як можуть... Iнакше вони жити не можуть... — Що ж робити? — спитала дiвчина. — Якось сумно у вас виходить, нiби свого життя не можна змiнити. Це ви погано надумали! Нi, вашу теорiю треба викинути, на неï нiхто не пристане. — I хай! — палко пiдхопив Льова. — А все-таки всi жили й житимуть так, як можуть... I нiчого, Марто, в цьому нема сумного... Можливостi кожного величезнi... Великi люди, — це тi, що використали своï можливостi... — Отже, кожен може бути великим! — засмiялась Марта. — Кожен, Марто! Хiба ви не почуваєте хвилинами, що здатнi на щось велике? Тiльки не знаєте, на що саме... Вся рiч у тiм, щоб знати себе, а знати себе найважче... життя вiдхиляє думки вiд самого себе... А ви, Марто, — це цiлий свiт, великий свiтлий свiт... I так кожен, Марто... Те, що ми бачимо й чуємо в людинi, — це тiльки крихти... може, навiть найгiрше з того, що є в людинi... Через те й не можна судити людину по тому, де вона служить... Ви от дiловодка, чи реєстраторка, чи машинiстка — хiба це важливо? Це для статистики, для вашого завiдувача, а для свiту ви новий, радiсний свiт... — Ваша теорiя з сумноï обертається на веселу! Почувати себе цiлим свiтом — вiд цього нiхто не вiдмовиться... — сказала дiвчина. — Але свiт цей, Льово, ефемерний. Вiн годиться тiльки для своєï кiмнати, щоб мрiяти перед квiтками... невiдомого лицаря! Ах, я не можу забути, якi холоднi тi хризантеми! — Але тепло вашоï душi зiгрiє ïх, — запевнив Льова. — Душi, Марто! Нi, не думайте, що я якийсь... iдеалiст, як кажуть... але що з того, що душа — якийсь комплекс рефлексiв, коли ви ïï в собi почуваєте? Що з того, що звук є коливання повiтря, коли ви слухаєте музику? Це порожнi слова, Марто, вони нiчого не пояснюють... Це страшна брехня... вибачте, я хотiв сказати, що це неправда, — додав вiн, збентежившись. А що дiвчина не вiдповiла нiчого, вiн знову почав: — Над людиною, Марто, багато що тяжить... В кожнiй людинi багато минулого... забобонiв... Вона вся в рамцях... iнодi в дуже широких, а все-таки в рамцях. Родина — це маленькi рамцi, потiм товариство, професiя, нацiя, клас... I коли людина скидає цi рамцi, тодi вона робиться чиста... вона з намальованоï картини робиться людиною... Вiн глянув на дiвчину, що лежала, сплющивши очi, i на якусь коротеньку мить спинився. За цей момент тонка, ледве помiтна посмiшка щастя перетворила геть його обличчя: воно випросталось, очi його зайнялись глибоким, звiльненим вогнем, що нагадував фосфоресценцiю моря. Вiн стиснув руки й сказав майже пошепки: — Ви не знаєте своєï сили, Марто!.. А я ïï почуваю... Вiд вас пашить теплом, ви — огнище щастя. Замерзлi, понiвеченi, затужавiлi приходять до вас i простягають руки... Скидають своє щоденне ярмо й приходять до вас... Марто, вiдчуйте свою силу й дайте iншим вiдчути ïï. Ви — цариця землi, все, що ви бачите, належить вам! — Покиньте, Льово, — мляво сказала вона. — Я одержую шiстдесят карбованцiв на мiсяць. — Все, все! — шепотiв вiн у екстазi. — Вам тiльки здається, що не належить, а насправдi належить, Марто... Ви не знаєте своєï сили! А це знає... моя... любов... Льова через велику силу вимовив останнє речення й вiдразу знiтився пiсля збудження. Його довга постать раптом осiла на стiльцi, зiбгавшись i зщулившись. — Не женiть мене, Марто, — благальне промовив вiн. — Я вас не жену, — вiдповiла вона. — Але йдiть уже додому, ви дуже хвилюєтесь. Вiн покiрно одяг кожушанку й узяв у руки шапку. Потiм несмiливо запитав: — А можна... познайомити вас... я казав... — Знайомте, — байдуже промовила дiвчина, пiдводячись. — Знайомте, Льово, хай буде ще на знайомого бiльше. Оце книжка? Iдiть, я читатиму. Вiн мовчки вклонився й вийшов. Обережно й тихо, як завжди, причинив за собою вихiднi дверi, а на ганку спинився, замислившись. Дрiбний снiжок, що з вечора почав падати, вмить запорошив його постать, танучи на бурцях та борiдцi. Ця висока негнуча постать постояла трохи й довгими кроками потiм рушила з подвiр'я на вулицю. Жив Льова на мало вiдомiй ширшому загаловi киян Арсенальнiй вулицi, яку не так-то й легко знайти в печерських нетрях i яку всi мають нахил плутати з вулицею Арсеналу, що тягнеться на пiвдень вiд славного в iсторiï революцiï заводу. Але яка вулиця Арсеналу широка й довга, така вузька та куца Арсенальна вулиця, що складається раптом iз двох кварталiв одноповерхових будинкiв з доконечними палiсадниками й силою котiв та собак. Що живуть тут виключно робiтники, поденщицi, пралi, бендюжники та чорнороби, якi зранку всi розходяться на працю, то вдень кiлькiсна перевага отих свiйських тварин над людьми стає цiлком очевидна. За невисокими парканами в глибу подвiр'я туляться мазанки сiльського типу, передiленi на кухню та кiмнату, де господиня обов'язково витре фартухом стiльця перед тим, як запросить гостя сiдати. Нiзвiдки мiсто не здається таким далеким, як iз цього мiського закутку, i треба бути напрочуд байдужим чи, може, до краю в собi зосередкованим, щоб з доброï волi в цiй глушi оселитись. Iсторiя Льови з бурцями може бути за приклад зовсiм непристойного впливу особистих моментiв на людське життя. Народившись у тому ж таки Каневi вiд батька-фельдшера, вiн теж на фельдшера вивчився, потрапив на рiк до царського вiйська, звiдки 1917 року повернувся додому, вiдбув, незважаючи на несприятливi зовнiшнi обставини, палкий роман iз прекрасною дочкою канiвського касира, яка кiнчила чотири класи гiмназiï, одружився з нею i щасливо осiвся неподалiк рiдного села за волосного фельдшера. Тепер життя його обiцяло бути прямою лiнiєю, до глибокоï старостi скрашеною жвавiстю його вдачi, простотою звичаïв та свiдомiстю своïх фельдшерських обов'язкiв. Але наприкiнцi року 1919 частина Червоноï Армiï, проходячи селом, змобiлiзувала його до своïх потреб, вирвавши таким способом лiкпома Роттера iз родинного кубла, розлучивши його таким чином iз коханою дружиною, тiльки пiвтора року як спiзнаною. I прилучивши його таким робом до революцiйноï боротьби. На фронтi вiн лишився веселий, лагiдний, обов'язки своï виконував якнайчеснiше, але потай мрiяв i тужив за своєю любою дружиною, яку на вiддалi починав просто-таки божествити. На самотi вiн створював цiлий культ цiєï жiнки, довгими годинами вночi захоплено мiркував про майбутню з нею зустрiч i нишком перечитував ïï коротенькi листи. Але ось через якихось пiвроку надiйшов вiд неï лист дуже довгий. В ньому касирова дочка писала, що фельдшер Роттер зав'язав ïï молодий вiк, що вiн замкнув ïï в чотирьох стiнах на селi, що вiн занапастив ïï юнiсть, зрадницьки звiв ïï, що вона нiколи не кохала його, що в неï є всякi пориви й вищi потреби й що нарештi знайшовся великодушний чоловiк, який зняв полуду з ïï очей i спобiг цим ïï любовi до скону. Отже, вона ïде з тим надзвичайним чоловiком у широкий свiт, а йому наприкiнцi посилає прокляття за пропащий час свого життя. Лист цей Льову, тодi 23-рiчного молодика, бiльше нiж здивував: вiн його приголомшив, зруйнував i знищив. Фельдшер Роттер анiчогiсiнько не мiг уторопати! Передусiм, дружина за весь час шлюбного ïхнього життя не виявляла найменшого незадоволення з свого побуту чи його особи — навпаки, була до нього вельми нiжною, життя на селi ïï, здавалось, цiлком улаштувало, сiльська iнтелiгенцiя була ïй нiби достатнiм колом, де вона сяяла — i раптом, раптом! Раптом Льова дiзнав, що то є несподiванка. По-друге, вiн не мiг припускати, що дружина його здiбна на такий високий, витончений стиль з прокляттям наприкiнцi, i тiльки багато пiзнiше дiйшов висновку, що лист цей був писаний пiд диктуру того невiдомого й незрiвняного чоловiка, що взявся звiдкись i розбуркав у його дружинi високi пориви. Хто це був, Льова так i не довiдався, бо коли згодом через рiк дружина прийшла до нього з слiзьми й запевненнями, що той виключний чоловiк просто ошукав ïï i покинув напризволяще, фельдшер Роттер не схотiв з нею розмовляти й жорстоко вигнав ïï у нападi несвiтського гнiву, якого сам злякався. Ще через рiк бiдолашна канiвська красуня з усiма своïми поривами, болями й прикростями померла з висипного тифу. Власне, нi ïï поява у виглядi стародавньоï блудницi, нi передчасна смерть не справили вже на Льову великого враження — самого листа йому було досить. Це була страшна душевна катастрофа, абсолютне й незрозумiле спустошення його iстоти, тим бiльше дивне, що воєннi обставини загалом не сприяють поглибленню особистих переживань, а зокрема в справах кохання роблять людей вельми легковажними. Хоч як там, а лiкпом Роттер вiд дружининоï зради дiстав сильну моральну контузiю, що поклала невиводнi слiди на все його дальше життя. Зненацька вiн почав виявляти на фронтi дивовижну хоробрiсть, пояснену вiд товаришiв звичкою до бойових обставин. Перед ним розгорнулись широкi перспективи в адмiнiстративно-лiкарськiй галузi, але висуватись вiн рiшуче вiдмовився. Лишившись на людях тим самим славним i лагiдним хлопцем, вiн наодинцi щораз глибше поринав у самоспоглядання, дедалi бiльше замикаючись i зосереджуючись у собi. Через своєрiдну аберацiю внутрiшнього зору лiкпомовi уявлялось, що вiн чимраз вище пiдноситься над людьми, хоч насправдi вiн провалився в одну з душевних ковбань, яку легко спiткати на життєвому льодi. В заслiпленнi йому здавалось, що з нього спадають якiсь пута, що вiн очищається й звiльняється вiд тисячолiтнiх забобонiв людськостi та вступає до чистого, незацiкавленого сприймання життя, до безстрасного його поцiнування. Навкруги зрушувались пiдвалини, розв'язувались страшнi противенства, розлягались могутнi громи прийдешнього, i в цьому первiсному хаосi, нового життя, серед кровi й буяння, запалу й жаху, у вирi неповторних подiй такий собi Льова Роттер затайливо, крадькома, чужий усьому й усiм, простував своєю власною тропою, уперто длубаючись у чудернацьких думках, що невпинно в ньому плодились, В цiм йому допомогли, звiсно, старi книжки, що вiн споживав уривками гулящого часу — книжки людськоï мудростi, на цигарки тодi драноï, отi запорошенi й пожовклi твори, де розум людський силкувався все з'ясувати й збагнути, споруджуючи в суперечливих думках вiчнi пам'ятки своєï спраги й неспокою. Фельдшер побожно перетрушував оцю ветош, на смiтник життя тодi спроваджену, ба почав навiть занотовувати виблиски свого власного мислення, поставивши за mottohttp://www.utoronto.ca/elul/Pidmohylnyi/Drama/drama02.html#N_1_>1 на зшитковi своïх дум слова з Серена Кiркегора: ...хто найщасливiший, як не найнещаснiший, i хто найнещаснiший, як не найщасливiший, i що таке життя, як не безумство, i вiра, як не божевiлля, i надiя, як не загайка вдару на ешафотi, i кохання, як не штих у рану... I треба визнати, що це речення було непоганим вступом до його мiркувань, що виглядали приблизно так: Хто ж найдужчий? Той, хто живучи, переборов у собi життя. Життєвi радощi можна порiвняти з шматком поганенького сала у великiй пастцi страждання. Наше народження є бiль, а смерть — мука. Жалюгiдне те, що мiститься мiж цими бiгунами. I нiколи нiкому вiн своïх поглядiв не висловлював, нi афоризмiв своïх не читав, хоч не раз поривало його вiдкритися iз досягненням душi комусь iз товариських хлопцiв, яких на фронтi було чимало. Та наперед знаючи, що його навряд чи зрозумiють у тих обставинах, Льова мовчки зберiгав i збагачував свою таємницю, сам собi егоïстично втiшаючись скарбами душного й похмурого пiдземелля своïх розумувань. Змовчав вiн i перед молодим лiкарем Юрiєм Славенком, що потрапив, вiдiрваний вiд наукових студiй, до ïхньоï частини на польський фронт 1920 року, i з яким у Льови нав'язались щось нiби дружнi стосунки — найбiльше через те, що лiкпом брав на себе всю найважчу й найнебезпечнiшу роботу в лiнiï вогню. Та стосунки цi хутко й урвалися, коли по скiнченнi вiйни тов. Славенко негайно вернувся до безпосередньоï своєï працi в лабораторiï при Киïвському медiнститутi, а лiкпом Роттер, нарештi демобiлiзувавшись, вирiшив ще глибше вiддатись працi в лабораторiï при своïй власнiй особi. Що, за Льовиною теорiєю, спосiб i мiсце життя нiчогiсiнько не важили, то вiн перебрав з 1920 року якийсь десяток мiст та професiй, аж поки 1927 року не прибув до Києва на працю в ковбасному вiддiлi одноï з безлiчi соробкопiвських крамниць. На цей час з нього вже цiлком виробився лагiдний аскет, що зрозумiв життя i простив людям, геть вiдмовившись вiд думки ïх виправляти — тобто найпристойнiший з усiх можливих аскетичних типiв. Так вiн i провадив би у вищiм супокоï своє непомiтне iснування, коли б не зустрiв був якось батькового приятеля, вчителя канiвського, що потiм того незабаром помер, вiдiгравши в Льовиному життi фатальну роль: через нього-бо мудрець спiзнався з його дочкою, дiвчиною Мартою, колись пустотливим пiдлiтком, i закохався в неï так, як може закохатись людина, далека вiд людей та життя i виключно свiтовими проблемами заклопотана, — раптом, безглуздо й безнадiйно. Так просто в його життi сталася друга катастрофа, друга моральна контузiя, що знову його спустошила й заперечила. Льова вертав додому вельми збентежений. Що Юрiя Славенка треба доконче познайомити з Мартою, це здавалось йому доведеним без доказiв. Вiн цiкавий, розумний, вона може в нього закохатись, — думав вiн. I за мить його обпадали страшнi сумнiви. Проект обертався в нiсенiтницю, в хворе уявлення. Може, вчений взагалi не схоче з ним знатися? Так нi ж, вони здибалися разiв зо три за цей час, i той навiть заходити запрошував! От вiн i зайде... У всякому разi, треба спробувати, у всякому разi, — переконував себе Льова. Вiн тремтiв вiд хвилювання. Власне, вчений був у нього єдиний знайомий, якого вiн без сорому мiг рекомендувати дiвчинi. Ах, чого вiн вчасно не подбав, щоб мати таких цiкавих чоловiкiв хоч душ зо три! А так йому лишалось тiльки покласти всi надiï на одного. I вiн надiявся! Це треба зробити, це обов'язково, — мiркував вiн. Поки Льова, отак розважаючи, iшов iз Жилянськоï вулицi на Арсенальну, мiж якими вiдстань могла бути солiдним доказом глибини й сили його чуття, Марта якийсь час сидiла теж замислена коло теплоï грубки. Потiм раптом обернулась i постукала кулаком у стiну — це було звичайне хатнє гасло для ïï сусiда-кооператора, який невдовзi й з'явився на порозi. — Хоч ви, Давиде Семеновичу, розкажiть щось цiкаве, — плаксиво озвалась до нього дiвчина. — Хе, хе, — закректав кооператор, заходячи, — я, знаєте, всiда готов, всiда готов! 3 ПРЕКРАСНА СИРЕНА IРЕНА Лiтня жiнка в чорнiй сукнi, суха й висока, на вигляд дуже старовинна — дружина вiдомого терапевта, професора Маркевича, тихо пiдiйшла до дверей доччиноï кiмнати й постукала. — Ирен, к тебе можно? — пiвголосом спитала вона, вiдхиляючи до кiмнати дверi. Тиша в помешканнi була майже абсолютна. Прийом у профессора кiнчався, та й кабiнет його мiстився зразу коло парадних дверей, у протилежному кiнцi до ïдальнi, де горiла лампа пiд широким матерчатим абажуром, що давав свiтло тiльки на стiл i вузьку просторiнь коло нього. Дубовi стiльцi попiд стiною здавались темними кам'яними, картини, копiï з Айвазовського, ледве яснiли у золочених рамах, повiшених за принципом симетрiï, а довгий годинник червоного дерева з величезним вагадлом м'яко цокав до пари застиглому свiтлу над столом. — Заходи, — вiдповiла дочка. Тодi Марiя Миколаïвна переступила порiг i зразу ж причинила за собою дверi, щоб не вихолоджувати доччиного покою, де температура завжди була на п'ять ступнiв вища, нiж у цiлому помешканнi. Iрен любила тепло, власне, органiчно не могла терпiти холоду, тим-то для ïï грубки встановлено спецiальну норму палива. Iрен пiвлежала на софцi й читала, не пiдводячи вiд книжки очей. Мати сiла поруч i промовила по-росiйськи: — Вже незабаром сьома... — Ну? — спитала Iрен, дочитуючи речення. — I сьогоднi четвер... — Так. Знаю, — сказала Iрен, вiдсуваючи книжку. — Мамо, ти хвилюєшся бiльш за мене! — Ну, — улесливо промовила мати. — Але мене це трохи дивує... Вiн буває в нас уже пiвроку... Я знаю, що ти... проти нього нiчого не маєш, власне, вiн прекрасна партiя, показний iз себе, на становищi, з безперечним майбутнiм... — Знаю, — урвала Iрен. — Про це ми з тобою вже говорили. — Вибач, Iро, але я не розумiю цiєï повiльностi! В наш час це робиться швидше... — Ну? — спитала Iрен. — I я боюсь, що щось станеться... Не забувай, що вас уважають за наречених, з цим ми повиннi рахуватись. А той четвер вiн не приходив зовсiм... — У нього було засiдання, — поволi вiдповiла дочка. — А в суботу ми були з ним у театрi, коли тебе це цiкавить... Марiя Миколаïвна неймовiрливо похитала головою. — Не забувай, що тобi вже двадцять дев'ять... — Справа в тiм, мамо, — сказала Iрен рiзко, — що вiн працює зараз над великою роботою. Вiн мусить ïï спокiйно закiнчити. В цiй роботi його майбутнє, про яке ти казала... Якщо я напосiдатиму, то можу тiльки вiдштовхнути його. Знаєш цих учених — для них робота передусiм, на це треба зважати. Я мушу тепер же показати йому, що можу пiдтримати його, поступитись до певноï мiри собою, своïми iнтересами. А коли вiн роботу закiнчить... — Це, може, через рiк буде... — Хоч i через два! Яка ти примiтивна, мамо! — Я бажаю тобi добра... I потiм помешкання... Цей об'єднаний житлокооп конче хоче нас ущiльнити. Кiмната, яку ми призначали Юрiю Олександровичу, пiд загрозою... Може, запропонувати йому перебратись до нас тим часом? — Кiмнату тим часом можна заселити якоюсь родичкою чи кимсь iншим, — вiдповiла Iрен. — I до цих розмов бiльше не повертатись. Марiя Миколаïвна пiдвелася. — Не гнiвайся, Iрен! Ти знаєш, що я пережила пiд час твого першого замiжжя. Я не можу тепер не турбуватись... I вона вийшла накривати чай. Iрен закурила й сiла. Сьогоднi вона вирiшила не передягатись. Синя шевйотова спiдниця й бiла англiйська кофточка надають ïï постатi стрункостi й iнтимностi. Пофарбоване в ясно-рудуватий колiр волосся хай лишиться трохи розкуйовджене — така недбалiсть посвiдчить за простоту й товариськiсть взаємин. Треба тiльки напахтитись тонко i рiзко, бо пахощi пiдкреслюють тiло, стелють до нього непереможно принадний шлях. Вони створюють безпосереднiй, сливе духовний, але любосний зв'язок мiж тiлом, що вилучає ïх, i тiлом, що вдихує, оповивають чуття м'якими й теплими маревами, дають спiзнати любовну мрiю, як виточену й далеку реальнiсть. Вона засвiтила лампу при туалетi з потрiйним дзеркалом, а лампу над софкою зразу ж погасила. Ради вигоди й зручностi в ïï кiмнатi коло кожноï меблi, що могла бути ввечерi потрiбна, в тiй чи тiй формi прироблено електричну лампку — коло софки, туалету, дзеркальноï шафи, лiжка, закритого параваном у схiднi розводи, — не згадуючи вже за висячу лампу в формi блiдо-рожевого лiхтаря; та Iрен нiколи не дозволяла двом лампам заразом горiти, бо на повну мiру перебрала вiд матерi крайню ощадливiсть, вiдповiдно перевтiливши ïï в приємну акуратнiсть. Затишний i теплий порядок був у ïï хатi, де вона сама й прибирала, попiл з ïï цигарки нiколи не падав iнде, крiм мушлi-попiльницi, навiть панувала якась внутрiшня стрункiсть у безладдi на етажерцi з бездiллям, де стояла дрiбна старовина, навiть маленькi хiнськi бовванцi та чудернацькi гiндуськi божества. Поруч на спецiальному столику вишикувано тринадцятеро бiлих слонiв, вiд чималого, з дециметр заввишки, й кiнчаючи крихiтним, як пiвмiзинця. — От i все гаразд, — подумала Iрен, пильно оглянувши себе в дзеркало. На тридцятому роцi свого життя, завдяки високiй органiзованостi своєï вдачi, завдяки розважливостi, що керувала, не ушкоджаючи, ïï чималими жiночими пристрастями, вона була в розцвiтi своєï принади. Через три-п'ять рокiв вона неминуче мусила погладшати, але зараз повнота була ïй тiльки за окрасу. Починала свою молодiсть Iрен iз сентиментальноï, гарнюньоï й випещеноï панночки, закоханоï в ставного пiдпоручника й зарученоï з ним за всiма приписами релiгiï та звичаïв. I коли року 1919 пiдпоручник цей мусив забиратися з добровiльчим вiйськом десь далi вiд нареченоï i украïнськоï землi, Iрен заприсяглася не бувати в жодному товариствi, не знати жодних розваг, не знати посмiшки, аж поки вiн не повернеться. Цiлий рiк вона витримала цю страшну обiтницю, противну основним нахилам ïï темпераменту, а потiм за якийсь тиждень зiйшлася з одним здоровим i хитромудрим хлопцем, який, без певного минулого, але з цiлком певними намiрами, взявся працювати в постачаннi. Iрен промандрувала з ним два роки по всяких усюдах, по .селах i мiстах, де кидано ïï коханця, що тримав свою милу, не гребуючи способами, в теплi й великих на той час достатках. Коли ж кiнець кiнцем цього пройду розстрiляно з вироку ревтрибуналу, Iрен не вельми за ним пошкодувала — кочове життя ïй обридло й однаково не показувало надалi перспектив, тож i визнала вона за вчасне й доречне знову пристати до батькiвського дому, голодного й холодного за вiйськового комунiзму, а тепер збадьорiлого й пiдлатаного в перших подихах непу. Прикрих спогадiв про це мандрiвництво в Iрен не лишилося; свiй вчинок вона цiлком виправдувала молодiстю та обставинами й була навiть певна, що теж вiддала данину революцiï. Незважаючи на всi пригоди, вона вернулась зрiвноваженою, досвiдченою жiнкою, що тiльки зовнi зберегла подiбнiсть iз колишньою ажурною панною. Пригоди вплинули на неï позитивно, вони розвинули ïï й усталили, а разом з тим вона й репутацiï своєï не втратила, бо мати зумiла зберегти доччину таємницю, прикривши ïï правдоподiбною версiєю про гостювання в тiтки аж у Сибiру, де, казала вона, не почувалось голоду й молодiй дiвчинi безпечнiше було прожити лихолiття. Iрен дуже легко могла пiдтримувати цю казку, бо хвилi постачання носили ïï i по Сибiру. Навiть батько ïï, професор, якого мати на поводку водила, не мiг би точно вiдповiсти, що саме було цi три роки з його любою Iрою. А в iнтимних розмовах з матiр'ю вся ця iсторiя фiгурувала пiд делiкатною назвою першого замiжжя. По тiм того ще одна пригода трапилася Iрен, але про неï й сама мати тiльки невиразно могла здогадуватись. У кiмнатi, що тепер призначалась Юрiєвi Олександровичу Славенку, жив рокiв зо два тому якийсь медик-студент. Згодом вiн вибрався. Тим часом професор Маркевич вiдпустив останнього хворого, скинув халата й востаннє вимив руки. Потiм узяв iз столу слухову трубку, машинально поклав ïï в жилетну кишеню, лишивши розкидом на столi шматки паперу, картки, де записував хворих, та з пiвдесятка олiвцiв, якими писав рецепти, i пiдiйшов до шереги украïнлiсiвських засклених шаф, що стояли з книжками попiд стiною. Тут вiн постояв з хвилину, замислившись, але зрештою махнув рукою i весело вийшов з кабiнету. В передвiтальнi покоïвка пiдтирала пiсля пацiєнтiв пiдлогу, i професор, iдучи, озвався до неï: — Ну що, кiнчили, Пелагеє? Чудово! В ïдальнi вже кипiв i булькав самовар. Iрен вийшла з своєï кiмнати i розставляла на столi чайне накриття, бо за звичаєм професорського дому вечiрнiй час був у обов'язках молодоï господинi. — Добривечiр, моï любi! — сказав професор, сяючи. — Моï хорошi! Як ся маємо, га? Чудово, чудово! Вiн поцiлував руку дружинi, що поцiлувала його в голову, i навпаки — руку йому поцiлувала дочка, а вiн ïï в скроню. Це теж був обов'язковий ритуал, що повторювався щоразу, вранцi й увечерi, коли професор з'являвся в родинному колi. Але вiн ще пригорнув дочку до себе й знову захоплено спитав: — Як ся маємо, Iрусю? Моє ти серденько! О, ти виглядаєш чудово! Старший син його загинув ще на iмперiалiстичнiй вiйнi, другий син, захопившись iдеєю поновлення Росiï, був забитий пiд Києвом 1919 року, i тепер дочка лишилась єдиним нащадком професора, єдиною метою його батькiвського захоплення. — Дякую, тату, — вiдповiла Iрен. — Ну, чаю, чаю! — скрикнув професор. — Iрусь, усе на мiсцi? Чай був улюбленим напоєм професора i, власне, єдиною його розвагою. Обiдати йому за справами доводилось завжди похапцем, а ввечерi вiн мiг порозкошувати коло столу, випиваючи, як правило, чотири склянки чаю, до того ж конче гарячого — д ля цього на тацi стояв чепурний кошик з десятком вуглин, якi й пiдкидалось щипцями в самовар, щоб пiдтримати його в станi кипiння. — Зараз прийде Юрiй Олександрович, — озвалася мати. — Зачекай, Степане Григоровичу, хвилину... — Юрiй Олександрович? О, давно не бачив! Чудовий розмовник... — сказав професор. — Що за голова! Блискучий розум! Але... Iрусю, золотко моє, доглянь самовара. щоб не прохолов! Справдi за якусь хвилину пролунав дзвiнок, i з'явився Юрiй Олександрович Славенко — високий чорнявий молодик, рiвно зачiсаний, з довгастим енергiйним обличчям Вiн привiтався, поцiлував жiнкам руки, а професорову руку мiцно потиснув. — О, силач, — скрикнув Степан Григорович. — Чудово, зараз питимемо чай! Сiдайте, прошу вас. — Чай у вашому домi, професоре, стоïть поза всякою конкуренцiєю, — сказав Славенко. — Вiн незрiвняний своïм ароматом i прозорiстю. Безперечно, господиня знає секрет, — додав вiн, глянувши на Iрен. — Вдома я про такий чай не можу навiть мрiяти... Моя рабиня частує мене таким пiйлом, вiд якого, зрештою, можна дiстати перекруту кишкового. — Ха, ха, ха! — засмiявся професор. — Та, мабуть, ще й холодним! — Це невигода холостяцького життя, — зауважила мати. — Мамо, присунь менi цукор, — з притиском сказала Iрен. — Прошу, Юрiю Олександровичу. — Дякую, — промовив той, беручи склянку. — А надто зараз я не вiдмовлюсь вiд склянки гарного чаю. У мене справдi в горлi пересохло... — Ви пiсля лекцiï? — спитала Iрен. — Прошу, тато! — Iрусь, ти молодець у мене! — сказав професор. — Нi, де там! — вiдповiв Славенко. — Власне, я таки з лекцiï, але уявiть собi, з лекцiï украïнiзацiï! — Невже? — здивовано скрикнув професор. — Яке безглуздя! — сказала мати. — Це ж заважає вашiй роботi! — Уже три мiсяцi, — сказав Славенко. — Не заздрю вам, — сказала Iрен. — Я сам собi не заздрю, — смiючись, промовив Славенко. — Але що поробиш! Я пiдходжу до цiєï справи цiлком розумово. Треба ж було колись вивчати полiтграмоту, яка, звичайно, i для мене особисто, i для бiологiчноï хiмiï абсолютно не потрiбна! Тепер украïнська мова, i я не певен, чи задля громадськоï користi нам не доведеться колись вивчати, наприклад, куховарськоï справи... — Коли всi куховарки керуватимуть державою, — сказала Iрен. — Атож, ви цiлком мене зрозумiли. Проблема куховарки стоïть у нас дуже гостро. Зрештою, зовсiм природна рiч — живемо ми неминуче в певних обставинах, i цим обставинам мусимо щось сплачувати... — Марусю, — раптом звернувся професор до дружини. — Я забув тобi, серденько, сказати: на нас близько тисячi карбованцiв прибуткового податку наклали! — То це треба негайно опротестувати, — пiвголосом промовила вона. — Я не маю найменшого сумнiву, — вiв далi Славенко, — що найближчого часу, принаймнi в науковiй галузi, мовна проблема буде радикально розв'язана. Це дуже дивно, але мусимо визнати, що пiсля кiлькох столiть розвою, зараз для нас, учених, середньовiччя з єдиною латинською мовою є поступовий iдеал! Звичайно, ми повиннi прагнути до новоï, простоï i сконденсованоï мови, яка вiдповiдала б нашим розумовим потребам. Сучаснi мови, в тому числi й наша росiйська, занадто зiпсованi лiтературою, занадто переобтяженi синонiмами, не припущенними в науковiй роботi. Есперанто мене дуже цiкавить, i я вже добре засвоïв його... заразом з украïнською мовою. — Я проти есперанто, — заявив професор, — Iрусь, ще скляночку! — Але це, зрештою, неможливе, професоре! Ви повиннi мене зрозумiти. В своïй галузi я майже нiчого не маю росiйською мовою. Я мусив вивчати нiмецьку, англiйську й французьку. Торiк на замовлення шовкотреста я опрацьовував деякi питання з шовкiвництва i мусив вивчати ще й iталiйську. — Ви бачите, як нас душать, — сказала мати. — Тисячу карбованцiв податку! Тисячу карбованцiв! Юрiй Олександрович ввiчливо посмiхнувся. — Так, це велика прикрiсть, — промовив вiн до матерi. — Ще бiльша, може, прикрiсть те, що певна матерiальна забезпеченiсть зробилася в нас вiд'ємною прикметою. Маючи якихось зайвих п'ятсот карбованцiв, здобутих до того ж чесною працею, починаєш незручно себе почувати, починаєш таïтися з цим своïм невеличким достатком... Ми ще не вижили психологiï вiйськового комунiзму, ми одягаємось, наприклад, гiрше, нiж могли б одягатися, силкуємось якнайскромнiше встаткуватися i щороку прибiднюємось. Пристойне вбрання вважається в нас за непристойну розкiш, i я знаю багатьох, хто й досi ще не вилiз iз жахливоï толстовки... — Бо кожен ледар має право крикнути тобi: то непман! — сказала мати. — В соцiалiстичнiй краïнi панує психологiя жебракiв, — зауважила Iрен. — Ви хочете щось сказати, професоре? — спитав Славенко. — Та дивiться, ваш чай уже зовсiм прохолов! Пiсля першоï склянки, швидко випитоï, професор робив перепочинок, копирсався в зубах, посмiхався, бурмотiв чудово й переходив у грайливий настрiй. — I все-таки, незважаючи на всi оцi прикростi нашоï доби, — вiв Славенко, — я мушу категорично висловитись за неï. — Вiн хоче потрапити до мiськради, — скрикнув, смiючись, професор. — Татко, не пустуй! — з докором мовила Iрен. — Ви помиляєтесь, професоре, — вiдповiв Славенко, — громадськi навантаження я теж залiчую до великих прикростiв нашоï доби. Але я бачу i ïï незрiвняннi прикмети. Доба так званоï диктатури пролетарiату є, насправдi, доба боротьби розуму за абсолютну першiсть. Вiн на мить спинився, немов даючи усвiдомити враження вiд своïх слiв, а потiм заговорив трохи мiцнiшим голосом з неприємними нотками самовпевненостi, — тим голосом, яким читав лекцiï студентам. — I коли це зрозумiти, тодi в iншому свiтлi стане перед вами справа хоч би з тим самим достатком. Влада речi над людиною — це найганебнiша влада, найбiльша перешкода до перемоги розуму. Щоб побороти ïï, треба було рiч скомпрометувати, принизити достаток у психологiï цiлого громадянства. I коли зараз, купуючи нове вбрання, ви не почуваєте вже чистоï радостi, коли ваше чуття вiд придбання речi вже подвоєне, то це є перший удар по вiковiчнiй владi матерiального, ïï треба зруйнувати. Люднiсть загине, якщо ïй не пощастить сконцентрувати всi своï сили у вищих, розумових сферах дiяльностi. Нова людина буде байдужа до кольору вбрання й до смаку ïжi, та зате знатиме смак розумовоï радостi. Новий побут полягатиме в суворому спрощеннi всiх матерiальних та чуттєвих потреб. Тут досить буде статистики й розподiлу. Людина втратить до них iнтерес, бо зiйде на вищий поверх свого iснування. Вона бiльше буде жити духовним i менше матерiальним — от у чiм я вбачаю справжнiй поступ людськостi, що пiдлягає невблаганному економiчному рушiєвi. Земна людськiсть зростає, i кожного нового зайду на землi треба нагодувати, одягти й узути. Зрiст людностi й обмеженiсть ресурсiв нашоï планети — оцi два чинники об'єктивно ведуть нас до перемоги розуму, чи, як кажуть тепер, до комунiзму... — Степане Григоровичу, хоч би гостя посоромився! — скрикнула стара професорова. Славетний терапевт, що до нього лiкуватись ïздили з усього Союзу, в нападi безпосередньоï радостi влучив дружинi хлiбною кулькою просто в нiс. — Ха, ха, ха! — засмiявся вiн. — Iрусько, серденько, цукру менi! — Так iз вас завзятий комунiст? — лагiдно запитала Iрен подаючи цукор. — Атож, — вiдповiв Славенко, — я почуваю себе цiлком пристосованим до життя в комунiстичнiй громадi. На жаль, це справа дуже далекого майбутнього, хоч подих його вже зараз почувається. Передусiм, до розумових iнтересiв покликано широкi маси, якi жили досi нiкчемним тваринним побутом; науку звiльнено вiд усяких iдеалiстичних забобонiв, поставлено ïй виразну й високу мету — безпосередньо служити людям у боротьбi з природою. Вiд цього, правда, потерпiли деякi псевдонауки, як от iсторiя лiтератури й iншi, до неï подiбнi, якi зведено на другорядну ролю супроти точних наук, що творять реальнi й пожиточнi цiнностi. Я, зрештою, навiть не розумiю, як взагалi лiтература — розумiю тут лiтературу не наукову, — могла стати об'єктом дослiдження. Щоправда, — звернувся вiн до Iрен, — ви тут зо мною не погодитесь: ви читаєте белетристику, любите мистецтво. — Атож, тут маємо трохи рiзнi смаки, — посмiхнулась Iрен. — Але Iрен не так багато й читає, — зауважила мати. — Я це цiлком розумiю i, коли хочете, виправдую, — сказав Славенко. — А лiтератори нашi пищать, — сказав професор, беручи улюблене тiстечко наполеон. — У мене лiкується один вiд виразки шлунковоï, чудовий хлопець, так каже, що заïдає ïх... якесь замовлення заïдає... — Причина розпачу, що охопив, скiльки вiдомо менi, найкращих представникiв лiтератури, — сказав Славенко, — полягає в тому, що лiтература й мистецтво взагалi не спроможнi вже своïми способами виконувати соцiальне замовлення... — Атож, вiн так i сказав: соцiальне замовлення! — скрикнув професор. — Соцiальне замовлення, тобто вiдбивати дух нашоï доби, — провадив Славенко, злегка вклонившись професоровi. — Його може виконати тiльки наука. Зрештою, мистецтво повстало, як наслiдок нерозумiння природи й життя; це нерозумiння митець переносить, не розв'язуючи, в художнiй твiр, дiстаючи в цьому iлюзорне заспокоєння, якого зазнають i тi, хто в тiй чи тiй формi цей твiр сприймає. Вiдтворити нерозумiння, а не знищити його — от, противно науцi, основна прикмета мистецтва. Звичайно, воно промовляє ще до нашоï вiдсталостi, до нашоï неорганiзованостi, що ми взяли в спадок вiд минулоï пiвкультури i що в нас цiлком зрозумiла й виправдана, як я й казав вам, Iрен... Але це в нас, iнтелiгентах, що мусили перетравити так звану буржуазну цивiлiзацiю, яка суттю своєю є тiльки переходовий ступiнь до справжньоï цивiлiзацiï. I зовсiм не зрозумiла рiч, коли дехто пiдтримує теорiю нового мистецтва, мистецтва для робiтничого класу... — Ах, цi письменники надзвичайно нудно пишуть, — сказала Iрен. — Я теж не пiдтримую ïхньоï теорiï. — Iнакше вони й не можуть писати! Це залежить не вiд ïхньоï нездарностi, а вiд цiлком об'єктивних причин. Вони є жертва непрощенноï традицiï, вони чинять замах iз нiкчемними засобами. Новий робiтничий клас, чи сказати точнiше, — новий пагiнець людськостi, що зростає за загальними законами еволюцiï, i зокрема за законами євгенiки, якраз i мусить визначатися високим щаблем духовноï органiзованостi, який виключає потребу мистецтва. Робiтничий клас, нових людей, надзвичайно влучно схарактеризував Кайзерлiнг в однiй iз своïх робiт: нова людина, на його думку, є тип шофера, простий, бадьорий i озброєний практичними, власне, технiчними знаннями. — На заходi справдi є мода на шоферiв, — зауважила Iрен. — Вона має, як бачите, глибшi пiдвалини, — казав Славенко. — Я цiлком пристаю на чудове Кайзерлiнгове визначення, яке, з одного боку, поширює наше щоденне розумiння робiтничого класу як носiя нових iдеалiв, бо тип шофера включає в себе все поступове, вiд робiтника заводу до працiвника науки, — але з другого боку, й звужує його, вiдтинаючи мiщанськi елементи робiтництва, якi треба визнати за чималi, хоч би на пiдставi зацiкавлення красним письменством. Бо мистецтво для людини вищоï органiзацiï є такий самий анахронiзм, як i ворожiння на кавнiй гущi. — Ха, ха, ха! — засмiявся професор. Марiя Миколаïвна теж посмiхнулась. — I менi дуже приємно вiдзначити. — вiв Славенко, — що в серединi самого мистецтва народжується його заперечення. Певна частина митцiв дiйшла вже до розумiння нiкчемностi мистецтва в наш час i пiдносить гасло звести його до ролi спорту. Цих пiонерiв я щиро вiтаю, бо тiльки спорт i наука можуть вiдродити людськiсть... Моï зауваження про мистецтво, — додав вiн, — можуть видатись надто загальними, бо грунтуються на уривкових вiдомостях, але вони цiлком випливають з моєï концепцiï новоï людини й зверхньоï ролi розуму за нашоï доби. Звернiть увагу на наше прагнення зорганiзувати час, зорганiзувати вiдпочинок, роботу — i примат розуму в нашiй психологiï стане вам цiлком очевидний. Рацiоналiзацiя — не тiльки виробництва, але й цiлого життя — це є високе гасло нашоï доби. В цьому розумiннi ми йдемо за заповiтами Великоï Французькоï революцiï, ступаємо в слiди великого Робесп'єра, що над гiльйотиною пiднiс культ богинi розуму. Звичайно, ми вiдмовляємось вiд смiшних зовнiшнiх атрибутiв цього культу, ми занадто вже виросли для цього, але Робесп'єрова спроба, хай навiть проти нашого розгону дитяча, становить... Як це? Ви маєте допомогти менi поетично висловитись, — раптом звернувсь вiн, посмiхаючись, до молодоï господинi. — Я хотiв ужити тут музичного термiну, яким означають вступ до опери... — Увертюра, — сказала Iрен. — Дуже дякую! Отже, становить увертюру до великоï опери розуму!.. Оце тi мiркування, що примиряють мене з невигодами нашого життя, якi походять здебiльшого вiд консервативностi нашоï психiки. — Та ми всi вже чудово примирились, — сказав професор. — А я не примирюсь! Не можу! — скрикнула Марiя Миколаïвна, згадавши синiв, яких загибель вона призвичаïлась ставити на карб бiльшовизмовi, дарма що один з них полiг на iмперiалiстичнiй вiйнi. — Ти надто нервова, мамо, — холодно промовила Iрен. В цю мить на дверях з'явилась Пелагея. — Там по вас, Степане Григоровичу, приïхали, — сказала вона. — Так, так! — скрикнув професор. — Я й забув, у мене консилiум о восьмiй... Ви бачите, я навiть чаю не напився... Iду, iду, — крикнув вiн Пелагеï. — Чудово... Марусю, — звернувся вiн до дружини, — наготуй менi, знаєш, лiтературу про шлунковi хвороби й торiшнi моï записки пiдбери... завтра лекцiя... — У вас незрiвняна дружина, — сказав Юрiй Олександрович, прощаючись iз ним. — Вона й лекцiю за мене прочитає, чудова! Iду, iду, — крикнув ще раз професор i вибiг, чи, певнiше, викотився з кiмнати, бо куценький був i товстий. — Жiнка повинна бути помiчником своєму чоловiковi. Так мене виховано, i так я виховувала... — Мамо, пiди доглянь, щоб батько не забув чого, — сказала Iрен. — Хочете ще чаю, Юрiю Олександровичу? — спитала Iрен, коли вони лишились на самотi. — Нi, дуже дякую, — сказав Славенко. — Я волiв би краще попросити, щоб ви заграли щось. — А, ворог мистецтва, ви любите музику! — Кожен має своï хибкостi, Iрен. У вiтальнi Iрен сiла до рояля, а Славенко вигiдно пiрнув у м'який фотель. — Дозволите курити? — спитав вiн, добуваючи шкiряного цигарника. — Прошу, — вiдповiла господиня, розгортаючи вальси Шопена. Славенко не розумiв музики i не почував великоï потреби ïï слухати. Але в домi професора Маркевича вiн виявляв деяку пошану до цього мистецтва з двох важливих мiркувань: передусiм, це тiшило Iрен, по-друге, усувало йому потребу з нею на самотi говорити. Вiн почував, що ïхнє знайомство дiйшло вже до того ступеня, коли взаємини повиннi бути з'ясованi, але вiдкладав надалi остаточну розмову, хоч для себе цю справу вже остаточно вирiшив. Iрен, вiн був певен, також розв'язала ïï, але тiльки мовчазна згода була мiж ними, а жодного слова про шлюб чи тим бiльш про кохання ще не сказано. Знову-таки двi причини зумовлювали його зволiкання: насамперед, робота його не була ще скiнчена, а крiм того, десь потай йому все-таки не хотiлось змiняти свого холостяцького всистематизованого життя. Це, зрештою, великий клопiт, — думав вiн про шлюб. Потiм, звичайно, все знову внормувалося б, але треба було зламати попереднiй побут, i в цьому була непоборна прикрiсть. Юрiй Олександрович чудово уявляв собi, як розподiлятиметься його майбутня доба в подружньому життi, добре знав, у якiй кiмнатi вiн тут житиме, навiть прикинув уже, як розташувати в нiй своï книжки, а проте нехiть до кардинальноï змiни звиклого оточення ввесь час його стримувала. Як-не-як, а йому доведеться виконувати зовнiшнi родиннi функцiï, до яких треба буде звикати. Щодня, наприклад, вiн бачитиметься й муситиме розмовляти з ïï батьками, якi його аж нiяк не цiкавили. Але забрати Iрен з батькiвського дому, шукати нове помешкання й устатковувати його було б йому ще страшнiшими тортурами. Нiчого не вдiєш, закiнчу ось роботу, то й оженюся, — подумав вiн, пускаючи дим. Власне, Юрiй Олександрович уже всi питання розв'язав, крiм статевого. За юнацьких рокiв, вiн, як i чимало юнакiв, задовольняв своï молодi потреби самостiйно, а до жiнок почував острах i зневагу. Потiм, трохи змужнiвши, поборов у собi цю звичку — тiльки через шкiдливiсть ïï — i довгий час жив iз своєю робiтницею, яка, через невимогливiсть свою, не ставила йому жодних претензiй, абсолютно не зв'язувала його, отже, й не заважала йому в науковiй працi, де вiн хутко поступував. Навпаки, вона навiть посередньо допомагала науцi, дбаючи про вигоди молодого вченого. Але непередбаченi родиннi обставини покликали хатню робiтницю назад на село, звiдки вона була приïхала, i Юрiй Олександрович лишився без жiночоï пiдтримки. Тодi вiн вирiшив до цього питання вже не вертатись. Я вже не молодий (йому було тодi двадцять дев'ять рокiв), — подумав вiн, — життя моє визначене й виповнене, спробую обiйтися без цих дурниць. Вiн запровадив суворий режим, фiзкультуру, обливання, i отак протримався цiлий рiк — досi найблискучiший рiк своєï науковоï кар'єри. Але бажання вiд такого режиму не тiльки не вщухли, а, навпаки, потай змiцнiли, й раптом об'явились у загрозливiй формi. Юрiй Олександрович пiдпав душевному томленню, загальна невдоволенiсть почала його мучити, i сон його зробився неспокiйний. З'явились навiть легенькi кошмари. Що за чорт, — подумав вiн, — такий дрiб'язок заважає менi спокiйно працювати! I в нападi легковажностi вiн, сам для себе несподiвано, вчинив за традицiєю замах на свою нову покоïвку, що приходила вранцi прибирати йому помешкання, грiти чай та виконувати рiзнi доручення. Але дiстав серйозного одкоша. Геть спантеличений, вiн вирiшив порадитись iз своєю старенькою матiр'ю, що самотньо жила на Подолi, i якiй вiн щомiсяця акуратно висилав грошi поштою, а сам не з'являвся по пiвроку i ïï до себе допускав неохоче. Старенька мати страшенно зрадiла передусiм з його вiзити, а крiм того, з довiри до себе вiд сина, якого вона звикла незаперечно божествити. Цiлковита його одвертiсть у такiй iнтимнiй справi дуже потiшила ïï. — Розумiю, розумiю, Юрочко, — сказала вона. — Оженитися тобi треба, от що. — Я сам гадаю, що це буде найрацiональнiша рада, — вiдповiв син, походжаючи по хатi. — Але з ким? — Ох, не знаю я жiнок твого кола... — Я сам ïх не знаю! Але я мiркував собi, може, краще одружитись з якоюсь куховаркою, тобто простою жiнкою, без нiяких претензiй, яка б не дуже заважала менi. Тут, на Подолi, певно знайшлася б така... Як ти думаєш, мамо? — Та воно з простою, звiсно, менше мороки, тiльки ж там дiти пiдуть, i люди у вас буватимуть... — Ну, з дiтьми ми ще будем подивитись, як кажуть, а от iз знайомими вийде справдi незручно... Скiльки ще забобонiв, мамо! Ну, гаразд, сам пошукаю. Вiн довго розважав i не добрав нiчого кращого, як одвiдувати концерти та вечiрки в Домi вчених, де пристойно було з'являтись i де, крiм самих учених, великою кiлькiстю бували ïхнi родини. Тут вiн познайомився з Iрен, яка йому сподобалась i вiдразу видалася вiдповiдною на ролю серйозноï, розумноï i привабливоï дружини. Вона вiдповiла йому мовчазною згодою, i вiдтодi Юрiй Олександрович вiдчув величезне полегшення. Тепер вiн мав що вiдповiсти своïм розбурканим чуттям, i вони, як це часто з людськими чуттями буває, ускромились вiд поважноï перспективи майбутнього заспокоєння. — Вона справдi цiкава, — подумав вiн, дивлячись крiзь звоï тютюнового диму на освiтлений профiль Iрен. — Добре було б зараз пiдiйти i так обiйняти ïï! Але тодi треба було б говорити про одруження... Вiдкладiмо. — Ви ще не заснули? — спитала музикантка. — Заснути! Та я зачарований вашим виконанням, Iрен! Вона заграла ще Мендельсона й Чайковського, яких Славенко не вiдрiзняв, потiм обернулась до нього й спитала: — Ви ще маєте час? — На жаль, ще маю тiльки п'ять хвилин, — вiдповiв Славенко, глянувши на годинника. — То симфонiю Грiга, яку я вивчила, заграю вам iншим разом, — сказала Iрен, сiдаючи коло нього. — Прошу цигарку... Як посувається ваша робота? — Я цiлком з неï вдоволений, — сказав молодий учений. — Чергова серiя спроб кiнчається цими днями. Вона трохи затрималась через невстаткованiсть нашоï лабораторiï. Наступну серiю, безпосередньо з попередньою зв'язану, гадаю розпочати зразу ж. По тiм того, Iрен, я збираюсь зробити перерву, хочу влаштувати деякi важливi особистi справи. — А ця нова серiя довго триватиме? — Максимум пiвроку. — Я не буду вас затримувати, Юрiю Олександровичу, хоч, ви знаєте, ваше товариство менi дуже приємне, — сказала Iрен, пiдводячись. — Як i ваше менi, — вiдповiв Славенко. — Але наука, Iрен, сувора. Щоб опанувати ïï, треба стати ïï рабом, треба вiддати ïй ввесь час i всi думки. Задля неï доводиться раз у раз поступатися собою. Помиляється той, що шукає золотоï середини мiж наукою й собою: той здрiбнює себе, не збагачуючи й науки, — Якщо час не терпить, то ви можете й не заходити до нас так часто, — тепло сказала Iрен. — Не почувайте над собою цього обов'язку. Ви завжди можете протелефонувати... — Я високо цiню вашу увагу до себе, — сказав Славенко, цiлуючи ïй руку на прощання. — Повiрте, Iрен, вiдколи ми познайомились, я вiдчув себе мiцнiшим у працi... до мене вернувся спокiй, що мене був покинув. Ви зробились моïм добрим генiєм... якого я нiзащо не хочу втратити. Коли вiн пiшов, до вiтальнi тихо вступила Марiя Миколаïвна. — Вiн знову нiчого не сказав тобi? — сумовито спитала мати. — Вiн сказав усе, що менi треба, — вiдповiла дочка. 4 ЧЕТВЕРО В ОДНIЙ КIМНАТI, КРIМ ДIВЧИНИ Кiмната професора бiологiчноï хiмiï на вулицi П'ятакова була згори донизу виповнена кострубатим порядком людини, заклопотаноï науковою працею. В цьому спецiально чоловiчому порядковi важить сама лиш доцiльнiсть, обдерта, як стара жебрачка, й заразом безоглядно ворожа до всяких питань естетики. Шафи на книжки, рiзного розмiру, матерiалу та кольору, насуплено стояли вздовж стiн — якi випинаючись, мов вагiтнi, вперед, заставленi книжками в два ряди на кожнiй полицi, iншi стрункi й високi, що вмiщали книжок тiльки в один ряд. Серед них були й горорiзьбленi дубовi, й скромнi гладенькi сосновi, i пара американських — з десяток рiзноманiтних шаф, куплених випадково в мiру з'являлась на них потреба. Але не можна було заперечити, що всi вони, незважаючи на свою вiдмiннiсть, однаково добре застерiгали вiд пороху всю масу спецiальних книг, усерединi ïх замкнутих. Надмiр книжок лежав дуже рiвними й акуратними купками на пiдвiконнi, трохи затемнюючи вдень кiмнату, та на столi до письма, якого абсолютна чистота могла навести на думку, що ним, можливо, нiхто й не користується. Стiл цей, хоч i завантажений книжками, видавався, проте, пустинним через вiдсутнiсть на ньому каламаря, бо Славенко писав виключно м'яким хiмiчним олiвцем, загостряючи його спецiальною машинкою, що нагадує прилад шолушити кукурудзу в мiнiатюрi. По шухлядах у столi були складенi рiзнi папери й нотатки, рахунки на всiлякi дрiбнi витрати за кiлька рокiв, документи, листування, що зберiгалось у конвертах, де зазначено iм'я дописувача та його адресу — i все це так доладно, що господар мiг, не дивлячись, усе потрiбне йому зразу ж здобути. Великого клопоту довелось ученому зазнати, поки вiн призвичаïв до своïх вимог нову прибиральницю, яка. дарма що на честь ïï замах учинено, все-таки лишилась у нього служити: це був уже не перший замах у ïï життi, крiм того, працi в професора було мало, а ставку вона одержувала цiлу. Але вона мусила так орудувати в кiмнатi, щоб жодна рiч не була зсунута чи перекладена з свого питомого мiсця — коли б це сталося, настрiй Юрiя Олександровича рiшуче зiпсувався б на пiвдня, i вiн позбувся б потрiбного для працi спокою. Стiни в брунатних шпалерах були вiльнi вiд будь-яких прикрас, рiзних там фотографiй чи картин, але так само й без павутиння; широка канапа була громiздка для кiмнати, але, з другого боку, надзвичайно зручна спати. — Так, ти переконав мене, — сказав Славенко, що сидiв коло столу, вигiдно витягнувши ноги, — переконав, друже! Взагалi, добре зробив, що зайшов... Iнодi почуваєш оту дурну потребу — даруй на словi — побачитись iз старими знайомими, а може, ще й нових придбати. Це, зрештою, безглуздо, бо всi люди однаково нецiкавi, обмеженi в своєму особистому побутi. I всi особистi стосунки базуються передусiм на бiологiчних потребах, а потiм на звичцi й традицiï. , наприклад, традицiя ходити в гостi, влаштовувати вечiрки тощо... Все це з неробства, друже, повiр менi! Нема чого робити, от i сходяться люди докупи... Жалюгiдна рiч! Бо такi сходини аж нiчогiсiнько не додають до нашого досвiду. Помiркувати добре — на кий чорт менi бути знайомим, наприклад, з нiмецьким хiмiком Абдергальденом, видатним працiвником на полi бiологiчноï хiмiï? Чи збагатять мене вiдомостi про його вигляд, костюм, дружину, вдачу? З мене досить прочитати його працi. I коли б ми могли зiбрати людську енергiю, що марно тратиться в так званих особистих стосунках, коли б могли скерувати ïï в розумову працю... — Але ж треба людям i спочити, — обiзвався з канапи Льова. — Спочинок мусить бути дiйсний, — вiдповiв Славенко. — Але що то за спочинок, коли люди витрачають розумову енергiю на порожнi балачки, виснажують свiй мозок нiкчемними мiркуваннями про справи, якi ïх не торкаються i не будуть торкатися? Я не згадую вже про той випадок, коли вони просто напиваються... Сон — от єдиний i дiйсний спочинок для людини! Але ми, нащадки звiра, живемо пiд владою безглуздих атавiзмiв, що ïх знищать тiльки майбутнi поколiння... Тим-то й ти переконав мене. Тiльки менi ще не зовсiм ясно, чому ми мусимо йти саме до цiєï дiвчини? Чи не краще було б просто походити мiстом? — Це менi спало на думку випадково, — сказав Льова. — Але ти не пожалкуєш... це розумна й цiкава дiвчина... — Якби я почав цiкавитись дiвчатами, то вся моя робота к чорту пiшла б! I дозволь наперед заперечити щодо ïï розуму: саме слово дiвчина — ти вслухайся в нього, — мiстить у собi прикмету чогось недорозвиненого, дурного й обмеженого. Якщо вона розумна, то я не певен, чи дiвчина вона... Аргумент за це те, що вона, як ти кажеш, украïнка. Мушу ж я десь на практицi застосувати своє знання, якщо вже набув його. А то виходить дивна рiч — нашiй увазi рекомендують мову, якоï не почуєш на вулицi i якою нема з ким розмовляти! — О, вона чудово розмовляє по-украïнському, — радiсно сказав Льова. — Тiльки умова — на пiвгодини. Я вiрю в твоï найкращi почуття до мене, вiрю в те, що ти щиро хочеш розважити мене, але, будь ласка, не затримуй мене! Взагалi, ти потрапив на зовсiм незвичайний у мене настрiй, — сказав Славенко, пускаючи дим. — Чергова серiя моïх спроб закiнчилась блискуче. Беруся тепер за нунклеопротеïди! До речi, де ж живе ця Бiсектриса, ця мадемуазель Помпадур? — Дуже близенько, на Жилянськiй, чотири квартали звiдси... — Це спрощує справу. Ходiмо. Ах, чорт! — раптом скрикнув вiн. — Сьогоднi день, коли я роблю вiзит шановному професоровi Маркевичу! Але в мене сьогоднi нема жодного бажання пити в нього нуднющий чай... I вiн переказав телефоном професоровiй покоïвцi Пелагеï, що нездужає, просить вибачити й прийти не може. — Бачиш, ти призвiв мене до брехнi, — сказав вiн Льовi. — Але до брехнi я ставлюсь цiлком розумово: менi не хочеться йти, я називаюсь хворим, тобто добираю достатнє й просте пояснення, яке дальших пояснень не потребує. Брехня, коли нею розумно користуватися, пожиточна й для тебе, й для ближнього. — Але час скажено йде, — сказав вiн. беручи на вулицi Льову пiд руку. — Пам'ятаєш наш саморобний шпиталь на польському фронтi?.. Як це давно було! Чорт бери, так i зiстарiтись непомiтно можна. — Ми вже й так старi, Юрiю, — меланхолiйно зауважив Льова. — Не в тому, зрештою, рiч, старим чи молодим бути. Про мене старiсть навiть приємнiша, спокiйнiша, але ж умирати не хочеться! Умирати нiколи не буде приємно, теорiï Мечникова надто нереальнi... Слухай, скажи зараз щиро, — ти справдi не боявся небезпеки на вiйнi, чи просто вдавав? — Нi... справдi не боявся... Так виходило, що не боявся. — Дивна рiч! Але тебе не впiзнати. Не впiзнати бравого лiкпома Роттера. Занепав ти, Льово, на мокру курку виглядаєш. — Бачиш, Юрiю, — обережно промовив Льова, — це зовсiм нiчого не важить, як людина виглядає... — Що? Ну, покинь... Лице — дзеркало душi. Ти ж усе-таки медик! Юрiй Олександрович почував себе чудово. Його душа по скiнченнi черговоï серiï спроб нагадувала щось нiби першотравневе свято, уквiтчане переможними прапорами. Це був блажений настрiй безтурботностi, хвилина розснаження скупченоï довгий час психiчноï енергiï перед новим ïï напруженням. Коли вони пiдiйшли до будиночка на Жилянськiй вулицi, Юрiй Олександрович мимоволi засмiявся. — Що за халупа, — сказав вiн. — Уявляю, якi монстри тут мешкають! Цiкава дiвчина могла б добрати собi цiкавiшого примiщення. Нi, Льово, я зовсiм перестаю вiрити в ïï високi прикмети. В кiмнатi Льова нiяково познайомив його з дiвчиною. А она смазливая, — байдуже подумав Славенко, тиснучи ïй руку. — Прошу знайомитись далi, — сказала Марта. — Давид Семенович Iванчук, — промимрив кооператор, невдоволений iз забiгу ще двох осiб. — Дмитро Стайничий, — сказав юнак-iнженер, що приïхав з Днiпропетровського. — Вибачте, — сказав Славенко, — я не дочув вашого по-батьковi. — Я його не сказав. — Дмитро принциповий ворог по-батьковi, — сказала Марта. — Прошу сiдати! Льово, ви на лiжковi, у мене ж тiльки три стiльцi. — Чим же пояснити вашу зневагу до батькiв? — спитав Славенко, обережно сiдаючи на стiльця, що не викликав до себе довiри. Яка дурниця, що я тут, — подумав вiн. — Нiякоï зневаги, — вiдповiв Дмитро. — Не було на Украïнi звичаю, щоб по-батьковi величати. Та й навiщо воно? Зовсiм зайве з боку практичного. Тiльки словом бiльше i на пам'ять важче. Далеко практичнiше й краще буде звертатись на товариш, товаришка. — Якщо логiчно продовжити вашу думку, товаришу, — всмiхнувся Славенко, — то ще рацiональнiше було б звертатися на пан! — Та це ж контрреволюцiя! Гiдра контрреволюцiï, ха, ха! — зареготав кооператор. — Але така рацiоналiзацiя суперечила б нашiй соцiальнiй практицi, — незичливо промовив iнженер. Подумавши трохи, вiн додав: — Воно правда, що товариш довший на вимову проти пана, так що ж з того? Значить, задля практичностi треба товариша скоротити на това, чи що. — Або тиша, триша, твиша, — пiдхопив кооператор. — Та покиньте, нарештi, товаришi! — скрикнула Марта. — Ви всi страшенно нуднi! Все хочете зрацiоналiзувати й зробити практичним. — Цього вимагає життя, — сказав Дмитро. — А ви вiд нього нiчого не вимагаєте! Правда, Льово? — Я цiлком згоден з вами, Марто... Дозвольте закурити. — Прошу. Перший раз вiльно всiм заразом, а потiм тiльки по черзi. Суворо по черзi. Давиде Степановичу, призначаю вас стежити за виконом розпорядження. — Всiда готов, — сказав кооператор. Всi, крiм дiвчини, зразу ж закурили, причiм Давид Семенович, маючи через бiднiсть свою жахливi цигарки, почастувався в Дмитра. — Хто заговорить про рацiональнiсть або практичнiсть, — сказала Марта, — з того штраф двадцять копiйок на користь безпритульних. Давиде Семеновичу, виконуйте й це розпорядження! — Всiда готов, — сказав кооператор. От богема, — подумав Славенко. — Плачу карбованця авансом, — недбало заявив Дмитро, даючи грошi кооператоровi. — Розписка за мною, — задоволено промовив той. — У нашому приємному товариствi, — сказав Славенко, — щоб не ображати нашу прекрасну господиню, — вiн злегка вклонився Мартi, — нам годилося б розповiдати про якiсь цiкавi пригоди, про любовнi пригоди, на зразок як у збiрцi одного, якщо не помиляюсь, iспанського давнього автора, пiд назвою... здається, Камертон... чи щось подiбне... — Який сором! — скрикнула Марта. — Ану ви, Дмитре, скажiть, чий це твiр i як вiн зветься? — Це не до моєï спецiальностi, — вiдмовив той. — Скажiть, будь ласка, — звернувся вiн до професора, — ви i є той Славенко, що викладає в медiнститутi бiологiчну хiмiю? — Маю честь. — Я знаю кiлькох ваших слухачiв, моïх товаришiв у роботi, i багато чув про вашi лекцiï... зокрема про поставу практичних робiт... — Штраф, штраф! — крикнула Марта. — Штраф, ах, ах! — пiдхопив кооператор. — За практику штраф. Ваших у мене вiсiмдесят копiйок. — На жаль, лекцiï з бiологiчноï хiмiï не посiдають у медiнститутi належного числа годин. Зорганiзувати окремий iнститут бiологiчноï хiмiï є наше невiдкладне завдання. Щодо лабораторноï роботи, то, скiльки дозволяють нашi умови, я, звичайно, зрацiоналiзував ïï... — Штраф! — крикнула дiвчина. — I штраф пiдвищується до п'ятидесяти копiйок. — Я бачу, що розмова менi дорого коштуватиме, — сказав Славенко, даючи грошi. — За вашi спроби над бiлками, — провадив Дмитро, — я читав дещо в пресi. Звичайно, на бiлках я не тямлюся, i мене цiкавлять тiльки практичнi наслiдки... — Штраф! — заревiв кооператор. — Марто, берiть з них по три карбованцi. — Нi, це справдi щось неможливе, — мовила дiвчина. — На посадi практика й рацiоналiзацiя, вдома про практику й рацiоналiзацiю... фу, аж язик заплутався! Неможлива рiч! Сухарi якiсь... Давиде Семеновичу, — звернулась вона до кооператора, — повернiть ïм грошi, вони гидкi й невиправнi. — Ви хочете викреслити два найуживанiшi в нас слова, з яких одне безперечно є символ нашоï доби i новоï людини, — сказав Славенко, беручи назад полтинника. — Так, — вiдмовив вiн Дмитровi, — преса подала дещо про моï дослiди i саме в площинi ïх практичного значення. Але можливо, що практичного значення вони й не матимуть, — сухо додав вiн. — Що ви! — посмiхнувся Дмитро. — Щоб така матерiалiстична наука, як бiологiчна хiмiя, та не давала практичних наслiдкiв! Славенко теж вибачливо посмiхнувся i вголос ввiчливо промовив: — Матерiалiстична наука! Це смiливо сказано. Наука не є нi матерiалiстична, нi iдеалiстична, нi яка iнша. Вона є наука, та й годi. Вона безстороння i за напрям своïх висновкiв не вiдповiдає. Молодий iнженер з самого початку.не видався професоровi дуже приємним. Той якось недбайливо сидiв на стiльцi, тримався страшенно незмушено, як завсiдник, i в тонi йому раз у раз бринiла фамiльярнiсть людини, що всiх звикла вважати собi за рiвню. Ковбойка з вiдкритим комiром i стрижена голова Дмитрова показувались йому досить нахабними. Певно, за цiєю кралею впадає, хлопчисько! — подумав вiн. I йому мимоволi хотiлося хлопця подратувати. — Значить, до Бога завертаємо, — сказав Дмитро. — В гостi до Iсуса Христа, ха, ха! — прикинув кооператор. — А так, коли хочете, до Бога. Зрештою, його iснування наука нiколи й не заперечувала. Тут доречно згадати великi слова Бекона: Хто тiльки покуштує з келиха науки, той заперечує Бога. а хто вип'є той келих до дна, той пiзнає Бога. — Це ми чули вiд проповiдникiв у Софiï, — сказав Дмитро. — А ви, Льово, в Бога вiрите? — спитала Марта. — Та певно, що в Софiï на колiнах лазите — додав кооператор, що Льови зовсiм не боявся. — Та що ви, Марто... звiдки це ви? — знiяковiв Льова. — I в Софiï я нiколи не був... — Признайтесь, Льово! — крикнула дiвчина. — Не уявляю собi, щоб ви в Бога не вiрили! Льова зовсiм спантеличився. Кооператор заплескав у долонi. — На попа його висвятити, — сказав вiн. — Вам смiшно? — спитала дiвчина в Дмитра. — Хiба право вiрити скасовано? Особиста справа кожного громадянина. — Особисто воно так, а практично — це значить, що душа вбога. Притому iнженер видобув цигарку, хоч якраз курив i Славенко. — Киньте цигарку, двом курити не можна, — сказав кооператор. — Дарма, кватирку вiдчинимо. Але Славенко свою цигарку погасив. Тим часом Марта, не звертаючи уваги на ïхнє цигаркове змагання, сказала гостро й глузливо: — Який же з вас, Льово, тюхтiй! Який ви непристойно м'який та добросердий! Справжнiй Iсус Христос... I нiкому ви не потрiбнi. — А яких же треба, Марто? — серйозно спитав Льова. — Треба мiцних. — Пiзнаю украïнську жiнку, — задоволено промовив Дмитро. — Дозвольте запитати, коли це не секрет, — посмiшкувато запитав Славенко, — чому ви вважаєте за можливе надавати саме украïнськiй жiнцi всяких чеснот i чим, на вашу думку, украïнська жiнка вигiдно рiзниться вiд будь-якоï iншоï? — А це довго говорити, — вiдказав iнженер. — Щось сьогоднi Дмитро неговiркий, — сказала Марта. — Йому, бачите, здається, — звернулась вона до Славенка, — що iсторiя виробила в украïнськоï жiнки багато позитивних прикмет... — Не здається, а так воно i є, — обiзвався Дмитро. — Менi зовсiм випадково, в зв'язку з загальним процесом украïнiзацiï, довелось обiзнатися з народною думою про Марусю Богуславку, — зауважив Славенко. — Ця украïнська жiнка випустила з турецького полону запорожцiв, користуючись iз прихильностi пашi до себе, але ж сама до рiдного краю вертатись не схотiла. Даруйте, я не вбачаю в ïï вчинковi великоï вiдваги! Ця Маруся, зрештою, нiчим себе не скривдила. Вона лишилась у турецьких розкошах, гадаючи своïм милосердям до землякiв спокутувати зраду батькiвщинi. Тобто i незайманiсть зберегла, i капiталу набула. — А Бондарiвна? — спитав Дмитро. — З цiєю украïнською жiнкою я ще не мав нагоди обiзнатися. Щиро сказати, я вперше чую ïï iм'я, та коли вона будь-чимсь цiкава, я обов'язково запитаю про неï в свого лектора. Проте можна з певнiстю сказати, що кожна нацiя має дужих i кволих, енергiйних i млявих, розумних i дурнiв. Кожна нацiя мала своïх героïв та героïнь, а коли не мала, то ïх вигадували. Але тiльки слiпий може не бачити, що поступ стирає нацiï. Корiння нацiональних вiдмiнностiв полягало в рiзницях економiчно-географiчних умов, отже й побуту певноï групи людей. Але технiка згладжує економiчнi особливостi, географiчнi умови завдяки щiльнiшому спiлкуванню людей втрачають свою вагу, тому й побут — житло, одяг та звичаï — стремлять до єдиного вселюдського стандарту. Рiч вiдома, що залiзниця й авто, взагалi шляхи сполучення, є найбiльшi вороги нацiональноï окремiшностi. Отже, все те, що живить нацiональнi рiзницi, має корiння в минулому, а не в сучасному. Нацiональнi рiзницi нинi є тiльки iнерцiя, якоï рушiйна сила завмирає. — Все це софiстика, — буркнув Дмитро. — Якщо ви логiчнi мiркування вважаєте за софiстику, то якi аргументи здаються вам чинними? — Практичнi, — сказав Дмитро. — Життя здається менi чинним, а не мiркування. Я, знаєте, пролетар — менше слiв i бiльше дiла. — Тодi я радив би вам подивитись на справу з класового погляду. — Давно дивлюсь. — I що ж ви бачите? — Смотрю у книгу й вижу фигу, — зареготав кооператор. — Бачу, що треба нацiональнi прагнення довести до вiдпору, вичерпати ïх. Тодi й справдi нацiональнi рiзницi зникнуть. — Не зникнуть, нiколи не зникнуть! — сказав кооператор. — От я скiльки помiчав: як тiльки два хахли зберуться, так i полаються. Тепер розмова пiшла на полiтичнi та економiчнi теми, де Юрiй Олександрович, якого суперечка з iнженером почала тiшити, розвивав дуже песимiстичнi думки про майбутню долю людськостi, виявляючи на всю широчiнь свою здiбнiсть орудувати чiткими та заокруглими логiчними конструкцiями. Своïм справжнiм поглядам на шкоду вiн прагнув насамперед заплутати i збити супротивника. Говорив спокiйно, стримано пiдкреслюючи належнi мiсця, i почував велику приємнiсть вiд своєï мови, своєï особи i своєï переваги над усiма присутнiми. Принизити iнженера здавалось йому доконче потрiбним, але Дмитро, дарма, що розмова тiльки мiж ними двома точилася, вiдповiдав йому надто коротко й неохоче. Власне, вiн тiльки заявляв свою незгоду з висновками професора, але вiд дискусiï ухилявся. Кооператор, почувши про полiтику з економiкою, зразу принишк. Цi теми здавались йому раз на все забороненими, отже, дуже небезпечними. Вiн стурбувався, вийшов навiть iз помешкання подивитись, чи не пiдслуховує хто, хоч вдома, крiм малоï дочки його, була ще тiльки нiмкеня, фрау Гольц, яка вже спала й поза тим взагалi недочувала. Все-таки кооператор похитав головою i подумав: Напрасно вони про це говорять. Напрасно. Марта слухала, прихилившись спиною до плахти, що висiла над лiжком за килим. Одноманiтна i дуже, зрештою, нудна розмова, яка не потребувала вiд неï нi заохочення, нi навiть втручання, була дiвчинi до вподоби. Бо присутнiсть усього товариства була ïй важка. Кожен день додавав ïй неспокою, який на посадi вона ще стримувала, а вдома майже з ним не боролась. Квiти, присланi ïй останнього разу, вже встигли зiв'яти, i вона викинула ïх, усохлi, з гнiвом, вона навiть кошика спалила, а все ж у ïï грудях лишилась ïх бiла присутнiсть, як необорна спрага. Дiвчина бачила ïх у снi — ними вкритi були цiлi поля, гори, крутi взбережжя рiчок, де вона ходила, але, доторкнувшись до ïх пелюсток, вона замiсть м'якостi почувала рiжуще лезо, колючi захованi терни, що ранили в кров ïï долоню. I цi рани приймала ïï душа. Може, я хвора? — думала вона. Та й справдi, вона слаба була на ту нiжну й непереможну недугу, що таïться в надрах землi й людського тiла, за переказом iз землi повсталого, — на недугу прагнення до сонячного палу, що без кiнця обертає плодющу вогкiсть життя. До приïзду Дмитра й до вiзиту нового знайомого Марта поставилась цiлком байдуже. Все це не те, не те, — подумала вона десь потай. Спочатку спробувала грати ролю веселоï i чемноï господинi, але новi гостi за розмовою нiби про неï й забули. Тодi й вона перестала на них зважати. Кiмната щораз бiльше сповнювалась тютюновим димом, що поволi облягав лампу пiд скляним абажуром у формi тюльпану. Кутки в кiмнатi потемнiли, i дiвчинi починало здаватись, що вона далi й далi вiдсувається вiд людей, що коло неï сидiли, i з тоï далечi бачила ïх так, як краєвид, коли на нього глянути в широкий кiнець бiноклю. — Благословiть форточку одкрить, — сказав до неï кооператор. — А то тут газова атака. Марта здригнула. — Вiдчинiть краще грубку, однаково витягне, — сказала вона. — Ви вже все, товариство, переговорили? — Ми торкнулися багатьох питань, — сказав Славенко, — але говорив, власне, я сам, бо товариш Дмитро з причин, йому ближче вiдомих, не вважав за потрiбне заперечувати моïх тверджень, хоч i не погоджувався з ними. — Бо ви казали не те, що думаєте, — похмуро сказав Дмитро. — Ви берете на себе невдячну роль читати в моïй душi, — зауважив Славенко. Йому нiхто не вiдповiв, i небезпека мовчанки раптом повстала в кiмнатi. Але Славенко не дав ïй поширитись i промовив, пiдводячись: — За тим, товариство, дозвольте дякувати за приємно згаяний час та перепросити наприкiнцi, що я прийшов незапрошений i, може, навiть перешкоджав своєю присутнiстю. — О, нi, заходьте й далi, будь ласка, — сказала Марта. — З радiстю скористуюсь вашим запрошенням при першiй же нагодi, — вiдповiв професор, i дiвчинi прикро стало вiд пихуватостi його тону. Чому вiн зневажає нас? — подумала вона. — I я теж, Юрiю... я теж пiду, — сказав Льова. Вони вийшли разом, i Славенко сказав на вулицi: — От маєш живий приклад вечора, загиблого в недоцiльних балачках та порожньому змаганнi. I якби ми почали зараз ходити по будинках, де оце свiтяться вiкна, то скрiзь, безперечно, побачили б ту саму картину: електрична лампка, стiльцi, а на них люди, що сидять, курять i розмовляють. Це зветься бувати в товариствi. I, звичайно, ми скрiзь побачили б одну з безлiчi дiвчат чи жiнок, круг якоï це товариство купчиться, як ошурка коло магнiту. Все це старе, друже, як свiт, i нудне без краю; це є нiкчемне повторювання того, що безлiч разiв уже повторювалось... Цей вечiр, коли хочеш, надзвичайно виразно показав менi, яку колосальну силу ще має над людьми традицiя i скiльки працi ще треба докласти, щоб зрацiоналiзувати людськi вiдносини. — Багато є нерозв'язаного, — сказав Льова. — I щомить трапляється незрозумiле... Тобто, я хочу сказати, що ось уже, здається, розв'язав, а потiм бачиш, що нi, i... треба починати все спочатку. — Розв'язати невелика рiч, але треба вмiти застосувати розв'язання до життя. Ми отруєнi старими схемами, а розумова протиотрута в людинi ще тiльки виробляється. Я говорю, звичайно, про загал... Власне, тiльки десять рокiв тому наша революцiя поклала початок масового виробу тiєï протиотрути. Так стоïть справа. I менi навiть виникає сумнiв, чи не пустився я сьогоднi в мiркування та суперечку з пiдсвiдомого бажання висунутись перед дiвчиною, з якою ти мене сьогоднi познайомив. — А що ти думаєш... — жваво почав Льова. — Я думаю, що це безглуздо й смiшно, — сухо урвав його бiохiмiк. Коли Славенко вийшов, у кiмнатi ще на хвилину лишилась якась нашорошенiсть, немов по одвiдинах офiцiйноï особи, що з'явилась у неприємнiй справi. — Намолов сiм мiшкiв... — пробурчав нарештi кооператор. — Язика доброго має, — сказав Дмитро. Марта пiдвелася з лiжка. — Я сидiла, як на спiритичному сеансi, — сказала вона смiючись. — Професор зовсiм приспав мене балачкою... А що далi робитимемо, товариство? — Може, додому пора? — непривiтно спитав Дмитро, скоса поглядаючи на кооператора. — Та воно кому з дороги, — хитро вiдповiв Давид Семенович. В цю мить дочка крикнула зi сну в сусiднiй кiмнатi. — Що за кляте дитя, галасує вночi, — невдоволено мовив батько. — Дiти такi нервнi пiшли... О самувар! — Слава Богу, в якого я не вiрю, — сказав Дмитро, пiдходячи до Марти. — Нарештi можна серйозно поговорити... У тебе завжди отакi вечорницi? — Це вас не обходить, — холодно вiдповiла дiвчина. — I я прошу... — Стривай, ти не пробуй принизити мене тоном та словами. Сказав поет: слова — полова... — Але огонь в одежi слова, — додала дiвчина. — Я визнаю тiльки початок. — А я кiнець. — Чудово: початок шукає кiнця! — скрикнув Дмитро. — Ми зробили зразу великий крок уперед... На цю хвилину вернувся кооператор. — Заснула, — сказав вiн, сiдаючи. — Крикнула, та й спить... Дайте, Дмитре, цигарку.. — Немає, — похмуро вiдповiв хлопець, якому хотiлось дати кооператору не цигарку, а потиличника. — То я й своєï, — мовив Давид Семенович. — До завтрього, — сказав Дмитро пiдкреслено i пiшов обурений геть. — Хе, хе, всi розбiглись, тiльки я коло вас, — сказав кооператор Мартi й довгенько ще в неï сидiв, передражнюючи на всi способи Славенка i тим ïï потiшаючи. 5 ДВО В ОДНIЙ КIМНАТI, КРIМ ДIВЧИНИ Звичайно, життя людське, в психiчному його виявi, є постiйна змiна занепадiв та пiднесень, то ж нормальна крива його мусила б нагадувати синусоïду з довершеною ритмiкою ïï хвиль. Та що людина може бути нормальна тiльки теоретично, то й графiка ïï дiйсного психологiчного стану в системi координат виглядала б неймовiрною кривулею, якоï згинiв не змогла б узагальнити формула самоï найвищоï математики. До того ж депресивний стан у людини залежить найчастiше не вiд вичерпання енергiï, а вiд надмiру ïï, який, шукаючи виходу, спричинює прибiльшений тиск на стiнки психiчного апарату. Людина тодi почуває себе так, як почував би балон iз стиснутим повiтрям, якби йому дати нещастя почувати: вiн безперечно мучився б найтяжчими муками, аж поки якась спасенна рука того повiтря з нього не випустила б. Депресивний стан має певну градацiю, яку визначити в щоденному життi буває дуже корисно. Бо одна рiч є депресiя абсолютна, коли пiд тиском енергетичноï зайвини вшкоджено основнi пiдойми психiчного механiзму, i людинi вже важко вернутись до радiсного свiтосприймання, а зовсiм iнша справа з депресiєю тимчасовою, що може бути, iнодi й дуже пристойно, розряджена, надимаючи, як ходовий вiтер, людськi паруси. Щоб вiдрiзнити ïх, тут можна порекомендувати спосiб, який годилося б назвати реакцiєю на матерiальне полiпшення i якого суть зрозумiла без дальших пояснень. Другого дня Марта прийшла до махортресту в сильно кепському настроï, але несподiвана звiстка про пiдвищення розряду ïï все-таки радiсно потiшила. Замiсть шестидесяти карбованцiв дiвчина мала одержувати сiмдесят, i на душi в неï цi десять карбованцiв надвишки лишили приємний i теплий слiдок. За два мiсяцi вона зможе, наприклад, легко купити торбинку на змiну старiй, вже досить зужитiй. Ще, наприклад, якщо глянути на справу глибше, то ïй вiльнiше тепер узяти кредитування, щоб упорядити на прийдешню зиму — як далеко людська думка сягає! — пристойне пальто. Могло бути ще й багато iнших комбiнацiй, якi дiвчина мала пильно обмiркувати та зважити. Все це створювало для Марти, хай дуже дрiбний, а проте свiжий життєвий клопiт, до якого радо взялася ïï стомлена душа. Але звiдки трапилась ïй ця добра нагода, хто в цiй насиченiй людьми вкладистiй установi раптом потурбувався про неï, задумав зробити невеличку приємнiсть дiвчинi, що почувала себе геть самотньою? Виявилось, що походження цiєï радостi, як i багатьох радостей та прикростей, було суто механiчне: Мартi, недосвiдченiй робiтницi, були не дали спочатку повноï ставки, коли переводили на посаду дiловодки до статчастини, а тепер цю ставку ïй нарештi призначено. Отже, це був просто безстороннiй наслiдок дiяння вищоï справедливостi, втiленоï в тарифно-цiнувальному статутi, i дiвчина, власне, могла б ще й скаргу заявити, чому ця справедливiсть об'явилась тiльки через пiвроку ïï ретельноï i вiдданноï працi на дорученiй посадi. Так сказала ïй машинiстка Лiна, що перша порадувала Марту новиною. — Ну, я вiтаю вас, — мовила Лiна наприкiнцi. — Коли б це ранiше, то я б позаздрила, а тепер у мене з моïм Борисом спiльна каса. Я вiд цього не програю! — Ваш чоловiк, певно, багато одержує? — спитала Марта, щоб зробити товаришцi приємнiсть. — О, вiн одержує сто п'ятдесят! Але одержуватиме бiльше. Вiн же з вищою освiтою, — згорда додала Лiна. Пiд час обiдньоï перерви до Марти пiдiйшов рахiвник Ворожiй. — Так вас з прибавкою? — сказав вiн. — Давно вже слiд було дати, — сухо вiдповiла Марта, — Давно, кажете? А знаєте, хто це, по-моєму, постарався за вас? — хитро спитав Ворожiй. — Тут нiкому не треба було старатись. — Ви думаєте, мадмуазель? А що коли це наш Безпалько? Ось побачите, коли вiн вам ще й надурочних не влаштує, так вечерком. — Не плетiть дурниць, — суворо сказала дiвчина, — Марточко, побий мене бог об старий сапог, коли я не бачив один раз, як вiн отак скоса не глянув на вашi нiжки... ото, знаєте, коли ви на стiльця стаєте папери з шафи дiставати. Я теж, каюсь, грiшу iнодi. — Ви все мiряєте на свiй аршин. — А ви не носiть куцих спiдничок, щоб спокуси не було! Який цинiк, — обурено подумала Марта. Проте слова Ворожiєвi ïï вразили. Вона мимоволi кинула оком на Безпалька, що спокiйно сидiв коло свого столу й переглядав папери, попиваючи чай. Невже вiн мiг дивитися на моï ноги? — подумала вона. — Нi, це абсолютно не можливо! Занадто вiн... урочистий! I незважаючи на абсолютну неможливiсть, у неï все-таки лишився жартiвливий сумнiв. Взявшись до роботи, вона пригадувала вчорашнiй вечiр. Льова, мабуть, ненормальний, — подумала дiвчина. Бо хто нормальний був би безнадiйно закоханий протягом двох рокiв? Всi, кого вона знала, були закоханi в неï максимум мiсяць, та й зовсiм iнакше закоханi, бо хотiли ïï обiйняти, поцiлувати, покласти ïй руку на колiна, а один на першому ж побаченнi схопив ïï i крикнув: Будь моя! Вигнаний, вiн пiшов, не дуже образившись, i сказав на вiдходi: Я так i знав, що ви мiщанка. У всякому разi, хтось та був ненормальний: або всi тi, або Льова! Цього питання вона остаточно розв'язати не змогла, та й рядки одноманiтних цифер, якi вона звiряла, чимало заважали ïй. Але у вузеньких iнтервалах мiж ними вона все-таки встигла просунути якусь власну думку чи принаймнi добрий уривок ïï. П'ятнадцять тисяч сiмсот двадцять два, прочитала Марта пiдсумок i на мить здивовано спинилась: вона зовсiм не могла пригадати, як виглядав той професор, що Льова до неï вчора приводив, П'ятнадцять тисяч сiмсот двадцять два, проказала вона ще раз, але не змогла пригадати нi його обличчя, нi зросту, нi костюма! I так кiлька разiв за працею вона пробувала заради цiкавостi вiдтворити образ свого нового знайомого, але жодноï рисочки з того образу в собi не знаходила, немов вiн був стертий з ïï пам'ятi, як стирають iз дошки крейду. Дивна рiч! Цiкаво було б побачити його знову. Але вiн, певно, не прийде, бо дуже пишний, — подумала вона. Ця думка знову до неï вернулась, коли дiвчина виходила з установи, але не була обарвлена жодним почуттям — така собi байдужа думка, одна з безлiчi, що крутяться й зникають у головi. Надворi день стояв незвичайний — м'який i сонячний, тихий, усмiшливий. Вiн, здавалось, глузував iз снiгу, розстеленого по вулицях, iз теплих одеж перехожих, iз галош, хутрових комiрiв i кашне. День цей нiби мав щось дуже хитре на думцi й зазирав скрiзь по вiкнах, очах i душах, лаштуючи всюди i всiм якусь приємну капость. I дiвчину щораз глибше обiймало чудне почуття, що ось зараз вона когось зустрiне. Кого саме? Не знала! Але йшла пiднесена, купаючись у промiннях та поглядах, i в душi ïй зароджувалось лунке почуття своєï переваги, влади, зверхностi! Немов би кожен, кого бачила вона, потай ïï жадає, прагне до неï з давнiх-давен, може, навiть вiд свiтанку землi, коли вона жила десь iнде, зовсiм iнша, серед iнших людей i природи, але вона, вона! Бо ïй здавалося ту мить, що вона вiчно була й вiчно буде, що єдинiй ïй iз людей, минущих створiнь на землi, дано цю щасну долю завжди тривати в молодостi й осяйнiй красi. Цариця землi, — згадала вона Льовинi слова. I вони видались ïй не такими вже неймовiрними. Раптом Мартi спало на думку, що може зараз рушав Днiпро. Вона мерщiй — щоб не спiзнитись на видовище — зiйшла з Хрещатика вниз, аж поки побачила рiчку. Але Днiпро рушати ще, звiсно, не збирався; навпаки, з його крижаноï маси здiймався холодний i рiзкий вiтер, що за кiлька хвилин, поки дiвчина тут постояла, розiбрався й змiцнiв, вмить розвiявши жарти пустотливого дня. Небо зненацька потемнiло, захiдне сонце зблiдло, i снiг, що здавався цяцьковим допiру, дихнув морозом iз-пiд нiг. Це ж тiльки друге березня, — подумала Марта й пiшла геть вiдбувати свiй щоденний розпис — обiдати й вивчати стенографiю та машинопис. Вдома вона тiльки що встигла розпалити грубку, як у дверi постукано. — Заходьте, — крикнула вона, i до кiмнати вступив професор бiологiчноï хiмiï Юрiй Олександрович Славенко. — Ах, це ви! — сказала дiвчина. Вона побачила його двiчi за один раз — по-перше, перед собою, а по-друге, й образ його, що так зрадницьки зник iз ïï пам'ятi, в ту мить проступив у нiй виразно й яскраво. — Чому ви думаєте, що це мусив бути якраз я? — трохи прикро спитав Славенко, вiтаючись. — Власне, я зовсiм не думала, що це мусите бути ви. Для мене це цiлковита несподiванка. — Для мене теж, — сухо вiдповiв вiн. — Абсолютна й непередбачена несподiванка. Справа в тiм, що вчора я забув у вас свiй цигарник... Непрощенна неуважнiсть! Вiн, певно, десь упав. — Не знаю, — сказала дiвчина, — я ще не прибирала в хатi. Зараз побачимо. — О нi, прошу, я сам спокутую свою провину! Не турбуйтесь, я не нароблю вам безладу. — У мене й так його досить. — Безлад в обстановi є ознака душевноï неусталеностi, — сказав Славенко, зазираючи пiд стiльцi й стола, — мiж цими двома змiнними величинами є пряма функцiональна залежнiсть... Ось, до речi, ваш гребiнець, — Ах, це я поспiшала на посаду, — скрикнула дiвчина, червонiючи. — Нi, давайте я краще сама шукатиму! — Дякую, я вже його знайшов. Вiн, мабуть, ухилився вчора вiд простого шляху до моєï кишенi й потрапив пiд стiл. Виключний випадок. Дозвольте перепросити вас за турботи... — Прошу, я дуже рада. — З чого власне? — З того, що цигарник ваш знайшовся. Ви могли загубити його й на вулицi. — Так, — невизначено промовив Славенко. — Коли я взагалi мiг загубити його, то, звiсно, й на вулицi також. — Може, ви роздягнетесь? — запропонувала дiвчина, виконуючи, головне, обов'язки господинi. — Я роздягатись не буду, бо дуже поспiшаю, — сказав Славенко. — Але коли дозволите, викурю у вас цигарку на честь свого блудного цигарника. Щоб ви знали, як цей негiдник зiпсував менi сьогоднi цiлий день! — А день був чудовий, — сказала дiвчина. — Можливо, але ще зранку я витратив добрих пiвгодини на шукання його... тобто цигарника. Моя рабиня дiстала сувору догану... — Рабиня? — здивовано спитала дiвчина. — Так повелося в нас називати хатню робiтницю. Я був певен, що вона десь запроторила його, а тепер муситиму ïï перепросити. Звечора вона виготовляє менi шiстдесят штук цигарок, мою щоденну порцiю, рахуючи й частування знайомих, i от уявiть моє становище вранцi, коли я не мав як узяти своєï передобiдньоï частини! Довелося купити готових цигарок у дуже незграбнiй упаковцi, що цiлий день заважала менi в кишенi... — Але ж це дрiбницi, — сказала Марта, посмiхнувшись. Посмiхнулась вона несмiливо, бо взагалi малася перед гостем якось незручно. Вона почувала в ньому людину зовсiм iншого кола, чужого ïй i, мабуть, вищого вiд неï, де люди живуть невiдомими ïй iнтересами. I власне життя для неï в ту мить спорожнiло. — Так, це дрiбниця... для тих, хто живе дрiбницями, — сказав Славенко. — А коли людина в своïй працi, — власне, задля успiху своєï працi, — силкується усунути всi дрiбницi й випадковостi, то кожна дрiбниця, яку доводиться поборювати, набуває значення повноцiнного психiчного акту, що вiдтягає й розпорошує увагу. Вiн сказав це повчально й пильно глянув на дiвчину — мовляв, чи зрозумiла, ти? Марта дуже знiяковiла. Вiн суворий, — подумала вона, i ця суворiсть не видалась ïй неприємною. — Наукова галузь, де я працюю, — провадив Славенко, — вимагає вiд дослiдника, — крiм хисту, розумiється, — двох основних прикмет. Передусiм високого ступня духовоï зорганiзованостi, щоб усе другорядне, якого в життi аж надто багато, було абсолютно пiдпорядковане головнiй метi. Науковий дiяч не є, звичайно, чернець, вiн не заперечує життєвi потреби, але все ж мусить ïх максимально спрощувати. А по-друге, вiн повинен бути фiзично мiцний, щоб витримати вагу науковоï працi, бо вона виснажує органiзм, як нiяка iнша. Це нiби парадокс, але можна твердити, що якраз ця праця є для нас протиприродна. Видима рiч, наш органiзм пристосований не до мислення, а до м'язевоï роботи, i коли вiн мислить, то зазнає подвiйноï шкоди: не тiльки не робить те, що йому належить, а ще й робить те, що йому не належить. За цим словом вiн постерiг на столi розгорнуту книжку. — Читаєте? — недбало спитав вiн. — Дозвольте поцiкавитись змiстом вашоï лектури. Сосюра, — прочитав вiн, узявши книжку. — Не можу похвалитись, що автор цей менi вiдомий. А, та це вiршi! Про що ж пише цей поет iз таким ссавецьким прiзвищем? — Про революцiю й кохання, — сказала Марта. — Хоч вiн i поет, — сказав Славенко, — проте мусив би все-таки подумати перед тим, як писати. Що спiльного є мiж революцiєю, найвищим напруженням громадськоï енергiï, якому iндивiд мусить доостанку пiдпорядкуватись, i коханням — чуттям вузько iндивiдуальним, ворожим будь-якому громадському контролевi? Я мiг би його зрозумiти, коли б вiн писав або про революцiю, або про кохання. Але таке протиприродне поєднання не вмiщається в моєму розумовi... I вiн цiкаво, на вашу думку, пише? — Менi, здається, що цiкаво. — Про кохання? — Нi, чому... про революцiю так само. Вiн пильно глянув на дiвчину. — Я не здивуюсь, якщо кохання цiкавить вас бiльше за революцiю, — насмiшкувато сказав вiн. Вiн говорить зо мною, як з дiвчиськом, — спантеличено подумала дiвчина. I цим вiн ïï не ображав, а кривдив. — Ви маєте всi пiдстави... — вiв Славенко, але в цю мить у дверi постукано. — Зайдiть! — крикнула дiвчина, i до кiмнати вступив молодий днiпропетровський iнженер. Чоловiки поручкались, i дiвчина не обминула нагоди крадькома ïх порiвняти. Обидва на зрiст були майже однаковi, тiльки Дмитро кремезнiший — взагалi в будовi тiла й рисах обличчя менше оброблений. Якщо за професором було вже поколiння чи два iнтелектуальноï працi, то iнженер ще тiльки перший серед роду свого до неï брався, зберiгаючи на собi слiди тяжкоï фiзичноï роботи батькiв — переяславського коваля, що помер на розрив серця, i тамтешньоï пралi, що жила й досi в старшого сина, коваля так само. Противно народним пiсням, чотири сини мав коваль, яких тримав у великiй покорi. Ви будете в мене людьми, — казав вiн. На початку революцiï коваль так розподiлив наявнi сили своєï родини: Ти, — сказав вiн старшому, — матiр годуватимеш, як я помру, — з мiсця не трогай; ви двоє, — до середульших, — за свободу йдiть, однаково воєннi, тiльки глядiть, щоб хоч один зостався; а малий хай учиться. I сталося по його слову: старший матiр годував, з середульших один був забитий, другий дiйшов до середнього комскладу, а малий учився. Щороку двоє тих, що покинули рiдний Переяслав, доконче одвiдували домiвку, де ïх ще й досi об'єднував спогад про батька, що немилосердно цукав ïх, але нiколи не бив. Вiд цього виховання брати були трохи суворi, але витривалi й мiцнi на вдачу. Це, зокрема, придалося молодшому в його тяжкiй боротьбi за науку, яку вiн з честю подолав, не зважаючи на всi злиднi свого побуту. Перший рiк у ВИШi, де вiн потрапив з робфаку, хлопець через малу пiдготованiсть свою почав фатально вiдставати. Його зняли навiть iз стипендiï, але й на мить йому не спало в голову покинути школу. щасливi цiльнi натури, що в нещастях тiльки загартовуються i з невдачi здобувають нову впертiсть до боротьби. Позбувшись стипендiï, вiн перейшов у розряд тих студентiв, що рубали дрова, вантажили вугiлля, служили за двiрникiв i кур'єрiв. Часом вiн просто голодував у цiлковитому розумiннi цього слова, жив фунтом житнього хлiба цiлий день, причiм, мав досить волi, щоб до другого фунта, залишеного на завтра, не доторкнутись. I вчився, завзято шлiфував свiй не так нездарний, як невправний i надто конкретний мозок. На другий рiк Дмитро вже вирiвнявся в науцi, на третiй знову дiстав стипендiю i зрештою кiнчив ВИШа не останнiм. Поруч того, щоб краще зорiєнтуватись в обставинах, вiн прочитав чимало книжок з рiзних питань — економiчних, природничих, фiлософських, навiть сiльськогосподарських; все це була так звана науково-популярна лiтература. Iнодi й звичайнi брошурки, i тiльки iсторiï, що зокрема цiкавила його, вiн придiлив бiльше уваги. З Мартою вiн познайомився ще коли та профшколу кiнчала, i заходив до неï не дуже часто, але систематично. Власне, поки вiн був у Києвi, мав у дiвчини певний прийомний вечiр раз на тиждень, здебiльшого в середу. — От кiнчу iнститут, улаштуюсь, тодi обов'язково поженимось, — сказав вiн. — А там побачимо, — жартома вiдповiла дiвчина. В думках вона вважала Дмитра за гарного й щирого хлопця, тiльки що дуже нецiкавого! Вiн не говорив тих палких слiв, яких багато сказано в ïï кiмнатi, — так багато, що коли б вони були щирi й мали фiзичну властивiсть пекти, то вiд усього будинку й навколишнього кварталу лишилося б сумне згарище; вiн любив, зрештою, тiльки своє дiло, на превелику силу виборене, отже, любив у ньому свою власну витрачену енергiю. Адже надто багато вiн вистраждав задля iндустрiï, занадто багато доклав до неï зусиль, щоб ставити щось над неï. Плани вiн будував собi широкi, але спокiйнi, дiловi, чи, сказав вiн, практичнi, без захоплення й мрiй, якi призводять до розчарувань, а вiрив тiльки в працю, якою все здобув, бо нiщо не спало йому вiд надмiрного хисту чи несподiваного успiху. Хоч мав вiн ще тiльки двадцять п'ять рокiв, але почуття романтичноï виключеностi, надiй на звичайну долю в ньому не було — проста, настановлена сила керувала ним, i вiн мався таким способом зовсiм добре. — Добрий вечiр, товаришу, — сказав Славенко. — Але заразом я мушу сказати й до побачення, бо о восьмiй мене вже чекає лабораторiя. Вiн ще раз перепросив Марту за турботи й пiшов незадоволений. Передусiм по цигарника вiн мiг просто прислати свою робiтницю, — так, це було б чудово: прислати робiтницю! — По-друге, коли вiн зайшов уже сам, то не треба було й хвилинки лишатись, не треба було заходити в розмову. Ще й з ким? Що для нього ця радпанночка? А от вiн сидiв, аж поки не з'явився отой стрижений молодик. Професор почував прикрiсть. Це чортзна-що! Треба до рук себе взяти! — роздратовано подумав вiн. — За що, власне? — Ти давно його знаєш? — спитав Дмитро, коли учений вийшов. — Та вчора ж разом знайомились! Але ви знахабнiли, Дмитре: повернувшись iз Днiпропетровського, уперто кажете менi ти! Скiльки пригадую, я вам такого права не давала. — Ого! Цiле тобi правове питання, — засмiявся Дмитро. — Ви думаєте, — вела дiвчина, — що коли дiстали посаду на фабрицi, то зробились уже бiльший за всiх! У пани вийшли, як же... — Ах ти дивачка! Та ми ж з тобою давнi приятелi, так пак? I потiм, — додав вiн ласкавiше, — в Днiпропетровському, коли я тебе не бачив, я так звик думати про тебе, так, розумiєш, звик, що ти нiби зо мною... — Але це тiльки вашi мрiï! — Мрiï? Зовсiм не мрiï. Та коли на моє дружнє звертання треба твого дозволу, то прошу його. — Нi, — сказала дiвчина. — Уперта, як молода коза! — сказав Дмитро. — Молода й гарна... Ти тiльки подумай: я до тебе з поважними практичними пропозицiями, а ти менi зразу зневагу. Добре, що я необразливий! Сiдай, Марто. — Я звичайно не можу вигнати вас з хати, — мовила дiвчина, сiдаючи. — От i добре, що не можеш... Та й нащо вигонити? Краще ïдьмо разом до Днiпропетровського. — Навiщо? — Це зрозумiло: поберемось. — Дуже несподiвана пропозицiя. Дмитро закурив i якийсь час чи то вибачливо, чи то з жалем дивився на дiвчину. Вона засмiялась. Тодi хлопець пiдвiвся й пустотливо обiйняв ïï. — Марто, ти хороша! — Без рук прошу, — стереотипно вiдповiла вона. — Гаразд, геть жарти! Поговорiмо практично, — сказав Дмитро, сiдаючи поруч. — Неправда, що моя пропозицiя несподiвана: я не раз про це говорив тобi, говорив цiлком серйозно. Ти сама подумай — чи ходив би я до тебе щотижня, якби не думав з тобою побратись? Я не жевжик якийсь, часу в мене обмаль, я працював, як вiл, я був голодний, зморений i все-таки приходив. Чому? Ясно — ти менi подобаєшся... — Дуже приємно. — Тим краще, Марто! Я й справдi нi разу не помiчав, щоб ти була до мене ворожа... I ти ввiйшла в мiй план. — В п'ятирiчку? — А що тут поганого? Ми повиннi розраховувати, щоб життя наше було мiцне, щоб воно рухалось уперед. В такiй справi, як одруження, не повинно бути випадкового вибору. Що таке шлюб? Шлюб — це спiлка, така, як спiлка УСРР з РСФРР, наприклад, — для спiльноï працi, для спiльноï боротьби. Це маленька спiлка у великiй спiлцi людей. I тут треба добре помiркувати, щоб не наробити зопалу дурниць. А то, поженяться, як тепер це, а через мiсяць розходяться — хiба це дiло, Марто? Що це — спорт чи розвага? Вiд шлюбу мусять бути дiти... — I багато? — глузливо спитала Марта. — Я думаю, не менше як п'ять. Тут такий розрахунок: двоє помре, двоє заступає батькiв, а одне — це чистий прибуток класу та нацiï. Дiти — це перш за все. А то ми будуємо для майбутнього поколiння, а про поколiння те й не дбаємо. Тут у нас поганенькi, треба сказати, справи. Я помiтив, що нашi украïнцi ще дуже непевно почувають себе в мiстi — бояться дiтей мати. Особливо такi, як я, що в скрутi довелося жити. Думає — важко буде. А це неправильно! Дитина завжди виросте. Нам же до зарiзу потрiбна украïнська дiтва, пiонери, маленькi будiвники соцiалiзму! I виховати ïх так, щоб працювати вмiли, щоб любили працю, були товариськi, дужi. Щоб набудували нам тисячi заводiв i самi були, як сталевi. Я вiрю, Марто, в краще майбутнє. В те, що люди будуть кращi. Якби менi довiв хтось, що цього не буде, я, може, злодiєм зробився б. Так i батько мiй казав: якщо ти нi в що не вiриш, тодi людей рiж. Тiльки я не з тих, що в краще майбутнє вiрять, а самi тiльки язиками молотять. Або гопки з радощiв скачуть, що вiрять. Вiрити — це значить працювати. Ти подумай — клас вiдроджується, нацiя вiдроджується — стiльки вiдроджень, що в головi закрутиться. Треба спокою. Дiло треба робити. А з тебе чудова буде мати, Марто, — додав вiн раптом. — У тебе мiцнi груди, ти гарно збудована, дiти твоï будуть сильнi, i ти легко ïх родитимеш... — Ви не на виставцi молочних корiв, — зауважила Марта. Цей практик починав ïï справдi тiшити. Що на нього ображатись? Хай балакає, — думала вона. Крiм того, настрiй у неï був напрочуд прозорий — вона нiби спочивала всiм своïм єством, спочивала невiдомо пiсля чого, але безмiрним спочинком. Це була хвилина, коли можна сказати: Менi нiчого не потрiбно, хоч нiчого й не маєш, коли почуваєш змогу виразно мислити, рiшуче дiяти, розумно говорити, але дозволяєш собi нiчого цього не робити й задовольнятись самим потенцiальним станом своïх спроможностей. — Знову цi слова! — скрикнув Дмитро. — Ох, Марто, ти теж, здається, зiпсута. Може, iнакше треба було сказати? Вiршами про красу? Але я кажу так, як умiю. Я — простий, ти знаєш мене. I щирий — нiколи не брешу. Що ж, подивись i ти так на мене. Я сильний? Безперечно. Поганий? Нi. Дурний? Теж нi. Правда, я не красун i не генiй. Тiльки ж красуни завжди бувають легковажнi, а генiï зараз невчаснi. Я думаю, що генiï зараз непотрiбнi. Минув той час, коли природу треба було брати знаскоку, коли людська свiдомiсть була здатна на самий лиш порив. Ми живемо в час систематичноï практичноï роботи, для якоï потрiбнi розумнi й чеснi робiтники. А генiй, може, й зiпсував би нам справу. I я можу ще бути другом, на якого можна покластися, який нiколи не зрадить. Думаю, що й ти така. А це ж дев'яносто вiдсоткiв того, що треба для справжнього шлюбу. — Але решта десять вiдсоткiв? — Вони на мiсцi! Ти примушуєш мене ще раз сказати, що подобаєшся менi... Ти ж це чудово знаєш! Якщо тобi приємно це чути, зобов'язуюсь говорити тобi це цiле життя. Бо це правда. З нас добра пара, Марто. Ми так бадьоро, смiливо пiдемо вперед, нам удвох i чорт не брат! Скiльки ми зробимо!.. Бачиш, я пропоную тобi поважного й добре викресленого плана. Га, Марто? Чи, може, ти проти мене особисто щось маєш? Кажи просто. — Нi, я проти вас абсолютно нiчого не маю, — вiдповiла Марта. — Гаразд! За тепер, знаєш, не голосують. Це правильно: хто не проти, той за! Так що, руку, Марто? — Можна ще й утримуватись. Я утримуюсь. — А я думав, що ти справжня украïнська жiнка! — розчаровано промовив Дмитро. — Це ж ганьба — утримуватись! Хто втримується? Кволi, легкодухi, хто на яку ступити не знає... Може, ти якогось додатка до моєï пропозицiï маєш чи поправку? — Маю величезного додатка й величезну виправку. — То кажи, обговоримо! — Мiй додаток дуже простий, — почала Марта, але в цю хвилю постукано. — Зайдiть, — крикнула вона. — О, вже починається збiговисько! — хмуро пробурчав Дмитро, пiдводячись. — Дозволь спровадити? Це я раз-два. — Без скандалу, — промовила вона свiй другий стереотип. — Ну, кажи тодi, який додаток? Одним словом? — Добривечiр, Льово, — сказала дiвчина. Льова привiтався з порога. — Ну що, як там погода? — насмiшкувато спитав його Дмитро. — Холодно? Погрiтись прийшли? Марто, — сказав вiн дiвчинi, нервуючи, — пiслязавтра я мушу ïхати. Лишатись далi не можу, та й нема за чим... Завтра я заходжу. О котрiй годинi? — По обiдi я завжди дома. — Гаразд, по обiдi. Дмитро пiшов, Льова тим часом скинув кожушанку. — Марто, це вiн на мене... розгнiвався? — стурбовано спитав вiн. — На вас, Льово! Йому вже вдруге перешкоджають переконати мене, щоб я замiж за нього вiддалася. — Я невчасно прийшов, — прошепотiв Льова. — А вам хотiлося б, щоб вiн мене переконав? Льова мовчав. Тодi дiвчина засмiялась. — Вам так сильно хочеться, щоб я закохалася в когось або замiж вiддалася? А признавайтесь! — Тодi б... Марто, тодi б ви були втраченi для мене... — сказав вiн через силу. — А то надiï... я не можу звiльнитись вiд надiй. — Ïдьте звiдси, — порадила дiвчина. — Не можу... — Але й я не можу, погодьтесь, закохати себе або замiж себе вiддати задля вашого спокою! Ви страшенний егоïст! За це будете менi сьогоднi читати. Ми вже давно не читали. За тим дала йому книжку, а сама вмостилась на лiжку. — Я готова, — сказала вона. Льова почав читати. Виразно, але одноманiтно, вiн виводив рядок по рядку, спинявся на всiх крапках та комах, але в голосi не виявляв жодних iнтонацiй. Таке читання було чудовим тлом на думки, i Марта невдовзi з цього скористувалась. Якi чуднi трапляются випадки, — подумала вона про сьогоднiшнiй вiзит професора. Пригадала всю розмову з ним, i мала приємнiсть з того, що ця розмова вiдбулась. Тепер уявляла бiохiмiка надзвичайно виразно, якось зблизька, так нiби вiн не зовсiм пiшов або хоч залишив по собi щось цiлком матерiальне, що вона могла вiдчувати як реальнiсть. I це почування вiдсутнього, як присутнього, тiшило ïï, мов захватна гра, мов та радiсна омана, що одне тiльки бажання викликає — бути в оманi якнайдовше! За годину Льова прочитав ïй два оповiдання, але далi слухати дiвчина вiдмовилась. — Iдiть додому, — сказала вона, пiдводячись. — Я щось дуже стомлена. — Тодi... до побачення. — Не ображаєтесь на мене? — Марто! — скрикнув Льова. — Навiщо ви таке говорите? Ви стомленi, я пiду. Коли вiн вийшов, Марта стояла якийсь час серед кiмнати. Потiм поволi пiдiйшла до столу й накрутила годинника. Несподiвано вона замилувалась на своє бляшане будило й навiть погладила його рукою. Ти моє друге серце, — подумала вона. Було ще рано, початок на одинадцяту, але дiвчина роздягалася. Погасивши лампу, вона сiла на лiжко. Тихе хвилювання — якесь м'яке, пестливе, лагiдне — пройшло ïй по тiлi дрiбним неспiйманним дрожем, нiби теплий легiт ïï раптом обвiяв i спинився на ïï грудях пухким лескотючим птахом. Вона засмiялась, схилилась на руку й нарештi зовсiм лягла. Так ïй було дуже вигiдно, сорочки вона не почувала зовсiм. Цокiт годинника вiддалявся вiд неï i геть затих, серце кидалось мляво — тiльки той примарний, навiяний птах розмiрно бив ïй по грудях тихим крилом. Щоб спинити його, вона поклала на груди руку й непомiтно заснула в щасливiй непритомi, в радiсному, бездумному забуттi, оточена невиразними й невимовними передчуттями, що ïï лiжко обстали. 6 ОДИН У КIМНАТI 3 ДIВЧИНОЮ — Без лiзина! — сказав Славенко. — Без лiзина не може рости молода тварина, i ви в тому числi. Бо, скiльки зрозумiв я з ваших вiдповiдей, ваш зрiст ще не закiнчився, i це , s-дiамiнопохiдне капроновоï кислоти може бути вам дуже корисне. Нам доведеться ще раз побачитись, — додав вiн, повертаючи студентовi матрикула. — Немилосердно рiже, — заявив студент двом товаришам, що чекали черги. I вони вирiшили сьогоднi не iспитуватись. Професор почекав хвилин кiлька i також рушив додому. Була п'ята з половиною. Власне, через пiвгодини мусило вiдбутись засiдання учбовоï комiсiï Iнституту, але Славенко не лишився на нього. Щось справдi вiн кепсько мався — головне, почував себе ввесь час зденервованим, зайве напруженим i разом з тим — це найдивнiше — думки його були розкиданi й неслух'янi. Так що, незважаючи на внутрiшню напруженiсть, професор був знезосереджений: його голова брала явища й речi поза фокусом. Здiбнiстю виразно мислити, вмiнням сконцентрувати мозковi сили в одну точку, мов те сонячне промiння, що, крiзь лiнзу пройшовши, ту точку пропалює, — цими властивостями своïми професор справедливо пишався. Без них бо неможлива уперта й до краю, зрештою, однобiчна наукова праця, що полягає в постiйному зглибленнi явища, в своєрiдному пропалюваннi його розумовим струменем. Основи цих властивостей закладенi, звичайно, в самiй нашiй психiцi, що саме з себе стремить витворювати в собi домiнанти, але треба великоï i систематичноï щоденноï працi, щоб ïх розвинути. Зосередження йогiв на власному пупi комiчне, але це той самий процес, що викрив дивовижну механiку атомiв. I уявити самопочуття людини, роками призвичаєноï до абсолютноï пiдлеглостi своєï думки, коли раптом у головi в неï починається шумування, коли думка, як уярмлена рабиня, зненацька починає заколот, повстання, бунт! Хто пiдбурив ïï, завжди спокiйну? Де той злiсний агiтатор, що покликав ïï до непослуху, зламавши всi конституцiï, розпорядки й закони? Чуття є вiковiчнi пiдбурювачi думки, прекрасноï невтомноï робiтницi на нивах свiту. Десь давно в тiй млi, що передiсторiєю зветься, створився мiж ними живодайний i жахливий контакт. Байдужа, лiнива думка, що нидiла в рiвному мозку тварин, сприйняла новими закрутками палющу спрагу, жадiбний неспокiй примiтивних чуттiв, збитих у кров'яних нутрощах живого тiла, i зробилась ïх модерною представницею. Слiпi, вони набули в нiй очi; глухi — дiстали слух, здiбнi тiльки вити, вони заговорили стримано й приємно в ïï рупор, прикрили нею свою кричущу голизну, одягли на себе цилiндр логiки. Та коли чуття надихали своєю пристрастю милу думку, то не за тим, звiсно, щоб вона, змiцнiвши, почала ïх стримувати й укоськувати. Навпаки, вони щиро сподiвалися, що цей легенький розумовий маскарад послужить ïм доброю зброєю в боротьбi за найшвидше задоволення. Тодi й почав об'являтись жахливий бiк цього животворчого зв'язку, в якому чуття, бувши творчим чинником думки, захопили змогу на неï впливати. Думка щораз прагне вiд них у яснi квартали майбутнього, а чуття, цiєю непокорою зневаженi, накидають на неï ззаду свiй примiтивний аркан, цiляють ïй у спину отрутними дикунськими стрiлами, яких непомiтний спочатку штих обертається незабаром у небезпечну виразку. Вже вчора ввечерi, вернувшись iз лабораторiï, професор Славенко не мiг продуктивно працювати. На вечiр, з 9 до 12 години, йому лишалась за розкладом дрiбна поточна робота — проглядати журнали й листуватись. Так, учора ввечерi вiн до листiв зовсiм не взявся, а журнали тiльки перегорнув. Все це старе, дурницi, дрiб'язок, — думав вiн, переглядаючи статтi. I тим часом, як завжди, вiн сидiв цi три вечiрнi години, не встаючи вiд столу, вчора вiн кiлька разiв пiдводився: то пити схотiлось, то видалось, що книжки в однiй iз шаф трохи запорошились, i вiн витер ïх, а найголовнiше — порцiï цигарок, що ïх покоïвка виробляла, той день не вистачило, отже, довелось ïх робити самому в мiру потреби, яка була велика, i це раз у раз розпорошувало увагу. Спати вклався перед звичайним термiном, але заснути довго не мiг. Настя страшенно натопила в хатi, — думав вiн, — вона не зважила, що надворi потеплiло. Надворi був мороз i вiтер. Та й сьогоднi не покращало, навiть снiг почав зриватись. Юрiй Олександрович увiйшов до своєï кiмнати й засвiтив електрику. Але настрiй його не покращав навiть у цих рiдних стiнах, серед знайомоï звиклоï обстави, для нього ретельно створеноï. Вiн не вiдгукнувся на поклик червоного сукна на столi, вичищенного вiд найменших слiдiв пороху Настиною щiткою, i не потiшив його вилиск свiтла на шибках по шафах, яким йому нiби посмiхнулись тисячi вишикуваних томiв. Навiть подумав: Цi книжки незабаром мене самого з кiмнати виженуть. Коли ще поживу рокiв з десять, то обернуся в справжнього книжкового пацюка. Потiм вiн пiдiйшов до столу. Листiв ще прибуло. Професор переглянув ïх, не розриваючи, й вiдсунув набiк. Все це було наукове листування з точно сформульованими вiдповiдями й питаннями, сухими повiдомленнями та традицiйним, шаблоновим, аж нiби глузливим висловом глибокоï пошани в останньому рядку. Писане звичайно машинкою, воно й походило нiби вiд якогось механiзму, що вкiнцi автоматично ставив чорнилом свiй особистий штамп, так званий власноручний пiдпис. Годi було шукати у цiй купцi конвертiв хоч найменшого слiду приязнi, теплiнi, якихось ознак того безперечного факту, що вiд людини до людини вони посланi! Славенко сiв на канапу i, не стримуючи вже себе, почав думати про дiвчину. Думав жадiбно, як спраглий воду п'є — захлинаючись, великими безоглядними ковтками. I вiдчув, що вона безконечно прекрасна. В ïï очах свiтились не знанi йому чарiвнi iскри, що, як далеке блимання ватри, привертали його стомлений погляд — погляд зреченого мандрiвця в безмежних i безбарвних просторах наукового степу, де завжди осiнь, жовтизна i посуха; ïï уста, рiвнi i яскравi, глибочiли криницею серед груддя й пiску, яснiли поверхнею живоï, невичерпноï рiдини, в котрiй радiсть i забута молодiсть! Молодiсть, страшна й п'янюча, була в рисах ïï обличчя, в мiненнi шкiри, в м'яких i схованих лiнiях наснаженого тiла, в гнучкiй постатi, в рухах, у мовi, в ходi! В нiй було все, чого вiн вiдкинувся, що вiн утратив, зневажив, занедбав, усе свiтло незлiченних сонцiв i тьма свiтових ночей, той розкiшний дарунок життя, що трапляє тiльки раз до кожних рук у минуще й неповторне користування. Вiн не думав уже про неï, вiн думав нею. Його думка спинилась i, не рухаючись вперед, почала проймати його все глибше, почала занурятись йому всередину, як гостре жало, як тонкий i безкраïй дрiт, що проходив у кожний закруток його жил, обплутуючи всi м'ясенi його виснагою i зневiллям. Навiщо це? Навiщо я роблю це? — шепотiв вiн пригноблено, а болiсна хвиля жадоби несла його щораз далi, то здiймаючи на бурхливi, скаженi гребнi, то кидаючи в м'якi й теплi заводi, повнi сну та спокою. I раптом вiн лишився сам у цiй кiмнатi, мов у дикiй розпеченiй пустелi, з єдиним бажанням: бачити ïï, дивитись на неï довго, тiльки дивитись, тiльки споглядати на неï без кiнця, без думок i без слiв. Вiн напружився, вiн немов кинувся всiм єством, i побачив ïï так, як учора вона була, в простенькiй синiй сукнi, в сiрих панчохах, на шиï скляне намисто й чорний лакований пасок круг стану. I вона сяяла, аж вiн заплющив очi i ладен був ось зараз зсунутись iз канапи навколiшки, схилитись у мовчазнiм захватi перед нею, розпорошитись, зникнути бiля ïï нiг, узутих у чорнi дешевенькi черевички. Коли минула хвилина цього шаленого екстазу, професор розплющив очi, вiдчув себе спокiйнiше i почав щось нiби мислити. Але й мислення це було геть вiдмiнне вiд того, до якого вiн звик — якесь нетерпляче, незв'язне, покалiчене киданням його серця, що нудьгувало й щемiло. Тривога опанувала професора. Що буде? — питав вiн сам себе, i питав марно. — Чому саме вона? Адже вона — це звичайна дiвчина, яких сотнi здибаєш удень на вулицях, яких сотнi розкидано по безлiчi установ на дрiбних непомiтних посадах! I самi вони живуть дрiбним непомiтним життям, вiдбувають своï романи, вiддаються, зрештою, замiж, родять i вмирають. Натомiсть пiдростають тi, що бiгають з обручами в садках, тi, що вправно пiдкидають дьябло, тi, що вчаться потiм i формують дiвочу лаву дальшого скликання в цьому безглуздому потоковi дiвчат! I от одна з них, пересiчна на розум, пересiчна на вроду, звичайна дiвчина, що аж нiчим iстотним не рiзниться вiд тисячi iнших, раптом без попередження якось нахабно захоплює вас i виглядає вам надзвичайною, не маючи на це жодних логiчних прав... Це справдi якесь беззаконня! Професор вiдчув глибоку образу й пiдвiвся з канапи. Самолюбство його було скривджене, до того ж дуже боляче. Уявити тiльки собi — вiн людина поважна, людина науки, почав би лицятись до якоïсь радторгслужбовки, марнувати для неï дорогоцiнний час, почав би принижуватись, запобiгати перед нею, зiтхати, мучитись любовною хворобою, як останнiй йолоп, а може, ще й змагатись за неï з тими хлопчиськами, що коло неï крутяться! Та це абсолютно неможливо! — схвильовано мiркував вiн, походжаючи кiмнатою. I разом з тим без нiякого зв'язку з цим мiркуванням йому проринала вiдповiдь на попереднє: так, вона звичайна, але не для тебе, бо ти викрив у нiй надзвичайне. Цього досить. I це ж велике щастя — знайти щось велике там, де всi добачали тiльки дрiб'язок! Знову млость i гнiтущий неспокiй охопили його. Бачити ïï, бачити хоч на мить! Щось стукнуло за дверима, чи здалося йому, що стукнуло, — i вiн у страшнiй безтямнiй надiï обернувся: може, це вона? Але перед ним тiльки промайнула ïï усмiшка, мовчазний, таємничий порух дiвочих уст, що стиха й лукаво манить — iди, iди до мене! — Не пiду, — сказав вiн уголос i оскаженiло. В одну мить вiн став той, що був звичайно: професор бiохiмiï Юрiй Олександрович Славенко. I подумав тим голосом, що лекцiï читав, рiзко i впевнено: З цими дурницями треба кiнчати руба. Фiзiологiчнiй потребi, якоï природа, на жаль, для мене не пошкодувала, я мушу забезпечити нормальне заспокоєння. Тому найрацiональнiше буде менi побратися з Iрен якнайшвидше. Професор глянув на годинника — було початок на восьму. До десятоï вiн зможе зробити так звану пропозицiю, а потiм до дванадцятоï ще й трохи попрацювати. Гаразд! I вiн почав одягатись. Скинув щоденний сiрий костюм, своє робоче вбрання, а з шафи добув костюм чорний, у якому робив звичайно своï вiзити до професора Маркевича. Свiжий комiрець, темна шовкова краватка — i за десять хвилин Юрiй Олександрович був зовсiм готовий у всiй своïй елегантностi. Так буде найрацiональнiше, — бадьоро думав вiн, хоч уникав дивитись на себе в дзеркало, почуваючи до своєï особи глибоку й злiсну зневагу. Молодий учений вийшов iз хати й зразу мусив настановити комiра, бо надворi почалась уже справжня завiрюха. Вiтер знiмався нападами й жорстоко сипав холодним снiгом ув очi, в ушi, в рукава й за шию. Потiм пересiдався на мить, робилось нiби зовсiм тихо й навiть не дуже холодно, аж ось знову налiтав снiжний вихор, якому треба було просто фiзично опиратись. Поволi посувався бiохiмiк до Хрещатику, де жила Iрен, але все ж посувався. Тiльки що ближчав вiн до своєï мети, то бiльше вагання самовiльно його обiймало. Щось нiби жаль до себе разом iз невиразною нехiттю бачити Iрен у цю мить прокидались у ньому щораз мiцнiше, i, нарештi, коло самого будинку майбутньоï дружини його обпала смертельна нудьга. Нi, вiн дуже схвильований i йти до неï не може! Не випадає говорити про поважну справу в такому станi! Та й по тiм iти зараз свататись до Iрен — це значить, по-перше, принизити себе перед нею зайвою хапливiстю, а по-друге, й перед собою розписатись у власнiй легкодухостi. Треба взяти себе до рук! Але йти додому йому ще смертельнiше не хотiлось. Я вийшов з рiвноваги, — подумав вiн. I вирiшив собi на дальшу науку вважати цей вечiр за пропащий, як наслiдок невибачного й ганебного занепаду. Хай цей вечiр буде йому за сувору пересторогу! А щоб заповнити його й до певноï мiри покарати себе за моральний блуд, професор надумав погуляти годинку вулицями. Це просвiжить мене, i перед сном я ще зможу працювати, — думав вiн. Отже, Славенко, щулячись вiд гидкого снiгу, що пригорщами сипався йому в обличчя, засунув руки в кишенi, зiгнувся трохи навпроти вiтру, рушив геть вiд Iрениного помешкання й пустився порожнiми вулицями гуляти в таку маловiдповiдну для прогулянки погоду. Тим часом у Мартинiй кiмнатi було тепло i затишно. Вiтер дув з пiвночi, а ïï кiмната, сумiжна з кухнею, була обернута на пiвдень, тож жорстокий снiговiй, розбиваючись об чоло будинку на вулицi, осiдав на ïï вiкно лагiдним порохом. Приємна тиша стояла в кiмнатi, лампка на столi запобiжливо розливала своє свiтло, всi речi спокiйно тримались своïх мiсць та функцiй, тiльки господиня, витопивши грубку, не знала, де себе повернути. Бувають хвилини, коли дозвiлля вiдчуваєш як тягар! Що вона могла чекати вiд сьогоднiшнього вечора? Ну, прийде Дмитро умовляти ïï на шлюб, ну, ще прийде Льова й кооператор, але нiхто цiкавий, як вона подумала, безперечно не прийде. А найсумнiше, що завтра недiля — цiлий порожнiй день з ранку до ночi! Згадка про свято згнiтила дiвчинi серце, але разом подала думку, що сьогоднi вона має пiдставу трохи краще прибратись. Справдi, останнiй час вона замазуркою ходить! I Марта почала швидко передягатись. Вийняла свою коричневу вовняну сукню, оздоблену чорним шовком, у якiй ходила до театру, де треба роздягатись; добула чорнi лакерки, в статистичному потi заробленi, i єдину пару фiльдеперсових закордонних панчiх, бережену як зiниця ока. Все це опинилось на нiй в одну мить. Тепер ïï обличчя набуло бiльшоï виразностi, взяте в рамцi цинамоновоï сукнi й темно-каштанового волосся, високо пiдстриженого й вiд природи виткого. Нiс мала рiвний, губи тонкi, овал лиця поправно окреслений, риси чiткi й аж нiби суворi, але очi були нiжнi, заразом жартiвливi й меланхолiйнi, однаково настановленi смiятись i плакати. Покiнчивши з одежею, Марта злегка напудрувалась i напахтилась дешевеньким одеколоном Конвалiя. Вона озирнулась по хатi, що видалась ïй зараз досить пристойною. Тiльки от свiтло занадто рiзке! I дiвчина накинула на лампу зелений серпанок, яким обв'язувала, виходячи, шию. Тепер у мене зовсiм гарно, — задоволено подумала вона. За хвилину в дверi постукано. Марта весело крикнула своє заходьте, i ввiйшов молодий iнженер Дмитро Стайничий, геть запорошений снiгом i червоний вiд вiтру. — Ну й погода собача! — пробурчав вiн, обтрушуючись на порозi. — От мете диявольськи! I це в березнi... А тут, як у раю, — додав вiн, роздягшись. — Тепло, одеколоном пахне й освiтлення надзвичайне. А де прибралась? Iдеш куди? — Нi, я нiде не збираюсь. — Прекрасно! — скрикнув Дмитро. — Добривечiр, Марто! Яка ти хороша зараз, — i вiн знову спробував ïï обiйняти. — Я завжди хороша, — сказала дiвчина, м'яко ухиляючись. Вона чекала мене, — бадьоро подумав iнженер. — Сiдайте, Дмитро! Що гарного скажете? — Та я, власне, тебе слухати прийшов. Учора ми спинились на твоєму додатковi... — Хiба вас так цiкавить мiй додаток? Ви ж уже все без мене вирiшили. — Не прийшов би сюди, якби не цiкавив. Сiдай ось тут, Марто, коло мене. — Нi, я краще там сяду, коло столу. — Коза! — скрикнув Дмитро. — Весь час брикається! Ну, до порядку денного чи там вечiрнього. Слово для додатку має товаришка Марта. Вiн задоволено закурив. — Додаток мiй дуже простий, — сказала дiвчина. — Я вас, Дмитре, не люблю. — Передбачав цi слова, — сказав Дмитро. — I маю на них вiдвода. Вiн присунувся ближче до дiвчини i промовив переконано: — Справа в тiм, Марто, що шлюбу в наш час будувати на коханнi не можна. Що таке кохання? Це чуття, Марто! Воно спалахне й перегорить. Димок собi пiде, та й годi. I скiльки неприємностей людям через те кохання було! Скiльки собi вiку вкоротило — молодих, здорових. Ïм би тiльки жити та працювати. I от не каються ж! Любити, каже, хочу! Та ти подивись, чи багато щастя з тоï любовi буває? Аби тiльки мучитись та страждати... А це тепер нiкому не потрiбне. Це колись, коли людям робити не було чого, кохання в модi було... Лицарi там одне одного списами за дам штрикали, а тепер якби хто за дiвчину побився — сама дурнем називала б! Не та доба, Марто! Та й часу на це немає. Захопишся, загавишся, то й за борт пiдеш. Якщо будемо отак розкидатись, то не тiльки соцiалiзму не збудуємо, а й кусати не буде чого. З торбами пiдем, кохаючи! Вiн вибачливо засмiявся й додав: — Згадай ще нашi нацiональнi традицiï — у нас завжди обов'язок стояв вище за кохання. Хлопець перш за все був оборонець свого класу. Вiн iшов до вiйська, на Сiч, так як ми зараз iдемо на завод. I дiвчата украïнськi якi бойовi були! Навiть за хлопцiв мiцнiшi! Не будь же гiрша за них, Марто!.. От шлюб, це зовсiм iнше. Його беруть для поважноï мети — для працi, для спiльного будiвництва... — Ха, ха — засмiялась дiвчина. — Який примiтив! З вас, Дмитре, непоганий був би проповiдник. А дiвчата украïнськi тому й мiцнi були, що кохати вмiли. Тiльки звiдки вам у голову вроïлося, що я замiж вiддатися хочу? — Мусиш, хочеш чи не хочеш! В цьому все лихо. Економiчнi умови в нас ще не такi, щоб ми могли обiйтись без подружжя. Побут у нас ще старий, Марто. Я думав про це. Вiльне спiвжиття статей у нас, на жаль, ще неможливе. Головна передумова для цього — достатня сiтка державних дитячих садкiв та будинкiв, вони розв'язують усю шлюбну справу. А в нас ïх тим часом не вистачає, щоб безпритульних лiквiдувати. Де вже там усiх нових державою виховувати! Ти практично дивись на справу, мрiï нiчого не поможуть. — А чи варто без мрiй жити? — спитала дiвчина. — Хто живе тепер мрiями, той гине. — Навiть соцiалiстичними мрiями? — Соцiалiзм — не мрiя, а розрахунок. Соцiалiзм — це статистика, ноп, п'ятирiчка... I нацiя також не мрiя, нацiя — це робота й витривалiсть. Хто не зрозумiв цього, той консерватор, життя викине його за борт. Я перший штовхну його за борт, бо вiн шкiдник. Кажуть, що соцiалiзм буде казарма. Вiрно. Казарма для людини старого побуту, а для нових вiн не буде казарма. Це треба зважити. Але я вхилився, — додав вiн. — Одне ясно: доба наша не мрiйна, а цiлком практична. Проста й практична. I ти подумай, що таке зараз вiльне кохання. Вiльне кохання — це аборти, якi руйнують жiночий органiзм. Щоправда, є там усякi засоби, але вони, мовляв один професор, є павутинка проти небезпеки й панцир проти насолоди... — Ви можете обминути цi подробицi, — сухо зауважила дiвчина. — Ми говоримо по-дiловому. Ми повиннi все зважити, i тут хибнiй соромливостi не мiсце. — Менi це просто гидко. До чого тут соромливiсть? У вас iншоï теми немає? — Ми ще староï не вичерпали. Не розкидаймося, — сказав Дмитро. — Рано чи пiзно, а кожна дiвчина чи там хлопець мусять у наших умовах побратися, щоб жити повноцiнно й здорово — це моя основна теза. Якщо рано чи пiзно, то краще рано! Правда ж, моя хороша? Ранiш побратися — це значить мати дорослiшiх дiтей, тобто краще ïх виховати. Ранiш побратися — це кращоï пари собi вибрати. — Наприклад, вас, — засмiялась Марта. — А хоч би й так? Правда, зараз я тiльки нещасний практикант без досвiду й без довiри. Менi ще боротись i боротись. Але я буду керувати тим заводом, де зараз практикант. Буду, Марто, не тому, що я честолюб, а мушу виявити себе, силу на це в собi почуваю. Тут вiн докладно розповiв за своï намiри щодо працi на заводi. Вiн вирiшив спецiалiзуватись тим часом на ливарному майстерствi, яке, здавалось йому, дуже в нас пiдупало. Вiдсоток браку в ливарному цеху сягає iнодi до п'ятидесяти. До цього спричинюється почасти й небажання старих, досвiдчених майстрiв передавати своï виробничi секрети молодi. Але коли пильно стежити за процесом роботи, то цi секрети можна викрити й самому. Про помешкання вiн розповiв також. Йому трапляється взяти двi кiмнати неподалiк заводу, на лiнiï трамваю i в досить пристойному будинковi. Отже, вiн може, не хвалячись, уважати себе вже за цiлком улаштованого. — I я шукаю собi дружину, — закiнчив вiн, — розумiєш, дружину, а не кохану з романсiв. — А я шукаю кохання, — сказала дiвчина. Дмитро невдоволено ворухнувся. — Ми топчемось на мiсцi, — прикро мовив вiн. — Кохання, кохання! Ти товчеш це слово, як сорока, як колишня гiмназистка. Зовсiм не видно, що ти профшколу кiнчала! I мене примушуєш товкти, що подобаєшся менi... Дiвчина хотiла щось сказати, але Дмитро не дав ïй. — Атож, подобаєшся, — роздратовано провадив вiн. — I подобаєшся дуже, я це пiдкреслюю. Принесло б мене сюди в таку собачу погоду, якби ти для мене була нiщо! Марта весело засмiялась. — Вiльно могли б не трудити себе! — Мiг, але прийшов! Цiни це, Марто. Цiни практичнi докази. — Дивак ви, Дмитре! Скiльки приходило сюди всякоï, ще гiршоï погоди... — I що ти з того мала! Невже тобi не обридло це лицяння? Ти зрозумiй, що всi приходили тiльки використати тебе — дiвчину, гарну, вродливу дiвчину, спокусливу, коли хочеш, i нiхто не думав за тебе, як за людину. Спiвали тобi про кохання, може, ще й вiчне, але шаг цiна тим словам. — Шаг цiна, — смутно промовила вона. — Ну от, ти сама згоджуєшся! I я теж мiг би сказати, що кохаю тебе. Мiг би вжити слово, що тобi подобається... Вiн дедалi бiльше дратувався. Невже його звертання до практичних чуттiв дiвчини марне, невже вiн жодною намовою не переконає ïï до правди, що була йому цiлком очевидна? Виходить, вони рiзними мовами розмовляють! Досi вiн не знав поразки в своïх заходах, вiн усе вмiв подолати, хоч i найважчим зусиллям, а от почував, що тут не переборе цього смiшного й шкiдливого потягу до кохання. Вiн так зрiднився з думкою, що ця дiвчина, яка йому подобається, буде його дружиною, життєвим його подорожником на рiвноправних пiдставах, i от цей план нагло розбивався об ïï дiвочу примху, якоï безглуздя вiн так ясно бачив! До того ж зараз у цьому тьмяному свiтлi, в лагiдному затишку кiмнати, до смаку прибрана, пружна, молода й непогана з себе дiвчина, яка йому подобалась, була занадто чарiвна! Виходить, вона, отак прибравшись, зовсiм не його чекала. Iнстинкт пiдказував йому, що дiвчина не буде чепуритися з доброго дива. Кого ж вона чекала? I це додавало йому злостi. — Справа не в словах, — сказала Марта. — Так, це ти вперше маєш рацiю, — сухо промовив вiн. — Дiйсно, справа не в словах. Справа в свiтоглядi й розумiннi життя. Я не лицемiр. I плутати кохання з уподобанням не буду. В цих словах рiзниця минулого й сучасного. Кохання — це всяке божевiлля, всякi нiсенiтницi, самогубство, словом, той вiддiл, що в газетi зветься пригоди й злочини. А вподобання — це провiдна стаття, це щира приязнь хлопця до дiвчини чи, навпаки, там чуття, яке не перешкоджає нi жити, нi працювати. Кохання шкiдливе для нашоï сучасностi, бо воно пантеличить людину... — Я не вiрю, що наша сучаснiсть така мiлка, — сказала Марта. — Що ж, мрiйникам море по колiна... Тiльки вони завжди тонуть. Коли я кажу тобi, що ти менi подобаєшся, це значить — знай це наперед, — що нiяких дурниць я не робитиму, наприклад, не плигатиму з п'ятого поверху i навколiшки перед тобою не стану. — Ха, ха, це було б дуже смiшно! Зовсiм було б не сучасно. Ïï смiх оскаженив молодого iнженера. Але вiн стримався й сказав якнайуïдливiше: — Це значить, кажу я, що в разi вашоï незгоди, я через мiсяць знайду собi не гiршу пару. Приблизно таку саму. — Щиро бажаю успiху. — Це твоє останнє слово? — Я це й спочатку казала. — Гаразд, — холодно промовив Дмитро, пiдводячись. — Я завтра ïду. Говорити нам нема про що. Колись пожалкуєш, та буде пiзно. А того Славенка я знаю, — додав вiн раптом. — Не особисто, а вiд товаришiв-медикiв. Жорстока людина. Кремiнь. Про нього кажуть, що вiн рiдну матiр з хати вигнав, щоб не заважала йому. — А менi навiщо про це знати? — спитала дiвчина, що ïï слова Дмитровi боляче й несподiвано вразили. — Про всяк випадок кажу... Ти, може, думаєш, вiн ожениться з тобою? — злiсно додав вiн. — Е, та ви конкурента боïтесь! А що ж, може, й вийду замiж за Славенка. Хто зна! Обличчя в Дмитра почервонiло, але затьмарене свiтло не давало цього помiтити. — Щиро бажаю успiху, — мовив вiн. — Менi це байдужiсiнько. Ревнувати не буду i... навколiшки перед тобою не стану. Але дозволь тебе спитати, навiщо ти заманювала мене? — Я? — здивовано спитала Марта. — Авже ж не стiл оцей! — скрикнув вiн. — Навiщо ти, дозволь спитати, просиджувала зо мною щотижня вечiр? Хiба це не заманювання? — Але ж, Дмитре, менi просто приємно було посидiти й порозмовляти з вами! Чому я маю людей цуратись? — Гаразд! — урвав ïï хлопець. — Ну, прощай, Марто! Вашу руку. — Прощайте, Дмитре. I нема що гнiватись на мене. Заходьте, як будете в Києвi, я завжди... Ой! Дмитро мiцно стиснув ïй руку й не вiдпускав. Нахилившись до неï, вiн поволi збiльшував той стиск i шептав ïй просто в обличчя: — Навколiшки мене хотiла? Щоб перед тобою навколiшки став? А сама навколiшки не хочеш? Ставай навколiшки! Ставай! Вiн з насолодою бгав, трощив ïï руку в своïй дужiй руцi, вiн вивертав ïй руку, щоб вона впала додолу. — Дмитре... я крикну... — Не крикнеш! — вiн хутко стиснув ïй рота другою рукою. — Гратися зо мною захотiла? Ставай! — шепотiв вiн задихаючись. Ïï рука вже похолола, а вiн ще тиснув, поєднавши всю свою силу. I мимоволi друга його рука вивертала й дряпала ïй обличчя. Дiвчина якось незграбно крутнулась I впала навколiшки, скорчившись вiд болю, зiгнувшись у чудернацькiй безпораднiй поставi. — А що? Знатимеш тепер? I штовхнув ïï додолу. — Ну, от i поборолись, — мовив вiн спокiйнiше. — Виходить, я дужчий. — Ви дикун, — прошепотiла дiвчина, пiдводячись. Блiда й оспала, вона обережно розминала праву руку, що геть заклякла вiд потиску. — Ти дикунка, — сказав Дмитро, одягаючись. — Ти живеш старими дикунськими поглядами... Е, що казати! На жаль, це так. На жаль, я в тобi помилився. На дверях ще сказав ïй, знову роздратовано: — Ти химери ганяєш! А я шукаю без химер. I знайду. Доведу тобi. За тим вiн пiшов. Як це безглуздо i... боляче. — подумала дiвчина. Вона дивилась на свою вшкоджену руку, i нiби пiд впливом того власного погляду бiль у руцi поволi вщухав. Зникаючи, вiн лишив по собi солодке й спокiйне вiдчуття в занiмiлих пальцях, те вiдчуття фiзичного щастя, що дає стома вiд м'язевоï працi, ïй хотiлося сплющити очi, але в дверi постукано — ледве чутно, якось обережно й непевно. Хтось незвичний, — подумала Марта. На мить виразне й смiливе бажання прорнуло в нiй крiзь усi почуття — щоб це був вiн, той, що випадково принiс ïй учора радiсне засинання i сьогоднi цiлий день знишка набiгав ïй на думку в безособових зворотах, у рiзних прикметниках, що вона до нього прикладала, його самого не називаючи. I виразнiсть цього бажання дiвчину не сполошила, тiльки вона подумала сумно: Це неможливо, а вголос промовила: — Заходьте. Неможливе сталося: увiйшов якраз вiн. Професор бiохiмiï приступив допiру до дверей Мартиноï кiмнати, геть жалюгiдно виглядаючи: запорошений снiгом, закацюблий вiд невчасноï прогулянки, морально спустошений бажанням бачити, бачити дiвчину! Його вело до неï щось, нiби фатальне сумлiння злочинця, що вертається на мiсце злочину, i ноги йому тремтiли, бо вiн iшов сюди як на страту, завмираючи серцем, вiн i постукав несмiливо в заповiтнi дверi. — Вибачте, — мовив вiн, — що я потурбував вас, може, зовсiм невчасно... — О, нi! — вiдповiла дiвчина. — Роздягайтесь, будь ласка. Юрiй Олександрович скинув пальто й сказав знову: — Справдi, я не заважаю? Мушу попередити, що прийшов я без нiякоï справи. — Тобто ви нiчого в мене не забули? — прикро спитала дiвчина. Вiн зразу не зрозумiв, а, пригадавши пригоду з цигарником, вiдповiв стиха по невеличкiй, паузi: — Забув. — Що саме? Тодi, пiдiйшовши до неï близько, вiн заговорив жагуче й розпачливо: — Я прийшов, я не мiг... Щось сталося... бачити вас треба було... Я не мiг себе побороти, i от прийшов... бачити вас мусив... Кажучи отак, вiн узяв ïï за руку, i його дотик до пальцiв, намучених допiру, був дiвчинi такою щедрою винагородою за бiль, аж вона мимоволi скрикнула. — Ви жахаєтеєь мене, — сказав вiн розгублено. Вона тiльки думкою встигла йому вiдповiсти, бо пiд дверима змiненим на жарт голосом заспiвав кооператор: Чи дома-дома хазяйка дома бiдная вдова... Постукавши, вiн увiйшов. — Ой, який тут полумрак! — скрикнув кооператор, i раптом побачив професора. — Добривечiр, — промовив вiн тихше. — Сiдайте, Давиде Семеновичу, — запропонувала господиня, поєднавши всi своï сили. — Та я на хвилинку, — вiдповiв той. — Часи, знаєте, в мене спинились, так котра година, скажiть на милiсть? — Чверть на десяту, — сказала Марта. — Ага! Чверть на десяту... Дуже дякую. То єсть велике спасибi. Вiн вийшов, лукаво посмiхаючись, i в темнiй кухнi зiткнувся з Льовою, що якраз увiйшов знадвору. — Куди це ви, голубе, розiгнались? — саркастично спитав вiн. — Апаздалi! — Що таке... що ви кажете? — Кажу, що апаздалi... Там уже влип один. — Хто там? — злякано спитав Льова. — Та приятель же ваш, отой мудрагель, що ви привели! Влип, хоч i професор. — Невже? — скрикнув Льова. — Пiдiть гляньте, коли не вiрите! Полумрак, i вiн стоïть, як бовдур. — Нi, я додому пiду, — мовив Льова й подався геть. — Хоч би ти й не вертався, — подумав йому вслiд кооператор. 7 О, БАЯДЕРКО, ТИ ЧАРУШ МЕНЕ! Лабораторiя бiохiмiка не дивує очей рiзноманiтнiстю i не тiшить ïх складнотою робочоï апаратури. Лабораторiя бiохiмiка — є скло — тонке прозоре скло, якому надано вибагливих i гарних форм. Воно крихке, а вогнетривале, нiжне, а стiйкiше за твердий метал пiд дiянням ïдучих рiдин та руïнницьких сумiшiв. Бо лабораторiя бiохiмiка — це ще й реактиви, барвистi речовини, що в байдужому зчепленнi своïх атомiв набули творчоï властивостi прагнути одне до одного й зливатись у новi сполуки з новими властивостями й новою жагою. Серед них вирiзняються кислоти й луги, повнопотентнi i пристраснi представники хiмiчних статей, бурхливi й страшнi коханцi, що пожирають себе в спаруваннi, витворюючи воду та сiль, що в розчинi ïх зародилось i триває життя. Життя — ось що є рiч бiохiмiчноï науки. Але життя в його найтаємнiших проявах, життя, як таке, далека iстота його, глибоке його пiдгрунтя, що полягає в хiмiчних процесах найвищоï складностi серед певного фiзичного середовища. Зовсiм iнше життя, нiж трактує фiлософiя, полiтика, соцiологiя чи мистецтво, становить мету бiохiмiчного вивчення, не пристрастi та iдеï, що рухають людськiстю, не радiсть i болi людськоï iстоти зосереджують на собi цю науку, а первiсний життєвий механiзм, непомiтна праця його в оболонцi одухотвореного тiла. Тим ця наука страшна, як i iншi, подiбнi до неï, що невпинно викривають i стверджують ницiсть людськоï будови, але заразом i велична, бо викриває цю ницiсть за допомогою найвищих духовних сил. Бувши людина малорозвинена, пишалася собою i за богорiвну малася, а, зiйшовши високо, геть принизила себе до рiвня органiчного явища! В цьому є своєрiдна, хоч i сумна гордiсть, це жест, гiдний генiя, але жест розпачливий. I в одному тiльки дiйдуть згоди запальний юнак i суворий бiохiмiк: обидва визнають, що життя є горiння. Тiльки один це пристрасно крикне. Другий розважливо скаже; один пояснить горiння, як порив до далекоï мети, як боротьбу за яснi iдеали, як сягання й сп'янiлiсть, а другий стримано заявить, що горiння є метаболiз, обмiн речовин! Бiохiмiя є наука молода i вельми скромна. Противно багатьом своïм бундючним сестрам, вона не хоче нiчого винаходити. Вона не хоче нiчого бiльшого, як докладно знати працю органiзму й добре вмiти робити те, що вiн робить. Та коли взяти пiд увагу, що одне з умiнь органiзму є вiдтворювати живу матерiю, то в бiохiмiчнiй скромностi раптом виявляється безодня нахабства. Створити живу матерiю! Це вже надто зухвало. А втiм, рiч дуже ймовiрна, що жива матерiя буде, зрештою, штучно створена. Спочатку буде синтезований бiлок — це твориво життя, основний життєвий матерiал, що складає тiло всякоï тварини, а тодi лишиться ще поставити цей бiлок у такi фiзико-хiмiчнi умови, щоб вiн почав жити, тобто вбирати й викидати поживу та дiлитися навпiл, удосталь наïджений. Це рiч складна, але цiлком можлива теоретично, тiльки й радiсть вiд першоï виведеноï в лабораторiï амеби теж виключно теоретична буде. Амеба ця потвердить гiпотези i так досить солiдно обгрунтованi; вона потiшить самолюбство людське своïми розволiклими рухами, але користi з виробництва одноклiтинних i навiть многоклiтинних було б приблизно стiльки, як i з добування води для сполуки водню з киснем у електричному струмi за наявностю рiчок, морiв та океанiв. Амебi завжди доцiльнiше буде дозволити самiй плодитись у гниючiй калюжi. Наколи б навiть бiохiмiя спромоглася виробити цiлу людину, то й то не спроможна була б конкурувати iз добiрною i захопленою працею самоï людини в цьому напрямi. Тим часом бiохiмiя зосереджена на проблемах, зв'язаних з метаболiзом. Серед речовин, що беруть неодмiнну участь у кругообiгу живлення, на перше мiсце висунувся отой самий бiлок, ушанований вiд науки iм'ям протеïну — колоïдальна драглиста сполука, що трапляється в найрiзноманiтнiших виглядах. Саме тим вiн на почесну роль заробив, що й людське тiло також є бiлок, — отже, тiльки бiлком воно може зростати, мiцнiти й поновлювати своï природнi витрати. Бо з трьох речовин — бiлкiв, жирiв та вуглеводiв, якими тварина живиться, тiльки першi мiстять у собi азот, неодмiнний складник живоï клiтини, отже, тiльки бiлок спроможен пiдтримувати так звану азотову рiвновагу органiзму. Позбавити органiзм допливу бiлка, i вiн розкладеться, хоч би й годувати його найкращим украïнським салом. Створити штучно дешевий, добротний i смачний бiлок — це буде заперечити рiльництво, звiльнити людину вiд обмеженостi грунту та врожаю, розкрiпачити ïï вiд грубоï тваринноï поживи; це буде, крiм того, остання революцiя, якоï людськiсть дiзнає, початок нового iснування, коли вона осягне, нарештi, завидне становище давнiх богiв, що живились нектарами; створити штучний бiлок — це буде разом з тим дiйти прикiнцевоï межi в людськiй творчостi, осягнути одну з тих граней, де кiнчаються можливостi людського розуму взагалi, бо й сама природа, в якiй розум становить тiльки манiсiньку частку, чогось складнiшого за бiлок не створила. А важко припустити, щоб частка спромоглась на бiльше вiд цiлого! Проте, вивчення хiмiï протеïнiв до зовсiм недавнього часу пробувало в смузi мертвоï тишi. Життєвий процес суттю своєю є безупинна змiна, послiдовний ряд явищ розкладу й поновлення, тому й жива матерiя становить собою розпадну, нестiйку речовину, а бiлок, бувши твориво цiєï матерiï, посiдає всi ïï делiкатнi властивостi. За найменшого хiмiчного чи навiть термiчного дiяння, вiн умить розпадається, перестаючи бути самим собою, отже, всi способи звичайноï хiмiчноï аналiзи показали себе нездатними викрити таємницю цього вередливого незаймайла: замiсть дослiдити протеïн, хiмiя могла тiльки зруйнувати його. Бiлок заявляв претензiю на якусь екстериторiальнiсть, на якусь дипломатичну недоторканiсть серед iнших органiчних речовин! Справа потрапляла в безвихiдь, руки спускались, доводилось чекати й чекати, поки хiмiя спроможеться на новi, тоншi способи аналiзу, якi, можливо, й не будуть нiколи знайденi. Тодi й виникла незвична, але смiлива думка використати нестiйкiсть протеïнiв, як путь до ïх вивчення. Вони бояться кислот — дiяти на них мiцною соляною кислотою! Вони не терплять жари — кип'ятити ïх у цьому розчинi! Хiмiя пiшла на бiлки одчайдушним лобовим нападом, i лукавий бiлок був нарештi переможений: в розкладi своєму вiд цього гiдролiзу вiн дав хоч i дуже складнi, але добре вiдомi в органiцi амiнокислоти, про якi сказати, що вони є альфа-похiднi ряду насичених жирних кислот, де в молекулi один з водневих атомiв радикалу заступає амiногрупа NH2, не значать дуже багато пояснити читачевi. А проте бiлок майже суспiль складається з цих амiнокислот, яких знайдено десяткiв зо два i якi в чистому виглядi являють бiлий порошок, iнодi навiть солодкий. Вони i є основний складник бiлка, з них вiн i може бути синтезований. Поминаючи низку iмен, що носiï ïх так чи так дошукувались таємниць бiлковоï будови, назвiмо славетного нiмця, Емiля Фiшера, якому судилося на самому початку XX столiття розгорнути нову сторiнку в справi синтезування протеïнiв i написати на нiй, хоч i небагато, але яскравих слiв. Якщо вiд гiдролiзу, тобто додавання води, бiлок розкладається на складовi амiнокислоти, то, рiч природна, зворотний шлях до створення бiлка з чистих амiнокислот веде через дегiдрацiю ïх, через вiдiймання вiд них тоï води. Тут до речi буде вiдзначити, як факт виключно цiкавий i навiть повчальний, що амiнокислоти не є звичайнi нормальнi дiти хiмiчного свiту. Цей свiт, як i людська порода, має своï аномалiï. Серед його представникiв є не тiльки одностатнi речовини, як кислоти та луги, не тiльки солi — речовини безстатнi, подiбнi до безстрасних кастратiв, — але й речовини амфотернi, заразом луги й кислоти, своєрiднi хiмiчнi гермафродити, що поєднують у своïй молекулi здiбнiсть до реакцiй бiсексуальних. Такi i є амiнокислоти, що мають, отже, властивiсть сполучатися самi мiж собою, зчiпляючись кiнцем однiєï молекули з початком другоï. У вiдповiдних умовах, природi добре вiдомих i старанно вiд нас захованих, амiнокислоти й створюють складне гермафродитичне кiльце бiлковоï речовини. I дивна — а може й природна! — рiч, що процес органiзацiï матерiï у високi, живi форми вiдбувався не в нормальних, сказати б, злученнях, а шляхом витонченого збочення! Запроваджений до органiзму бiлок ïжi пiд послiдовним дiянням шлункового, пiдшлункового й кишкового ферментiв розкладається на амiнокислоти достоту, як i в колбi бiохiмiка. Та тим часом, як органiзм має бистру й незбагненну здiбнiсть за мить перетворити цi кислоти десь у стiнцi тонких кишок знову на притаманний протеïн даноï тварини, лабораторна практика найменше може такою вправнiстю похвалитися. Сiм рокiв часу й багатьох складних способiв треба було Фiшеровi, щоб штучно зчепити молекули амiнокислот у найпростiшi ланцюги, що давали вже, проте, характерну для бiлкiв бiуретову реакцiю. Фiшер назвав ïх полiпептидами, але вiд них до справжнього бiлка вiдстань не менша, як вiд чернетки рукопису до друкованоï i добре оправленоï книги. Ще з студентськоï лави молодий Славенко, що не бажав перед тим нiчого кращого, як бути порядним лiкарем, захопився цими Фiшеровими спробами й вирiшив ïх продовжувати, тим бiльше, що по Фiшерi справа синтезування бiлкiв посувалася аж надто мляво. Лишившись при iнститутi, вiн повинен був працювати в геть несприятливих обставинах громадянськоï вiйни, коли в лабораторiï мерзла вода, бракувало посуду, спирту, реактивiв, не згадуючи вже про ïжу, якоï бракувало дослiдниковi. Славенко витримав. Проте тодiшнi умови працi несподiвано дали позитивнi наслiдки: маючи до свого розпорядку тiльки найпримiтивнiший матерiал, вiн мусив все-таки працювати, насамперед спростити способи роботи. Iншоï ради не було, i на цiм йому поталанило. Через рiк вiн мiг уже робити Фiшеровi спроби з далеко простiшими реактивами й далеко простiшими способами. Славенко спростив Фiшеровi процеси щонайменше вдвiчi. Опублiкована про це стаття в нiмецькому журналi звернула на нього першу увагу. По тiм того, вiдiрвавшись на рiк до польського фронту, вiн ще з бiльшим завзяттям узявся до студiй. Тепер молодий учений накреслив собi широкий план послiдовноï роботи. В двох напрямках вона мала вiдбуватись: дослiджувати структуру бiлковоï речовини людського тiла, точно визначити не тiльки кiлькiсну та якiсну ïï будову, але й просторове розмiщення амiнокислотних молекул у нiй — це перше; i з другого боку, добирати способiв концентрувати вiдомi вже полiпептиди в пептони, що становлять дальший щабель в органiзацiï бiлкового тiла. Роботу свою вiн подiляв на серiï, з яких кожна давала якесь позитивне знання й точку опертя для дальшоï працi. Кожна серiя мала наслiдком вiдповiдну статтю, яких Славенко встиг уже опублiкувати шiсть i якi висунули його в лаву першорядних учених, бо кожна робота його, крiм нових даних, давала приклад блискучого орудування методою, дотепних i простих технiчних способiв та високоï концентрацiï науковоï думки. I от серiю спроб закiнчено, треба викласти наслiдки ïï у поважнiй статтi; треба негайно братись до другоï серiï, бо час не терпить, час скажено летить, життя людське обмежене й коротке, а робота нескiнченна й незмiрна. Правда, деякi реактиви, потрiбнi для дальших спроб, ще не надiйшли з-за кордону, проте пiдготовчу працю можна було вже планувати й розпочати. Нi години змарнованоï, бо навiть хвилина не вертається нiколи! Але в довгiй плетеницi годин, у непомiтному шуршаннi хвилин крiзь отвори дiб, спалахує iнодi цяточка вогню, бентежна й жива iскра, що креслить свiтючу дугу над холодним потоком часу. I його сiра основа, потерта й пошарпана у вiках, береться з того барвистим пiтканням, поновлюється раз у раз, мiцнiє, i час прискорює свiй зрадницький бiг у шалений непомiтний лет, аж здається спиненим, застиглим, як бiблiйне сонце над полем жагучоï борнi. То спалахує кохання, що ним дiється життя. Продовжувати рiд свiй — що може бути тривiальнiшого? Що може бути нуднiшого, як у загалi iнших тварин виконувати цю примiтивну й неминучу функцiю? Але людинi випало знайти тут прекрасну здовжену тропу, замiнити просту лiнiю на чарiвний i витончений зигзаг. Та коли людськiсть жадобою живлення створила чудовi вiзерунки мiст, коли пiд бичем голоду здобула повiтря, заглибилась у безконечнiсть свiтiв, оповила природу машиновими помацками, то що дивного в тому, що й другий голод свiй вона зумiла майстерно оформити? На широкiй поверхнi життя кохання непомiтне й нiкому, крiм закоханих, нецiкаве. Воно навiть вiдражає, коли десь необережно назовнi виявиться. Що за неподоба! — скаже кожен, побачивши неприхований поцiлунок. Заздрощi? Дурна умовнiсть? Нi те й нi те. Бо iстота кохання — в його iнтимностi, в замкненостi його радiсного пориву, у тьмянiй окремiшностi його, у смiливому подiлi свiту на двох i решту. Найпоширенiше з людських чуттiв, воно про кожного зберiгає свою химерну таємницю, i кожному дає щасливе право розгортати себе спочатку, як нiби для нього тiльки й повстало воно вперше на землi. I що таке кохання? — Це якесь безумство, — сказав Юрiй Славенко, пiдводячись у нестямi. — Свiтле безумство, — вiдповiла Марта. — Але сядь знову коло мене, Юрчику! Будь коло мене завжди. Уже тиждень тривало ïхнє захоплення. Несподiвано виникнувши, воно раптом з'єднало ïх мiцно, аж вони одне без одного себе уявляти перестали. Ба бiльше: якщо кожне з них i думало щось про себе, то тiльки в зв'язку з нею чи з ним, бо зробилися тим, що зветься парою, добровiльним i зреченим додатком одне до одного з усiєю свiдомiстю радостi цього становища i єдиним бажанням — бути вдвох, бути тiльки вдвох! Це вони й робили, в мiру була ïм змога. А що день у обох був вiдiбраний на неминучий життєвий клопiт, то тiльки ввечерi вони сходились. Це був урочистий момент, що до нього обоє цiлий день готувались — непомiтно, потай вiд усiх, зберiгаючи вiд усiх свою розкiшну таємницю, тiльки ïм належну й зрозумiлу. Назовнi кожен з них нiби й нiяк не змiнився, але те, що виповнювало ïм досi життя — посада, лекцiï, всiлякi плани робочi й життєвi, — обернулись нараз у мертву форму, в сухий i нецiкавий обов'язок, що його треба було тiльки виконувати й терпiти. Найвища правда об'явилась ïм у несподiваному чуттi, i все те, що здавалось важливим, потьмарнiло в ïï свiтлi й розчинилось у нiй, як туман у сонячному променi. Найгострiше зазнав це бiохiмiк, що кохання своє зустрiв, як раптову катастрофу. Спочатку вiн нiчогiсiнько не мiг утямити й дуже часто запитував себе, що ж власне з ним робиться? Це питання мучило його, аж поки вiн не перестав його собi ставити. Воно було недоцiльне, зайве, шкiдливе, бо вiдповiдь на нього: вона прекрасна! — походила геть iз iншоï сфери людськоï дiяльностi. Вiдповiдь була, але вона розминалась iз питанням. Вiдповiдь заливала питання, не розв'язуючи його, i воно, зрештою, покiрно в нiй захлинулось. Питання вмерло чи прикинулось мертвим. Тодi тiльки звiльнилось на всю широчiнь чуття, що почало владно руйнувати його звички, розпорядок, роботу й самого його безжалiсно вивертати, перетрушувати та провiтрювати. I цi змiни вiн радо приймав, вiн з насолодою пiддавався ïм, бо вiдчував у них незаперечний наймiцнiший доказ отих свiтючих слiв: вона прекрасна! Статтю про наслiдки своïх останнiх дослiдiв вiн кiлька разiв брався починати. Але науковi думки скупо в'язалися йому в головi, були анемiчнi й страшенно нуднi. Спогад про Марту раз у раз уривав його мiркування. Де вона зараз? Яка вона в цю мить? Що робить до сьомоï години, коли вони мають побачитись? Люба, хороша! — шепотiв вiн i пiдводився з-за столу. Починав ходити по кiмнатi, посмiхаючись. Кожен сказав би, що я дурень, — задоволено мiркував вiн. Але це брехня. А от ви справдi дурнi! Ви нiчого не розумiєте! — казав вiн уявним напасникам. Пiд цей настрiй у нiм виникали рiзноманiтнi хотiння. Йому спадало на думку, що добре було б змалювати дiвчину фарбами, створити з неï дивний невiдпорний портрет, що перед ним кожен тремтiв би. I уявляв себе генiальним маляром, надзвичайно яскраво вiдбував у мрiях ввесь процес натхненного малювання, хоч з малярством був знайомий тiльки з вивiсок на крамницях та установах. Через день кiлька йому починало здаватись, що ще краще було б вирiзьбити Марту в мармурi. I уявляв себе довершеним рiзьбярем. А то iнодi просто лягав на канапу, курив i думав про далекi краï, де вiн з дiвчиною разом мандрує, про людей, що там живуть, про тропiчнi лiси й вiчнi снiги полярноï землi. Чимдалi бiльше й з бiльшою насолодою поринав вiн у свою любов. Вiн дозволяв ïй руйнувати себе, змiняти своï життєвi уподобання, ба навiть роботу свою гальмувати, а це допiру ще здалося б йому блюзнiрством! Щось коштовнiше почав вiн у коханнi й у дiвчинi убачати, нiж його робота була, щось багато змiстовнiше й цiннiше за всi своï дослiди, вчиненi й накресленi, щось вище за всяку людську науку, хоч би яка висока вона була. Бо вiн нiби глянув у бiк вiд путi, якою досi простував, у той бiк, де дивитись йому й на думку не спадало, i побачив свiтлi яснi простори. I вiдчув те, чого не почував нiколи. Навпаки, дiвчинi кохання було природним завершенням ïï мрiй. Те, чого жадала вона, здiйснилося. I зовсiм так, як Марта уявляла! Ще напередоднi, навiть за годину перед тим, як це сталося, вона не повiрила б у його можливiсть. Ще за мить ïй був чужий цей чоловiк, якого зараз вона завжди в собi почувала; вiн був далекий, суворий, геть незнаний — i от раптом вона зрозумiла його й перейнялася ним. I в цьому разючому перетвореннi не було ïй нi дива, нi загадки. Так мусило бути. Так передчувала вона ще тодi, коли перша нудьга повстала в нiй за чимсь незбагненним, коли почала вона прокидатись уночi вiд незрозумiлих снiв i пiдводити вдень вiд книжки задуманi очi. Вiдтодi це передчуття зростало разом з нею, обертаючись у таємничу певнiсть, живлячи в нiй надiю на неповторну зустрiч i незглибне чуття. Вона жила повсякчас, нiби шукаючи, вона була ввесь час нашорошена й пильна, загострено чуйна до кожного руху в тiй дiлянцi, де скерований був ïï внутрiшнiй зiр. I тепер бездумно поринула на раптовий поклик, опанована блискучим i радiсним поривом, вiддавна в собi викохуваним. Про що говорили вони? Першi днi — нi про що. Тобто, звiсно, говорили, але коли б за стенограмою ïхньоï розмови хтось схотiв би судити про мовний розвиток людей, то вжахнувся б кричущоï вбогостi ïх лексикону. Рiзнi вигуки, особовi займенники першоï i другоï особи однини та до них вiдмiна одного дiєслова в одному тiльки часi — от i вся була основа ïхнiх перших розмов. Але скрашенi й розпаленi почуттям, вони здавались ïм без мiри чудовими, а примiтивнi речення, на кiнець яких замiсть крапки поставлено поцiлунок, чарували ïх, як найвищi зразки красномовства. Та потроху словесний елемент у ïхнiх побаченнях бiльшав, i вже через тиждень Юрiй Олександрович почав розмови на рiзнi теми, що його цiкавили. — Безумство, — казав вiн, стоячи перед дiвчиною. — Ах, Марто, яке це влучне визначення: розум справдi не бере тут жодноï участi! — Сядь коло мене, Юрчику, — мовила дiвчина. — Чому ти вiд мене втiк? Вiн знову сiв коло неï на лiжко, i вони схилились одне до одного в священнiй i банальнiй позi закоханих, — Вiдколи я полюбив тебе, Марто, — вiв Юрiй, — багато що стало передi мною геть у iншому свiтлi... Я помiтив багато з того, що досi не помiчав, а ще бiльше iнакше зрозумiв. Ти справжня чарiвниця, — вiн поцiлував дiвчину, а вона погладила його по головi. — I коли б навiть нам довелося колись розлучитись... — Мовчи! — скрикнула вона. — Це неможливе. — Заспокойся, Марто, я висловлюю тiльки припущення... Так навiть тодi я пiшов би новий, я зберiг би довiку тi змiни, що ти в менi заподiяла. Ти — непереможна! — Подивись менi в вiчi, — сказала Марта. — Я хочу глибоко-глибоко дивитись тобi в вiчi... Я люблю твоï очi. — Дивись, — прошепотiв вiн, стаючи перед нею навколiшки. I коли вона подивилась йому в вiчi, вони поцiлувались. — Марто! — скрикнув вiн у захватi, пригортаючи ïï; тодi вона зiйшла до нього, i вони сiли поруч долi на килимку коло лiжка. — Марто, ти дорiвнюєшся жiнок, що ïх любили великi поети. У мене кепська пам'ять на власнi iм'я, я бiльше до формул звик i не лiтература моя спецiальнiсть, але я пам'ятаю, що Данте знайшов у своïй Бiсектрисi вiчну красу! — Беатрiче, — м'яко зауважила дiвчина, цiлуючи його в чоло. — Байдуже, байдуже, як ïï звали! Головне, що знайшов вiчну красу. А я знайшов у тобi, Марто, свою втрачену нацiю. — Так швидко? — спитала вона. — Так, Марто... Не будьмо сперечатись, хто знайшов бiльше — я чи той Данте. Суперечка ця була б метафiзична. — Данте любив також i свою нацiю, — сказала дiвчина, кладучи йому голову на плече. — Я бачу, що це була людина всебiчна, достойна кожному стати за приклад, — вiв Славенко. — Але навiть вiн не сказав би, що таке нацiя. Я пробував аналiзувати це поняття, i дiйшов висновку, що це дуже незрозумiле явище, яке нiбито й iснує, хоч насправдi iснують тiльки його складовi й суперечнi частини. Коли хочеш, то нацiя подiбна до бiлка, що вмить розпадається, коли почати його серйозно аналiзувати. А проте бiлок все-таки iснує, як цiлком визначена речовина, i завдяки йому точиться життя на землi... У всякому разi, полюбивши тебе, я вiдчув себе украïнцем, хоч, правду сказати, йшов до тебе тiльки з намiром попрактикуватись у мовi. Я сягнув далi, нiж сподiвався, отже, в цiй справi ти виконала роль каталiзатора; це мiй рiдний хiмiчний термiн, — додав вiн, цiлуючи ïï. — Ти не можеш без цих термiнiв, — мовила дiвчина з докором. — Ти любиш ïх бiльше вiд мене. — Я зжився з ними, як слiпець iз своïм собакою. Щоправда, слiпець завдяки тобi прозрiв, але було б жорстоко й недоцiльно прогнати вiрного пса. Вiн ще нам, Марто, знадобиться! Ïдуть, ïдуть десь з-закордону моï реактиви, i ось незабаром почнеться нова серiя моïх дослiдiв, серiя твого iменi, Марто. — Хоч би вони довше не надходили! Я вiдмовляюся вiд своєï серiï. — Ах ти пустунка! Ти хочеш вкiнець мене зруйнувати! — Руйнуй i ти мене. — Завтра висаджу в повiтря твiй махортрест. — Ах, якби ж це сталося, — зiтхнула вона. — Якби люди, всi люди зробилися вiльнi! Щоб не залежали вiд своïх заробiткiв i посад. Яке життя було б тодi, Юрчику! I щоб були великi театри й кiно, де пускали б без квиткiв, i щоб без квиткiв можна було де хочеш ïхати, i щоб скрiзь тебе годували i були радi, що ти прийшла. Уяви, Юрчику! Хiба цього нiколи не буде? — Твоï бажання не витримують критики, — сказав Юрiй. — Навiть за соцiалiзму люди не будуть такi безтурботнi. — Дуже шкода... А втiм, — сказала вона тихо, — я не промiняла б на той рай жодноï хвилини, яку можу бути з тобою... Нi, не так: не промiняла б жодноï хвилини чекання на тебе... нiчого, що зв'язане з тобою, не вiддам! — Марто! — прошепотiв вiн, нахиляючись до неï, — Марто, ти розумiєш, як я тебе люблю? — А я?.. I ïх мова знову зiйшла на захоплений примiтив, на маленьке й страшне дiєслово, що тримається закоханих уст, як учеписта думка хворого мозку. Тепер дiвчина злягла йому на колiна, а професор тихо гладив рукою ïï обличчя й витке волосся. Але маючи внутрiшню потребу розвинути й докiнчити кожну думку, вiн провадив: — Я сказав, що нацiя є щось незрозумiле. Та коли не розумiєш чогось, тодi шукаєш йому хоч далеких аналогiй. I ти зверни увагу, як прокидається зараз iнтерес до старовини. Навiть серед обмеженого числа моïх знайомих двоє збирають давнi речi, рiзнi незручнi вази, посуд, з якого не можна ïсти, потемнiлi картини, поïденi мишами книжки. Чому? Бо ми дуже далеко сягнули й звертаємо очi назад, мов пересельцi в бiк покинутого рiдного краю. Ми вийшли з минулого й сумуємо за ним. I в любовi до нацiï є теж сум за минулим. Основне в нацiï — це спогад. До нацiï прилучається тiльки той, хто психiчно з'єднався з ïï минулим. Через те, власне, й не важить нiчого, ким хто народився. Це момент суто механiчний, це штамп на бланковi, де ще нiчого не написано. Бо належним до нацiï не родяться, а робляться. Вона погодилась. Вона здебiльшого погоджувалась з усiм, що вiн казав, уже через те, що це казав вiн. Коли й не погоджувалась, то рiдко коли заперечувала, тiльки зауважувала. — Ти думаєш, — зауважила вона. — А для мене це так просто. До того ж, ми жили в Каневi... — В Каневi? То ми доконче мусимо туди поïхати. Ти будеш поводатиркою в моïй запiзнiлiй прощi на Тарасову могилу. — Обов'язково поïдемо! — скрикнула дiвчина. — Адже я там народилась. Руки, руки, Юрчику! Доведеться зв'язати тобi руки! Я покажу тобi там кожен куточок. Там є моï ярки, моï кущики. Знаєш, я гуляю було, побачу кущик i скажу: це буде мiй кущик. — Я боюсь, що тi кущики вже повиростали в дерева, — зауважив Славенко, кидаючи цигарку. — Навiщо ти сказав... так жорстоко, — спитала дiвчина. — Нi, тi кущики є, вони не виросли. От побачиш... Ах, Юрчику, як там гарно! Це чудово, що ми туди поïдемо. Коли? В квiтнi? Нi, ще холодно... В травнi? Ой, як довго! Пiдемо в степ, далеко-далеко... I будемо йти, iти... поруч... — Поруч, — проказав Юрiй схвильовано. Вiн переймався ïï поривом; чудний тихий блиск ïï очей його заворожував. Траплялись iнодi хвилини, коли Марта ставала незвичайна, гострий доплив чуття перетворював ïï. Ясна лагiднiсть займалася в ïï рисах, i заразом був у них тривожний, жагучий смуток, якесь тужливе й нестримне пiднесення, що збуджувало в ньому захват i покору, здiймало в ньому бажання носити ïï свiтами на руках. Тодi тиша наставала в кiмнатi, мовчанка кохання, коли вiн колисав ïï у млявих обiймах i торкався, схиляючись, устами ïï уст, де тихо поєднувалась ïх зневолена вiд надмiру жага. — Ти — Марта? — прошепотiв вiн. — Я Марта, — вiдповiла вона. Потiм стиснула руками голову й сказала поволi: — Я не хочу, нi про що не хочу думати, Юрчику, я хочу думати про тебе... Зараз! Ось ти тут, а я думаю про тебе... Тебе нiби двоє. Одного я ось почуваю, а про другого думаю. Це чудно? А як я чекала тебе! Не знала ще тебе, а почувала, що ти прийдеш — i ти прийшов. — Гадаю, що ця психологiчна загадка розв'язується просто. Напровеснi чуття в тварин загострюються. Ти почувала весну, а не мене. — Ти все хочеш пояснювати, — зiтхнула дiвчина. — Навiщо пояснювати? Юрчнку, не будь розумний зо мною! — Це важко, але я спробую... Твоя рацiя, Марто! Навiщо пояснювати? Ми нiчого не додаємо до явища, але руйнуємо його чар. Так зухвале хлоп'я нищить цяцьку, щоб довiдатись ïï будови. Нашi пояснення всi нiкчемнi й нiчого, зрештою, не пояснюють. У великому X, що ми силкуємось розв'язати, завжди лишається трохи менший X, а в ньому знову ще менший, i так до безкiнця, аж поки замiсть одного великого Х не здобудемо безлiч манюсiньких, але однаково незрозумiлих. Твоя рацiя! Ми надто багато думаємо i мало живемо. Життя йде проз нас, а ми думаємо й починаємо жити обмiркованим, якимсь стерилiзованим життям, де вбито всi мiкроби шумування. Надужиток здiбнiстю мислити — ось де наш величезний злочин... А твоïми устами, Марто, промовляє зараз найкраща мудрiсть, проти якоï наша вигадана мудрiсть надто дрiбна. Марто, вчи мене цiєï великоï мудростi! Марто, я твiй учень, я доросле дитя, яке ще не жило! 8 О, БАЯДЕРКО, Я ТОБОЮ СП'ЯНIВ! Професор Славенко, закохавшись у дiвчину, почав виявляти чималу цiкавiсть до поезiï. Що два-три днi Марта приносила йому нову збiрку вiршiв iз своєï спiлчанськоï бiблiотеки, а крiм того, Юрiй Олександрович i сам дещо придбав за допомогою своєï покоïвки Настi. Особисто купувати в крамницi вiршi вiн все-таки не зважувався, боячися здибатися iз знайомими й зрадити перед ними своє захоплення. Смак на вiршi був його iнтимнiстю, до якоï втаємничувати вiн нiкого не збирався. А що був вiн людина акуратна, то мусив розв'язати справу, де саме, на якiй полицi серед наукових книжок примiстити свiй новий набуток. I прогорнув йому мiсцину серед трактатiв з психопатологiï. Статтi про закiнченi спроби вiн остаточно вирiшив зараз не писати, а зв'язати здобутi данi з наслiдками своïх майбутнiх дослiдiв. Журнали й листування потроху скупчувались йому на столi, але на це згромадження вiн дивився вибачливо. Хай полежать, нiщо в свiтi вiд цього не перекинеться. Що я важу, зрештою, на землi? Моя смерть не змiнила б нi ладу на нiй, нi ïï долi. Нема що переоцiнювати себе й цих паперiв! I вiн сiдав на свою розлогу канапу читати поетiв, а ввечерi розповiдав Мартi про враження вiд своïх екскурсiй у вiршовi краï. — Докладне читання поетiв, — казав вiн, — потвердило мою попередню думку про них i про мистецтво взагалi. Основна моя теза, що митцi нiчого не розв'язують у життєвих проблемах, лишилася цiлком незмiнна. За ввесь час, вiдколи людськiсть iснує, поети не рушили й на крок iз свого вихiдного становища, комплекс тем i понять у них аж нiяк не змiнився. Якщо наука давно вже має землю за порошинку всесвiту, а людину за одну з дрiбних тварин, то для поетiв земля й досi лишилась центром свiтiв, а людина — вiнцем творiння. Наука викрила колосальнi закони природи, наука щораз обдаровує нас новими теорiями та винаходами, а поезiя тим часом нiчогiсiнько не викрила i нiчим новим нас не порадувала. Ось тiльки перед нашими очима виросла рефлексологiя, теорiя вiдносностi, фрейдизм, не згадуючи про безлiч технiчних удосконалень, серед яких є такi велетнi як радiо й повiтроплавство, — а поети, як i столiття тому, спiвають, про гнобителiв та погноблених, про пiвтора десятка людських чуттiв, серед яких кохання посiдає коронне мiсце. — А хiба це незаконне мiсце, Юрчику? — спитала Марта, що сидiла в його обiймах. Юрiй поцiлував ïï. — Це єдина вiдповiдь, яку я можу дати на твоє питання, — сказав вiн. Дiвчина пригорнулась до нього. — Кажи далi, — мовила вона. Марта полюбила його мiркування не менше вiд нього самого. Бо ïй хотiлось спiзнати його якнайглибше, i думки, якi вiн щедро висловлював, здавалось були для цього найприроднiшим шляхом. Та й солодко було дiвчинi почувати, що саме з нею вiн дiлиться своïми поглядами, а чути повсякчасне пiдкреслювання, що ось те й те в його свiтоглядi змiнилось, вiдколи ïï покохав, було Мартi за найвище щастя. Адже вона пройшла в його душу й опанувала ïï, вона примусила його iнакше глянути на життя з своєï кiмнати, стала йому мов за точку, де зiр його дiстав нового заломлення. А бiльшоï перемоги годi уявити! — Моï думки про поезiю не змiнились, але змiнилось ставлення до неï. Треба дивуватись, але заразом i визнати, що мислення нашого ставлення до явищ не визначає. Наведу до цього характерний приклад. Сусiди в моєму помешканнi мають здоровезного кота, що систематично краде в мене ïжу, яку я купую собi на ранок та вечерю. Умiння непомiтно й майстерно вкрасти могли б повчитись у нього найкращi злодiï. Власне, цей кiт та ще нестерпимо балакуча господиня становлять єдинi невигоди мого помешкання. Iснування цього сусiдського кота за приблизним обрахунком коштує менi близько червiнця мiсячно, але я терпiв його, щоб не сваритися з сусiдами, що на нього моляться. Я мiг тiльки ненавидiти його й давати йому крадькома стусана. Погляд мiй на цього кота не змiнився: це викiнчений злодiй, нахаба i грубiян. Але вiд якогось часу, не дуже давнього, я вiдчув, уяви собi, велику приязнь до нього! Я, коли хочеш, зрозумiв його! Йому нудно, цими крадiжками вiн скрашує одноманiтнiсть свого побуту. Тепер я вiльно допускаю його в свою кiмнату. Вiн скаче на стiл, заривається в моï папери й спить. — Юрчику, в тебе бувають неможливi приклади! — скрикнула дiвчина. — До них мене привчили нетямущi студенти. Дехто з них має такий ще необроблений мозок, що тiльки якимось грубим прикладом щастить увести його до розумiння абстрактноï речi... Отже, поети нiчого не розумiють, але нас теж примушують замислитись, чи розумiємо що-небудь i ми. Мушу щиро признатись — думаючи про це, почуваєш велику непевнiсть! Звичайно, ми вивчили багацько явищ, ми вмiємо ïх викликати чи усувати, вмiємо так чи так використовувати ïх, але це аж нiяк не є, що цi явища нам зрозумiлi. Взяти хоч би електрику, що набула виключного поширення по всiх дiлянках сучасного життя. Але чому вiд тертя саме такоï i такоï речi повстає вона, ми збагнути не можемо, як не можемо й надати цiєï властивостi якiйсь парi iнших речей, що самi з себе ïï не посiдають. Якщо явище є, ми кажемо: так мусить бути. Ми стверджуємо явище, але не розв'язуємо його. Перша причина речей нам невiдома. — А може, ïï й не треба знати? — спитала Марта. — Наука без неï справдi чудово обходиться, — сказав Славенко. — Але я переконуюсь, що вона, хоч i невпинно зростає, дуже мало вплинула на людську iстоту. Поступ змiнив наш побут, додав нам вигод, витончив нас психiчно, але сутi людськоï вiн не порушив. Ми лишились тварини з пiвтора десятками чуттiв, що ïх незаймано несемо через столiття, як передумову, як можливiсть нашого iснування. У нас лишились i старi надiï на щастя та краще майбутнє, надiï первiсноï людини, вiд якоï ми, зрештою, рiзнимось тiльки одежею та способом висловлюватись. Але майбутнє нам так само невiдоме, нi особисте, нi вселюдське. Ми можемо тiльки припускати, але припущення видаємо за знання. Це шахрайство раз у раз викривається, але не перешкоджає нам i далi себе дурити, бо людськiсть мусить мати перспективи, хоч i не знає ïх. Вона йде до того, що уявляє, а прийде до того, що буде. — Як же жити без надiй, мiй любий? — сказала Марта. — А те, що ми майбутнього не знаємо, це добре! Добре, якщо майбутнє гарне, а якщо воно лихе, тодi нiхто й не жив би, знаючи його. А так можна мрiяти. Про що хочеш можна мрiяти... А iнодi мрiï навiть здiйснюються, — додала вона, цiлуючи його. — Нi, не кажи, Юрчику, в життi все на своєму мiсцi. Кращого нiхто вигадати не може. Якби хто вигадав краще, то воно прищепилося б. — Марто, — скрикнув Славенко, — я не маю аргументiв проти твоïх тверджень! Ти бачиш ясно, твiй розум не затьмарений марними мiркуваннями, що сушать людям голову й призводяггь ïх до всiляких теорiй. Життя прекрасне, це кожен десь потай припускає, а ти висловлюєш це просто й одверто. Це бринить також у кожному рядковi поетiв, дарма, чи вихваляють вони життя, чи похмуро заперечують. Тим-то поезiя захоплює нас, хоч i не витримує розумовоï критики. Так захоплює нас i кохання. Воно вiдкриває нашу душу назустрiч життю, дає нам пiзнати неперевершену, первiсну радiсть i зв'язок iз далекими поколiннями, з яких ми вийшли i якi кохали так само. I яке щастя — почувати цей зв'язок у собi, вiдкинути всю свою пиху, всi нiкчемнi напруги, знати, що ти маленький i нетямущий... Як чудово сказав поет: комашинка маленька я на твоïй байдужiй руцi! В такi хвилини приниження людськоï iстоти, Славенко починав хвилюватись, удавався в той настрiй, якого Марта майже панiчно боялася. Вiн так цiлував ïï, що вона тремтiла вiд страху, захлиналась вiд збентеження й туги, виривалась вiд нього, мало не плачучи. Рухи ïï робились судорожнi, немов вона потопала, а шепiт ставав благальний i розпачливий. — Не треба, Юрчику... Послухай мене, не треба... Вiн скорявся, робився тихий, як ягня, але непомiтно здобував щодня бiльше прав у поводженнi з дiвчиною. Вони, цi iнтимнi права, якось крадькома, ненавмисно зростали й мiцнiли з побачення в побачення, присипляючи чуйнiсть Мартину дрiбними дозами свого додавання. Нiщо не порушувало затишку ïхнiх сходин i розмов. За мурами цiєï кiмнати переставало будь-що iснувати, коли вони простягали, зустрiчаючись, одне одному руки. З сьомоï до дванадцятоï — п'ять довгих годин, майже робiтний день службовця, збiгали ïм суцiльною яскравою миттю, слiпущою i раптовою, як спалах мангану. Щодня вони доконче збирались кудись пiти — до театру, кiно, на якусь виставу чи просто погуляти, але зразу ж про своï намiри забували й жодного разу ще не вийшли з кiмнати, що тримала ïх у собi можливiстю поцiлунку. Вони нiде не ходили, здiйснюючи своє єдине, настирливе бажання: бути вдвох, бути тiльки вдвох! — а для цього нiхто не був ïм потрiбен, та нiхто ïх i не турбував. Тижнiв з пiвтора принаймнi. Аж ось несподiвано простягся до них перший помацок зовнiшнього свiту, вiд якого вони вiдокремились i про який забули. Якось прийшовши, Славенко застав Марту не саму. Проте, не можна сказати, щоб i вдвох, бо друге — це була маленька дiвчинка, вiд сили рокiв п'яти, бiлява, в суконцi по колiна i з величезним чорним бантом у волоссi, що надавав ïй розмiром i кольором поважностi, якоï вона своєю поведiнкою не виправдувала. Бо була вертлява, непосидюща, до того ж мала в рухах якусь претензiйнiсть, пiдкреслене кокетство, манiрнiсть староï панни, цiлком нагадуючи дорослого лiлiпута, що, незважаючи на величину свою, дiзнав життя всiма сторонами. Коли Славенко увiйшов, дiвчинка трохи знiяковiла й грацiйно це виявила, спустивши додолу очi. — Чия це дитина? — невдоволено спитав Юрiй, вiтаючись з Мартою. — Це сусiди мого, кооператора, дочка... ти знайомий з ним, — пошепки вiдказала дiвчина. — Меня зовут Ада, — раптом озвалось дiвча. — А чого вона тут? Ви ïï кликали? — спитав Юрiй, мимоволi переходячи на ви в присутностi третьоï особи. — Нi, вона сама прийшла. — Я умею танцевагь, — сказала Ада. I не чекаючи припрошення, почала робити перед Юрiєм повiльнi па, млосно пiднiсши над головою руки й вихиляючись усiм своïм крихiтним тiльцем. — Перестань, — крикнув Юрiй, якому ця недитяча любоснiсгь у дитинi видалась гидкою. — А вот и не перестану вам на зло, — сказала Ада, продовжуючи. — Розбещене дiвча, — пробурмотiв Славенко, закурюючи. — Кажете, сусiдська дитина? — спитав вiн. — Але скiльки я пам'ятаю, ви казали, що сусiди вашi — украïнська родина. Чому ж дитина говорить по-росiйськи? — Я умею и по-украински, но по-украински очень некрасиво, — поважно заявила Ада. I зробивши останнє па, вмостилась на лiжковi й почала розповiдати. Мови ïй не бракувало. Повiдомивши про своє сьогоднiшнє меню, Ада перебрала всiх своïх знайомих дiвчат та хлопцiв, з якими на вулицi бавилась, i кожному дала сувору характеристику, раз у раз пiдкреслюючи свою першiсть. Так минуло пiвгодини, коли Марта з Юрiєм безглуздо слухали ïï нескiнченне старування, вряди-годи перекидаючись дрiбною фразою. Це дiвча якось глибоко дратувало Славенка своïм чванькуватим пащекуванням, а надто самою своєю присутнiстю, яка його зв'язувала i вiн нарештi не витримав. — Виряди ïï, — шепнув вiн Мартi. Та вагалась. Тодi Юрiй рiзко запитав: — Ти чого сюди прийшла? Ада спантеличилась. Цей тон на неï вплинув. — Меня папа прислал погулять... — пробубонiла вона. Тодi Славенко взяв ïï за руку й вивiв з кiмнати. — Скажи своєму папi, що тобi тут нудно гуляти, — мовив вiн. — Юрiю, хiба так можна з дитиною? — з докором сказала дiвчина. — Це не дитина, а шпигунка! — Ти розумiєш, що можеш зiпсувати менi вiдносини з сусiдами? Як гарно! — Та що вiн, закоханий у тебе, чи що? — Хто? — Сусiда твiй, кооператор! Адже дитину прислав, щоб стежити й... заважати нам. Добрий батько! Марта, смiючись, обняла його. — Юрчику, твоя пiдозра необгрунтована! Слухай, .я сама тут причина. Бачиш... Ну, як би сказати? У мене завжди бувало чимало прихильникiв... — Он як! — буркнув Славенко. — Нi, я нiкого з них не любила! Навiть не гралася в любов чи флiрт, як дехто... Розумiєш, вони всi менi були байдужi. Тебе я люблю, це правда, це я кажу смiливо. Але тi приходили, часом менi було весело з ними, а найчастiше вони обридали менi i так виходило, що вiн присилав Аду, коли хто вже дуже починав за мною впадати. Щоб його стримувати, розумiєш? — Хитра механiка! — посмiхнувся Юрiй. — Ти що ж, гралася з своïми прихильниками? — Трохи... Всi вони були страшенно комiчнi! I от сусiда мiй, побачивши, що ти до мене вчащаєш, подумав собi, чи не потрiбна, бува, менi його допомога. I знову прислав Аду. На цей раз вiн помилився, але шкода, що ти так грубо прогнав дiвчинку. — Але ж я не знав, що кооператор виступає в ролi твого янгола-охоронця! — сказав Юрiй все-таки невдоволено. Вона м'яко обняла його. — Заспокойся, Юрчику, це дрiбницi. — Марто, — сказав вiн глухо, — менi тяжко останнi днi. — Що таке, любий? — Бажання бачити тебе мучить мене як нiколи. Я задихаюся вдень без тебе. Менi тисне голову. Iнодi я просто спиняюсь як божевiльний i все забуваю. Всерединi робиться порожньо, до жаху порожньо. Потiм через хвилину починаю болiсно пригадувати — ось те менi треба зробити, ось туди пiти, те прочитати. I це не думки в мене, а якесь калiччя. Iнодi силкуюсь щось пригадати — i не можу! Напружую всю пам'ять, i не можу пригадати. Тодi почуваю себе до краю стомленим. Сiдаю i сиджу, як остовпiлий. В головi оливо. А потiм, коли бачу тебе нарештi, все-таки лишається осад вiд того болю, невдоволення, стома. — Ти любиш мене, Юрчику! — радiсно шепнула дiвчина. — Люблю. Якось тупо й безоглядно люблю. Але iнодi й ненавиджу. Коли приходжу ввечерi вiд тебе, часом сiдаю до столу, довго сиджу й ненавиджу тебе всiм своïм серцем i мозком. Коли б я довiдався в ту мить, що тебе, наприклад, убито, я закричав би з радощiв. — Не треба мене ненавидiти! Вiн сказав, дивлячись ïй у вiчi: — I зараз не знаю, люблю тебе чи ненавиджу. Замiсть вiдповiдi, вона почала його цiлувати. Спочатку тихо, мляво, потiм глибше, настирливiше. I шепотiла мiж поцiлунками: — Любиш... любиш... Вiн неохоче зустрiв цi пестощi. Сидiв поруч неï похмурий, неприступний. — Що тобi? — спитала Марта. Вiн мовчав. Тодi вона почала жартома зазирати йому в очi, якi вiн одвертав, тулитись до нього обличчям, смикати за рукава, ластитись, пригортатись. Нарештi вiн буркнув: — Ти нелогiчна, Марто. Дiвчина поклала йому на плечi руки й сказала по-дитячому пiднесено: — Я все розумiю, Юрчику. Я вже досить доросла. Та тепер i немає наïвних дiвчат... Те, що ти хочеш, менi добре вiдомо. I вiдомо також, що я хочу. I знаєш, що менi здається? — вела вона, нахилившись до нього. — Менi здається, що нашi бажання збiгаються! Ось скажи менi тихенько на вухо, що ти хочеш! — Я хочу тебе, — шепнув вiн збадьорiло. — I я так само! — скрикнула Марта. — В чому ж рiч? — В чому ж рiч? — перепитав вiн, пригортаючи ïï. Але вона визволилась. — Рiч... рiч у моïй маленькiй примсi. — Кажи, можливо ми усунемо ïï спiльними заходами! — Вона сама усунеться з часом... Бачиш, я про це думала. Я боюся, страшенне боюся але що поробиш! Давно думала, ще коли тебе не здала. Це мусить колись статися, тому я думала... I я не хочу, щоб… це сталося тут. Вiн здивовано дивився на неï. — Нiчото не розумiю! — Це зрозумiти важко, це й смiшно... Але я хочу, щоб... це сталося на моïй батькiвщинi, в Каневi... — Даруй, Марто, — прикро сказав професор, — це бiльше, нiж смiшно, це наïвно. Марта знiяковiла. — Справдi, чудно! — сказала вона. — Я сама ладу не доберу... Але я там народилася, виросла, я була там щаслива. Зрозумiй, що й це мусить статися там, тiльки там! Ïï очi вже зайнялася тим блиском, де свiтиться минуле, де горять мрiï, з якими зрiднилась душа, тi мрiï, що пориваються в майбутнє, але все ж до минулого належать, i голос ïï бринiв урочисто, висловлюючи глибокi, схованi бажання, шукаючи на них луни, вiдповiдi, зрозумiння! Такою Марта завжди Юрiя хвилювала. Такою вона зачаровувала, скоряла його волю, збуджувала щось спiвзвучне, але забуте в його серцi — незмiнний порив удалечiнь i великi радiснi передчуття. Марта казала: — Це щось велике для людини, Юрчику! Не можна його вiдбути буденно, це велике свято, мiй любий. А дитинство теж свято... Тепер ти розумiєш? Навеснi я вiзьму вiдпустку, i ми поïдемо, туди. Я покажу тобi там надзвичайнi мiсця. Там я буду логiчна, Юрчику! Нiчого не буде, крiм нас двох. Все буде десь далеко. Ходитимемо з тобою степами, там яри, гори, Юрчику, я там народилася, все менi там рiдне. А ввечерi вiзьмемо човна i поïдемо Днiпром. Гребти не будемо, хай нас несе вода... Ти побачиш, як там гарно! Згода, любий? Згода, моє кохання? Побудемо там два тижнi, а потiм ти пiдеш, де хочеш, бо вiчно любити не можна. Ми будемо знати, коли розлучитись, правда, Юрчику? Вiн пiдвiвся i взяв ïï за руки. — Марто, звiдки ти береш цi слова? Як зберегла ти цю непоборну нiжнiсть, оцей тихий нестримний запал? Як можна з тобою не згоджуватись? Все мусить коритись, коли ти говориш! У твоïй мовi є якась давня могутня мудрiсть, вiд багатьох уже забута. Ти загадкова, Марто! — Я дуже проста, — вiдповiла вона. — В таку хвилину, як зараз, — вiв Славенко, — я ясно бачу i ясно розумiю. Я почуваю надлюдський порив до працi. Але дозволь менi, Марто, ще не працювати! Дозволь менi думати тiльки про тебе i жити тобою. — Дозволяю! Я хочу цього, Юрчику. Про реботу свою вiн часто згадував, iспочатку це лякало дiвчину, що почувала в його науцi свою видиму суперницю. Та дедалi бiльше до свого права на вченого, Марта й саму науку схотiла спiзнати, щоб увiйти в неï й пiдкорити собi. — Ти, нiколи не розкажеш менi про своï, дослiди, — сказала вона якось. — Не думав, що вони цiкавлять тебе, — Дуже цiкавлять! Я все зрозумiю. Тодi вiн почав викладати ïй своï бiохiмiчнi думки. — Бiлки або протеïни, — казав вiн, — вражають дослiдника передусiм складнотою i крихкiстю своєï будови. Можна смiливо твердити, що жоден генiй не змiг би створити те, що легко й незмушено творить природа порядком великоï винахiдливостi. Атож, випадковостi, Марто! Якби ми хоч на мить вiдмовились вiд цього поняття, яке ще греки покладали в основу свiтотворення, то зразу б потрапили в нетрi антинаукового, теологiчного свiтогляду, що простiсiнько провадить до Бога, цього символа капiтуляцiï людського розуму перед рiзноманiтнiстю природних явищ. Ми теж е дiти цiєï великоï випадковостi, але так само випадково маємо змогу викривати в нiй закономiрностi, якими вона нам об'являється. З усiх тварин нам дано пiзнати випадковiсть, i з цього пiзнання походить наше щастя та розпач. Щастя тому, що з вiдчуття свiтовоï випадковостi народжуються надiï, не тiльки особистi, але й груповi, нацiональнi, навiть надiï у всесвiтньому масштабi, на щасливе майбутнє людськостi. Але заразом народжується i розпач. Бо й ми самi випадковi, тобто минущi, а з усяким тимчасовим iснуванням, мовляв за Шелiнгом, поєднаний смуток. Те саме каже й Гегель: з тимчасовим iснуванням нерозлучне стражданнння. Справдi, Марто! Коли б ми могли вiчно тривати, якими дрiбними, нiкчемними видалися б нам нашi болi та муки! — Але й радощi так само! — Маєш рацiю! Вiчне життя було б байдужiстю, тобто вiчною смертю. Протилежностi сходяться, в цьому безглузда закономiрнiсть випадковостi. Ми в цiлковитiй владï ïï, i от бачиш, що з неï нема навiть теоретичного виходу. — Його й не треба шукати, — сказала Марта. — Мудро не шукати того, чого не можна знайти, а подивись, яке мiцне в людях прагнення продовжити свою тривалiсть. Якщо релiгiйний потойбiч уже зруйнований, якщо спадкове продовження в родi, той гатунок безсмертя, що його так високо пiдносили бiблiйнi євреï, нiкого вже не задовольняє, то лишається ще вiдносне безсмертя iдеï, до якоï кожен може себе прилучити по своïй уподобi. Тому люди ладнi навiть жертвувати власним життям задля життя iдеï. I треба визнати, що нiщо так не змiцнює iдеï, як самознищення чи просто нищення людей в iм'я ïï. Iсторiя, скiльки вiдомо менi, вчить нас, що найпоживнiшим грунтом для iдей завжди були кров i смерть. — Пам'ятаєш пiсеньку про смерть, — сказала Марта, — ось цю: А вже смерть та по дворi ходить, а вже потихеньку до мене пiдходить, та все потихеньку, та все помаленьку до мене пiдходить... Iнодi я спiваю цiєï пiснi. I, знаєш, здається менi, що нею я накликаю на себе смерть. Спiваю, i менi чується, що смерть бродить коло будинку, потiм заходить у помешкання, береться за ручку моïх дверей i ось зараз увiйде... Моторошно так робиться! — Ти нервова, Марто! Смерть нiзвiдки не приходить, а постiйно пробуває всерединi нас, чекаючи, iнодi дуже довго чекаючи слушноï хвилини, щоб обiйняти своï права. Ми носимо свою смерть у собi, зовнiшнiй чин може ïï тiльки передчасно звiльнити. Смерть не має в собi тих таємниць, що ïх витворив жах i людська уява. Обмiн речовин припиняється, настає якась мить байдужостi сцепенiння, потiм починається процес розпаду бiлка, процес простий i добре нам вiдомий. Щоправда, не всi клiтини пiдпадають йому вiдразу, деякi зберiгають ще властивiсть розвиватись; за приклад цьому може бути хоч би волосся, що виростає на мерцях. Не обходиться в явищах смертi й без певних парадоксiв. Ти, мабуть, знаєш, що бiлки нашоï ïжi пiдпадають передусiм дiянню шлункового фермента, пепсину, який травить ïх, тобто розщеплює на складовi частини. Але стiнки самого шлунку теж є бiлок, отже, є небезпека, що пепсин за одним заходом може перетравити й саму шлункову оболонку. Органiзм проти цього бореться, виробляючи спецiальний антипепсин, що охороняє бiлкову тканину шлунка вiд цiєï руйнацiï. По смертi вирiб антипепсину припиняється, i рештки пепсину починають тодi травити самий шлунок. Це єдиний вiдомий нам випадок справжнього самопожирання, тим бiльше цiкавого, що вiдбувається воно пiсля того, як тварина втрачує вже здiбнiсть пожирати iнших. — Яка бридота! — скрикнула Марта. — На саму думку про це можна втратити апетит. — Ця бридота, як i багато iнших, доводить тiльки, якi механiчнi й слiпi суттю своєю життєвi явища. I тим бiльше дивує ïх складнiсть, яку нам, бiохiмiкам, доводиться раз у раз поборювати. Та що там життєвi явища! Будова якоïсь звичайноï органiчноï молекули може приголомшити своєю витонченiстю. Нам вiдомi, наприклад, види цукрiв, що рiзняться мiж собою, маючи тим часом ту саму молекульну будову. Рiзниця ïхнiх властивостей, виявляється, залежить не вiд кiлькiсноï чи якiсноï вiдмiни в молекулi ïх, а вiд такоï делiкатноï i незначущоï речi, як просторове розташування окремих груп у тiй молекулi. Хiмiчний аналiз безсилий викрити таємницю цих iзомерiв, i ïх доводиться розпiзнавати по ïхнiй здiбностi до так званоï оптичноï дiяльностi, яка полягає в тому, що вони повертають праворуч або лiворуч промiнь поляризованого свiтла. Отже, ми маємо правоповертальнi й лiвоповертальнi модифiкацiï чи iзомери глюкози, молочноï, винноï кислоти тощо. — Це нiби полiтичнi партiï, — зауважила Марта. — Правоповертальнi й лiвоповертальнi. — В науцi напрям повороту не важить, — сказав Славенко. — В науцi важить констатацiя i вивчення факту. Але вже саме через це розвiй науки раз у раз пiд силює i стверджує матерiалiстичний свiтогляд, найсмiливiший i найскромнiший у своïй логiцi. Щоправда, вiн базується на припущеннi, що речi є такi чи приблизно такi, як ми ïх сприймаємо за допомогою наших чуттiв. Цього основного припущення ми, видима рiч, довести не можемо, бо, щоб перевiрити дiяльнiсть наших наявних чуттiв, треба було б мати зовсiм новi якiсь чуття та органи. Та й це не зарадило б, бо отi новi чуття, коли б ми ïх раптом набули, треба було б знову перевiряти! Але далеко логiчнiше припускати, що свiт в основi своïй є те, що ми уявляємо, нiж твердити, що вiн являє собою щось зовсiм вiдмiнне вiд нашого сприйняття, бо в такому разi мiж нами та свiтом неможливi були б жоднi взаємини, навiть саме сприйняття. Такi розмови поновлювались у них щовечора. Злiгши Юрiєвi на колiна, немов дрiмаючи в його обiймах, Марта надзвичайно пильно ïх слухала, а Славенко надзвичайно охоче ïх провадив, десь почуваючи, що розмови цi його пiдносять перед дiвчиною, збiльшують його владу над нею, пiдпорядковують ïï його мисленню. Це була його своєрiдна поема, закоханий науковий спiв, один з тих численних способiв, яким самець чарує пiвподолану самицю. — Вивчаючи основнi життєвi процеси, — казав вiн, — хоч би й тi самi процеси травлення, починаєш глибше розумiти й процеси духовного життя. Справдi, наперед можна припустити, що всi нашi вищi психiчнi функцiï мають свого прототипа в нижчих сферах життєвоï дiяльностi, бо важко собi уявити можливiсть принципово окремих схем для психiки, що становить тiльки похiдну функцiю нашоï фiзiологiï. Основний апарат життя є апарат живлення, отже, в ньому й слiд шукати аналогiй навiть для законiв нашого мислення. Наведу один характерний приклад. Бiлок, потрапляючи в шлунково-кишковий тракт, розкладається там на своï частини, так званi амiнокислоти; потiм так само вiн складається знову в бiлок нашого тiла. Ти бачиш двi рiзнi стадiï цього процесу: першу розкладову — аналiтичну, другу складову — синтетичну. Чи не те саме робить мозок iз нашими сприйняттями? Те самiсiньке: вiн аналiзує i синтезує. Принципи шлунковоï працi є заразом i принципи розумовоï. Ми не дуже помилимося, якщо назвемо мозок нашим духовним шлунком. — Юрчику, — мовила Марта, — ти стiльки наговорив менi про шлунок, що я вже починаю вiдчувати його в собi, як щось зовсiм окреме... А про своï дослiди ти нiчого не кажеш. — Шлунок — це все, Марто! Вiд нього залежить наша вдача, настроï, спосiб мислення, енергiя, навiть краса. I моï дослiди також стосуються шлунковоï проблеми. Що сказати тобi про них? Вони одноманiтнi й повiльнi. Вiд них не можна сподiватися того безпосереднього й видимого ефекту, який дає, наприклад, винахiд новоï машини. Мета ïх занадто далека. А такi дослiди, ти розумiєш, провадити важко. Тим важче, Марто, що почуваєш себе в цiй галузi зовсiм самотнiм. Бiохiмiки вiдвернулись вiд бiлкiв, вони працюють здебiльшого над ферментами та вiтамiнами, де можна здобути безпосереднiх практичних наслiдкiв, хоч би в лiкарських справах. I бiлок лишається занедбаний. Знань про нього на сьогоднi досить, а практичноï потреби на штучний бiлок немає, та ще довго й не буде. Наïвний ентузiазм, що супроводив Фiшеровi спроби, дитяча надiя, що ось через кiлька рокiв усi живитимуться штучним бiлком — все це розвiялось i зникло. Але проблема залишилась, ï ïï розв'язання завершить ту колосальну роботу, в якiй ми всi так чи так беремо тепер участь, — роботу коло створення нового свiту. — Мене захоплює майбутнє — сказала Марта. — Я вiдчуваю той новий свiт, де всi будуть вiльнi. Юрчику, яка я щаслива, що ти працюєш для здiйснення цього нового свiту! — Так, я працюю для цього. Бiльше: я певен, що штучне живлення буде здiйснене. Тiльки ця вiра — повiр менi, Марто, — пiдтримує мене в моïй сiрiй, похмурiй роботi, позбавленiй близьких досягнень. Я посуваюсь у нiй щороку на сантиметр, а вiдстань до кiнця — кiлометри. Мого життя на це не стане. Але кожний мiй крок є фортеця, що нiколи вже не буде здана. Що ми маємо зараз? Кiлька вузько лабораторних способiв концентрувати амiнокислоти в бiлкоподiбнi речовини. Та й тiльки. Ба бiльше — для спроб у синтезуваннi бiлка ми мусимо брати амiнокислоти, здобутi з розкладу того ж таки бiлка; ми ще не вмiємо здобувати ïх iз мертвих органiчних речовин, крiм невеликих виняткiв, як от глiкоколь iз хлорооцтовоï кислоти або лейцин iз амiлового алкоголю. Я не згадую вже про дорожнечу цих лабораторних спроб, про дорожнечу самих амiнокислот — з економiчного погляду штучний бiлок є зараз цiлковите безглуздя. Але робимо ж ми штучний каучук, робимо штучний шовк, дешевший i кращий за природний. Робимо штучнi анiлiновi фарби, що геть витиснули рослинну фарбу з промисловостi, маємо штучнi пахощi, есенцiï тощо. Нема нiяких пiдстав не припускати, що й штучний бiлок зрештою себе економiчно виправдає. Марта спитала, чи не позначиться в майбутньому штучне живлення на людськiй психiцi, чи не призведе вона до занепаду яких властивостей i до повстання iнших. — Нi, Марто, — вiдповiв, зiтхнувши, бiохiмiк, — навряд чи є пiдстави це припускати. Наука, я вже казав тобi, безсила проти консервативностi людськоï натури, ïвши природний чи штучний бiлок, людина лишиться та сама, з тими самими пiвтора десятками чуттiв, про якi розводиться поети. — I кохання також лишиться? — Передусiм. — О, це буде чудово! — сказала дiвчина, пригортаючись до нього. — Знаєш, Юрчику? Людину не треба змiняти, ïй треба тiльки допомагати. — Ах, Марто! Ти завжди маєш рацiю, — сказав вiн, цiлуючи ïï. Цi бiохiмiчнi розмови сильно впливали на дiвчину, радували ïï i захоплювали. Адже вона за допомогою ïх доступилася його iнтимних думок, пройшла в плани його роботи, в його найглибшi сподiванки, в рацiю його iснування. Вона стала вiрницею його задумiв, отже, опанувала його геть усього, прилучилась до найдорожчого, що має людина, — творчостi й працi. Нiщо не лишилось у нього для неï схованого, вона викрила в ньому все силою свого кохання, могутнiстю своєï нiжностi й уваги. Це давало ïй бiльше щастя, нiж поцiлунок, нiж увесь любовний запал i любовнi слова. Душу його вона почувала, живу, хоч i похмуру трохи, душу коханого, такого чудного, несподiваного й незрiвнянного. Вiд розмов ïй у пам'ятi лишалось чимало спецiальних термiнiв, що ïх вона якось особливо плекала, силкуючись не забути, хоч i не розумiючи ïх. На самотi дiвчина часто ïх повторювала, i, немов граючись, уособлювала ïх. Глюкоза видавалась ïй перекупкою, аланiн уявляла гарненьким бiлявим хлопчиком, глiкоколь — страшенним пустуном, тирозин — людиною небезпечною, триптофан — кумедним тюхтiєм. Почувала до цих невiдомих речовин велику нiжнiсть, бо вони вiд нього походили, з його уст, з його душi, i вони лишались, коли вiн вiдходив, роблячи його самого реальнiшим пiд час вiдсутностi, навiть розраджували ïï самотнiсть, коли вона ввечерi його чекала. 9 СВIЙСЬКИЙ ОТЕЛЛО Бiохiмiчнi розмови мали тi наслiдки, що були в них закладенi з самого початку ïх повстання. Бо в цих розмовах, таких далеких вiд проблеми ïхнiх взаємин, кожне з них нишком пильнувало своєï мети, отож бiлки, ферменти й амiнокислоти правили тiльки за солiдний параван, що пiд його прикриттям вечiр у вечiр посувалось наперед ïх зближення. З кожним мiркуванням Юрiй здобував над дiвчиною щораз бiльше чоловiчоï влади, i вона не могла цьому опиратись, оскiльки вважала, що разом з тим здобуває бiльше влади над його душею. Мiж них невпинно вiдбувався обмiн цiнностями зовсiм рiзного порядку, цiнностями, абсолютно незмiрними в нормальних обставинах, але мiж якими кохання вмiє знайти й застосувати спiвмiрний еквiвалент. Оголюючи своï думки, вiн оголював ïï тiло. Iнодi, додому йдучи, Юрiй роздягав Марту спати, захоплено дивуючись, як то може обмiн речовин витворити своïми процесами такi нiжнi й принаднi форми, появити такий чарiвний колiр шкiри, накреслити цi смiливi й безумнi заокругленi лiнiï. Дiвчина не могла йому вiдмовити з причин, угорi зазначених, а ще й тому, що вкладатися таким способом спати не було й самiй ïй прикрим чи вiдразним. Iнодi вона пiвроздягнута слухала його фiлософування, що бринiло тодi надзвичайно пiднесено, i уявляла себе геть маленькою, а руки, що обiймали ïï, здавались ïй галуззям, де вона гойдається, i мову його вона чула, як вечiрнiй хлюпiт води об берег. Нарештi, бiохiмiя ïï перемогла. Вранцi дiвчина прокинулась геть здивована подiєю минулого вечора й першу хвилину навiть спробувала посмiхнутись. Але зразу ж ïï обпав жах, що ось тут коло лiжка нiби стояв, чекаючи тоï митi, коли вона розплющить очi. Серце ïï так стиснулось, що вона мимоволi схопилась руками за груди, i в тiло ïй поширилась холодна, гидка вага, як нiби кров ïï зненацька змерзла й загусла. Дiвчина якось раптом оспала й сцепенiла, аж ледве ïй сили достало пiдвестись з лiжка. Противно звичаєвi своєму одяглася дуже поволi, подовгу тримала в руках кожну рiч, замислюючись над тим, як ïï повернути. Нарештi злякалась, що може спiзнитися на посаду й бiгцем подалася з хати. На вулицi нове чуття згнiтило ïï: нестерпучий сором. Здавалося ïй, що всi вже знають про ïï подiю, що вчинок написано на ïï чолi, що кожен рух ïï зраджує, робить вiдмiнною вiд iнших людей, значить ïï видимим i ганебним тавром. Кожен погляд на себе Марта сприймала, як слiдецький, i йшла вперед у страшному збентеженнi, волiючи швидше сховатись за дверима установи й заразом розпачливо гадаючи, що там ïй доведеться здибатись iз людьми, що знають ïï, мають право з нею розмовляти, розпитувати, жартувати. Я, певно, не витримаю, — думала дiвчина. Але тиша статистичного пiдвiддiлу трохи заспокоïла ïï. Вона побачила всiх на мiсцях, всiх за роботою, i сама старанно працювала, хоч руки ïй тремтiли i цифри iнодi зникали перед очима. Пiсля працi Марта поєднала всi своï сили й постановила вiдбувати далi свiй день так, нiби в життi ïï нiчого не сталося. Звиклий розпорядок мав зменшити у ïï власнiй свiдомостi важливiсть подiï. I вона, пообiдавши, рушила на курси. Але ще нове вiдчуття опанувало ïï, вiдчуття, що вона є руïна, непотрiбний покидьок, щось розчавлене, миршаве й нiкчемне. Марта заявила, що голова ïй болить, та й справдi голова ïï отупiла, i, не досидiвши лекцiï, помандрувала додому. I шкода було, бо до дипломових iспитiв ïй лишилось щонайбiльше мiсяць. В хатi ïй треба було прибрати, витопити, вмитися, перебратись, та нiчого цього вона не зробила. Всi гнiтущi чуття, що дiвчина за день дiзнала, тепер об'єдналися проти неï разом iз страхом, рабським страхом за майбутнє. А хвилинами марилось ïй, що того майбутнього й зовсiм не буде, що життя ïï кiнчилось, що вона дiйшла гранi його i путi ïй далi немає. I, як завжди, свiдомiсть безпорадностi була ïй радiсна, давала насолодний спочинок ïï чуттям, власне безсилля колисало й пестило ïï, присипляючи болi. Бо в своєму лиховi дiвчина якось розчинялась, переставала iснувати, як суцiльний об'єкт його, отже, випорскувала з-пiд його гнiту й сумовито споглядала на нього нiби десь здалеку. З того жаль повстав у нiй — не за тим, що сталося, а за тим, що воно вже сталося, що воно вже доконане, що воно вже — минуле. I ще сталося так, як вона не думала, — пригадались ïй мрiï про Канiв, про дитинство своє, з яким вона жадала пов'язати кiнець дiвоцтва в якесь неподiльне безпосереднє цiле, щоб народитися жiнкою там, де була народилася, коло великоï рiки, серед великого степу в урочистому святi кохання й природи. Це були тiльки мрiï, може, й занадто романтичнi, але провал ïх Марта сприйняла, як життєву поразку. I згадавши, що ось незабаром вiн знову прийде, дiвчина пiшла геть з кiмнати, щоб з ним не здибатись. Вона навiть думала про те, щоб не бачитися з ним уже нiколи. Юрiй Олександрович того дня з'явився за десять хвилин перед усталеним термiном. Нiколи ще бажання бути з дiвчиною не мучило його так, як сьогоднi. За день воно сточило бiохiмiковi всi дiлянки його серця, i вiн прийшов оце геть знеможений вiд радощiв, захвату i хвилювання. Його почуття до дiвчини пiсля вчора зробилось якимсь палющим, вiдбирало йому спокiй i певнiсть, натомiсть даючи насолоду жадання, зосередження на єдинiй думцi про неï i єдиному до неï поривi. Я люблю ïï, — шепотiв вiн сам собi, i щоразу цi слова були йому за новину, без кiнця в собi знаходжувану, так нiби вiн мав до дiвчини не одну любов, а безлiч ïх, усе рiзних, з новими й несподiваними вiдтiнками. Противно всяким законам логiки та сама думка про той самий об'єкт ставала йому за невичерпну рiзноманiтнiсть! I цi три словi його через цiлiсiнький день п'янили й поривали. Рiзка досада змiняла на його обличчi закохану посмiшку, коли Славенко вступив до порожньоï Мартиноï кiмнати. Дiвчини не було. А саме сьогоднi вона мусила його найбiльше чекати! Ïï вiдсутнiсть видалась йому страшимо образою, бажанням принизити його, примусити чекати й мучитись. Та ненависть, що часом у бiохiмiковi на дiвчину прокидалась, охопила його зараз, пiдсилена цiлоденним жаданням, i якусь мить вiн ладен був пiти геть, щоб нiколи не вернутись. Але перемiг себе й подумав спокiйнiше: Певно, збори в установi. Збори в нас завжди довгi, вона затрималась. I, роздягшись, знiчев'я пiдпадив у грубi, побачивши кiлька незужитих дровин, сiв коло вогню й закурив. Так сидiв вiн до восьмоï години, ввесь час наслуховуючи. Потiм почав щось читати, о восьмiй з половиною покинув книжку i стурбувався. Нi, це не збори, тут iнша якась причина, — мовив вiн уголос i мимоволi подумав як про можливу за дiйсну причину Мартиноï вiдсутностi. А що ж, вiд неï можна сподiватися! Вона нервова й трохи романтична, — думав вiн. Цiлком, отже, можливо, що вона надмiру глибоко переживає, що ïй соромно, лячно, що вона, зрештою, втекла, але ж повернеться! Ах, любенька й дурненька? — думав вiн далi вибачливо. I щоб згаяти час, почав прикидати розумом, що ïй сказати на заспокоєння, коли вона, нарештi, заявиться пiсля мандрiв додому. Що ж ïй, власне, сказати? Передусiм, що ïï поведiнка, коли вона справдi така, як вiн розумово припускає, є наслiдок непоправного виховання. Дивна рiч, але, незважаючи на добродiйний вплив революцiï у цьому напрямi, сучаснi дiвчата якимсь робом зберегли рештки старосвiтських поглядiв на взаємини з чоловiком як на щось непристойне, ганьби гiдне, згори заборонене, однословно, грiшне. З цими суто релiгiйними уявленнями, з цим реакцiйним культом незайманостi виховання, мабуть, не провадять достатньоï боротьби, полишаючи сучасну дiвчнну пiд владою смiшних забобонiв. Ах, якi ми ще феодали, — зiтхав Славенко, плетучи своï думки. А ще гiршає справа, коли до загальних хиб виховання долучаються хиби вдачi, що посилюють чиннiсть перших. Дiвчина романтична й наïвна, має нахил ще й прибiльшувати вагу свого дiвочого становища, зв'язує iз порушенням його прняття про якусь безповоротну втрату, але заразом оповиває це порушення мрiями й надмiрними сподiванками, тому незрiдка зазнає розчарування, а найголовнiше — викохує в собi жах перед дурними нормами минулого, шкiдливими за доби рацiоналiзацiï життя i здiйсненоï в нас цiлковитоï рiвноправностi жiнки. Але як боротися з хибами вдачi? Це питання бiохiмiк обмiркував окремо й уважно, але знову дiйшов висновку, що вдачу теж можна перебороти тiльки вихованням та добiрними прикладами або iнакше сказати — перетворенням старого побуту, що зробився геть нестерпучий для сучасноï людини. Так вiн довго мiркував над неможливим становищем дiвчат та над способом виправити його, маючи викласти Мартi своï мiркування в зрозумiлiй i гарнiй формi, але о дев'ятiй з половиною споглядальний настрiй його схитнувся. Двох з половиною годинне чекання непомiтно його пригнiтило. Вiн почав, хвилюючись, ходити по кiмнатi. Непевнi думки щораз дужче його осiдали, здiймали в ньому тривогу i тугу. Де Марта? Блукає вулицями? Сидить десь у холодному садi? Чи, може, заподiяла собi щось? Де шукати ïï? I як це безглуздо! Вiн заходив у якусь безпораднiсть, не маючи змоги будь-що змiнити в ситуацiï, яка видавалась йому ту мить страшною. I поволi пiдпадав розволiклому смутковi, нiжному жалевi за вчинене, за недоладне виховання дiвчат i за всю нiкчемну систему життя з його нескiнченими болями. Нiби й справдi нас заклято, — думав вiн печально. Цигарки його були вже всi спаленi, i Славенко, зрештою, сiв на лiжковi, схиливши на голову руки. Вiн не вiрив уже, що Марта може вернутись не тiльки зараз, а й будь-коли. Вона здавалась йому навiки втраченою, назавжди недосяжною, крихким привидом його минулого. Менi лишається тiльки пiти й теж не вертатись, — думав вiн. — щось нелюдське в тому, щоб далi не бачитись. Вона це зрозумiла, у неï велика душа. Але мушу попрощатися з нею. Мушу ïй написати. Бiохiмiк сiв до столу, видобув блокнота та олiвця й написав: Марто, я схиляюсь перед твоєю мудрiстю в коханнi. Я теж iду. Нiкого я не любив так, як тебе, та й загалом не любив. Любив — це замало. Жив тобою, мислив тобою. Ти перша й остання, ти єдина, Марто. А тепер я йду назад у ту сiрину, в ту похмурiсть, з якоï ти мене викликала. Прощай, Марто, ти велика. Вiн кiнчив i дивився на написане, де слова, здавалось йому, сяяли, мiнились, випромiнювали свiтло й тепло, напоєнi силою його чуття i жалю. Щось торкнулось його плеча, i вiн поволi повернув голову: позад нього, в пальтi й капелюховi, стояла блiда, якась незвичайна Марта, що тихо ввiйшла за його спиною до кiмнати. — Що ти робиш? — спитала вона ледве чутно. — Писав тобi листа, — так само вiдповiв вiн. — Юрчику! Я нiчого не розберу, в мене все переплуталось. — Я люблю тебе, — сказав вiн. Вона дивилась на нього, немов перевiряючи. Тодi вiн промовив хрипко: — Не вiриш? Я пiшов би назавжди, коли б ти зараз не прийшла. Але дiвчина вже оповила його. — Не пiдеш! — шепотiла вона. — Ти мiй... Ох, це якась безодня! Майже слiдом за Мартою вернулась додому й дружина кооператора Iванчука, закiнчивши свою буфетну працю в Караваïвських лазнях. Перша з двох кiмнат, що вони в цьому будинку наймали, правила родинi за ïдальню, а вночi тут спала маленька Ада; тому Тетяна Ничипорiвна тихенько перейшла ïï поночi i вступила до другоï кiмнати, до подружньоï своєï спальнi. Тут горiло свiтло, але сам кооператор лежав на лiжку, звiсивши ноги й заплющивши очi. — Ти заснув, Давиде? — пiвголосом спитала Тетяна Ничипорiвна, скидаючи пальто, Кооператор поволi пiдвiвся й широко позiхнув. — Та нє... прилiг оце трохи задрiмав. Завтра ж рано вставать — на Шепетовку ïду. За тим дiлом, що я казав. Ти знаєш. Вiн знову позiхнув i додав: — Заработаю, може, який червiнець... Я вже зовсiм собрався, там тiльки харчiв завтра вкинеш. — Я завтра теж раненько встану, — мовила Тетяна Ничипорiвна. — Може, ïсти хочеш? Пирiжкiв зо три зачерствiло, так я взяла. — Нi, ми з Адкою борщем повечеряли, — казав кооператор. — Оставалося трохи, так я на примусi розогрiв. Розмовляли вони пошепки, щоб не збудити дочку, i цей стриманий шепiт надавав важливостi ïхнiм словам. Та й насправдi речi, про якi мова була, здавались Тетянi Ничипорiвнi вельми значущими, i в ïï запитаннi, чи не голодний дружина, було багато щирого почуття й властивоï ïй лагiдностi. Дбайливiсть i смак господинi, якась глибока й непохитна зацiкавленiсть хатнiм побутом почувалась у ïï голосi, рухах, у всiй ïï постатi, огряднiй i заразом неважкiй. Вона ширила круг себе симпатичну врiвноваженiсть, спокiй i родинне тепло. Любила до безкраю цей момент вечiрнього повороту пiсля роботи додому, до свого рiдного дому, де дружина й дочка. Ïï почуття були раз назавжди скерованi, життєвi шляхи невхильно назначенi, випливаючи з передумов ïï вдачi та холоднуватостi ïï жiночого темпераменту. Сiвши на лiжко навпроти чоловiкового лiжка, що мiж ними лежала ткана, досить стоптана дорiжка, Тетяна Ничипорiвна взялася спокiйно та смачно споживати один з принесених пирiжкiв i вела далi свою тиху розмову. Треба на цi три днi, поки Давида Семеновича не буде, договорити сусiдку ïхню, фрау Гольц, щоб доглянула ввечерi Аду. До речi, фрау Гольц просила пошити ïй пару сорочок та наволочку, от вони й поквитуються. — Бачиш, як нам швейна машинка знадобилась, — мовила вона. — А ти проти був. Хоч i у великiм грошовiй скрутi вони перебували, та все ж рiк тому Тетяна Ничипорiвна таки домоглася, щоб узяти навиплат машинку до шиття. Довгi роки вона провадила невсипущу боротьбу за це хатнє знаряддя, але, коли кооператор на посадi був, вiн виявляв великопанськi нахили й стояв за тим, що на порядних людей мусять шити швачки. Кооператор тодi мрiяв за вигiдний м'який побут, а дружину свою уявляв тiльки панiєю з покоïвкою та куховаркою до послуг. Та пiсля катастрофи з посадою, кооператор мусив здатися, i тодi замiсть його мрiй виступили господарськi, прозаïчнi, але завзятi здiбностi його дружини. Машинку до шиття, без якоï Тетяна Ничипорiвна не уявляла родини, нарештi куплено коштом жахливих заощаджень, i вона, стоячи у кутку, зробилась не згiршою окрасою помешкання, нiж якась коштовна картина в салонi буржуа. — Проти був... — зiтхнув кооператор. — Мало проти чого я був проти! Цей сумний висновок вiдразу сполучив Давида Семеновича з думками, що вiн ïх мав перед дружининим приходом. Вiн неправду дружинi сказав, що дрiмав був на лiжковi; вiн навiть позiхнув фальшиво, щоб переконати ïï, нiби йому спати хочеться. А насправдi вiн просто лежав i думав про свою сусiдку, дiвчину Марту. Гнiтющi й болiснi були його мiркуванпя, але вiн пильно прислухався до них iз завмертям у серцi, вiн не мiг ïх збутися, вони були вiд нього невiд'ємнi. Якби вiн цi мiркувавня перемiг, то вiд нього нелишалося б на ту мить нiчого, крiм надмуханоï туманом оболонки. Так вiн може, цiлу нiч думав би про Марту, коли б дружина своєю появою те повернула його до дiйсностi, i вiн дуже здивувався, бо за дружину зовсiм забув, що вона є, що може вернутись, розмовляти з ним i сiсти отак навпроти з пирiжком у руках. За час, вiдколи дiвчина в них оселилась, Давид Семенович до неï непомiтно звик. Допомiгши ïй спочатку влаштуватись на новому житлi, вiн щовечора ïï вiдвiдував, бо не був зв'язаний нi роботою якою, нi дружининою присутнiстю. Це вечiрнє гостювання в дiвчини, розмова з нею, жарти й тяжкуватi дотепи стали йому за єдину розвагу в невеселому його становищi, а сама дiвчина — за єдину вiрницю ного одноманiтних, але щирих нарiкань. У Мартинiй кiмнатi, тiльки в нiй, вiн виливав свою скривджену, наболiлу душу, знаходив хоч насмiшкувате й недбале, але свiже спiвчуття, що бадьорило його далеко краще, шж урiвноважена пiдтримка Тетяни Ничипорiвни. I цi дружнi взаємини ïхнi через постiйнiсть свою, через свою до певноï мiри потаємнiсть, набували в душi кооператора чарiвного присмаку. Якiсь надiï, геть зовсiм неоформленi та темнi, нiс вiн iз собою, покидаючи ïï кiмнату перед дружининим поворотом; це були, зрештою, тiльки пiдвищенi сподiванки на здобуття посади, на полiпшення фiнансового стану, на щасливу кар'єру, але заразом i ще щось, дуже радiсне й вельми приємне. А найкращими, звiсно, хвилинами був його поворот до дiвочого покою пiсля того, як там злiквiдовано чергового зальотника. Давид Семенович з'являвся тодi гордий, з великим запасом глузувань та натякiв, переможно вступаючи в посiдання своïх добросусiдських прав. I здавалося йому, що всi отi лизуни, всi отi фертики, є щось тамчасове, є полова, що механiчно вiдвiюється вiд добiрного зерна його особи, i дiвчина немов вертається щоразу до нього, як до сталоï пiдпори свого життя. Тому й першi вiзити бiохiмiка, хоч i видались кооператоровi гидкими та зовсiм зайвими, але настрою його не похитнули. Вiн посмiшкувато чекав. Чекав тиждень, пiвтора, i дiвчина не подала йому жодного знаку. Тодi вiн сам вирiшив нагадати про себе, пославши, як i ранiш траплялося, дочку свою Аду, але в заходi своєму зазнав тяжкоï поразки. Тодi тривога, дедалi бiльшаюча облягла йому серце. Бо саме в серцi йому болiло. Кооператор дiзнав жахливу нудьгу самотнiх вечорiв у порожнiх тихих кiмнатах серед знайомих i обридлих речей, до яких вiн був нiби прип'ятий. Почуття втрати точило його, хоч i не знав достоту, що саме втратив. Жодного смiливого почуття йому не з'являлось, жодного виразного пориву в ньому не було, сам вiн не вiдав, чого хотiв, але щовечора надходила йому задуха, повiльний гнiт, дратування i туга ув'язненого, так нiби порiг Мартиноï кiмнати вирiс у мури, що вiд цiлого свiту його вiдокремили. Сьогоднi треба, мабуть, пiти до сусiдки, бо щось дуже скучно, — думав вiн щовечора, але пiти йому не ставало смiливостi. I ось сьогоднi це нетривке бажання пiти надмiрно кооператора мучило. I, як завжди, викликало в ньому сумнi спогади про колишнi не здiйсненi плани, про той минулий час, коли вiн при повних надiях починав своє змужнiле життя. Все йшло нiби добре — двадцять четвертого року вiн iз провiнцiальноï Тульчинськоï райспоживспiлки потрапив до великого центру, до Києва, в торговельний вiддiл ВУКопспiлки. Кар'єра його нав'язувалась, i дитинi своïй, уже за щасливоï вукопспiлчанськоï доби народженiй, вiн дав iм'я Аделаïди, iм'я гучне й урочисте, що було втiленням усiх його прагнень догори. I раптом оте скорочення! I раптом до сусiдки зачиненi дверi! Життя спинялось у Давидi Семеновичу, коли вiн, лежачи, про це мiркував. Тепер вiн розмовляв iз дружиною, а в головi йому морочливо крутилась та сама думка, що треба пiти. I влада цiєï думки щораз бiльшала, бо вечiр уже кiнчався, одинадцята година була, i з кожною хвилиною, що вiн сидiв, пiти робилося неможливiшим. Треба пiти. Якось треба пiти, — думав кооператор. — А оце вам iз Адою хай назавтра буде, — сказала Тетяна Ничипорiвна вiдкладаючи пару пирiжкiв. — Я лучче в дорогу возьму, — вiдповiв Давид Семенович. — У дорозi ïсться. Треба якось пiти, — думав вiн, i серце його тремтiло. — А тепер спати... Давай, лишень, я лiжко тобi постелю. Кооператор пiдвiвся i вiдiйшов трохи вбiк, дивлячись, як дружина вправно орудує з подушками й ковдрами. Спати йому не хотiлось, сама думка, що ось вiн може лягти зараз i заснути, була йому жахлива, була йому як смерть. — Ох, Давиде, — сказала Тетяна Ничипорiвна, почавши роздягатись. — Як вистоïш чотири години на ногах, — так ноги нiби дерев'янi... Ось ляжу, так не чую ïх. Спиш, як убита. — Стомлюється чоловiк… — вiдказав кооператор. — Я от нiчого не дєлаю, а тоже. Та воно й позно… Вiн глянув на свого кишенькового годинника й здивовано скрикнув: — Диви! Часи остановились... Мабуть, зранку забув завести. От iсторiя! Годинник його чудово йшов, але кооператоровi зненацька в голову впало об'явити його ненакрученим. Тодi вiн пiде до Марти спитати, котра година, й, може, зайде до неï в кiмнату... Може! Може! Вiн стояв серед хати з годинником у руках, удаючи великий подив. — От так iсторiя, — казав вiн. — То йди швиденько спитай у сусiдки, поки спати не лягла, — мовила Тетяна Ничипорiвна, позiхаючи. — А то як же ти встанеш завтра на поïзд? Вона вже залiзла пiд ковдру й смачно потягалась. — Та мабуть, що доведеться пiти, — сказав кооператор, також позiхаючи. — Ти спи, — додав вiн, погасивши по дорозi електрику. В темрявi вiн увiйшов до кухнi й прислухався. Стояла тиша; свiтла щiлина внизу Мартиних дверей була рiвна й ясна, з крану мiрно спадали краплини води. Кооператор думав, як йому пiдiйти — чи крадькома, чи звичайно, як люди ходять? Не злодiй же я, — вирiшив вiн нарештi, й пiшов звичайно, хоч хотiлося пiдкрастися й пiдслухати. Та, незважаючи на тупiт своïх крокiв, вiн зблизу зачув у сусiдчинiй кiмнатi якийсь невиразний i складний комплекс звукiв, де було нiби бурмотiння, шелест, скрип. Не може бути, — подумав вiн, холонучи. I, постукавши в дверi, голосно спитав: — Скажите, который час. У меня часи остановились. I з жахом вiдчув, що йому зразу нiхто не вiдповiв. Не тiльки зразу, але й наступноï митi. Не може бути, — думав вiн, пiднiсши для чогось руки, якi тремтiли. Вiн нiби хотiв оборонятись. Минула ще мить, ще кiлька митiв, якi спроквола вiдбивало його серце, i аж тодi нарештi вiн почув, немов iз прiрви якоïсь, уривчастий Мартин голос: — За чверть… нi, десять на дванадцяту. — Спасибi, — глухо вiдказав Давид Семенович. Вiн швидко пiшов i щiльно зачинив дверi до своєï кiмнати. Так, так, — думав вiн, стоячи в темрявi. Он воно як — знову думав вiн. Так он що, — ще подумав. У головi йому було темно, як i навколо. Потiм зразу пiдбадьорився й подумав глузливо: Хе, хе, та й ми ж не гiршi! Тодi тихенько попростував до кiмнати, де лежала його дружина. Iдучи, спiшно уявляв ïï роздягнуту, уявляв ïï тими митями, коли не вiдповiдають, i, пiдiйшовши до ïï лiжка, був повен розпачливоï, хисткоï пристрастi. — Це ти, Давиде? — сонно спитала Тетяна Ннчипорiвна, прокинувшись iз дрiмоти вiд його дотику. — Я... я... — шепотiв кооператор, обiймаючи ïï. — Що це ти надумав? — мляво казала вона, вiдхиляючись. — Тут ногою важко ворухнути... Я як розварена... I тобi ïхати завтра. Хай iншим разом... Спати лягай. — Он ти яка, — нiяково прошепотiв кооператор. Вiн почував себе, як лантух, з якого висипано зерно. Але з лiжка вiд дружини не пiшов, чекаючи, пока вона знову засне. Машинально тримав ïï за руку. А коли дихання в неï зробилось рiвне, — на це кiлька хвилин треба було, — вiн пiдвiвся й нишком вийшов до кiмнати, де була дочка. Почував виснагу в цiлому тiлi, тому намацав коло стiни стiльця й сiв спочивати. Вiддих мав затриманий, немов чекав щомить якоïсь несподiванки; аж раптом скрикнула зi сну його дочка, i цей звук кооператора протверезив — вiн вiдчув себе в своïй хатi, навiть виразно усвiдомив, на якому саме з своïх стiльцiв, що не були одностильнi, вiн зараз сидить. I знозу почав думати чи — певнiш — уявляти. Уявив передусiм випадок, що йому був за свiдка кiлька рокiв тому. Якась молода жiнка хотiла зiскочити з трамваю пiд час руху, потрапила пiд колеса, i ïй вiдтято ногу. Круг ïï непритомного тiла вмить збилась юрба, серед якоï був i Давид Семенович, що стояв та дивився, аж поки негайна допомога забрала жiнку в своє авто. Тепер вiн уявляв замiсть тоï жiнки Марту з вiдтятими ногами, геть скривавлену, понiвечену, з побитим обличчям, розшарпану, стогнущу, i голос ïï вiн чув, i той голос був такий, як вона допiру йому вiдповiдала годину. Доскакалась, дiвчино? — подумав вiн глузливо й зручнiше вмостився на стiльцi. Тепер Марта була цiлком у його руках, i вiн чинив з нею як хотiв. Надавши ïй знову неушкодженого вигляду, уявив ïï далi вагiтною i покинутою, примусив ïï плакати й божеволiти з розпачу, примусив ïï прийти до себе, благати допомоги й рятунку. Було б шануватись, — скаже вiн ïй, i вона зомлiє. I родиться потiм у неï жахлива дитина, якийсь покруч, якого вона злякається, i викине вона його в убиральню, а сама завiситься в своïй кiмнатi на шлейках, що випадково вiд ïï коханця залишаться. Але не завiситься! Мiлiцiя ïï вiзьме, i будуть ïï судити за дiтовбивство, а вiн виступить свiдком i скаже: Товаришi суддi! Я все це завбачав, до того воно йшлося. Страшний грiх учинила ця дiвчина, страшну мусить прийняти й кару... Коли вiн свою довгу промову скiнчив, уся зала, усi, хто тiльки є, кидаються на дiвчину, шматують ïï, топчуть ногами, i от знову вона лежить перед ним покалiчена, як та жiнка з вiдтятою ногою. Раптом кооператор, покинувши знадну уяву, що його тiшила та розраджувала, схопився й пiдбiг до дверей. Бо хоч i захоплений був дуже, але iнстинктивно наслуховував: дверi Мартиноï кiмнати рипнули, кроки зашелестiли в кухнi. Давид Семенович тихесенько вiдхилив своï дверi, i в щiлину побачив навскоси задню стiну кухнi з вихiдними дверима — побачив тому, що кухня була трохи освiтлена вiд непричинених дверей з Мартиноï кiмнати, де горiла електрика. В ту ж мить у його видноколi з'явилося двi постатi — Славенко в пальтi та капелюховi й Марта... Кооператор затрусився вiд образи. Ïх зараз побачивши, бо йшли вони, мiцно обiйнявшись, як одна чудернацька постать, i попри всi iншi чуття кооператоровi здавалось, що вiн випадково зазирнув у далекий свiт привидiв. Коло вихiдних дверей вони спинились i довго мовчки цiлувались. Потiм шепотiлись мiж новими поцiлунками, але кооператоровi так калатало серце, що слiв ïхнiх вiн не почув. Вiн тiльки дивився i тямив тiльки зiр свiй та болiсне, стиснуте й голосне кидання свого серця. От i вона, от i вона, — безглуздо думав вiн. Коли Славенко пiшов i дiвчина замкнула за ним дверi. Давид Семенович вiдчув конечну потребу щось учинити, виявити себе, крикнути дiвчинi, що ти розпусниця, перелюбка! Вiн стояв i сам чекав своєï доконечноï дiï. Марта тим часом пiдiйшла до крану й напилась води. Ось вона вже до кiмнати рушила — тодi кооператор розчинив дверi, коло яких стояв, i раптом голосно спитав: — А хто там? — Це я, Давиде Семеновичу, воду пила, — хутко вiдповiла Марта, зникаючи в своïй кiмнатi. 10 СКАНДАЛ У БЛАГОРОДНIЙ РОДИНI Великий годинник у ïдальнi професора Маркевича глухо продзвонив десяту годину. Простора кiмната, мляво освiтлена електрикою з-пiд розлогого абажура над столом, була нiби порожня, ховаючи в аморфнiй своïй тишi присутнiсть меблiв i жiнки, що у глибокiй роздумi сидiла тут на канапi. Дзвiн годинника немов прокинув ïï, i вона пiдвелася, висока й худа, в чорнiй сукнi з високим комiром, що робив ïï саму ще довшою на вигляд. Якусь хвилину Марiя Миколаïвна стояла, зважуючись на рiшучий крок, допiру оце обмислюваний, а тодi через темну вiтальню рушила до кабiнету дружини свого, професора. Степан Григорович сидiв коло столу, обкладений розгорнутими книжками, зошитами, записниками, шпаргалами, i з цього паперового хаосу видобував конспекта своєï завтрашньоï лекцiï про пiстряк шлунку. Цю свою самотню працю професор скрашував рiзними вигуками, сованням на стiльцi, безпорадними й радiсними жестами та хвилинами зосередженого мiркування, коли втуплював очi в просторiнь i поволi гриз олiвця. Ретельно компонуючи докладний план, професор нiколи не користувався ним пiд час лекцiï, та коли б цей план не лежав йому в боковiй кишенi пiджака, вiн не спроможен був би пов'язати своïх думок, втратив би точку опертя й доконче розгубився б. Стоячи на кафедрi перед аудиторiєю, вiн щодесять хвилин хапався рукою за кишеню, i переконавшись, що конспект при ньому, спокiйно вiв далi свiй плавкий, образний, а то й дотепний виклад. Об одинадцятiй увечерi Степан Григорович кiнчав свою пiдготовчу чи якусь теоретичну працю, i тодi в кухнi розлягався дзвiнок, щоденне й непохитне гасло, що Пелагея мусить нести професоровi кухоль кислого молока, яке, споживши, вiн задоволено вкладався спати. Звичай так само був, що турбувати Степана Григоровича, заглибленого у вечiрню роботу, не дозволялось у жоднiй, справi, тому поява дружини в кабiнетi його зараз сильно схвилювала. — Це ти, Марусю? — злякано спитав вiн. — Я, бачиш, працюю. Сiдайте, — додав вiн раптом, як нiби мав перед собою пацiєнтку. — Я хочу з тобою серйозно поговорити, Степане Григоровичу, — мовила дружина, зiтхнувши. — Серйозно?.. Кажи, кажи. Але, Марусю, одна хвилинка! Один момент, я кiнчаю. Будь ласка, я зараз. — Пиши, — сказала Марiя Миколаïвна. Минуло хвилин з десять, поки професор по-молодецьки кинув олiвця. — Чудово! — скрикнув вiн. — Марусю, люба моя, тепер поговоримо серйозно. — Ти помiтив, що Юрiя Олександровича не було в нас уже мiсяць? — сухо й без манiвцiв спитала Марiя Миколаïвна. — Справдi, давно не було... — здивовано озвався професор. — Але я помiтив, помiтив! Пам'ятаєш, я казав... Кому це я казав? Ну да, я тобi якось казав, що... — А чи знаєш ти, що вiн майже жених був нашоï Iрен, що Iрен любить його, тобто згодна з ним побратися? — Цього я не помiтив... Дуже радий! Хай женяться, я нiчого не маю проти! Навпаки, Марусю, я завжди... — Так його мiсяць уже не було, зрозумiй ти, Степане Григоровичу, що це значить, — суворо спинила його дружина. — Мiсяць не з'являтись за такого становища, ти розумiєш? — Нiчого не розумiю, — вiдказав професор. — Я питала Iрен, — вела дружина. — Я питала ïï, що все це значить. Але ти знаєш нашу Iрусю, яка вона горда. Вона така, що я, Степане Григоровичу, боюся ïï, скажу тобi щиро. Не знаю, — сказала вона. Але як сказала! Нi, нi, я вже не можу ïï питати! Як вона сказала! Професор зрадiв. — Бачиш, навiть Iруся не знає! А звiдки я знатиму, ти подумай. — Ми мусимо про все дiзнатися, мусимо подбати за свою дитину... дину нашу дитину, — урочисто заявила Марiя Миколаïвна. — Iрен тепер двадцять дев'ять рокiв, — додала вона. — На це треба зважати. Юрiй Олександрович — найкраща партiя нашiй дiвчинцi, бездоганна партiя... I все йшло чудово, ах, як чудово... — Чудово, чудово, — пробурмотiв професор. — Ти заразив мене цим словом, — сумно промовила панi професорова, хитаючи головою. Настала пауза. Професор обережно спитав: — Ми вже поговорили, Марусю? — Степане Григоровичу, — сказала та раптом. — Ми повиннi вжити заходiв. Так я вирiшила. Може все ще можна буде якось направити. — Воно само направиться, Марусю! Повiр менi — скiльки я живу, все само з себе направлялось на краще. Чудово направлялось. — Ти на все дивишся крiзь рожевi окуляри. А в мене найгiршi передчуття... Подумай, як усе це раптом сталося! Останнiй раз, як вiн був, я спитала Iрен, чи сказав вiн ïй що-небудь. Вiн сказав усе, що треба. — вiдповiла вона. Скажу щиро, я заспокоïлась. I пiсля того вiн зник… — Може, вiн виïхав кудись? Ну, звичайно, вiн поïхав у командировку! — змiркував професор. — Але мiг би попередити... Правда, вiн дзвонив раз телефоном — якось чудно: переказав Пелагеï, що хворий i прийти не може. Чому саме Пелагеï вiн це сказав? — Бо Пелагея, мабуть, пiдiйшла до телефону. — Так, але вiн мiг попросити Iрен, мене, нарештi, тебе, Степане Григоровичу. Але казати покоïвцi — це зневага до нас, до господарiв! — Вiн тримається поступових поглядiв на покоïвку, — несмiливо зауважив професор, але дружина мов i не чула його слiв. Натомiсть сама сказала дуже твердо: — Степане Григоровичу, ти батько своєï дочки. На тобi лежить вiдповiдальнiсть за нашу єдину тепер дитину. О, коли б живi були моï сини... Вона затулила хусточкою очi, а професор пiдхопився iз стiльця. — Що ж я мушу робити? — розпачливо спитав вiн. — Мусиш розвiдати геть усе про Юрiя Олександровича: як вiн живе, що робить, де буває i що вiн думає, надто останнє. Степан Григорович полегшено зiтхнув. — Та це, я зараз, Марусю! Ось телефоном подзвоню йому... — Телефоном! Та в телефон вiн тобi скаже все, що йому схочеться... Нi, треба довiдатись стороною... Об'єктивнi данi треба мати! А тодi ми побачимо, що робити. Слухай, Степане Григоровичу, я все обмислила. Ти знаєш, де Юрiй Олександрович живе? — Не уявляю, — жваво вiдповiв професор. — Неправда. Ти знаєш, що вiн живе на помешканнi в Слiповського, якого ти лiкував. — А, це був цiкавий випадок! I як я вилiкував його, Марусю! Той самий принцип: медицина може тiльки допомагати органiзмовi. Якнайменше лiкiв! — Так ти заïдеш до Слiповського з вiзитою... — Але ж вiн цiлком здоровий i не кликав мене! — Ти лiкував його бiльше, як рiк, i маєш право поцiкавитись здоров'ям свого пацiєнта. Цим ти зробиш йому велику честь... Заïдеш по-простому, i в розмовi розпитай про Славенка. Все розпитай, тiльки вмiло, так нiби ненавмисно... — В жодному разi, — скрикнув професор. — Чудово! Ти шпика з мене хочеш зробити! Нiколи! Марусю, зрозумiй, що це нечесно, прошу тебе зрозумiти! Вiн благально спинився коло дружини. Та пiдвелася. — Ради щастя Iрен ти завтра поïдеш до Слiповських, — сказала вона безапеляцiйно. — Ти батько. Вона велично вийшла з кабiнету, покинувши професора в станi оцепенiння. Але за кiлька хвилин у кухнi пролунав дзвiнок, а ще за кiлька до кабiнету вступила Пелагея з кислим молоком. — Щось ви рано сьогоднi, Степане Григоровичу, — мовила вона. — Мушу ранiше встати, бо завтра маю на одну вiзиту бiльше, нiж гадав... Спасибi, Пелагеє... А як Iрусь? — спитав вiн раптом. — Здорова? Не плаче? Пелагея мало помiтно, але дуже лукаво посмiхнулась. — Нi, Iрена Степановна здоровi й не плачуть. Професор зiтхнув i сказав покоïвцi: — Яка ви щаслива, Пелагеє, що не маєте родини... Чудово! Ви не знаєте цього клопоту й можете цiлком вiддаватись своïй працi. Другого дня професор Маркевич учинив за розказом дружини своєï i ввечерi склав перед нею звiта про деннi розвiдини. — Вiн живе чудово, Марусю, ти за нього не турбуйся, — сказав вiн. — Абсолютно здоровий, свiжий, бадьорий, словом, молодець, та й годi! — Ти його бачив? — спитала Марiя Миколаïвна. — Його побачиш! Казала панi Слiповська, що й вони його рiдко бачать. Зранку десь у iнститутi, а ввечерi, як тiльки за чверть сьома, так i подався. Смiються вони, що годинника можна перевiряти за його вечiрнiм виходом. I знаєш, Марусю, ця акуратнiсть у ньому мене просто захоплює! — А коли вертається? — Також точно! На дванадцяту вже дома. Чудовий режим! Встає о восьмiй. Ти бачиш, я все дiзнався, i все нiби ненавмисно. Та й питати не довелося, панi Слiповська така балакуча, я ледве витримав... — О дванадцятiй годинi, — тихо мовила професорова, розмiрковуючи. — I це щодня? — Щодня, Марусю! Оце найбiльше дивує панi Слiповську. Сидiв собi чоловiк щовечора вдома, чудово, знаєш, сидiв, а то зразу, каже панi Слiповська, як зiрвався. — А де ходить? Оце найголовнiше, Степане Григоровичу, в цьому вся рiч! — Невiдомо! Каже панi Слiповська: не доберу, може, закохався вiн? I я сказав — ну, звичайно, закохався, людина молода, здорова, але молодець, що з режиму не виходить... — Я не розумiю, Степане Григоровичу, твого тону. Ти цинiк! Ти забуваєш про Iрен! — Iрен... — пробурмотiв професор. — Я забуваю про Iрен? Чудово! Але що я можу, як вiн i справдi закохався? Нiчого не можу, Марусю, я безсилий... Якби вiн захворiв на колiт абощо, то лiкував би його, а любов, Марусю… ти знаєш, я сам був закоханий... — Перестань, — сухо сказала Марiя Миколаïвна, i професор замовк. — А якихось подробиць ти не довiдався? — Як же! — скрикнув професор. — Марусю, я все виконав надзвичайно... Можливо, що я щось i забув — ти знаєш, панi Слiповська — це цiла злива, це кулемет. Коли чоловiк ïï був хворий, я заборонив ïй розмовляти з ним, вона дурманила його своïм говорiнням... I вона скаржилась, що Юрiй Олександрович дуже неговiркий... — А ранiше говiркий був? — I ранiше не був. Нiколи не був з нею говiркий. — Тодi це не важить. Ще що? — Ще вона сказала, що останнiм часом вiн заприязнився з ïхнiм котом Нарцисом i до кiмнати своєï його пускає... — Якi дурницi ти плетеш, — мовила Марiя Миколаïвна i поринула в задуму. Професор сидiв коло столу й з видимою тугою поглядав на книжки та папери. Та що дружина його не оповiстила розмову закiнченою, вiн не зважувався до працi братись i тiльки голосно зiтхав, нагадуючи за свою притомнiсть. — Iрен мене турбує, Степане Григоровичу, — мовила вона нарештi. — Ти помiтив, вона майже не виходить з хати, все сидить у кiмнатi... I що за горда душа — не терпить спiвчуття! Моя душа... — Звичайно, в неï твоя душа, — погодився професор, — i мiй розум. — Вона все читає, — вела Марiя Миколаïвнам — я на це ранiш уваги не звертала. А вчора подивилась — i знаєш, що вона читає? — Що? — злякано спитав професор. — Вона читає не бiльше й не менше, як граматику украïнськоï мови Горецького й Шалi, видання шосте. — Невже? — I до того ж пише всякi вправи у зошитi. Ти розумiєш, у якому вона небезпечному станi? Професор тiльки спантеличено дивився. — Я розумiю любов до мов, я сама вiльно розмовляю французькою i нiмецькою, але це… це початок божевiлля! Ми мусимо ïï негайно рятувати. Але передусiм мусимо остаточно розвiдати про Юрiя Олександровича. — Марусю, — мовив професор благально, — я все розвiдав, чудово розвiдав. — Лишається ще трохи, — суворо сказала Марiя Миколаïвна. — Завтра ти будеш коло його помешкання за двадцять сьома й простежиш, де вiн пiде. — Марусю! — скрикнув професор. — Вулиця, будинок i номер помешкання — ось що я мушу знати. Степане Григоровичу, завтра ти зробиш це обов'язково. — В жодному разi! — скрикнув професор. — Я люблю Iрен, але я... не слiдопит! Чудово! Ти принижуєш мене, ти забуваєш, хто я! — Але так, щоб вiн же не побачив — iди за квартал, ти добре бачиш. — О, я бачу! Бачу, що ти остаточно вирiшила зробити з мене слiдця, якогось Нат Пiнкертона... Але цього не буде! Нiколи! Та зрозумiй же, Марусю, що менi не личить вистежувати людей. Пошлiмо краще когось, Марусю! — Я не можу плутати в нашi iнтимнi справи стороннiх... Упорядкуй свiй день так, щоб завтра о шостiй з половиною був вiльний. За тим вона вийшла з кабiнету, а другого дня професор знову вчинив за ïï розказом, але мало не спiзнився: вже за двадцять сьома Славенко вийшов iз помешкання i пустився так хутко, що професор за ним ледве встигав. Добре, що до Жилянськоï вулицi було недалеко, а то Степан Григорович зовсiм захекався б вiд швидкоï ходи та напруження, з яким вiн Славенка пильнував. А коли той зник у подвiр'ï будиночку, професор Маркевич поважно пройшов повз, придивився, взяв на розi вiзника й поïхав по вiзитах, геть задоволений i в найкращому настроï. Бо коли йшов за Славенком, у ньому справдi прокинулось щось слiдецьке, якась приємна мисливська настанова, з'явилась нервова пiднесенiсть i солодкий трепет у серцi. Вiн мав вистежити людину, i виконав це чудово! — Далi я вже сама вiзьмуся, — сказала Марiя Миколаïвна, обiзнавшись iз його здобутками. — Це, знаєш, цiкаво, Марусю, — казав професор. — Вiн iде, а я за ним, за ним, з очей його не спускаю... I такi сутiнки, дуже зручно в сутiнках стежити, чудово! — Ти захоплюєшся всiм, як хлопчисько, — суворо мовила професорова. — Поважностi в тобi, Степане Григоровичу, немає. Вранцi вона вирядилась на Жилянську вулицю й постукала в дверi маленького будинку, Ада ïй вiдчинила, бо кооператор того дня до Шепетiвки поïхав, а дружина його пiшла на базар, Марта на посадi була, а нiмкеня, фрау Гольц, взагалi не дочувала. — Здесь живет Владимир Петрович Изотов? — спитала професорова, наперед заготовивши це вигадане прiзвище. — Здесь живу я, моя мама, мой папа... — почала Ада, але Марiя Миколаïвна м'яко перепинила ïï. — Позови кого-нибудь старшего, детка! На цей час фрау Гольц зачула-таки з своєï кiмнати якийсь гомiн i вийшла. — Што фi хотiть? — спитала вона. — Мофчi, Ата, тi ще маленькi. Марiя Миколаïвна вмить змiркувала свою дальшу поведiнку. — Sind Sie eine Deutsche?http://www.utoronto.ca/elul/Pidmohylnyi/Drama/drama10.html#N_2_>2 — спитала вона. — Га? — мовила фрау Гольц. — Мофчi, Ата, тi мiшай... — Она глухая. — сказала дiвчинка. — Ich frage, ob Sie eine Deutsche sind?.. — крикнула професорова. — Siе haben еinе deutsche Aussprachehttp://www.utoronto.ca/elul/Pidmohylnyi/Drama/drama10.html#N_3_>3. — Ja, ja, ich bin eine Deutsche, ganz richtig, — радiсно вiдказала фрау Гольц. — Mein armer Vater kam als Mechaniker her, hier ist er auch gestorben... Treten Sie bitte, womit kann ich Ihnen dienen?http://www.utoronto.ca/elul/Pidmohylnyi/Drama/drama10.html#N_4_>4 — Ich suche einen Verwandten und man hat mir, — промовила Марiя Миколаïвна якнайголоснiше, iдучи за фрау Гольц до кiмнати, — diese Adressе, Schilanskaja 42, gegebenhttp://www.utoronto.ca/elul/Pidmohylnyi/Drama/drama10.html#N_5_>5. З пiвгодини точилася мiж ними голосна й щира розмова. Спочатку Марiя Миколаïвна мусила вислухати нещасну iсторiю фрау Гольц, що двадцять рокiв тому потрапила з батьком на Украïну й по його смертi остаточно змiцнилась у становищi староï панни, зробившись до того ж безпритульною. А коли з цим покiнчено, Марiï Миколаïвнi, що виявила дружню цiкавiсть до теперiшнього побуту фрау Гольц, неважко було довiдатись за ïï сусiдку, дiвчину Марту (ein hьbsches, gutes Mдdel, doch schade, das Sie das Haar beshnitten halt!)http://www.utoronto.ca/elul/Pidmohylnyi/Drama/drama10.html#N_6_>6 i за те, що ïï щодня одвiдує один молодик (ach, was fьr ein stattlicher Mann, sehr elegant und schцn!).http://www.utoronto.ca/elul/Pidmohylnyi/Drama/drama10.html#N_7_>7 Звичайно, казала фрау Гольц, це природно, що до дiвчини ходить хлопець, але недобре так довго вдвох засиджуватись — das ist gefдhrlich fьr ein Mдdel, das keine Eltern hat, und ьberhaubt fьhrt es zu einem schlimmen Ende...http://www.utoronto.ca/elul/Pidmohylnyi/Drama/drama10.html#N_8_>8 Нарештi Марiя Миколаïвна висловила жаль з того приводу, що родича свого не знайшла, пообiцяла нiмкенi влаштувати ïï десь за бонну при першiй нагодi й попрощалася з фрау Гольц, що назвала ïï die allerliebenswerdigste Frau, die Ihr je begegnet ist.http://www.utoronto.ca/elul/Pidmohylnyi/Drama/drama10.html#N_9_>9 — Так, вiн закоханий, — оповiстила Марiя Миколаïвна професоровi ввечерi того дня. — Закоханий у дiвчину, Степане Григоровичу, це найгiрше... Пiд впливом тяжких переживань матернього серця, вона оспала, втратила рiшучiсть у тонi й величний вигляд. — Так i треба було припускати, — мовив професор. — Якщо хлопець не сидить увечерi вдома, значить, вiн закоханий... Така вже логiка речей, Марусю! — Щасливий ти, Степане Григоровичу, що маєш таку вдачу, — зiтхнула Марiя Миколаïвна. — 3 усiм ти миришся... — Факти, Марусю! — скрикнув професор. — Факти — чудова рiч! — Якби це була жiнка, тобто доросла жiнка, вдова чи що, тодi б я знала, що робити, — сказала дружина. — А дiвчина — це пропаща справа... Тут нiяк пiдступитись, бо вiн же заслiплений! Ах, Степане Григоровичу, ти не уявляєш собi, яка це трагедiя для Iрен, для нас... — Заспокойся, Марусю, — мовив професор. — I як вiн мiг закохатись у дiвчину? Вiн, такий розумний, серйозний? Яка легковажнiсть! Що йому та дiвчина? Що вона проти нашоï Iрен? Яка пара була б! Серцем я почуваю, яка це могла б бути пара — Iрен i Юрiй Олександрович... Йому закохатись у дiвчину, ославивши Iрен, — це моральний занепад! — А я його розумiю, — сказав професор. — Коли б я закохався, то тiльки в дiвчину. — Але ти вже одружений, це iнша рiч... Степане Григоровичу, — додала вона стомлено, — я не бачу iншого виходу, як сказати Iрен щиру правду. Бiдне дитя! Хай знає все... — Чудовий вихiд! — Але що з нею буде? Який страшний удар! — Якщо вона любить його, то може зомлiти, — заклопотано мовив професор. — Але я прихоплю з собою салом'яку... I вони тихо рушили до доччиноï кiмнати як на похорон. Iрен була в своєму теплому покоï. Сидячи на софцi, вона писала в зошитi на колiнах. А коли ввiйшли батьки, мовчазнi, понурi, заклопотанi, Iрен здивовано пiдвела на них очi. — О, певно щось дуже важливе, коли ви вдвох прийшли, — мовила вона. Професор сiв коло дочки на софку, а мати присунула навпроти стiльця. — Ти не помилилась, Iрен, — сказала Марiя Миколаïвна. — Ми прийшли, як батьки... з дуже важливою й неприємною справою. — Не хвилюйся, Марусю, — сказав професор, умостившись на софцi вигiднiше. — Як менi не хвилюватись, коли доля моєï дитини, єдиноï дитини... Марiя Миколаïвна затулила хусточкою очi, згадавши синiв. — Що таке? — спитала Iрен. — Вiн закоханий! — оповiстив професор. — Юрiй Олександрович закоханий у дiвчину, — додала мати. — Ти мусиш знати все... — Я й так усе знаю, — сказала дочка. Батьки ззирнулись. — Ти не могла знати, — лагiдно мовила Марiя Миколаïвна. — Ти горда, ти вдаєш, що знала! Негарно, Iро... — Без мене? — скрикнув професор. — Та тiльки я мiг його вистежити! — Ти, татусю? Звiдки ж у тебе здiбностi до слiдецтва? — Але як вистежив! Чудово! Вiн iде, а я за ним, зовсiм так непомiтно... — Ти мiг не турбуватися, татусю! Я зробила це далеко простiше. — Як? — спитала мати, геть спантеличена. — Я послала Пелагею. — Ну, Пелагея не могла справитись за мене! — сказав професор. — Iрен, Iрен, — прошепотiла мати. — Ти вплутала сторонню людину... — Але я мусила знати, мамо! Я не дiвчина, я доросла жiнка, i що ж менi — зiтхати та тужити на самотi! — Що ж буде? — пригнiчено запитала професорова. — Все буде добре, мамо! — сказала Iрен. — Вiн вернеться до мене. — Я ж казав, — мовив професор. — Все направиться само з себе. Закон життя: факти i все направляється на краще. — Ти можеш iти працювати, Степане Григоровичу. — Чудово! Iрусь, залишаю собi салом'як. — Поясни менi, Iрен! — благально мовила мати, коли професор вийшов. — Поясни, як матерi... Не будь хоч раз потаєнна! Коли б ти знала, як я змучилась... — Будь ласка, мамо. Передусiм, я знаю Юрiя Олександровича приблизно так, як i саму себе. Знаю його вдачу, нахили. I знаєш, смiшно думати, щоб вiн мiг зв'язати свою долю, свою наукову кар'єру з якимсь дiвчам. — Але вiн закоханий у неï! Вiн буває в неï щодня вiд сьомоï до дванадцятоï! — Не бiльше й не менше. Пiзнаю його в цiй акуратностi — порядок i режим передусiм. Навiть для кохання вiн визначив час, щоправда чималий... А втiм, вiн справдi закоханий, може, навiть божевiльне закоханий, як на його натуру. Це зрозумiло: роки зосередженоï роботи дали себе знати. Вiн шумує, i я дуже рада, що шумування це вiдбувається в ньому перед нашим одруженням, а не пiсля. Тодi справа була б прикрiша i навiть небезпечнiша. — Так ти певна, що вiн вернеться до тебе? — несмiливо запитала мати. — Видима рiч, мамо! Адже години, що вiн вiддає на кохання, це години його науковоï роботи. Скiльки вiн зможе жертвувати роботою задля тоï дiвчини — це тiльки питання часу. Зважай, мамо, що з планами науковоï роботи зв'язана в нього я, а не вона. Поворот до роботи буде заразом i поворот до мене. — Менi дивно, Iрусь, що ти здiбна так спокiйно мiркувати в... твоєму становищi... — Адже я, ти знаєш, мамо, шумувала так само. Може навiть безглуздiше... Це неминуче в життi, але потiм лишається ще цiле життя, яке треба спокiйно й свiдомо творити. Марiя Миколаïвна сидiла, схиливши голову. Сумнiви не покидали ïï. — Це вам, старосвiтським людям, кохання здається якоюсь невиправною катастрофою, чимсь стихiйним i великим, — сказала Iрен. — А ми за революцiï навчились дивитись на нього, як на епiзод у життi. — Атож, ви новi люди, — мовила мати неймовiрно. — А може, ти й помиляєшся?.. — Помилки завжди можливi, — вiдповiла Iрен тоном, що визначав кiнець розмови. Марiя Миколаïвна покiрно пiдвелась, а все ж запитала: — Ти вибач, Iрен, що я втручаюсь у твоє життя... Скажи менi ще, навiщо ти вивчаєш украïнську мову? Я злякалась, коли побачила в тебе цi... пiдручники! — Сьогоднi ти вчиняєш менi справжнiй допит, — посмiхнулась дочка. — Гаразд! Треба знати ту дiвчину, мамо... Тут я скористувалася знайомствами в махортрестi, де вона служить. Вона украïнка, причому з того молодого поколiння, яке не задовольняється вже украïнською школою на селi, виданням украïнських книжок, театральними виставами, як це було в батькiв ïхнiх, ïм хочеться бiльшого — знаєш, апетит з ïжею приходить. — L'appetit vient en mangeant... Але вони нас хотять з'ïсти, — зауважила мати з гнiвом. — Щось подiбне. Ïх легко пiзнати. По крамницях вони запитують усе по-украïнськи, до того ж голосно, демонстративно, i вимагають, щоб ïх розумiли... — Але це смiшно! — скрикнула мати. — Безперечно смiшно. — Продавцi таки й справдi смiються за ïх спиною. Смiшно чути в могутнiй росiйськiй стихiï нашого мiста оцей кволенький украïнський голосок... Але приклад, мамо, заразливий, надто ж поганий приклад. — Невже ти думаєш, що Юрiй Олександрович... — Не маю в тому найменшого сумнiву. Недурно вiн оце недавно, наприкiнцi академiчного року заявив, що вже досить пiдготований, i почав читати по-украïнськи. Дивна нетерплячка, якщо не взяти на увагу тоï дiвчини! Треба розумiти психологiю тутешнiх мешканцiв, мамо. Мовою, культурою, полiтичною свiдомiстю вони росiяни, але десь там у душi ïм ще лишились якiсь спогади. Досить цi спогади пiдiгрiти, i ïх обпадає нацiональна романтика, вони вiдчувають себе нащадками запорожцiв, мрiють Мазепою, Хмельницьким, Дорошенком та iншим старим манаттям... А надто жiночий вплив тут чинний. Це так зветься — украïнiзацiя коханням. — Боже мiй, боже мiй, — зiтхнула професорова. — Якими пiдступами вiн оточений! — На щастя, жiночий вплив чинний i з iншого боку, — вела Iрен. — Украïнцi страшенно наïвнi, мамо! Ïх досить потiшити якоюсь украïнською фразою, i вони вже тануть вiд задоволення. Тож я мушу бути готова. Скiльки я знаю таких людей! Зрештою, ми мусимо бути розумнiшi. Росiйська iнтелiгенцiя столiття була тут провiдником культури, керiвником цiлого життя цього неспокiйного краю, i не варт ïй важити своïм становищем через ту сотню слiв, якi не спiльнi обом мовам. Мова — це ще не нацiя, мамо. — Яке все це складне, — зiтхнула Марiя Миколаïвна. — Що ж ти робитимеш? — Чекатиму, — сказала Iрен. 11 MÄDEL KLEIN, MÄDEL FEIN, GIB DICH DREIN...http://www.utoronto.ca/elul/Pidmohylnyi/Drama/drama11.html#N_10_>10 Льова Роттер у своïх розрахунках жорстоко помилився. Тiльки в мозковi, геть затруєному чуттям, могла з'явитися думка, що дiвчина, закохавшись, втрачає для всiх, крiм одного, на принадi! Дуже наïвно, зухвало й неприпущенно рiвняти жiнку до будинку, що й справдi наймачiв не цiкавить, якщо вiльних помешкань у ньому немає. I не треба також забувати, що є цiла категорiя чоловiкiв, якi через психiчнi властивостi своï можуть бажати тiльки жiнок невiльних, закоханих чи одружених, або в крайньому разi хоч удiв та розлучених. Але Льова, незважаючи на бурцi своï, не був нi зухвалий, анi чужоженець. Не мiркування навiть, а рефлекси керували ним, тi самi безумовнi рефлекси, що примушують тонущого хапатися за бритву й додавати до свого загину зайвi рани. Якщо вона закохається в когось, — маячило йому, — отже, не закохається вже в мене, тобто менi не буде жодних надiй. Та чи ж може бути за правило, що безнадiйнiсть становища втишує людське чуття? Тодi б ми були свiдками прекрасного настрою в засуджених на страту, яким клопотання вiдмовлено. До того ж, важко уявити, що перед закоханням дiвчини становище Льовине було менше безнадiйне, нiж по ньому. Та й любов його до Марти не потребувала нiяких надiй, ба бiльше, — коли б якiсь надiï йому були, вiн, можливо, став би до дiвчини геть байдужий! Його любов, роджена в зубожiннi душi, у втратi життєвоï рiвноваги й спустошливiй поводi песимiстичних думок, була мистецтвом для мистецтва, собiдостатньою любов'ю, яку досягнення вмить зруйнувало б. Це була та чиста, незацiкавлена любов, яку почуває пiдлiток до вчительки i яка, межi дитячого вiку переступаючи, робиться смiшна в дорослого. I колишнiй фельдшер це почував. Бачив, що це чуття його принижує, здрiбнює, вiдбирає йому самоповагу, висить на ньому залiзом, не даючи випростатись. Велич Мартина гнiтила його, бо дiвчина здавалась йому довершенiстю, чимсь незрiвнянним, недосяжним, свiтючим образом, якого назвати не в силi мова. Чи так насправдi було, вiн перевiряти не брався — адже до перевiрки сумнiву треба, а Льова сумнiвiв не мав! Вiн тiльки шляху шукав звiльнитися з-пiд влади дiвчини над собою, скинути ярмо цього нестямного чуття, що визискувало всi його духовнi сили. Сидячи вечорами в своïй хатинi, майже порожнiй, де бракувало не тiльки вигод, але й речей першоï потреби, сидячи при гасовiй лампi коло одоробала-столу, в хатинi мало напаленiй i геть непривiтнiй, Льова Роттер поринав у довгi мiркування, що вмить абстрагувались до загальних питань, покидаючи конкретнi справи його особи — жахлива звичка людей, що на мiркуваннi кохаються! Вiн гадав: звiдки беруться цi страшнi почуття, цi пожежi людськоï iстоти, божевiльнi потяги, де захлинається розум? Де джерело тих потайних ïï бажань, що виникають у нiй самовiльно, спиняють ïï, повертають у iнший бiк ïï путь, перед тим виразну й окреслену? Ось сам вiн, пiзнавши думкою марнiсть змагання, хотiвши стати осторонь битих шляхiв, шукавши вищого супокою i на споглядання себе призначивши, потрапив зразу в найпримiтивнiшi тенета... Ми не знаємо себе, — думав вiн, — не знаємо нi меж своïх, нi можливостей. Самопiзнання є рiч досвiду, а не мiркування. В мiру живемо, ми пiзнаємо себе, отже, границя самопiзнання в смертi! Сидячи вечорами в своïй кiмнатi, самотний i худий, Льова Роттер отак невесело розумував. А найприкрiше було те, що, замiсть сприяти його звiльненню, звiстка про роман Мартин його ще бiльше ув'язнила. Доти Льовi здавалось, що його чуття дiйшло вже крайньоï межi, i вiн уявити собi не мiг, щоб воно й далi могло поступувати: навiть того, що було, було задосить! А ось тепер воно сягнуло ще вгору на кiлька ступнiв, немов любовний прес, що душив його, збiльшив вiдразу своє нагнiчення. Щось розпачливе, безоглядне в ньому повстало, щось зовсiм релiгiйне, бо велич дiвчини зросла в ïï любовi. В любовi ïй додалась остання риска, в любовi ïï iстота цiлком окреслилась. Вона ступила ще крок угору на п'єдесталi, де вiн ïï тримав, i йому лишилось тiльки впасти ниць у святобожному екстазi. Тепер вiн навiть мiркувати вечорами не був здатен. Сидiв бездумний серед тишi своïх стiн, як мрець у просторiй домовинi, а то блукав вулицями передмiстя, i скрiзь по темному небосхилi, в плетивi блискучих зiрок вбачав далекi вiдсвiти ïï краси. Вiдчував ïï безкраïсть, ïï вiчнiсть у таємному всесвiтi навколо себе i вдихав у себе ïï могутнє єство з нерухомим повiтрям ночi. А вряди-годи, почуваючи непереможну спрагу, в годину, вiльну вiд крамничноï працi, виряджувався нишком споглянути на неï саму, на неï, величну, царицю землi, невгасиме огнище життя. Пильнував здалека, як вона виходить з установи, як минає його, як зникає з його зору, прекрасна й богорiвна. Ïï появи вiн раз у раз чекав, як здiйснення безумноï мрiï; Марту бачачи, переймався ще глибше свiдомiстю ïï винятковостi на землi й покiрно гадав: я не звiльнюся вiд неï нiколи. Та не розпач, а насолода бралася в нiм з тоï безнадiйноï гадки, i таке щастя його сповняло, що вiн кiлька день потiм захоплено важив у соробкопi рiзноманiтнi ковбаси. Звичайно, Марта його чатувань не помiчала, та й про нього самого майже забула. Взагалi ïй i на думку не спадало, що нею та ïï побутом хтось там може цiкавитись — таким завершеним i замкнутим здавалось ïй ïï iснування. Десь там, позаду, були в неï знайомi, були якiсь подiï, радощi, прикрощi, сподiвання, але все те належало до передiсторiï ïï життя, де ось сталася революцiя, з якоï годилось почати нове лiточислення. Курси стенографiï та машинопису вона днями закiнчила, дiстала диплома й двi години вiльних по обiдi. Тепер службова квалiфiкацiя ïï вельми пiдвищилась, i вона могла б мрiяти за поступування на iєрархiчних щаблях хоч би того самого махортресту. Але iншi намiри в неï з'явились — тепер бiльше, нiж коли, ïй хотiлось працювати над собою, щоб розвинути себе й поглибити свою, недостатню, зрештою, освiту. Вона мусила бути розумнiша, краща, достойнiша, нiж досi була, — любов клала на неï цей обов'язок. I на осiнь Марта вирiшила вступити на курси чужоземних мов. Чому б ïй не зробитися згодом перекладачкою, не стати коло лiтератури, в якiй дiвчина так пристрасно кохалась? Читати завжди було ïй за найбiльшу втiху, i якраз читанню присвятила вона три вiльнi години, що об'явилися в неï мiж махортрестом та приходом Юрiя Славенка. Та й сама вона жила як у романi. Щоправда, не всi ïï мрiï здiйснювались так, як би вона хотiла, були ухили, прогалявини, але чарiвне слово знайдено, i реальний свiт перетворився дiвчинi на дрiмотливий океан, що млявими хвилями обполiскував фортецю ïï чуття — ïï затишну й бiдненьку кiмнату. Одного дня, вернувшись пiсля посади додому, Марта побачила в кiмнатi кошик червоних троянд, до смаку впоряджений i знову анонiмний! Знову! Виходить невiдомий лицар, якого вона геть i згадувати забула, про неï зовсiм не забув! Це... нахабство! Справдi, ïй тепер образним видався цей подарунок. Яка впертiсть! Цi букети треба доконче спинити, але як? Кому сказати, що заходи його безглуздi, марнi, кому порадити не втрачатись даремне? Першу мить ïй хотiлось викинути квiти, але чим квiти виннi? Та й були вони занадто гарнi. I дiвчина залишила ïх, а Юрiєвi розповiла всю iсторiю цих таємничих вiстунiв. — Маю якогось упертого прихильника, — сказала вона. — Колись я називала ного невiдомим лицарем, але ж невiдомий лицар — це ти, i я вже не знаю, як його назвати. — Назви його невiдомим дурнем, — мовив, смiючись, Славенко, — i ти не дуже помилишся. Це, певно, якийсь похмурий iпохондрик, що десь колись тебе побачив i зайнявся до тебе неземним коханням. сть дивнi й смiшнi люди, що ховають пiд звичайнiсiньким виглядом божевiльну пристрасть, в якiй i полягає все ïхнє життя. Вмираючи, вони забирають з собою таємницю, про яку нiхто й не здогадується. В життi вони бувають скромнi, слухнянi, але якоïсь чудовоï ночi можуть зненацька вирiзати всю свою родину або пiдпалити будинок. Судова медицина зiбрала чимало таких фактiв. — Бракувало ще, щоб цей невiдомий дурень зарiзав мене десь за рогом! — Можливо, справа не стоïть так гостро, — вiдповiв Славенко. — Межi й форми iпохондрiï занадто рiзноманiтнi. Але суть ïï завжди однакова: в людськiй психiцi запановує єдина iдея чи єдине якесь чуття, абсолютно безглузде, якого iндивiд розумовими способами не годен здихатись. Це не є свiдома настанова на мету, як, наприклад, у науковiй дiяльностi, а темний i немилосердний потяг, що веде одержимого просто до загину. Нормальнiй людинi важко збагнути могутнiсть цих учепистих думок i чуттiв. Але треба сказати, що явищ iпохондрiï розсипано в життi аж надто густо, i кожен так чи так, а буває iнодi iпохондриком. Цього вечора вiн оповiстив ïй новину: з-за кордону прибули його реактиви, i з початком новоï серiï спроб вiн не може далi зволiкати. — Це мiй обов'язок, — сказав вiн. Але наука Марту вже не лякала. — Нарештi, — скрикнула вона. — Ти й так довгенько байдикував. — Це буде серiя твого iменi, знаменита серiя! Але… вона трохи порушить нашу iдилiю. — Наприклад? — Одну годину доведеться урвати. Iнакше я нiчого не встигатиму в лабораторiï. — Благословляю, — сказала дiвчина. I другого дня бiохiмiк прийшов до неï вже тiльки о восьмiй. За ввесь час знайомства це була перша змiна в технiцi ïхнiх вiдносин. Якось зразу цi вiдносини склались i зразу ж суворо оформились у певний непорушний ритуал: бути вкупi вiд 7 до 12 години в Мартинiй кiмнатi. Досi ще й разу вони з тоï кiмнати не виходили, обернувшись у пару самотникiв, у пару покiрних в'язнiв, що навiть спроби втiкати не вчиняють, ïх стосунки зародилися ввечерi i вiдтак обернулись у вiддане служiння темрявi та електрицi. Сходитись удень було б ïм нiсенiтницею, не тому тiльки, що вдень занятi були, а сама iстота дня мала щось вiдразне, вороже ïх побаченням. I може бути, коли б зустрiлись випадком на вулицi, де б не горiли лiхтарi, то вiдчули б велику нiяковiсть i навiть вiдчуженiсть. Марта просто побоювалась такоï зустрiчi, навiть десь там постановила вiдвернутися в такому разi, але побоювання ïï були даремнi, бо шляхи ïх денноï дiяльностi iшли рiзними дiлянками мiста. Отже, в недiлю вранцi, хоч i вiльного дня, вони нiколи не бачились, немов застосовуючи в любовнiй справi обов'язкових годин спочинку. Марта використовувала цей ранок на хатнi заходи щодо чистоти та ладу свого помешкання й одежi — мила пiдлогу, генерально витирала порох з небагатьох меблiв, провадила загальну ревiзiю суконь, бiлизни, панчiх. Сьогоднi обшивала мережевом новi хусточки, якi мусила купити, бо старi вже всi перевелися. Покiнчивши, взялась читати, маючи трохи згодом погуляти добре перед обiдом. Раптом у кухнi, де мирно варився обiд кооператора й незмiнна кава для фрау Гольц, зчинився галас: у параднi дверi, через усю зиму забитi, голосно постукано. Тетяна Ничипорiвна схвилювалась, Ада почала скакати, фрау Гольц кричала: стучiйть, стучiйть!, нарештi й сам Давид Семенович вийшов до кухнi в шлейках i з газетою в руцi. Вирiшили послати Аду, щоб сказала вiдвiдувачевi звернутись до чорного ходу. Тим часом пустились у здогади — що то за єден? Фрау Гольц припускала, що це надiйшов ïй з Нiмеччини великий лист. Але Ада за мить вернулась iз криком: Это к Марте, это к Марте! — Отакоï! — вголос заявив кооператор. — Вечора ïй мало. — От йому дiло, — з лагiдним докором промовила Тетяна Ничипорiвна, i потому стало тихо: вiдвiдувач уступив до кухнi. Почувши, що справа ïï обходить, Марта поклала книжку на стiл i пiдвелася. Але слова кооператора, оте вечора ïй мало, сказане грубо, цинiчно уïдливо, ïï геть пересмикнули. Що... що таке? — встигла вона тiльки подумати, бо тепер постукано в ïï дверi. Хвилюючись, вона, замiсть крикнути заходьте, сама пiдiйшла до дверей i розчинила ïх: перед нею на порозi стояв завiдувач ïхнього пiдвiддiлу тов. Безпалько. — Ви здивованi, я так i знав, — мовив вiн, посмiхаючись. — Дозвольте все-таки зайти? — Будь ласка. Вiн увiйшов i спитав знову: — Роздягтись так само? — Ну, звичайно. Товариш Безпалько був у широкiй плисковатiй шапцi та мисливського гатунку бекешi, яку вiн взяв i повiсив на цвяха, де показала Марта. — То дозвольте вже й сiсти? — Та дуже прошу! Товариш Безпалько сiв, i дiвчина також сiла навпроти, почуваючи велику нiяковiсть. Тут, у своïй кiмнатi, господиня бувши, вона мусила трактувати свого завiдувача якось iнакше, нiж на посадi. Але як? I чого вiн прийшов? Це чого не давало ïй спокою. — Менi не важко догадатись, про що ви думаєте, — мовив гiсть, зненацька пильно глянувши по кiмнатi, — яка причина мого вiзиту — от ваша думка. Тепер вiн пильно глянув уже на неï. Марта мимоволi кивнула головою. — Службова? — казав вiн далi, нiби й не помiтив Мартиноï вiдповiдi. — Звичайно, нi. Для службових справ є посада. А чому вам не припустити, — сказав вiн раптом, — що я просто зайшов вас побачити? Чи ви не можете собi уявити, що я так звик бачити вас щодня, що не мiг, зрештою, стерпiти недiльноï перерви? Це здається вам неправдоподiбним, — додав вiн, вiдповiдаючи за неï — Тодi справдi, яка ж причина? Тон його мови — лагiдний зовнi, а всерединi нетерплячий, рвучкий — дiвчину зовсiм роззброював. — Сподiваюсь, ви самi про це скажете, — мовила вона хутко. — Скажу. Безперечно скажу, — вiдповiв вiн мовби полегшено. — Але передусiм скажу вам, що надворi прекрасна погода. В повiтрi тихо й тепло... Весна близько, — додав вiн зразу саркастично. — I я, признатися, не сподiвався застати вас дома. Iшов на може. Може, так, а може, нi. Пам'ятаєте, є такий роман у Д'Аннунцiо? В таку погоду треба гуляти. I коли я йшов сюди, то так i думав: товаришка Висоцька, безперечно, гуляє. — Я таки й справдi збиралась iти. — Не затримаю вас довго. Але щиро сказати, я певен був, що не застану вас дома. Так i час вибирав, щоб найменший був шанс вас застати... Ну, а коли вже, думав, застану, так тому й бути. Я — фаталiст... А ви курите? — запитав вiн, побачивши на столi повну гiльзову коробку цигарок. — Нi... це випадковi цигарки, — вiдповiла вона. Цигарки цi принiс Славенко, щоб не вiдчувати браку ïх пiд час побачення. — Багато хто з дiвчат курить, — мовив Безпалько досить похмуро. — Примiтивне розумiння рiвноправностi: переймати все, що в чоловiкiв є поганого — курити, говорити грубощi, лаятись... Я курив ранiше, — додав вiн, — потiм кашляти вночi став, покинув. Менi вже пiд п'ятдесят. Вдвiчi, як вам, правда? — Навiть трохи бiльше... — Але я ще мiцний, чорт бери! — скрикнув вiн. — У тенiс граю, як двадцятилiтнiй. Взимку на сковзанцях... Мисливець з мене теж непоганий. Але не так звiра люблю стрiляти, як бродити. П'ятдесят верстов у день — це для мене ще дрiбниця... От, думаєте, старий бадьориться! Чи не свататись, бува, прийшов — правда, ви так думаєте? — То що ж, може б, i пов'язала рушником, — вiдповiла Марта жартiвливо, хоч усерединi вiд останнiх його слiв ïй пiшов холодок: раптом вона пригадала, що спiвробiтник ïй казав, нiби Безпалько поглядає нишком на ïï ноги! — Ви любите шоколад? — спитав зненацька Безпалько. — Не дуже, — вiдповiла Марта спантеличено. — А все ж таки? Вiн пiдвiвся й видобув iз кишенi в бекешi двофунтову коробку шоколаду, перев'язану рожевою стрiчкою, як годиться цукерному крамовi. Розгорнув ïï, подав дiвчинi й сказав, посмiхаючись: — Прошу! В моменти високого мiркування не вадить зажити чогось смачного, щоб пiдсолодити цю марну працю. — I ви завжди мiркуєте з шоколадом? — Нi, я ïм шоколад без мiркування. Всi цi проблеми мене не цiкавлять. Але в людини є апарат мислення, який механiчно працює. Цей апарат, дiставши враження, викидає вам думку, як автомат на вокзалi викидає перонного квитка, коли всунути в нього гривеник. Iнодi ловиш себе на цьому: адже я мислю! I на душi стає неприємно. Вiн на мить спинився, беручи цукерку, i Марта скористувалась цiєю перевою, щоб уважнiше придивитись до нього — так, це був Безпалько, але який вiдмiнний вiд завiдувача статчастиною, мовчущого й стриманого начальства, iдола, як називали його в установi! I хто б подумав, що в цього пунктуального працiвника є оця зневажна болiсна посмiшка, що вiн може прийти з шоколадом й говорити рiзну чудноту? Але дiвчина вже трохи освоïлася з його присутнiстю й думала цiкаво: З нього справжнiй дивак! Ну, що ж вiн iще скаже? — Бо мислення шкодить життю, — сказав Безпалько, ковтнувши шоколадину. — I цiлому поступовi людськостi. Все, що зроблено поступового, зроблено наперекiр розумовi. Промовив це байдуже, як рiч давно вiдому й нiкому не цiкаву. А втiм, додав: — Свiт i людське життя рахуються великими iдеями, якi дуже мало спiльного мають iз розумом. Але цi могутнi iдеï надзвичайно крихкi. Це сови, що живуть у темрявi. Велика iдея боïться аналiзу, як мiфiчний чорт ладану. Розум бере велику iдею i освiтлює ïï. Ти не вiчна, каже вiн, ти з'явилась i згинеш, як багато перед тобою, а я хочу вiчного, невiдносного. Ти хвиля, каже розум, що повстала й розiб'єшся об скелi. Твiй блиск фальшивий, ти одна з багатьох оман, а я прагну до непохитноï правди. Отак розум вiдкидає велику iдею, яка б вона не була. Великi iдеï — це козирi, якими грає iсторiя, але розум проти азартноï гри. Вiн безстрасний. Коли б його сила, вiн запровадив би тишу й споглядання, обернув би свiт у пустелю, без оазiв, де сонце завжди стояло б на заходi. Замiсть великих iдей вiн створив би великий холодок. Товариш Безпалько говорив, упершись руками в колiна, в позi статечного гостя, що розважає господиню неодмiнною розмовою. — В цьому трагедiя iнтелiгента: вiн не здiбний на чистий вчинок. Iнтелiгент — це людина iз зв'язаною волею, тобто вiн трапляється по всiх шарах суспiльства. Замiсть дiяти, вiн мiркує. Шлях до вчинку позначений у нього всiлякими застереженнями, дуже справедливими, але шкiдливими, внаслiдок яких дiя або зовсiм не вiдбувається або вiдбувається неповно. В iнтелiгента розум покинутий сам на себе, а такий розум є вiчний сумнiв, що точить iдею, як шашiль стiльцi. Це вiн є справжнiй творець песимiзму й свiтових туг. Чим менше його застосовують, тим приємнiше людям жити. Ви згадайте XVIII столiття i його безоглядну вiру в природну справедливiсть, природне право, природнi закони й природну наперед установлену гармонiю свiту. Тодi розум був тiльки за попихача, та вiн бiльшого й не заробив. XVIII столiття з Лейбнiцом i Руссо на чолi було добою оптимiзму; Адам Смiт тодi доводив, що на одного нещасного припадає аж 20 щасливих, i запитував: Що можна додати до щастя людини, яка має здоров'я, спокiйне сумлiння i не має боргiв? Але в XIX столiттi заговорив Шопенгауер. — Я читала про нього, — сказала Марта. — Це справдi був песимiст! Але, безперечно, вiн десь помилявся, бо, коли б на свiтi йшлося так безнадiйно, то нiхто не схотiв би жити. А проте всi чудово живуть. — Шопенгауер дав на це блискучу вiдповiдь; свiт, писав вiн, такий поганий, як тiльки можливо з тою умовою, щоб вiн усе-таки якось iснував. Та коли б вiн був навiть ще гiрший, люди на ньому все-таки жили б. Бо в переважнiй частинi ïм нiколи думати. Щоб думати, треба бути ситим i одягнутим, а це стiльки часу вiдбирає, що на думання лишаються якiсь крихти. I крiм того, молодi поколiння. Хiба ïм важить щось чужий досвiд i думки? Умовляти, доводити ïм — це наймарнiша в свiтi рiч. Закасавши рукава, вони мерщiй хапаються за якусь iдею — i прощай уся iсторiя батькiв! Як я це добре знаю! — скрикнув вiн роздратовано. — Адже я теж колись був нiцшеанець i навiть анархiст. Надлюдина — ну, чим це не привабливе? Вiльнi союзи середньовiччя — хiба це кепська економiчна програма? Реформа людських вiдносин? Що простiшого: скасувати державу, кари, всякий примус — i розквiтнуть чесноти, бо людина добра, тiльки зiпсована! I ви звернiть увагу — iдея не задовольняється тим, що iснує зараз, нi, вона прагне пустити корiння глибше, переконати вас, що вона вiчна. Тому iдея анархiзму, бачите, подибується вже в творах хiнця Лао-Тзе за шiсть столiть до нашоï ери. Не забудьте й давнiх грекiв — Арiстiпа, цинiкiв, Платона… То дарма, що в похмурих творах Лао-Тзе сам чорт ногу зломить, а Платон був переконаний рабовласник! Що з того, що вiльнi союзи середньовiччя були часткою феодального, тобто крiпацького ладу! I знову-таки не важить, що держава й примус взагалi не народилися б, коли б людина була сповнена чеснот... Але я вчинив свого часу ретельне просвiчення цiй iдеï, i потiм того витратив будь-яку охоту захоплюватись iншими. — Так що ви живете тепер без нiяких iдей? — спитала Марта й трохи злякалась — чи не буде такий висновок надто глузливий. Проте Безпалько аж нiяк не образився. — Атож живу тепер без нiяких iдей, — вiдповiв вiн, посмiхаючись. — Почуваю себе непогано. Ви, звичайно, думаєте, що жити без iдей є мiщанство. Ви не помиляєтесь, я i є мiщанин. Але ви, товаришко Висоцька, помиляєтесь, якщо мiщанство зневажаєте, як це всi роблять. Зневага до мiщанства — це фальшива, самозакохана поза. Адже мiщанство — це компактна нерухома маса, на якiй тримається всякий громадський лад. Це — стовп суспiльства, кiстяк, на який натягують раз у раз нове вбрання. I завжди точиться боротьба не проти мiщанства, а за мiщанство. Iдея перемагає тодi, коли здобуває собi достатню масу мiщанства, яке сприйняло ïï i не намагається ïï критикувати. Добре дiло, якби всi мали своï iдеï! Це була б жорстока криза людського життя. — Дозвольте не повiрити, що ви мiщанин! — сказала Марта, також посмiхаючись. — Адже ви, певно, багато читаєте... — От i маєш! — вибачливо урвав ïï Безпалько. — Звичайно, читаю. Гадаю навiть, що культурнiй людинi тепер треба читати щонайменше чотири години на день. Iнакше вона безнадiйно вiдстане... Ба бiльше: дуже люблю театр, розумiюся добре й на малярствi. Але чому мiщанин доконче мусить бути дурним i обмеженим? Ви вiдкидаєте освiчене мiщанство, до якого належу й я. Освiчений мiщанин любить спорт i книжку, вiн дбає за тiло й за душу. Та й як не читати? — спитав вiн зненацька. — Товаришко Висоцька, ви ще не знаєте, що таке час — довгi, одноманiтнi вечори... Але ви також ще не знаєте мети мого вiзиту, — закiнчив вiн несподiвано. — Ви обiцяли сказати. — Безперечно, скажу. Не сказати було б зовсiм безглуздо... Але шоколад я вже вам доручив? — спитав вiн, уже дратуючись. — Отже, ми поступуємо, ïжте, будь ласка. Своï погляди на життя я теж уже виклав — у них нема нiчого небезпечного. Навпаки, це спокiйнi погляди, в яких уже не може бути перевороту. Тепер годиться сказати про себе. Це буде коротко: в моєму життi не була нiяких визначних подiй. Свого часу я був одружений, але дружина моя померла. Це була чудова жiнка... А втiм, усяка дружина по смертi здається бiльш-менш чудовою. Смерть очищає не тiльки того, хто вмирає, але й близьких до померлого людей. Вам ще це невтямки. В двадцять два роки смерть здається нiсенiтницею, про яку не варт i думати. Чи були в мене дiти? Звичайно. Як i водиться, я надто пiзно зрозумiв, що найбiльша любов до дiтей — це не мати ïх. Але з двох у мене лишився тiльки один син, який, увiйшовши в лiта, не проминув вилаяти мене безнадiйним консерватором i людиною, яка нiчогiсiнько не тямить у життi. Я не дуже на нього образився, бо свого часу так само трактував власного батька... По цьому вiн ще взяв шоколадину й глянув на дiвчину. А перед тим дивився просто перед себе, немов усе, що казав, пригадував, i сидiв у незмiннiй позi, трохи схилившись у бiк до дiвчини. Повернуте на три чвертi до неï обличчя було смугле, трохи одутле, але ще не зруйноване. Його губи ворушились розмiрено, сивина скронь надавала йому виразу розважливого спокою, тiльки м'ясень на горлi, смикаючись вряди-годи, зраджував його хвилювання, яке вiн старанно приховував. Проте й тон мови його був ламаний. Марта вже достоту зрозумiла, що Безпалько в неï закоханий i прийшов з якоюсь пропозицiєю. Вона дивувалась, нiяковiла, але не обурювалась, бо мимоволi в нiй повставало спiвчуття до цього статечного, пiдстаркуватого чоловiка, що став жертвою ïï ненавмисних чарiв. Тому ïй хотiлось сказати йому щось ласкаве, у всякому разi вона боялась образити його. Та й те ïï плутало, що Безпалько говорив, нiби глузуючи, так що першоï-лiпшоï хвилини мiг пiдвестися й пiти, пояснивши своï одвiдини та слова звичайним, хоч i несподiваним жартом. I вона вирiшила чекати. — Ви мусите знати, — провадив завiдувач, — що цей син живе в iншому мiстi, моя особиста доля його зовсiм не обходить. Так, ви не розумiєте ще, що таке довгий вечiр у кiмнатi, де горить електрика, при якiй читає людина, — сказав вiн спокiйно. — Такого вечора зароджуються неможливi чуття. Спочатку на них дивишся як на щось стороннє, так нiби в руках яку рiч крутиш, що тебе зацiкавила. А потiм вони починають тобою крутити. Вони стукають спочатку в душу, як жебраки, яким треба дати копiйку, а входять у неï для грабунку з розломом. Звичайно, тут важило те, що я вас щодня бачив. День у день. Ви пригадуєте той день, коли ви вперше прийшли до махортресту? — Нi... це було давно, — вiдповiла вона, з полегшенням почуваючи, що розмова набирає, нарештi, виразностi. — А я пам'ятаю, — сказав Безпалько, посмiхаючись. — Перед тим я працював у трестi рiк, звик до помешкання, до шпалер на стiнах, до людей. Я заходив у нього вранцi, як у якусь суцiльну масу. А тодi побачив, що махортрест став якийсь новiший, просторiший, так нiби його непомiтно для мене вiдремонтовано. Коли б моя змога, я ту ж мить усунув би вас iз посади, щоб надати махортрестовi нормального вигляду. А що зробити цього я не мiг, то влаштував ваше переведення до своєï частини. Звичайно, я пiдвiв пiд це законну базу. — Ви зробили менi величезну послугу, — мусила сказати дiвчина, бо Безпалько зробив паузу. Вiн мляво посмiхнувся. — Я зробив це для себе, а не для вас, — сказав вiн. — Я егоïст, товаришко Висоцька, так би мовити, закоренiлий. Але менi шкода було примушувати вас длубатись у цифрах. Менi шкода було ваших очей, ваших рук, вашоï голови, що мусила схилятись. Знаєте, що б я хотiв? Я хотiв, щоб ви сяяли! Як? Я думав, може, з вас була б чудова акторка, що всiх скорила б. Бачив вас на сценi, бачив вас у балетi. Я був певен, що ви дали б щось своє. Може, це тiльки наслiдок тих довгих вечорiв... I менi хотiлось допомогти вам, вирвати вас iз канцелярiï i пустити в свiт мистецтва, створити вам надзвичайну долю. Ввесь час мене поривало прийти до вас, але натомiсть я присилав вам квiти. I вiн кивнув на троянди, що стояли коло вiкна. — Ви присилали менi квiти? — тихо промовила Марта. — Я — квiти! — майже скрикнув Безпалько. — I уявляв потiм, як ви ïх одержуєте, як вони стоять у вас, бачать вас завжди. Безглуздо, тисячу разiв безглуздо! Я обiцяв вам сказати, за чим прийшов? Так от скажу: не знаю. Не знаю. Кажiть ви. — Андрiю Романовичу, — почала Марта сумовито. — Тiльки, будь ласка, без отого всього, що ви мене шануєте, вдячнi й таке iнше, — урвав вiн ïï глузливо. — Нi, я скажу зовсiм просто: я не вiльна. Настала мовчанка, пiд час якоï вона нiчого не могла прочитати на його обличчi. Потiм Безпалько пiдвiвся й сказав, посмiхаючись: — Ну, видима рiч! З якоï речi дiвчинi чекати, поки прийде якийсь старий дурень. — Я вас образила? — спитала Марта в розпачi. Вiн нiчого не вiдповiв, одягнувся й вийшов до кухнi. Дiвчина його проводила. Користуючись з того, що там нiкого не було, вона ще раз тихо сказала: — Я вам вчинила ненавмисне прикрiсть?.. — Нi, не турбуйтесь. Я сам за себе потурбуюсь, — вiдповiв вiн рiзко. 12 I ЩО НОВОГО В ПIДМIСЯЧНОМУ СВIТI? Професор бiохiмiï, що читав коло свого столу при лампцi, кинув книжку журналу й вiдхилився на спинку крiсла. Цього треба було сподiватися, — подумав вiн, закурюючи. Серце йому стиснулось образою, але вiн швидко себе заспокоïв, — адже плани його тепер були цiлком визначенi. Звичайно, американець, — думав вiн далi, — скрiзь американець, чорт бери! Проте хвилюватися не було пiдстав. Що з того, що американський учений, працюючи у вузько технiчнiй галузi, перейняв до певноï мiри думки, що ïх бiохiмiк так i не зiбрався досi викласти в статтi, як наслiдки своєï останньоï серiï спроб? В американця це побiчнi мiркування, чи краще — теоретичнi припущення, а в нього тим часом це сталi висновки, перевiренi й обгрунтованi пильним дослiдом. Але самий факт хоч i випадкового наближення до його висновкiв здiйняв бiохiмiковi величезну тривогу. Як i кожен, вiддавши на певну працю всю енергiю, Славенко ставився дуже ревниво до ïï наслiдкiв, уважаючи ïх за своєрiдну духову власнiсть. I це була йому не справа честолюбства, а справа честi. Ми в нерiвних умовах, — подумав професор. — Досконалiсть устаткування не тiльки заощаджує американцевi час та сили, але й заступає частину здiбностей. Щоб не поступитись, ми мусимо працювати якнайiнтенсивнiше. Якнайiнтенсивнiше! Та хiба вiн мiг зараз працювати хоч би просто iнтенсивно? Юрiй Олександрович глянув на годинника. Двадцять на восьму. За пiвгодини вiн мусить iти на побачення. Чому мусить? — спитав вiн сам себе. Бо дiя, зв'язана з iншою особою, пiсля достатнього повторювання обертається в обов'язок. Вона стає незалежна вiд своєï першоï причини, яка вже зникла, й пiдпадає чинностi iнших причин, що до кожноï розпочатоï дiï зокола присмоктуються. Але це мiркування аж нiяк його не потiшило, бо приємно встановлювати закони й зовсiм прикро ïм пiдлягати! Власне, вже з тиждень тому, збираючись до дiвчини, бiохiмiк вiдчув страшенну втому. Його ноги, набувши зненацька самостiйностi, не виявили колишнього бажання виходити ввечерi з хати. I в цiй несподiванiй утомi нiг, серця, очей кiмната його змiнилась на виглядi. Професор глянув по шафах з книжками, по пiдвiконню, також ними запорожненому, нарештi по столi, що якось нiби потягнувся до нього, i зразу сполучився живим, радiсним зв'язком iз роками минулоï працi, яку так зухвало занедбав. Якось рiзко й потужно згадав вiн усi своï статтi, лекцiï, всi вечори напруженоï роботи, своï ретельнi плани, чарiвний дух лабораторiï, де у важкому повiтрi стоять гострi, ïдучi запахи, де колби, реторти, склянки, вибагливо погнутi рурки поєднано на довгих столах у химернi сполучення, в складнi вiзерунки витонченоï краси, що сама з себе додається до продиктованих вiд формул побудовань. I в цей доплив спогадiв та речей професор поставив дiвчину. Ту ж мить з нею сталася жахлива метаморфоза. Так нiби з якого дерева раптовий вiтер зiрвав увесь лист, лишивши стовбур у прикрiй i понурiй оголеностi. Всi ïï прикмети й прикраси, що виникли вiд працi його закоханоï уяви, i навiть переважна частина тих, що ïх дiвчина насправдi мала, тепер осипались пiд його науковим поглядом. Увесь чар ïï рис, вся тонка й далекосяжна отрута посмiшки та очей випарувала вмить з ïï обличчя, а лiнiï тiла, якi вiн знав, зробились холоднi й приïснi. Романтичнi жагучi слова, що його завжди в нiй так захоплювали, видались тодi професоровi наïвним дитячим белькотiнням, жодноï уваги не вартим. Яка ж вiдмiнна стала дiвчина вiд тоï, що вiн уперше отут, на канапi, викликав, нестямлячись вiд пристрастi й непереможного пориву! Тепер зробилася така, як усi, одною з iстот у спiдницях, поринула в ту гущу жiнок, з якоï вiн ïï у захватi висунув. Ця руйнацiя, це знецiнення образу вiдбулося йому так швидко, що могло б ужахнути, але вiн подумав: я вже перетравив ïï — i порiвняння дiвчини з важкотравною рiччю, що випадково в його нутрощi трапила, i яку його шлунок нарештi щасливо перемiг, зразу з'ясувало йому справу й заспокоïло його. Скiльки ж часу ця омана тривала? Приблизно пiвтора мiсяцi. Який я все-таки осел, — подумав бiохiмiк. Сорок п'ять днiв, немов зiрваних одним нападом з календаря, сорок п'ять днiв викреслених, запропащених! Та ненависть, що вiн i ранiш до дiвчини уривками почував, тепер опанувала його геть усього, але вiн хутко ïï затамував — помилившись уже раз на одному чуттi, професор не хотiв помилятись на другому. Це була б уже зовсiм непрощенна помилка. Спiзнившись тодi на чверть години до дiвчини, Славенко пояснив це затримкою в Iнститутi й мав досить витримки, щоб не зрадити перед Мартою того сумного ïï всебiчного занепаду, якого вона в його уявi зазнала. Було це тиждень тому. Другого дня Юрiй Олександрович вирядився вдень до лабораторiï i, вдягши бiлого халата, немов виконав ритуал очищення. Загiн пацюкiв, на спроби утримуваний, був у доброму станi завдяки доглядовi асистентiв. У загальнiй залi лабораторiï студенти вiдбували практичнi працi, i професор обiйшов ïх усiх з порадами й пiдбадьоренням, з'ясовуючи на мiсцi всi труднощi бiохiмiчного аналiзу, що потребує якнайпильнiшого засередження. Може, хто з вас, — казав вiн, — схоче присвятити себе науковiй дiяльностi. Той мусить наперед знати, що наука жорстока в своïх вимогах в царинi почуттiв, якi порушують спокiйну дiяльнiсть мозку. Потiм замкнувся з двома асистентами в робочому кабiнетi, який був разом i за сховище реактивiв та апаратури, й схематично виклав ïм змiст майбутньоï серiï спроб, доручивши розробити деякi деталi. Тепер пацюки нашi будуть спочивати й вiддаватися своєму пацючому коханню, — заявив вiн. — На черзi ретельне дослiдження розкладу нуклеопротеïдiв людського тiла. Ви вже знаєте, що в цих спробах ми будемо не тiльки суб'єктами, але й об'єктами дослiдження, скiльки в нашому кошторисi не передбачено найняти для цього когось iншого. За тиждень-пiвтора ми мусимо бути готовi до цих, не дуже приємних операцiй, i я прошу вас припасти досить посуду на сечу, яку ми будемо видiляти. Звикнувши обмислювати явища й класифiкувати ïх, Юрiй Олександрович того дня мiркував про кохання. Передусiм вiн визначив його як стан занепаду мозковоï дiяльностi пiд впливом потягу до жiнки, що сприймається людською психiкою, через складнiсгь сполучених нервових шляхiв, як щось виключне й надзвичайне. Якраз це й заважає аналiзувати кохання, коли його в собi почуваєш. Але мозкова дiяльнiсть є найвища здiбнiсть людини, те єдине, чим вона вiд тварини рiзниться, отже, всякий розлад ïï треба вважати за регрес, що людину принижує. Отак бiохiмiк спiзнавав кохання, як чинник суто руïнницький, як показник невиправдноï кволостi iстоти, призначеноï вести перед у свiтовому процесi життя. До того ж, кохання є ще й нiкчемне почуття, бо не полишає по собi жодних слiдiв, як це вiн на собi допiру дiзнав. Марнотратство енергiï, — думав вiн. Пригадав, до речi, як, чекаючи колись черги в фотографа, переглядав альбом з свiтлинами жiнок, що посмiхались, схилялись, пiдносили руки, вигинали шиï у любосному прагненнi, i виразно бачив, що сама енергiя жiночих посмiшок могла б рухати чималу електростанцiю. В цих мiркуваннях дiвчина iнодi проходила перед ним, але тiльки як речовий доказ на судi. Звiльнившись вiд будь-якого чуття до неï, вiн споглядав тепер на неï зовсiм безсторонньо. Може, вона, зрештою, й не така погана. Речi не мiняються, мiняється тiльки ставлення до речей. Але єдине поправне ставлення є розумове. Поза тим усiм, кохання ще й не нове. Переживати його — це повторювати пережите мiльйонами, описане в тисячах томiв, заяложене, обшарпане. Все, що ти почуваєш до жiнки, вже безлiч почувала так точнiсiнько, в тих самих варiацiях, захопленнях, обiймах, поцiлунках i телячих радощах. Всi слова, що ти кажеш жiнцi, вже стiльки казано й переказано, що казати ïх ще раз є неповага до себе й своєï пари. Якi невибагливi люди! — з жалем думав бiохiмiк. Думка, що кохання є старезний дiд, якого нiяк не обпаде паралiч, найбiльше припала професоровi до вподоби. Вона не була йому нова, але зараз набувала особливоï рацiï. Про це треба пам'ятати кожному, — подумав вiн. I яка шкода, що люди так часто бувають глухi до розумноï поради! Тепер, коли шкiдливiсть i марнiсть кохання вiн цiлком усвiдомив, хоч i пiсля того, як дiзнав його, лишалось тiльки винайти проти нього унiверсального запобiжника. Це не завдавало бiохiмiковi великоï мороки завдяки його здiбностi логiчно мислити. Якщо корiнь кохання полягає в фiзiологiчнiй потребi, то, видима рiч, заспокоєння цiєï потреби унеможливлює його розвиток. Тобто найголовнiша рiч є не давати скупчуватись у собi сексуальнiй енергiï, а систематично розснажувати ïï якимсь зручним, але природним способом. I Славенко раптом згадав ту добу свого життя, коли з ним була його перша покоïвка Олена, чудова подруга його наукового сходу. Грубовата в манерах, схильна до лайки, ласа на грошi, вона була зате невибаглива й глибоко байдужа до будь-якого iдеалiзування вiдносин мiж статями. Згадав також той незрiвнянний час, коли вона йшла надвечiр, виконавши всi своï обов'язки, а вiн сiдав працювати з чистим мозком i приємним спокоєм у всьому тiлi. Тими годинами вiн мiг найкраще зосереджуватись, його думки були й плодющi. То була золота доба! Але вони мусили розлучитись. Я не знайду вже такоï другоï Олени. В життi Олена трапляється тiльки раз, — подумав бiохiмiк сумовито. Не дурно ж це iм'я вславлено в якiйсь грецькiй чи римськiй епопеï, яку вiн вивчав колись у гiмназiï i якоï назву, як водилось, забув. З трохи меншим смутком згадав вiн i про Iрен. Чи зможе вiн до неï вернутись? Адже ж учинив ïй зухвальство! I чи знайде ще таку другу Iрен? Може, й Iрен у життi трапляється тiльки раз? Як звичайно, того вечора вiн був у дiвчини. Не дiйшовши ще якогось певного плану, професор уважав за велику необережнiсть чимсь натякуватн ïй на змiну в своïх чуттях. Вiн вирiшив дiяти тiльки розумово. Тому був веселий, любий, ласкавий, казав тi самi слова, тiльки сам сприймав ïх iнакше, навiть пустував i залишав дiвчину в радiсному пiднесеннi. Але другого дня пильно обмiркував спосiб, яким було б найкраще з Мартою розлучитись. Найпростiший спосiб був би бiльше до дiвчини не пiти, тобто зразу поставити цiй iсторiï велику й непохитну крапку. Але такий спосiб зовсiм не застерiгав його вiд того, що дiвчина, прочекавши його день-два, сама не прийде, не почне шукати його, як хворого чи несподiвано вшкодженого, i йому зрештою доведеться мати з нею якусь прикру розмову. Лист також не зараджував справi, та й взагалi раптовий розрив мiг би подiяти на нервову систему дiвчини. А бiохiмiк i на мислi не мав робити ïй якусь жорстокiсть. Всю причину молодий професор бачив у собi — адже вiн прийшов до неï, а не навпаки! Ах, цей сукин син Льова! Звiв ïх, шахрай, а тепер i на очi не навертається. Мати знайомих шкiдливо, от iще один доказ, — подумав Славенко. Тому вiн спинився на способi поступового розлучення, який був, на його думку, найменше болiсний для дiвчини. Спочатку скоротити час побачення на годину, далi на двi, потiм бачитись через день i нарештi зовсiм не бачитись. Це здавалось йому дуже логiчним. Крiм того, вирiшив зменшити силу ïï чуття, обережно переконуючи, що в коханнi нiчого нового немає. А коли вона виявить себе упертою, коли своєï власноï користi не збагне, тодi вiн — що ж! — муситиме поставити питання руба. Але надiявся, що до цього не дiйдеться, хоч усю справу постановив розв'язати за два тижнi максимум. Скоротити побачення на годину дiвчина легко погодилась, беручи на увагу початок його працi, i це Славенка дуже занепокоïло. На його думку, дiвчина повинна була б заперечувати, вiн — переконувати ïï, i внаслiдок такого змагання вiн мав би стале, мiцне досягнення. Легкi здобутки завжди нетривкi, — думав вiн. Але вирiшив поступувати далi. Сьогоднiшня стаття в американському журналi показала йому на ввесь обсяг небезпеку, на яку вiн у коханнi наразився, проте й це не похитнуло його плану, що здавався йому найрацiональнiшим. У Марти цими днями настрiй був кепський. Передусiм несподiваний вiзит товариша Безпалька й чудернацька розмова з ним дiвчину дуже стурбувала. Адже вiн був у неï закоханий, вiн прийшов до неï проти волi пiд владою свого чуття, на яке вона не могла вiдповiсти. Та й сам вiн це знав. Проте прийшов. Дивнi речi дiються в свiтi! Дiвчинi дико було навiть припустити, що в життi цього поважного лiтнього чоловiка вона грала якусь роль, була метою його мрiй, захоплення, мiркування! I хоч не вона сама, як дiйсна Марта, а тiльки ïï образ, думка про неï була в посiданнi тих довгих вечорiв, про якi завiдувач згадував, проте дiвчина хвилювалась, немовби сама несвiдомо в цiй оманi брала участь, ïй було шкода свого завiдувача, ïй хотiлось зробити йому щось надзвичайне гарне, щоб замиритися, як вона думала. Вiн присилав ïй квiти, над якими вона також мрiяла щось химерне. I з цих мрiй раптом народилось чуття до когось iншого, до цих квiтiв непричетного. Ця плутанина намiрiв i чуттiв дiвчинi видавалася часом просто страшною, мов ïй вiдкривався вiдразу залаштунковий хiдник життя, таємничо й дивно покручений. До того, Марта мусила другого дня з'явитись на посаду й бачити його. Який вiн до неï буде? До махортресту вона ввiйшла як провинна школярка. Але вигляд Безпалька збадьорив ïï: завiдувач був той самий; нi в мовi, нi в поводженнi вiн аж нiяк не змiнився до неï, нi до когось iншого. Жодного натяку на вчорашню вiзиту вона навiть не постерегла, так нiби приходив до неï хтось iнший, тiльки зовнi до товариша Безпалька подiбний. Це знову ïï здивувало, але вона подумала, заспокоïвшись: Мабуть, i вiн сам викинув вчорашнє з голови. Воно йому й не личило. Далеко бiльшого й невгамовного болю завдала ïй реплiка кооператора в кухнi. Вечора ïй мало! Треба було чути всю гидку отруйнiсть цих слiв! I вони вразили дiвчину в найкраще, що вона мала, в те, що захоплено вважала за найдорожче, вiльне вiд будь-якого бруду, незалежне не тiльки вiд сусiдiв, але й вiд цiлого свiту. Вкорiнена в найдальших сподiванках, заповiщена, в передчуттях, накреслена в тоскних шепотах i в радiсних криках юного серця, ïï любов була щось бiле й легке, як смуга хмарок, до сонця повсталих з-за обрiю, i не за тим ïï дiвчина творила, одухотворювала, вивищувала, щоб дiстати плювка з кухонного смiтника! Образа ïï гнiтила, вона здригалася вiд огиди й обурення. Пригадувала тепер, що кооператор останнiй час з нею зовсiм не розмовляв i уникав з нею бачитись. Тепер багато з того, що колись смiшило ïï в його поведiнцi, видалось ïй не таким смiшним. Може, вiн теж у мене закоханий? — думала вона гидливо. Бо на саму думку, що кооператор теж мiг нишком ïï жадати, ïï серце щемiло вiд збридження. А втiм, Юрiєвi про цi неприємностi дiвчина й словом не обмовилась, ïхнє розквiтле чуття, що здавалося ïй iншим свiтом проти всього звичного, життєвого, вона не хотiла засмiчувати дрiбницями. Все якось улаштується, — думала вона. Але сьогоднi ïй знову трапилася прикрiсть, за всi попереднi далеко тяжча. Прийшовши пiсля роботи додому, побачила на столi в себе листа. Трохи здивовано — листи взагалi рiдко одержувала, а не писала й зовсiм — Марта розiрвала конверта й прочитала по-росiйськи таке: Ви даремно так необережно звiряєтесь. Я його знаю. Кiнчиться тим, що вiн зробить Вам дитину, як не однiй уже зробив. Поки не пiзно, проженiть його, бо покаєтесь. Ваш друг. Марта прочитала листа ще раз i ще раз. Спочатку вона просто подумала, що лист трапив не на адресу, ïй спочатку навiть у голову не спало зв'язати змiст його з собою i ще з кимсь. Потiм зразу це зрозумiла, i руки ïй затремтiли. Анонiмний лист! Пiдлий, брехливий лист, що мав похитнути ïï любов! Яка ганьба! Ницiсть, бридота! Дiвчина кинула листа на пiдлогу, як щось нестерпучо мерзотне, що бруднило ïï самою своєю присутнiстю. Як же боляче вжалили ïï тi рядки! Не тим, що могли збудити й пiдозру, а самим своïм брутальним втручанням, своïм безмежним нахабством! Вона стояла хвилин кiлька коло столу, почуваючи бiль i розпач. Ту мить ïй здавалось, що на неï насувається щось вороже, безжальне, що своïм коханням вона скрiзь збурила на себе ненависть i злобу. I це передчуття невiдхильних ударiв раптом так згнiтило ïй серце, що вона мало не скрикнула. Але думка ïï повернулась до листа. Марта пiдняла його й роздивлялась, не читаючи вже. Хто ж так благородно вирiшив ïï просвiтлити? Ваш друг! Негiдник, — подумала дiвчина. I ту ж мить рука, якою листа написано, видалась ïй дуже знайомою. Оця ретельна, канцелярська похилiсть лiтер, рiвнi натиски ïх, трохи фiгурне В, гачки внизу я — вона ïх бачила десь i з усiм запалом силкувалась тепер пригадати. Потiм почала шукати в середнiй шухлядi столу, де складала всякi папери, й витягла кiлька чернеток заяв про посаду, з якими кооператор скрiзь звертався i якi давав дiвчинi перекладати на украïнську мову. Вона ïх пильно порiвняла з листом, i сумнiву про автора ïй не лишилось. Викриття ïï заспокоïло. Ах ти заздра скотина, — промовила вона голосно, взяла листа й вийшла з кiмнати. Родина кооператора Iванчука сидiла за столом, обiдаючи. Тетяна Ничипорiвна заклопотано пiдживляла борщем чоловiка й дочку перед тим, як iти в буфет Караваïвських лазень. Обiденний обряд видавався ïй одним iз священних пiдвалин родинного життя, його належало виконувати в тишi й супокоï, в свiдомостi його значення, тому поява Марти, що просто ввiгналася до кiмнати, добру господиню дуже стурбувала. — Давиде Семеновичу, — сказала дiвчина зовсiм спокiйно, — не турбуйте мене, будь ласка, своïми мерзотними листами. I кинула кооператоровi листа, що впав серед кiмнати, трохи покружлявши в повiтрi; а сама вийшла. — Що таке? Що такоє? — крикнув Давид Семенович, схопившись. — Не можна так заходити, коли люди обiдають, — мовила Тетяна Ничипорiвна. — Що то за лист, Давиде? — По якому праву? — кричав кооператор. — Та я мiлiцiю, наконець, покличу, єслi вона буде вриватися в мою квартирю! Всяка крутихвiстка меня обвiняєт! — кричав вiн, пiдступаючи до дверей. — У неï любовники там, а я спокою не iмєю! Тодi Тетяна Ничипорiвна сама пiдвелася, щоб узяти листа. Але кооператор ïï попередив — вiн пiдскочив, схопив папiрця й миттю подер його. — Не хочу я читать листов, якi вона менi пiдкидає! Я знаю, що вона хочет заплутати меня в своï продєлки. Но цього не буде! Я постою за свою честь! Тепер Тетяна Ничипорiвна схвилювалась. — Скажи ж менi, що тут сталося! — скрикнула вона. — Скажу, всьо скажу... Я не хотiв казать, щоб тебе не безпокоïть, но я должен сказать тебє правду... Адо, ти вже поєла, ступай гулять! Дiвчинка, що аж надто цiкаво стежила за подiєю, вмить насупилась. — Вы всегда меня выпроваживаете, когда что-нибудь интересное, — пробурчала вона. Але батько кинув ïй пальто та капелюха, i вона вийшла. Тодi кооператор сiв коло дружини й таємничо промовив: — Ти не знаєш, Тетяно, що тут вечорами було, як ти в банях. I розповiв ïй докладно всю правду про те, як дiвчина його спокушала, заманювала до кiмнати, i вiн спочатку не розумiв, заходив, як до доброï, але одного разу... — Захожу я, Тетяна, а вона лежiт i ногу так отбросiла. Сiдайте, каже, Давиде Семенович, коло мене... Але вiн, звичайно, переборов усяку спокусу, бо в нього ж дружина, дочка, i вiн чесна людина. — Так она, — казав вiн, — пiсля того любовника з горя завела, но меня не може забути i всьо пристає, а це ще щось iз письмом вигадала... Тiльки ти не бери це до серця, воно обiдно, но всьо ето глупостi. А менi просто дивно: що вона в менi знайшла? Кажеться, я вже пiдстаркуватий, сiм'я в мене, но от буває такий заскок у серцi! Вислухавши чоловiкову доповiдь, Тетяна Ничипорiвна вжахнулась. — Це, значить, коли мене дома немає? — спитала вона. Дарма, що темпераменту ïй бракувало, замах на родинне — родинне! — життя ïï оскаженив. — Ах, подлянка! — скрикнула вона. — А перед людьми яке святе та боже! — Це гадина, котру ми пригрiли, — мовив, зiтхнувши, кооператор. I Тетяна Ничипорiвна, ображена в найсвятiших своïх почуттях, з лагiдноï обивательки перекинулась на люту левицю. Вернувшись вiд кооператора, Марта лягла на лiжко. Вона не хвилювалась, нi. Але ïй треба було спочити, полежати, не думати. В сусiднiй кiмнатi вона чула крик, не розбираючи слiв. Потiм замовкло. До кооператора вона не почувала нiчого, вiн нiби зник з ïï життя. Але дриж огиди часом по нiй проходив, i дiвчина стискувала губи вiд нестерпучоï нудьги. Перед приходом Юрiя Славенка Марта вмилась i опорядила себе, але слiдiв свого збентеження все-таки не могла приховати, i вiн зразу спитав, лагiдно ïï цiлуючи: — Що з нами сьогоднi, Марто? Вона вiдмовилась невеличкою застудою, зовсiм на провеснi природною. I бiохiмiк спiвчутливо промовив: — Початок весни, як i всякий переходовий час, таïть у собi чимало неприємностей. Всяка змiна обставин у погодi, чи побутi, навiть змiна позитивного характеру, стає всупереч з нашими попереднiми звичками й тим самим породжує конфлiкт. Природа речей двоïста, i цi самi звички, що надають сталостi нашому життю, застерiгаючи його вiд випадкових впливiв, разом з тим, гальмують наш поступ до вищих життєвих форм. — Юрчику, — сказала дiвчина, смiючись, — ти не можеш не проповiдувати! До кожноï дрiбницi ти доконче мусиш пiдвести якусь загальну базу. — Але це єдиний спосiб боротися з дрiбницями. Дрiбниця, якщо не з'ясувати зразу ïï причин та нiкчемностi, може вирости в руïнницьку силу. I можна навiть твердити, що людськi найсолiднiшi плани гинуть якраз через дрiбнички, що не були вчасно виявленi та нейтралiзованi. Вiн закурив i казав далi: — Головне в життi — це вмiти поставити кожне явище на своє мiсце, бо, як i мiж людьми, серед явищ трапляються пихуватi, задиркуватi нахаби, що претендують на великий вплив, не маючи на те жодного права. I не треба заплющувати очей на те, що до таких зухвальцiв належать найбiльше явища людського чуття. Всякi смутки, жалi, вболiвання, а з другого боку — радощi й захоплення, що так само розкладають людську психiку, можуть турбувати нас тiльки тому, що ми ïм занадто попускаємо. Справдi, Марто! Всi цi переживання насамперед нiкчемнi, бо не полишають по собi будь-скiльки помiтного слiду, цебто не збагачують нас. Ти спробуй пригадати свою радiсть чи бiль,. якому хоч би три роки минуло. I ти нiчого не знайдеш у пам'ятi, крiм голого факту, що це чуття було. Тодi постає питання, чи варт було його переживати? Адже все, що не лишає тривкого слiду, є тiльки iлюзiя. Нашi чуття, Марто, iлюзорнi. — I все-таки вони гарнi, — сказала дiвчина, обiймаючи його. — Поцiлуй мене, Юрчику, менi сумно сьогоднi, i хай живуть iлюзiï! — Я поцiлую тебе, але про iлюзiï тримаюсь iншоï думки. Ще б можна було погодитись на якiсь новi, нiким не спiзнанi переживання. Витворювати iлюзiï, яких не знав свiт, але смiшна рiч користуватись асортиментом переживань, яких минущiсть цiлком очевидна. Думка, що сонце обертається круг землi, була iлюзiєю до Галiлея, а тепер обернулась у звичайне неуцтво. Туга, якоï дiзнав перший десяток людей, була оригiнальна, але туга людини XX столiття є непрощенна вiдсталiсть. Тому я й не дивуюсь, що сучасна критика так гостро засуджує надмiрне захоплення чуттями й аналiзом ïх у лiтературi. Вона справедливо пiдкреслює вузькiсть, обмеженiсть людських переживань, глибоку ïх консервативнiсть. I справдi, ми мусимо не тiльки молоде поколiння, але й самих себе виховувати на розумових пiдвалинах, мусимо скрiзь i всюди тлумачити, що нашi чуття є давно зужитi лахи, якi знову надiвати не робить нам жодноï честi. Потiм, обiймаючи дiвчину, що до нього схилилась, вiн говорив про те, як очищати свою психiку вiд чуттiв. Найкращий спосiб, на його думку, є усвiдомити, що в твоєму переживаннi нiчого нового немає. Здемасковане таким способом переживання, мусить, казав вiн, засоромитись i зникнути. — Я певен, — додав вiн, — що жодне почуття не витримає цього способу, якщо до кiнця його застосувати. Дiвчина м'яко визволилась iз його обiймiв: — Дозволь, я вiдчиню кватирку, ти страшенно накурив i... намiркував. Порiвняння, може й незлостиве, його мiркування з димом бiохiмiка образило, але вiн подумав: я повинен тримати себе в руках, i коли дiвчина знову коло нього сiла, лагiдно промовив: — Ми мусимо пильнiш дослухатися голосу розуму й бути смiливi в своïх висновках. Хоч я й кохаю тебе, але для свого чуття теж не роблю винятку. Наше кохання так само старе, як i всi почуття, — його оспiвано вже в безлiчi пiсень, описано в цiлих бiблiотеках книжок, i коли б якийсь нерозважливий лiтератор надумався змалювати наш роман (вона здригнула) у своєму творi, то, повiр менi, всi засудили б його за брак оригiнальностi. Марта сумно промовила: — Ти просив мене колись учити тебе не мiркувати, але, бачу, я цього не спромоглась. Вона рада була б зробити з мене цiлковитого кретина, — подумав молодий професор, але був задоволений, що дiвчина на його слова зреагувала. I вирiшив з усякоï нагоди пiдкреслювати ïй, як мало нового є на свiтi. Тим часом йому спало на думку нагадати ïй про початок ïхнього зближення, тим самим делiкатно натякаючи, що воно матиме й свiй кiнець. I вiн заглибився в спогади. Дiвчина охоче його пiдтримала. Але ïй це не спогади були, а жива дiйснiсть, пов'язана з поточною миттю безперервним слiпучим ланцюгом. Вона не вiдрiзняла сьогоднi вiд учора, всi днi ïхньоï любовi були ïй одним суцiльним днем, одною величною хвилиною, що випала з-пiд влади часу. Ïï чуття доходило тих вершин, коли в новому поцiлунковi поєднується сила й пристрасть усiх попереднiх, i всi минулi погляди додають очам свого вогню. Нарештi, вiн сказав, посмiхаючись: — А ти й не знаєш, що я про тебе подумав, коли вперше побачив! — Запевне щось розумне! — Навпаки! Я подумав дослiвно: А она смазливая. — Фу, як пласко! I не мiг навiть по-украïнськи про мене подумати. — Ах ти шовiнiстка, — сказав вiн. — Але я й зараз не знаю, як перекласти смазливая. Погодься, що це слово надто специфiчне, тому вiд перекладу багато втратить. I дозволь тобi, до речi, зауважити, що ти занадто великоï ваги надаєш нацiональному вiдродженню. Та й не ти сама! Люди далеко поважнiшого вiку, як от частина моïх колег-професорiв, зразу перемiнились до мене в ставленнi, як я почав читати лекцiï по-украïнськи й пiдтримав кiлька ïхнiх вимог, до нацiональноï справи дотичних. Виходить, вони цiнять мене не як наукового працiвника, а як свого нацiонального спiльника. Ця обмеженiсть у статечних i розумних людей мене просто вразила. Бо в оцiнцi людини не можна наперед висувати другорядну ознаку, яка є ознака нацiональна, а надто в той час, коли розум ставить на порядок денний культуру iнтернацiональну. — Але люди живуть не тiльки розумом, — сказала дiвчина. — Про це я завжди сумую, — вiдповiв бiохiмiк. — I менi прикро навiть подумати, що ти мене, може, й не покохала б, коли б я не мав щастя належати до одноï з тобою нацiï. — Не знаю, не знаю, — промовила дiвчина задумано. Безперечно, мене пiдвела ще й украïнiзацiя, моє енко дало себе вiдчути, — подумав Славенко, але промовив: — Ти живеш, Марто, в сферi старих понять, не достойних уже нашого розуму, на який ти мало зважаєш. — сть, єсть нове! — скрикнула дiвчина. — По-перше, наше вiдродження вiдбувається в зовсiм нових умовах... — Яких саме? — В умовах соцiалiстичного будiвництва, в умовах творення зовсiм нових форм життя. — Ну, а по-друге? — спитав професор трохи роздратовано. — По-друге... А по-друге, чому ти, Юрчику, сьогоднi заповзявся казати менi самi неприємностi? — У мене справдi є прикра властивiсть казати те, що я думаю, — мовив бiохiмiк, нiжно ïï цiлуючи. — Але, мабуть, найбiльшоï неприємностi я ще не сказав. Справа в тiм, Марто, що моï спроби дедалi бiльш потребують моєï особистоï присутностi... — Ще годину? — спитала дiвчина хутко. — Так, Марто! Ще годину я мушу урвати вiд наших побачень. — Що ж... я не заперечую, — вiдповiла Марта по маленькiй паузi. Вiн потиснув ïй руку. — Я тобi дуже вдячний. — Працюй, мiй єдиний! — сказала вона пiднесено, — Але не забувай мене... Пожалiй мене, менi сумно. Вiн пожалiв ïï i пiшов у турботi. Надто легко його план здiйснявся! За неï не можна ручитися, — думав вiн невесело. — Вона поступається — поступається, а наприкiнцi й устругне якогось коника. Марта якийсь час iще не спала. Вiдмовитись ще вiд години було ïй тяжко, але й глибокоï насолоди зазнала вона з цього вiдмовлення. Якусь величну й спокiйну радiсть почувала дiвчина, поступаючись своïм бажанням, щоб вiн мiг поступувати, творити, дослiджувати тi кумеднi речовини, що колись, хай у далекому незбагненному майбутньому, докiнчать перебудову людського життя, тепер почату. Своєю маленькою жертвою вона нiби допомагала тому майбутньому наблизитись. Згадавши його думки, що в коханнi нiби нiчого нового немає, дiвчина ображено ворухнулась. Далi й страх якийсь ïï обiйняв. Але вона подумала: Якi дурницi вiн iнодi плете, — i хутко заснула. 13 О, БОЖЕ МIЙ МИЛИЙ, ЗА ЩО ТИ КАРАЄШ ÏÏ МОЛОДУ?.. Другого дня вранцi Тетяна Ничипорiвна, зустрiвшись в кухнi iз Мартою, демонстративно не вiдповiла ïй на привiтання. Дiвчина майже не здивувалась, так бо вiдiйшла вона вiд кооператора та його родини пiсля вчорашнього анонiмного листа. Цi сусiди, з якими вона пiдтримувала ввесь час доброщирi вiдносини, вiдразу зробилися ïй такi чужi, що турбувати ïï перестали. Бо одного з дуже корисних у життi вмiнь, а саме: вмiння ворога гостро й постiйно ненавидiти, Мартi бракувало геть, i кожен, хто ïй зло вчиняв, тим самим вiд неï вiддалявся, обертаючись у порожнє мiсце, до якого вона нiчого не могла почувати. Тобто не здiбна була проектувати свiй бiль назовнi. Але Тетяна Ничипорiвна, коли побачила, що ïï зневага не справляє на дiвчину того враження, якого ïй хотiлося б, дiзнала пекущоï досади. Найбiльше те ïï смутило, що до свого розпорядження вона не мала хоч будь-скiльки чинних способiв дiвчинi дошкуляти. Iнша рiч. якби Марта, наприклад, обiд вдома варила й зустрiчалася з нею коло плити та примуса, невичерпних джерел колотнечi у вправних господарських руках! А так Тетяна Ничипорiвна марно шукала достатньоï причiпки, щоб полаятись з сусiдкою. Продаючи булочки, яблука та чай аматорам лазень, лагiдна жiнка сушила собi голову нездiйсненними планами помсти. Не дати води? Замкнути вiдхiдок? Але цi заходи важко було здiйснити, не буваючи в хатi саме тодi, коли бувала дiвчина; до того ж, вони мали в собi щось незаконне, а Тетяна Ничипорiвна в добротi душi своєï якось мiстично боялася суду. Така може й у суд подати, — думала вона. Над усе ïï спокушало виселити Марту геть зовсiм з помешкання, здихатись одним нападом цiєï зарази, подлянки, хвойди! З цього приводу вона ухвалила мати нараду з орендарем. Тим часом, не стерпiвши своєï i Мартиноï мовчанки, вона за кiлька день несподiвано звернулась до дiвчини вранцi з войовничою промовою: — Що ж це ви, баришня, на чужих чоловiкiв заздритись почали? — сказала вона єхидно. — Чи, може, вже хлопцiв усiх перебрали, що чоловiковi жонатому на шию вiшаєтесь? Некрасиво, баришня, я скажу даже паскудно таке витiвати. Вам, значить, на руку, що жони ввечерi дома немає, так ви перед моïм чоловiком ножку вже одкидаєте? То вам, значить, нiчого, що я з ним десятий рiк чесно живу! Вам, значить, совершенно байдуже, шо я всю сiм'ю своïм потом годую! Революцiя все дозволила, Бога немає! Марта, що переходила кухонний терен, простуючи до махортресту, здивовано спинилась. Потiм спокiйно вiдповiла, знизавши плечима: — Ви збожеволiли! I вийшла. Тетяна Ничипорiвна розпачливо крикнула ïй услiд, погрясаючи каструлею: — Сама божевiльна! Мерзавка! Шлюха! Марта хутко йшла звичним шляхом на Хрещатик. Яка гидота, бруд, — думала вона, здригаючись. Це вперше за життя вона дiстала на себе стiльки одвертого цинiзму, брехнi й базарноï лайки. Сусiдка закидала ïй не бiльше й не менше, як злочинну спробу звести свого чоловiка, нiкчемного й лихого балакуна, якого вона мала необережнiсть пустити на порiг своєï хати. Щось безглуздiше навiть уявити важко! А проте цю нiсенiтну вигадку, цей ганебний наклеп ïй кинуто! Дiвчинi моторошно стало вiд безсоромностi, ницостi ïï суддiв. Як, зрештою, мало ще знає вона людей! I що далi робитиме кооператорка? А, безперечно, Тетяна Ничипорiвна щось робитиме! I все тiльки за те, що вона покохала, як нiби спокуту прийняти мусила за свою любов, за всi своï мрiï, за ввесь запал чуття i все щастя, що вона дiзнала. Гадаючи про це, вона мов прокидалась зi сну. А вiн ще каже, що в коханнi нiчого нового немає, — подумала дiвчина сумовито. А втiм, згадка про нього ïï пiднесла вiд бруду, якого торкнулась. Мiй єдиний, рiдний, — шепотiла вона. До установи вона прийшла вчасно, але спiвпрацiвники ïï — машинiстка Лiна й рахiвник Ворожiй сидiли вже на мiсцях. За цей час Лiна геть зовсiм перемiнилася з вигляду — ïï риси заокруглились, надмiрна гострота ïх зрiвнялась, i, ще недавно негарна, вона зробилася вельми симпатична. Привiтавшись, як звичайно, Марта теж до свого столу сiла й видобула з шухляди папери. Хвилин кiлька минуло в мовчанцi. Аж ось Лiна пiдiйшла до Марти, нахилилась до неï й сказала пошепки: — Ви, товаришко Марто, мабуть... ще нiчого не знаєте? — А що таке? Лiна зам'ялась. — Бачите, менi неприємно про це говорити... Але ви нiчого не знаєте, я дивуюсь... Позавчора була нарада в директора про рацiоналiзацiю апарату... Вже вчора навiть говорили, та ви не чули, певно... А сьогоднi вже списки у великiй залi вивiсили. Багатьох скоротили... — Отже, й мене? — спитала Марта. — Вас якраз теж... Вибачте, Марто, що я вам сказала, але я бачу, що ви не знаєте... Це велика неприємнiсть, але можна ще подати заяву... — Ну що ви, Лiно, я дуже вам вдячна. Ви бачите, — додала вона, силомiць посмiхаючись, — я навiть працювати взялася, нiби я тут служу. А насправдi, виходить, я вже самозванка. Вона пiдвелася й вийшла до великоï зали, де мiстилась каса установи й бухгалтерiя. Там на розлогiй стiнi, де не було вiкон, вивiшувано всi накази адмiнiстрацiï, постанови мiсцевкому, плакати, стiнну газету. Ось вiн той список. Вона почала читати разок прiзвищ i спинилась на своєму: М. Висоцька, дiловодка статчастини. У великiй залi було вже повно вiдвiдувачiв, цокотiли рахiвницi, дзвонили телефони, стояв стриманий i густий гомiн робiтного часу. I дiвчина тоскно вiдчувала, що вся ця велика установа, всi працiвники ïï, з якими ще вчора вона була рiвна, тепер вiдразу стали байдужi до неï через те, що прiзвище ïï вписано в оцей список. Завтра ïï забудуть, мов нiколи не знали, хоч вона й нiчим не завинила. I вся та робота, що вона майже рiк робила, сунутиметься далi без неï. Хтось iнший розгорне справи, звiти, листи, ïï рукою писанi, вiдiмкне шухляди ïï столу, вiзьме в руки ïï перо. Як чудно це й боляче! В своєму любовному захопленнi дiвчина останнiй час не думала про установу, хоч i пильно в нiй працювала, а ось зараз вiдчула ïï, як щось рiдне, безконечно близьке, як частину свого власного життя. Вона не думала про те, що робити далi, як жити, де шукати новоï роботи, а глибоко, з журним поривом вiддалась свiдомостi свого вигнання. Адже ïï вигнано, так, так! Коло списка нiкого з скорочених не було, — очевидно, Марта дiзналась про подiю остання. Але пiдiйшов якийсь одвiдувач, що, чекаючи черги, уважно читав поспiль усi оповiстки. Тодi дiвчина вiдвернулась. Як ганебно вiн надо мною помстився! I як швидко, — подумала вона раптом. Щоб не бачитись iз спiвробiтниками й не чути собi спiвчуття, дiвчина сiла в кутку на лавку. З Безпальком вона доконче хотiла поговорити. I коли постерегла його постать у залi, де вiн мусив пройти вiд входу, ще почекала хвилин кiлька, потiм пiшла до статчастини. Безпалько вже сидiв коло столу, переглядаючи листування. Пiдвiвши очi на Марту, вiн глянув на неï запитливо й спокiйно. Передбачаючи цiкаву сцену, Ворожiй покинув рахiвницю i вдав, що вивчає вiдомiсть. Лiна цокотiла, але стримано, також зосередившись на слуху. — Так ви скоротили мене, Андрiю Романовичу? — сказала дiвчина голосно й рiзко. — Не я вас скоротив, товаришко Висоцька, — вiдповiв Безпалько, не змiняючи пози, яка свiдчила, що вiн тiльки на мить вiдiрвався вiд роботи, — а нарада в справах рацiоналiзацiï апарату визнала, що в статистичнiй частинi досить трьох працiвникiв, якщо вiдповiдно, за моïм проектом, спростити форми справоздання, а деякi й просто... — Але чому скоротили якраз мене? — урвала його Марта. — Не хвилюйтесь, товаришко Висоцька, з трьох технiчних спiвробiтникiв статчастини вибiр, на мою думку, зроблено цiлком пiдставно. Передусiм, товаришка Лiсова, як заявив представник мiсцевкому, вагiтна (Ах, от чому вона останнiй час так поправилась i погарнiшала, — мельки подумала Марта. Лiна застукала голоснiше), а рахiвництва, що провадить товариш Ворожiй, ви не змогли б на себе взяти. До того ж, i товариш Ворожiй, i товаришка Лiсова багато давнiше за вас працюють в установi, а старим працiвникам у таких випадках, як ви знаєте, завжди дають перевагу. А втiм, коли ви вважаєте своє скорочення за непоправне, ваше право вдатись до мiсцевкому... — Брехня! — скрикнула зненацька дiвчина. — Ви мститесь надо мною! Ви навмисно склали того проекта, щоб мене звiльнити! Ви хотiли... ви хотiли надати махортрестовi нормального вигляду... — Вона маячить, — промовив Безпалько здивовано. — Товаришу Ворожiй, дайте там води. Але Марта вже себе опанувала. Блiда й схвильована, вона уривчасто промовила: — Не треба... Менi не треба води... До побачення, товаришi. I вийшла з кiмнати. Дiйшла вже до вихiдних дверей, але спинилась, згадавши, що має одержати за пiвмiсяця лiквiдацiйних i решту платнi. Щоб не вертатись сюди, вирiшила взяти грошi зараз. Коло вiконця каси була невеличка черга, i дiвчина стала позаду. Губи ïï нервово тремтiли, i цей самовiльний дрож, якого вона не могла спинити, збiльшував ïï бiль i гiркоту. Бо цей дрож вона почувала надзвичайно виразно, адже все тiло ïï, крiм уст, було нерухоме, холодне, оспале. Ïй важко було стояти, важко ступати крок, в мiру посувалась черга, важко дивитись. Пiд тупим нагнiтом у мозоку вона спроквола думала: Навiщо я розмовляла з ним? I я кричала... Не треба було цього, не треба! Нарештi ïï черга дiйшла. — Лiквiдацiйнi, — прошепотiла вона у вiконце. — Ваше прiзвище? Голоснiше! Висоцька? Тридцять п'ять плюс платнi за сiм днiв сiмнадцять — сорок п'ять, вирахувань нема, одержуйте: три, чотири, п'ять, два карбованцi, сорок п'ять. Який вiн байдужий, — з жахом подумала дiвчина про касира. Сховавши грошi в торбинку, вона пiшла геть, але хтось узяв ïï за руку. Вона обернулась — товариш Ворожiй стояв перед нею, посмiхаючись. — Ну й дивачка ви, Марто, подивлюсь я на вас! Оце грошi одержали та й додому? Значить, здаєте позицiю? Отаких i треба тому iдоловi! А заяву на нього, таку, щоб аж шкварчало! — Я не хочу, — вiдповiла вона, йдучи. Ворожiй вийшов за нею на сходи. — Чекайте, побалакаємо, — казав вiн. — Що ви з ним панькаєтесь? Я сам посвiдчу, побий мене бог, посвiдчу, як вiн на вас поглядав. Це ж скандал буде, ви розумiєте! От, iдоляка! Вiн же залицявся до вас? Може, й додому приходив? Марта мимоволi кивнула. — От так штука! А свiдки є, що приходив? Тут свiдкiв до зарiзу треба! — Нi... я не хочу... цього бруду, — сказала дiвчина гидливо. — Оце вже безхарактернiсть! Тут можна показательний процес устругнути, а ви йому, сукиному синовi, попускаєте! Його грубовате спiвчуття зворушило Марту. — Дуже вдячна вам, але... не треба, — промовила вона, подаючи йому руку. — Ех, ви ж, iнтелiгенточка, — сказав Ворожiй з жалем. — За такими тiльки й живуть такi чорти... Ви, коли хочете, навiть права не маєте замовчувати таке дiло. Шкода, шкода! Але вона мовчки потиснула йому руку й поволi вийшла сходами на вулицю. Було вже зовсiм тепло, вона розстiбнула комiра. Ранковi подiï геть знесилили ïï, а теплiнь повiтря додавала ïй стоми. Ïï думки плуталась мiж кооператором i Безпальком, вiд одного тiкаючи, щоб потрапити на iншого. Отже, вона не служить! Що ж далi робитиме? А що робити ïй не було чого, вона рушила просто додому. В кiмнатi сiла на стiльця й сидiла довго, не роздягаючись, з торбинкою в руках. Раз у раз згадуючи про все, що сталося, дiвчина тужно хитала головою. Цей рух заспокоював ïï, приколисував, i вона, скинувши нарештi пальто, лягла й вiдразу заснула. Прокинулася вiд струсу. Професор Славенко енергiйно будив ïï. Прийшовши о дев'ятiй годинi, вiн здивовано переступив порiг темноï кiмнати й побачив дiвчину одягнуту на лiжковi в мiцному снi. — Он як ти мене чекала! Заснула з нудьги, — казав вiн. — Я ледве тебе розбуркав. — Ох, що зо мною? — прошепотiла дiвчина, прочунявшись. — Вибач, Юрчику! Я сплю, мабуть, з дванадцятоï години. — Ти хвора? — Нi, любенький, я цiлком здорова... Яка ганьба, отак заснути! Але не дивись на мене хвилинку, я трохи опоряджуся. Вiн глянув на неï, заспану й розкуйовджену. А вона не така вже й смазливая, — подумав вiн, вiдвертаючись. Сьогоднi бiохiмiк обмiркував докладно плани свого майбутнього життя. Щоб застерегти себе надалi вiд любовних несподiванок, вiн твердо вирiшив негайно одружитись. Котре лихо менше, те й вибирай, — подумав вiн цiлком пiдставно. Яка грубезна помилка була, що вiн того зимового буряного вечора звернув свою путь вiд будинку, де живе Iрен, до Мартиноï халупи! Але мусив мислити спокiйно. Нерацiонально було б шукати когось iншого перше, нiж удатися до тоï, з ким справа була вже цiлком налагоджена. Я мушу спробувати вернутись, це буде найрацiональнiше, бо тодi коло моєï легковажностi таким робом замкнулося б у вихiднiй точцi. I тiльки коли Iрен не вiдгукнеться на моє звертання, я муситиму — леле! — шукати iншоï жiнки до одруження! Тому вiн написав сьогоднi й вiдiслав поштою такого листа (росiйською, звичайно, мовою): Глибокошановна Iрено Степановно! З незалежних вiд мене i для мене прикрих та несподiваних обставин я не мiг останнiй час вiдвiдувати Вас i втратив Ваше, таке приємне й дороге для мене товариство. На щастя, цi обставини вже минулись, не лишивши найменшого слiду, i радiсть моя була б цiлковита, якби ви дали менi дозвiл знову Вас бачити. Я нетерпляче чекатиму Вашоï вiдповiдi, вiд якоï залежатиме багато що в моєму життi. Вам щиро й глибоко вiдданий Юрiй Славенко. Покiнчивши з листом, молодий професор привiтав себе за розважливiсть i пiшов на побачення з дiвчиною в тому пiднесеному настроï, з яким наймит добуває термiну немилоï роботи. Сон дiвчини видався йому дуже неввiчливим. Я стiльки про неï думаю, а вона спокiйнiсiнько тим часом спить, — казав вiн сам собi, курячи цигарку. Нарештi Марта причепурилася i, пiдiйшовши ззаду, нiжно оповила йому шию руками. — Любий, єдиний, коханий, — шепотiла вона. Вiн гладив ïй руки, що з'єднались у нього на грудях. — Коханий, любенький, — шепотiла вона, пригортаючись, — однiсiнький, милий незабутнiй Юрчику! Яке це все старе! — подумав бiохiмiк, притискуючись головою до ïï щоки. Але спитав: — Чому ми сьогоднi спали через цiлий день, Марто? Дiвчина сiла йому на колiна. — Це тому, — сказала вона, — що в мене вранцi було тисяча й тисяча неприємностей, i я стомилась, страшенно стомилась... — Неприємностi справдi стомлюють, — мовив Славенко. — Зужиття психiчноï енергiï пiд час хвилювання вiдбувається надзвичайно iнтенсивно i, звичайно, зовсiм недоцiльне. Чи хвилюватись, чи нi — становища це не змiнює, навпаки, заваджає розв'язувати його силами розуму. З цього погляду хвилювання треба визнати за явище хворобливе, якого мусимо так само стерегтися, як, наприклад, застуди. — Але як не хвилюватись, коли тебе, наприклад, скоротять з посади? — Хiба тобi це утрапилось? — Сьогоднi вранцi. — Ого, це велика неприємнiсть. Що ж ти думаєш робити? — Що? Як звичайно в такому становищi: пiду на бiржу. Вона говорила про своє скорочення дуже весело, недбайливо, з посмiшкою, щоб якнайменше його стурбувати. Але замовчати й цю неприємнiсть ïй здавалось неможливим, надто коли вiн застав ïï сонну. — Одначе, ти не дуже журишся, — сказав вiн. — Але в мене єсть ти i... досить добра квалiфiкацiя! — Я навряд чи зможу тобi допомогти, — посмiхнувся Славенко. — Квалiфiкацiя — далеко певнiша рiч. — Менi не так страшно, як прикро. Розумiєш, неприємно, коли тебе вигнали. — Яка ж причина твого скорочення? — О, причина тобi сподобається: рацiоналiзацiя апарату! — Ти не помиляєшся, Марто, — сказав бiохiмiк. — Це єдина причина змiн у побутi, яку я цiлком i беззастережно визнаю. Рацiоналiзацiя, в якiй би формi вона не виявлялась, є руйнування старих звичок, безглуздих традицiй, шкiдливих забобонiв, що передали нам у спадок минулi, нетямущi поколiння. Тобто рацiоналiзацiя, широко взята, як загальний процес нормалiзацiï людськоï працi й людських, найiнтимнiших навiть вiдносин, є поступ до вищих життєвих форм, побудованих на принципах розуму. Тисячi консервативних чуттiв, цiлий отой звiр, що сидить i ричить у нас, обурюються, скаженiють вiд клiтки, в яку запроваджує ïх розум крок по кроку, день у день, невпинно й систематично. I я щасливий, що живу в ту добу й у тiй краïнi, коли й де розум гостро протиставлено всьому кволому, нiкчемному, чуттєвому, чим так щедро обдаровує нас природа. На моє глибоке переконання, поняття рацiоналiзацiï, як я ïï розумiю, цiлком покриває поняття комунiзму. Вони тотожнi, це той самий процес, названий з рiзних поглядiв. Звичайно, втратити посаду прикро, але не забувай, що рацiоналiзацiя є єдина достойна причина скорочення. — От я i вдостоïлась, — сказала дiвчина. — Ти в iронiчному настроï, Марто. — В якому ж настроï можна бути, коли тебе зрацiоналiзовано? — В настроï свiдомостi подiï, — сказав Славенко, цiлуючи ïï. — Так, як я, Марто, — додав вiн. Спроби моï розгортаються дедалi бiльше, вони забирають увесь мiй час, i я змушений тобi сказати, що нам доведеться... — Ще годину? Але що ж тодi лишається? — скрикнула дiвчина в жаховi. Вiн затримав ïï в себе на колiнах. — Розважливостi, Марто, спокою! Тобi важко, я знаю, але менi важко так само... Нi, я гадаю, що недоцiльно було б зменшувати нашi побачення ще на годину. Далеко краще буде залишити те саме число годин, але бачитись через день... — Через день? — прошепотiла дiвчина. — А потiм зовсiм не бачитись? — Навiщо ти робиш такi хапливi висновки?.. Але ж ти не заперечуєш, що я повинен працювати? Вона мовчала. Тодi вiн сказав лагiдно: — Твоï висновки передчаснi. Але коли б нам i довелося колись розлучитись, я гадаю — ми повиннi були б зробити це без зайвих плачiв та вболiвань, без усього того старого, я сказав би, непристойного для новоï людини. Ти подумай, у скiлькох пiснях оспiвано розлуку, i ти зрозумiєш, що ми нiчого нового не змогли б додати до цiєï безлiчi... — Перестань, перестань! — крикнула дiвчина. I, припавши до нього геть, просто звиснувши на ньому, вона тихо засмiялась, уже голосно, рвучким, судорожним смiхом, всумiш iз стогоном i зойками. Тепер вiн уже казав ïй злякано: — Перестань, Марто! Що тобi? Чуєш, перестань! I пригноблено думав: Я знав, я знав, що цi iсторiï будуть! Ах, чорт бери, яке безглуздя! — Слухай, Марто! — казав вiн, шарпаючи ïï. — Перестань плакати! Так не можна! Ну, що я такого сказав? Адже сусiди почують! Марто, перестань! Згадка про сусiдiв зразу протверезила дiвчину. — Я... я... не буду, — прошепотiла вона, захлинаючись. Вона пiдвелась у нього з колiн, утерлась, пiшла спроквола до лiжка й лягла. За хвилину й вiн нiяково пересiв до неï та взяв за руку. — Ти не розумiєш мене, — промовив вiн гiрко й ображено. — Наука, Марто... — Знаю: вона вимагає жертв, — вiдповiла дiвчина тихо, i вiн не знав, чи серйознi в неï слова, чи глум. — I я згоджуюсь, — казала вона, прихиливши його до себе. — Це серце, Юрчику, нерозумне серце заплакало... I потiм стiльки неприємностей... Нi, нi, Юрчику, те, що ти казав, не неприємнiсть. Я знаю, що так треба. Я, непомiтна, скорочена дiвчина, розумiю, що ти мусиш працювати. Ти будеш працювати для майбутнiх поколiнь... вони не знатимуть мене... але я з тобою. Я люблю тебе, i я рада, що... що... ми не будемо бачитись щодня, а ти натомiсть працюватимеш. Ти зробиш, я вiрю, людське життя кращим, вiльнiшим, а коли б ти знав, як я хочу, щоб люди були гарнi, добрi, веселi, щасливi... Славенко був майже зворушений. — Марто, ти зрозумiла мене! — сказав вiн. I решту вечора дiвчина почувала себе, як першим вечором кохання. Другого ж дня кiнець Мартиноï службовоï кар'єри був уже вiдомий ïï сусiдам. А що безпосереднi вiдносини мiж родиною кооператора й дiвчиною зовсiм урвались, за посередника тут виступила фрау Гольц, що здивовано запитала Марту, чому вона вдома перебуває робочого часу. Сором не дав дiвчинi признатися до свого вигнання, i вона досить спокiйно заявила, що вирiшила покинути посаду й має готуватись до iспитiв на курси чужоземних мов, щоб вступити на них восени. Це пояснення сусiдка по-своєму витлумачила: — На утримання, значить, пiшла, — сказала Тетяна Ничипорiвна. — Што вi говорiт, ах большой скандал! — скрикнула чеснотлива фрау Гольц. — Ви самi, Амалiє Генрiховно, подумайте, — казала буфетниця поважно, — навiщо ïй, розпутницi, працювати мiсяць за шiстдесят карбованцiв, коли вона за вечiр, може, червонця вiзьме, дома сидячи? Це ж не то, що тi нещаснi проститутки, якi, знаєте, в дощ i в холод по вулицях бiгають — вона собi знайшла дурня, та й скубе його потроху. — Ах, страшнi скандал! В Германiя так не бiвайть, — зiтхала фрау Гольц. — I в Германiï вашiй так бiвайть, нема що хвалитися. Скрiзь, кажу я вам, єсть отаких баламутниць, що ради шутки вам сiм'ю розорить... Тiльки що в нас ïм попускають, ранiш хоч бога трохи боялися, а як тепер бога впразнили, так i нема ïм упину. Так розважала в кухнi Тетяна Ничипорiвна з почуттям власноï гiдностi, але дуже голосно, щоб Марта все в своïй кiмнатi могла почути. I вона чула. Але турбувалася найбiльше не за себе — найбiльше вона боялась, щоб оскаженiлi сусiди не образили якось Юрiя, коли той увечерi приходить. Це побоювання знову мирило ïï з тим, що бiохiмiк почав навiдуватись до неï через день. А втiм, сама того не вiдаючи, Марта прислужилась до освiження звиклого й нудного подружнього життя своïх сусiдiв. Тепер Тетяна Ничипорiвна, вернувшись увечерi з лазень, улаштовувала Давидовi Семеновичу сцени ревнощiв, якi й кооператора дуже розважали. — Що вона, може, знову до тебе пiдсипалась? — питала вона. — Скажи менi краще правду, Давиде, хай я знаю, бо буде гiрше! — Богом присягаюсь, Тетянко, що з того врем'я як обрiзало! — охоче виправлявся кооператор. — Тєбя вона боïться сильно. Конешно, якби я схотiв... — додавав вiн хитро. — Схотiв! Ах ти зрадник паскудний! Одним миром ви всi, проклятi, мазанi! Вам тiльки спiдницею зашурши... А ти знаєш, що б було? Смерть була б! От ïже-богу придушила б! — Ти можеш! Ти можеш, Тетянко! — Так не доводь же до грiха! А ввечерi, поклавши дочку спати, вони нiжно сидiли, обiйнявшись, згадуючи молодiсть, що воскресала ïм ту мить, згадуючи своï першi зустрiчi й слова, що колись одне одному казали. Роз'ятренi в любiй сварцi, ïх приспанi вiд часу й звичностi почуття прокидались голосно й бурхливо. — Всiда любив тебе, Тетянко, i всiда любитиму! — казав кооператор у захватi. А вона, вклавши його коло себе на лiжко, пригортаючи його мiцно до свого м'якого збудженого тiла, гладила його по обличчю рукою й шепотiла: — Якi вуса в тебе, Давиде! Таких вусiв тепер рiдко й побачиш... Але новина про Марту-утриманку, про Марту-пiдложницю й ледащо незабаром потонула в ще бiльшiй i несподiванiшiй новинi, що розiтнулась по помешканнi радiсним громом: кооператор Давид Семенович Iванчук дiстав, нарештi, посаду! Кооперативна органiзацiя Агроном вирiшила поширити свою дiяльнiсть, тож товариша Iванчука запрошено на роботу, на дрiбну посаду агента для купiвлi набiлу, але все ж на справжню посаду з постiйною платнею, вiдрядними, добовими i довгому та нудному безробiттю кооператора настав отак щасливий кiнець. Ввесь дiм узявся незвичайним рухом. Давид Семенович раз у раз виходив до кухнi й розповiдав новину, додаючи до неï щоразу новi деталi. Тетяна Ничипорiвна варила парадний обiд; Ада, з намови фрау Гольц, яка теж брала участь у родинному святi, пiднесла батьковi букет фiалок, що вже продавались на вулицях. I тут же, в кухнi, кооператор голосно розводився про своï дальшi плани. — Нi, ти, Тетянко, конешно, служби не бросай. Дочка в нас уже велика, можна сказати, баришня, а потом i час такий. Жити — воно важко, нема де правди дiти, тiльки я проти того, щоб власть лаяти. Якщо ти чесний, власть про тебе не забуде, i от я, примiром, получив должность.. сть, конешно, й такi, що ïм i служби не треба, самi кидають, но ми чесно звикли хлiб ïсти, i власть це розумiє. Но не за тим я совiтую тобi, Тетянко, служити, щоб грошей бiльше було, я на грошi не жадний. Це для того, що женщинi тепер така путь, щоб служити, робити нарiвнi, щоб було рiвноправiє i звiльнення жiнки. — Служитиму, Давидку! — щебетала Тетяна Ничипорiвна, як весняна пташка. — Вкупi прироблятимемо! — А щоб з нашоï дочки щось путнє було, — казав вiн далi врочисто, — щоб вона не виросла, боронь боже, якимсь ледащом, которих i шукати далеко не треба, я от прошу вас, Амалiє Генрiховно, до Ади за гуверньорку, а за плату ми зiйдемось. Фрау Гольц радо погодилась, але з однiєю умовою — якщо та панi, що приходила сюди, шукаючи родича, порекомендує ïï десь, то вона не зможе ïй вiдмовити, бо то панi незвичайна, вона розмовляє по-нiмецьки, як нiмкеня з Германiï, як сама фрау Гольц, i вони зразу дуже заприязнилися. В злиденнiй уявi староï дiвчини випадковi одвiдини панi професоровоï набували феєричного й мiстичного вiдтiнку. — Ну, там побачимо, — сказав Давид Семенович лагiдно. — А тим часом ви будете воспитувати Адку на все добре i, головне, вивчите ïï нiмецького язика. — О, це большой язик! — скрикнула в захватi фрау Гольц. Того ж дня кооператор урочисто вiдiмкнув парадний хiд у будиночку й налiпив на вхiдних дверях клапоть паперу, де акуратними й великими лiтерами написав: Давид Семенович Иванчук. Сотрудник Кооперативного Союза Агроном. Великого клопоту завдало йому полагодити систему ржавого дзвiнка до смикання, але вiн зрештою його направив i пiд ручкою знадвору налiпив меншого вже папiрця з категоричним написом: Звонок только к Д. С. Иванчуку. Оформивши таким чином своє зовнiшнє становище, Давид Семенович пiшов увечерi з дочкою до кiно. Але Тетяна Ничипорiвна навiть у вирi родинних радощiв своïх намiрiв щодо Марти не кидалась. До того ж гадана вiдмова дiвчини вiд посади давала ïй до рук зручну зброю. I невдовзi по обiдi до дiвчини завiтав сам орендар, колишнiй домовласник i садiвник, якому Марта щомiсяця акуратно сплачувала п'ять карбованцiв комiрного. Це був статечний i огрядний чоловiк iз чорною бородою, що надавала йому ще бiльше поважностi. Говорив вiн стиха, солодкувато, намагаючись зразу зачарувати розмовника своєю мовою. Вiн попросив дозволу сiсти й зробив хвилин на кiлька вступ про тяжке становище орендаря, про величезнi видатки на ремонт, якого вимагає комгосп, i про податки, що править фiнвiддiл. — Держава наша неумєренна, — сказав вiн, задоволено пiдкреслюючи останнє слово. — Вона якби пiдпилює сучок, на якому сидить. Ну, та це не нашого розуму дiло, — додав вiн, посмiхаючись. — А коли з нас беруть, то й нам треба брати, що ж поробиш! От i ваша кiмната, можна сказати — шiсть квадратiв, на два вiкна, тепла, сиростi нiякоï, а плати п'ять карбованцiв, як на смiх. — Тепер менi й п'ять важко платити, бо я безробiтня, — сказала дiвчина. — Це я знаю. Та тiльки хiба з самоï служби люди живуть? — А звiдки ж у мене ще грошi? — спитала Марта, спаленiвши. — Ми в iнтимностi не торкаємось... В цьому суд розбереться, якщо треба буде, — сказав вiн з посмiшкою, вiд якоï дiвчина похолола. — Тепер, знаєте, називається чоловiк безробiтним i на бiржi записаний, особенно женщини, а в самоï... — Це вам сусiди сказали! Все це брехня, брехня! — I сусiдiв покличемо в свiдки, якщо треба буде, — сказав орендар спокiйно. — А на мене ви не кричiть, бо я теж як крикну, то з вас мокре пiде. А щоб без крику, то для вас, як для староï квартиранки — тридцять карбованцiв. Менi сорок з руками дають, знаєте, яка скрута тепер iз помешканням. Дiвчина приголомшено мовчала. Вiн спитав: — То як же — будемо сватами? — Я виберусь, — вiдповiла вона нарештi. — Жалько... хорошоï людини завжди жалько. Ну, та вам виднiше. А коли ж виявляти вас скажете? — Через... через мiсяць. — Годi з вас i два тижнi, це законний строк. Виходить п'ятого мая... Так ви заяву, значить, тим числом черкнiть, щоб я був певний. Вона мовчки написала йому заяву, i орендар попрощався з нею дуже ласкаво, побажавши ïй всього найкращого. 14 ВЕСНЯНОÏ НОЧI ВСЕ В САДУ ШЕПОЧЕ, ВСЕ ЛЮБИТИ ХОЧЕ... Тепер дiвчина мала досить гулящого часу: один день зовсiм вiльний, а другий — до пiзнього вечора, аж до дев'ятоï години, коли ïï коханий, нарештi, приходив. Коханий — це слово було вже для неï замале. I взагалi слова не було, лише вiдчуття якогось нестямного пiднесення на думку про нього й заразом якоïсь сонноï тишi. Якщо на початку любовi бiохiмiк не здавався ïй надто реальним, якщо ранiш ïï часто змагала нiсенiтна уява, що вiн є тiльки витвiр ïï мрiй, то дедалi бiльше вона спiзнавала його, засвоювала його в усiх його словах, у всiх його рисах та дрiбницях, i вiн поволi зробився ïй єдиною дiйснiстю, що iснувала в свiтi. А тепер ця його дiйснiсть ще посилилась вiд навали гидких i болiсних нещасть, що ïï зненацька спiткали, i в'яскравилась вiд тих жертв, що вона приносила його науцi. В своєму звiльненнi, в ненавистi сусiдiв, у вигнаннi з помешкання вона вбачала одну причину, що збурила на неï людей, а саме — любов свою. Тим-то всi нещастя своï вона також потай любила, попри розпач i тугу, що вони ïй нагонили, любила ïх зовсiм несвiдомо, як неминучi й поправнi наслiдки, як достойне обрамлення ïï горiння. А отi поступки, вiдмови вiд годин i днiв побачення, вчиненi заради нього й прийдешнього щастя людей, геть зовсiм довершували ïï любов, ба бiльше — здiймали в нiй жагучий порив до самозабуття, до цiлковитого самозречення! Оцi саме почуття ворушились у нiй того дня, коли дiвчина прокинулась пiсля розмови з орендарем i одвiдин бiохiмiка, якому вона про розмову ту нiчого не сказала. Ïй хотiлось хоч кiлька годин побути в затишку! Отже, цей день у Юрiя Славенка був щодо дiвчини вихiдний. Згадка про нього сповнила дiвчину радiсним сяйвом. Сьогоднi вiн цiлий вечiр працюватиме. Сьогоднi вiн творитиме, о любий! А завтра ввечерi прийде до неï. Але згадка про орендаря вернула ïï до прози. Мусить вона, нарештi, почати впорядковувати своï справи, похитнутi до основи у двох найважливiших напрямках: посада й помешкання. Грошей, що вона одержала наприкiнцi, i тих, що вона трохи заощадила на зимове вбрання, мусило ïй вистачити на пiвтора-два мiсяця з умовою скоротитись у всiх видатках. Але справа з помешканням рiзко погiршувала ïï становище пiд усяким поглядом. Звичайно, вона мала колишнiх подруг, взагалi знайомих дiвчат i жiнок, з якими останнiй час не бачилась, — до них належало ïй негайно вдатись. Але два тижнi! За такий короткий термiн вона навряд чи могла на щось надiятись. Даремно я дала йому заяву, — думала вона. Та заразом почувала, що iнакше зробити не могла. Звiсно, вона могла б боротись за свою кiмнату, могла б боротись i за посаду, навiть знала законнi способи, до яких треба взятись, i безперечно взялась би до них, якби тут не було заплутане ïï чуття, ïï iнтимнiсть, як висловився вчора орендар. I це паралiзувало ïï вiдпорну дiю. Дико було б ïй, справдi, доводити, що скорочено ïï не з рацiоналiзацiï апарату, а з любовноï примхи пiдтоптаного зава, i що з кiмнати ïï женуть за гадану спокусу лiтнього сусiди! Ïï любов була б, здавалось ïй, споганена, то ж вона мусила хилитися. Тому Марта, хоч як ïй не хотiлось навертатися ще раз до втраченоï установи, дiстала передусiм довiдку про своє звiльнення й узялась на облiк на бiржi, де ïй за кiлька день призначили переквалiфiкацiю. Пообiдавши, вона вернулась додому й вирiшила, що на сьогоднi з неï клопоту досить. I своïм звичаєм узялася за книжку. Але лiтература дiяла тепер на неï чудернацьки. По всiх книжках — романах, вiршах, драмах, оповiданнях, — через сторiнку-двi ïï очi надибували на слово кохання, що ïï просто ображало. Любовнi переживання, поцiлунки й жага героïв завдавали ïй розпачу. Бо в словах i виразах закоханих, у ïхнiй поведiнцi, в описах любовного захвату й хвилювання, у всi тих шепотах, ласках, стисканнях серця i рук мимоволi i з жахом пiзнавала вона своє чуття i своï мрiï. Як i в неï, вiдбувались уже раптовi зустрiчi, що розцвiтали зненацька пристрасним коханням, як i в неï, захлиналась душа вiд божевiльного пориву; як i вона, схилялись дiвчата в мiцнi й свавiльнi обiйми, як i вона, вiддавались вони з тугою й страхом. Як i вона! Як i вона! Хiба iншим не доводилось збуватись посади через любовнi iнтриги, хiба iншим не траплялось з помешкання вибиратись через обмову й пiдступи вiдкинутого чоловiка? Так само! В кожнiй книжцi вона знаходила тепер ту чи ту свою рису, ту чи ту подiбну ситуацiю, що ранили ïй серце, тi самi посмiшки, наïвностi, i болiсно, гостро почувала, що коли б вибрати з усього, про кохання чи з приводу нього написаного, по шматочку звiдти i звiдти, то всю ïï любов, таку нову й незрiвняну для неï, можна було б скласти з тих уривкiв до найдрiбнiших деталей. I це гнобило ïï, руйнувало зрадницьки ту пiдвалину, на яку тепер бiльш, нiж коли, вона хотiла спертись. Похмуре й дратiвниче було ïï читання з того дня, як бiохiмiк кинув ïй у мозок пiдступну думку про заяложенiсть кохання. Само того зразу не помiтивши, дiвчина ïï притьмом у собi затаïла, щоб обмислити й спростувати до кiнця. Жоднi слова не западали ще ïй так глибоко, вся захоплена ïï душа повстала на них, як на лютого ворога. Немає нiчого нового! Адже тодi всi ïï мрiï були б марнi, нiкчемнi, мiлкi, ввесь порив був би смiшний i недолугий, якщо нiчого нового вона не створила там, де шукала неспiзнаного й неповторного. Нiчого нового в ïï коханнi! Але ж тодi нiчого виключного в ïï чуттi, яке вона над усе поставила, в якому втiлила своï надiï i нестямний запал, нiчого свiжого в тих поцiлунках, що вона вiддавала, як частину себе, i радiснi слова, що шепотiла, — це тiльки луна була б слiв уже сказаних i зужитих! Невже замiсть прокласти новий i невiдомий шлях вона йшла битою стежкою, де мiльйони нiг уже лишили своï второванi слiди? Не можна думати про це, це страшно, — казала вона сама собi, а все ж думала, як тiльки лишалась на самотi в кiмнатi. I ïï романтичне серце сурмило голосну тривогу. Спочатку цi думки виглядили, як прикре непорозумiння, що вона мусила негайно розв'язати. Але чим бiльше звiльнялося в неï самотнього часу, тим бiльше вони ïй опирались, щодня мiцнiшаючи й заплутуючи ïï тугiше в свою мережу. Неначе вона отруту в собi носила, що дедалi швидше в ïй розпросторювалась. Марта змагалась. Звичайно, люди любили, тiльки не так, — бадьорила вона себе. Та лiтература дуже хутко доводила ïй противне: люди не тiльки любились, але й любились так. Вона зробилась щоденною вiдвiдувачкою бiблiотеки, вона читала тепер завзято й упереджено, порiвнюючи та вишукуючи, спиняючись подовгу на разючих прикладах подiбностi, i з жахом знаходила частину себе в кожнiй любовнiй iсторiï. А скiльки ïх проходило перед ïï очима! Навiть у творах, вiд ïï теми далеких, у творах соцiальних, революцiйних, пригодницьких, так чи так точилось кохання, одноманiтне, побудоване з тих самих цеглин, як i ïï власне. Виходить, воно не тiльки явище старе, але й скрiзь та для кожного неминуче! Як вона цього ранiш не знала? Я закохалась, бо мусила закохатись, кожна дiвчина мусить закохатись, — думала вона приголомшено. Вона не тiльки вiдчувала по-старому, але й повинна була так вiдчувати. I в свiдомостi цього була ïй бiльша небезпека, нiж у втратi посади й помешкання. Звичайно, коли вiн приходив, цi думки розлiтались вiд першого ж його слова, вiд звуку його голосу, вiд дотику його руки. Як справжнiй чарiвник, вiн самою появою своєю вскромлював страшних духiв, вiд нього викликаних. У його присутностi було все нове, а коли вiн вiдходив, та сама непевнiсть ïï осiдала. Проте ïï пристрасть у цих катастрофiчних сумнiвах здобувала збудноï поживи. Ïï любов мiцнiшала, загострювалась у власному самовикриттi, i дiвчина, втрачаючи однi iлюзiï, нестямно прагнула витворити iншi. На уламках колишнiх мрiй вона викохувала новi надiï, в нiй зароджувалось i зростало бажання якось вивершити це старе почуття, що ïï геть заполонило, увiнчати його, давезне, новим невмирущим вiнком, вчинити подвиг у своєму коханнi. Того дня, прочитавши ще один зухвалий роман, Марта пригнiчено вiдсунула книжку. Гiркота поняла ïï геть усю. Вiдразу ïй на думку спали ïï власнi слова, промовленi колись у пiднесеннi: Я хочу так, як у романi! I справдi, вона любила як у романi, ïï хотiння достоту здiйснились. Але яка туга, глум i ганьба були в цьому здiйсненнi! Так, як у романi! Чи ж могла доля з неï гiрше насмiятися? I дiвчина думала тепер про кiнцi любовi, нечисленнi й усi ïй вiдомi: одруження, знелюблення одноï сторони й обопiльне вичерпання, що вибухає сварками, докорами й прокляттями. Що з цих трьох можливостей найгiрше? Вона обмiркувала ïх по черзi, i кожне по черзi здавалось ïй найгiршим. Вона в розпачi бачила, що кохання не кiнчається, а вироджується. Справдi, що спiльного з коханням у нудному хатньому володiннi, називаному шлюбом, або в нудьзi покидання, або ще в лихiй дрiб'язковiй ненавистi знелюблених? I невже ïï любов, ïï ясну неосяжну любов теж чекає одна з цих гидотних кiнцiвок? А безперечно! Бо навiть у неï, мрiйницi, сподiванок на вiчнiсть чуття не було. Отже, вона мусила негайно щось учинити, щоб спинити романну течiю свого кохання, довершити його якимсь виключним, небуденним кiнцем. Мусила на щось зважитись. Це рiшення достигало в нiй, виростаючи з глибини ïï чуття, з розпачливого шукання новини, з усiх прикрощiв i нудьги останнiх, збурених на неï днiв. Ïï стомлена й намучена iстота знову взялась гарячковим, жагучим рухом, знову передчуття неможливого повстало в нiй, як i першими, ще не свiдомими хвилинами кохання. I знову радiсне пестливе хвилювання, любовна туга й щасливий бiль розчинили ïï в собi, налили ïй серце густою повiльною кров'ю. В цiй насолоднiй млостi тiла й душi ïï намiр невпинно окреслювався. Та коли вiн став перед нею, геть визначений, дiвчина вiдчула, що задихається. Тож вона хутко пiдвелася, вдягла пальто, капелюха й вийшла на вулицю. Чи не страшного марення вона зараз дiзнала? Чи хоч дрiбка можливого є в тiй божевiльнiй думцi, що ïï опанувала i вжахнула? Але надворi з першого ж подиху свiжим i теплим повiтрям Мартi повернувся спокiй. Вона пiшла своєю Жилянською вулицею до Пролетарськоï, рiвноï та довгоï, i звернула в неï. Вечiр стояв лагiдний, тихий, i дiвчина якось зразу вiдчула, що весна вже настала, ось прийшла до неï несподiвано, непомiчена в пригодах та окремiшностi ïï життя. Вона забула про весну, але весна про неï не забула! I дiвчина була вдячна за це м'яке тепло, за густу вогкiсть сталого снiгу, за невиразний дух набряклих дерев i за суцiльну волохату пелену неба, що ïï на заходi мiсяць викладав примарним срiблом. Вона тихо йшла вперед, вона гуляла, спочивала. Вiльна вiд трамваïв та автобусiв, ця широка вулиця виглядала ввечерi затишно й родинно. Користуючись теплом, старi жiнки й чоловiки сидiли коло Ґганкiв на стiльцях i лавах, плетучи тиху розмову; хлопчаки на пiшоходах гуляли в громадянську вiйну, в червоних i бiлих, у матросiв, комiсарiв i бандитiв з усiма належними розстрiлами; дiвчатка, стовпившись, голосно верещали пiдстрибуючи, i крiзь походжали пари, найрiзноманiтнiшi пари юнакiв i дiвчат, смiючих, сумних, говорючих, замислених, прудких i стриманих, захоплених i неуважних. Якi вони слiпi, — думала Марта з жалем i заздрiстю. Нарештi вона вийшла на вулицi, вже ïй не вiдомi, дрiбнi, колiнкуватi, де люду було менше, а весна ближча i дбайливiша. Потiм опинилася зразу на головнiй вулицi, серед свiтла й юрби, i скрiзь нiби знаходила пiдтримку, кожен крок звiльняв ïï вiд вагання, додавав ïй сили вчинити намiр, великий намiр ïï кохання. I вона вiдчувала весну в собi, переймалась ïï славним надпоривом, у якому раз у раз шепотiла: Так i зроблю... завтра зроблю. Ходила допiзна, не почуваючи стоми, й додому вернулась щаслива: ïï план був розроблений до подробиць. Другого дня, чекаючи Юрiя, вона зодяглась так, як того вечора, коли вiн прийшов був до неï в завiрюху, щоб потiм приходити щодня. Ту саму сукню надiла, тi самi панчохи та черевички взула й, дарма що в скрутi, грошей не пошкодувала, щоб купити флакон того самого одеколону Конвалiя. Навiть лампу накрила серпанком. В дзеркалi бачила своє обличчя, змарнiле й схудле, позначене двома темними смужками пiд очима, але воно також здавалось ïй тим самим, бо вона думала захоплено: Зараз вiн прийде, i я все зроблю. О, коханий, вiн i не здогадується! Бiохiмiк прийшов вчасно, про думки Мартинi справдi не здогадуючись, але маючи своï власнi думки, що забарвлювали в чорний тон його настрiй. Сьогоднi вiн одержав нарештi вiдповiдь вiд Iрен, дуже коротку: Заходьте, я рада буду вас бачити. Iрен. Якщо змiст вiдповiдi цiлком задовольнив його, дуже порадував i зняв з нього турботу про майбутнє, то сама форма ïï листа його геть здивувала: лист був написаний по-украïнськи! Яким способом з Iрен могла зробитись украïнка? Цього вiн не мiг збагнути. Всi побожеволiли з цiєю мовою, — вирiшив вiн кiнець-кiнцем. А, проте, цей факт не був йому неприємний, десь там якесь чуття в нього потiшилось i ворухнулось. Вiн був навiть трохи заiнтригований, отже, тим бiльш йому хотiлось завiтати до Iрен якнайшвидше. До того ж, з учорашнього дня, в зв'язку з дослiдженням нунклеопротеïдiв людського тiла, молодий професор з двома своïми асистентами перейшли на сувору наукову дiєту. Вже сам iз себе цей режим у живленнi суперечив витратам енергiï на кохання, а найголовнiше — вимагав цiлковитого спокою i душевноï рiвноваги, бо всяке хвилювання, видима рiч, збочує нормальний процес розпаду клiтин, отже, й позначається на сечi, яку бiохiмiк мав аналiзувати. Всi цi обставини до уваги взявши, Славенко вирiшив, що момент припинити будь-якi зносини з дiвчиною оце настав. Пiдготовну до цього працю — зменшити години побачення й звiльнити по черзi день — вiн уже щасливо докiнчив, тож лишалось зробити тiльки останнiй крок, i всiй справi кiнець. Та хоч логiчно ця схема виглядала дуже струнко, в практичному застосуваннi ïï вiн побоювався несподiваних ускладнень. I це його нервувало. Парадне вбрання на дiвчинi зразу впало йому в очi, бо в процесi зближення Марта для себе й для нього непомiтно зменшила дбання за зовнiшнi прикраси: пiд усяким поглядом, духовним i тiлесним, любов знецiнювала ïï одежу. — Де це ми зiбралися? — спитав, цiлуючи ïï. — Зiбралась пiти з тобою погуляти. Ми ще нiколи не гуляли вдвох... ходiмо, любий? — Ох, Марто, — мовив бiохiмiк, сiдаючи, — коли б ти знала, як стомлює мене праця... — Знаю, Юрчику! Але сьогоднi пiдемо... Зроби цей раз для мене! Згода? Вона палко його умовляла, пiдкреслюючи слова сьогоднi, цей раз, i вiн нарештi згодився. Може, пiд час прогулянки матиму кращу нагоду поговорити з нею, — вирiшив вiн. Тихий i теплий вечiр зустрiв ïх надворi. Густа весняна iмла запинала лiхтарi кошлатими колами. — Де ж ми пiдемо? — спитав бiохiмiк. — Я поведу тебе... Ось так, нагору. Вони пiшли Тарасiвською. — Ти почуваєш весну, Юрчику? — спитала дiвчина, пригортаючись. I щоб не сперечатись, Славенко погодився, що весну вiн почуває. — Це дивний час, час чудес, — казала дiвчина. — Ну, хiба не диво, що на деревах з'являється листя, потiм цвiт?.. Трава виростає з землi... Була гола холодна земля, а от трава виростає, пролiски, суницi. Це так незрозумiло! — Навпаки, — сказав професор, — було б незрозумiло, якби трава й квiти не росли, коли змiнюється нахил сонячноï орбiти. — А чому змiнюється нахил орбiти? — спитала дiвчина. — Чому буває гарний i поганий нахил у сонця? — Ти мiркуєш, як дитина, Марто, — сказав бiохiмiк роздратовано. — Чому, чому! Наука дитячими питаннями не клопочеться. В темрявi коло муру Ботанiчного саду дiвчина раптом обiйняла його й почала цiлувати. — Любий, єдиний... Юрчику, — шепотiла вона. — На вулицi, Марто! — сказав вiн ображено. — Нас можуть побачити! — Хай бачать... але тут нiкого немає. Вона шаленiє вiд весни, як це недоречно, — подумав бiохiмiк. — Кажи менi про своï спроби, — сказала Марта. Ця тема могла наблизити його до сутi справи, i вiн охоче почав: — Я зараз працюю, як ти знаєш, над дослiдженням нунклеопротеïдiв людського тiла. Цi пiвбiлковi речовини, що входять до складу наших клiтинних ядер, належать до найскладнiших частин живоï матерiï. Як об'єктом спроб тут доведеться користуватись самим собою, бо нунклеопротеïди людини й тварини не тотожнi, як не тотожня й дiяльнiсть органу, вирiшального в цих дослiдах, а саме печiнки. Бо безпосереднього приступу до них ми не маємо, тож мусимо вивчати ïх у результатах ïх розкладу, якi знаходимо в нашiй власнiй сечi, якщо тебе це не ображає. — О нi, кажи далi! Це ж спроби мого iменi, Юрчику, пам'ятаєш, ти казав? Вiн потвердив, але заразом подумав, що казав ïй чимало дурниць. Проте розповiдав далi дуже докладно, якi втомнi цi спроби, на яку сувору дiєту вiн тепер засуджений, якого абсолютного спокою йому треба, щоб довести ïх до кiнця. Дiвчина стискувала йому руки, вона шепотiла: Як гарно! Яка я щаслива! — бо в ту мить, слухаючи про його роботу, почувала його невимовно близько. Так пройшли вони коло похмурого будинку колишнього Унiверситету й далi Володимпрською до Хмельницького. Нарештi вiн спитав: — Де ж ти ведеш мене? — До Андрiïвськоï церкви. Ти там був коли? — Нi, я не ходжу до церкви. Навiть не знаю... ах, це та, що має незабаром завалитись? — Кажуть... Я в нiй теж не була, як i в нiякiй церквi, але коло неï — iнодi. Там гарно. Широчезними залiзними сходами вони зiйшли на тахльовану паперть церкви, що стояла щiльно над урвищем горба. Потiм досить вузьким проходом мiж церковним муром та балюстрадою вийшли на пiвнiчний бiк ïï, що стримiв над прiрвою. Простора площадка позад церкви була теж тахльована, i ïхнi кроки дзвiнко пролунали в порожнечi цього вiдлюдного закутку. — Подивись, як тут гарно! — прошепотiла дiвчина в захватi. — Так... звiдси все якось чудно виглядає, — пробурмотiв бiохiмiк. Просто внизу, не досягаючи рiвня ïх нiг, були дерева, — якийсь сад чи занедбаний серед мiста гайок. Навпроти, вдалечинi, широка, налита повiнню смуга Днiпра ледве виднiла в iмлистому мороку. Лiворуч — рiвний i плаский Подiл, праворуч — круте згромадження Печорську свiтились безлiччю дрiбних вогнiв. Вiтер подув на них з рiки, але повiльний i теплий. — Як я люблю такi мiсця! — мовила дiвчина пристрасно. — Здається, знаходиш у них себе всю... Отак ходиш скрiзь, i нiби полишаєш там трохи, там трохи себе, а тут, у такому мiсцi, все полишене наче вертається до тебе, i ти знову вся цiла... Вона казала, притиснувшись до нього мiцно, вiддано, навiть злякано, казала зовсiм тихо, хоч вiн розбирав усi ïï слова, якi дiвчина шепотiла йому майже на вухо. Вiн почував ïï вагу на своïй руцi, i ця вечiрня прогулянка, i весь ïï шепiт здавався йому до кiнця безглуздим. Церковна озiя, що в мороку виглядала похмуро й таємниче, так само справляла на нього негативне враження. Якесь середньовiччя! — думав вiн. — Та й саме це мiсце давнє, — казала вона. — Колись тут були тiльки лiси та яри, страшна дичина без стежок, без людей. Звiрi дикi тут бiгали... I от на цiй горi, Юрчику, поставив тодi хреста Андрiй Первозванний... Знаєш, що вiн сказав? — Не знаю... чи, певнiше, забув, — вiдповiв Славенко зовсiм негостинно. Але Марта неначе слухала тiльки себе. — Вiн сказав, що тут буде мiсто велике i славне... Як давно це було! I потiм справдi тут заклалося мiсто, поволi зростало, i от ми живемо в ньому... Хiба це не чудно? — Ти вiриш у пророцтва? — Нi... може, вже пiсля того, як мiсто збудовано, склали цього переказа... Але легенда гарна, Юрчику! Легенда така хороша, що в неï хочеться вiрити! Вона замовкла. I вiн теж мовчав, насуплено думаючи: Сказати ïй зараз, що ми мусимо розлучитись, так вона ще плигне туди в прiрву! — Так у коханнi, Юрчику, нiчого нового немає? — спитала вона раптом. — Не тiльки в коханнi, Марто, — почав вiн, збадьорiвши, — але й у жодному людському почуттi. Доводиться просто дивуватись... — А ти глянь, — урвала його дiвчина, — скiльки вогникiв перед нами! I скрiзь, де горить вогник, там є кохання. Якi рiзноманiтнi люди, є такi суворi, поважнi, а всi вони бувають закоханi... Навiгь важко повiрити, глянувши на нього, а вiн закоханий... I ти пiди вулицями, пiди в кiно, в театр, пiди на доповiдь, i ти побачиш — скрiзь, скрiзь кохання! — Ти кепсько бачиш. Певнiш, бачиш тiльки одну сторону речей. Працi, яка справдi є скрiзь, ти не помiчаєш. — Я бачу, я все добре бачу... Але ти не розумiєш мене, Юрчику! Ти дивишся на все по-старечому — не ображаєшся на мене, нi? Може, ти маєш рацiю... Але так хочеться бути наïвним i гарним, трохи навiть слiпим... Бачити все кращим, нiж воно є, вiрити в щось нове, в якесь щастя. Прокидатись уранцi й спiвати... Лягати спати i мрiяти... Так хочеться, Юрчику! Не можна багато думати... От усi отам кохають, не думаючи, i ïм хороше... А ти сказав менi, я почала думати... — Я зовсiм не хотiв... — Нi, нi, ти правду казав! Я думала, я читала, — нема нiчого нового. Вона схилилась грудьми на широке кам'яне поруччя. — Схились коло мене й обiйми мене. Ближче, Юрчику! Такого вечора хочеться зробити щось неможливе... таке, щоб лишилося на все життя, щось нове, безконечно гарне... Щоб потiм, коли згадати, було тепло, як сьогоднi, щоб у спогадi була весна... Марта замовкла i вiн почув, що вона тремтить. — Ти плачеш? — спитав вiн. Вона ще хвилину промовчала, потiм вiдповiла зовсiм спокiйно: — Нi. Менi трохи холодно. — Так, тут занадто свiжо. Ходiмо додому. Дiвчина не перечила, i вони пiшли сходами вниз. Всю дорогу назад Марта пригнiчено мовчала, i ïï настрiй мимоволi заражав його. Та й власнi вiн мав на те причини. Що дурнiшого могло бути, як ця прогулянка пiд церкву, над якесь феодальне урвище! В XX столiттi, в добу розуму, це є непрощенне й дике збочення. I потiм оцi солодкi наïвностi про весну — вуха в'януть, ïх слухаючи! Гiмназистка, справжня гiмназистка, — думав вiн обурено. Але найбiльше обурювався на себе, що за ввесь час не спромiгся оповiстити ïй про розлуку. В душi професор люто кляв себе за слабодухiсть, i всю надiю покладав на решту побачення, уже в кiмнатi. Йому навiть найрацiональнiшим почало здаватися закiнчити кохання там, до воно й почалося. — Ти в незвичайному настроï сьогоднi, Марто, — мовив вiн нарештi, коли вони пiдходили вже додому. Дiвчина здригнулась. — Все менi незвичайне сьогоднi, все, — прошепотiла вона. — Здається, нiби вперше бачу тебе... вперше йду цiєю вулицею... Аж ось я й дома... Але ти не пiдеш до мене, Юрчику! — Чому? — здивувався вiн. — Ще не пiзно. — Нiколи не пiдеш, — казала вона вже голосно, — ми нiколи вже не побачимося. — Ти iдеш десь? — спитав вiн. — Нi, я житиму тут... Не розумiєш? Ще мiсяць, ще два, хай рiк, два роки, i хтось з нас розлюбить... байдуже хто. Ми будемо сваритись, клясти, дурити один одного, i буде ганебний старий кiнець, як старе було й наше кохання. Хай хоч кiнець буде новий. Прощай, Юрчику! — Чекай, — сказав вiн спантеличено. — Ти зовсiм не береш мене до уваги! — Тебе? О, мiй любий! Беру, беру... Тебе бiльше, нiж себе. Ти працюватимеш... для великого нового свiту, для майбутнiх людей, якi житимуть краще за нас. I я буду з тобою, завжди з тобою, але тiльки як спогад... бо ти ще любиш мене. Ти ще любиш, тому будеш згадувати про все, що було... i тобi буде гарно. Я також... Менi ще хотiлося поïхати з тобою туди, де я народилась, ходити з тобою вдвох, взяти вночi човна, поïхати далеко й купатись там... — Я, правда, не вмiю плавати, — пробурмотiв Славенко. — От бачиш... Хоч я навчила б тебе... Але я боюся, що це буде запiзно... боюся кожноï хвилини, що ми ще вдвох. Раптом ти розлюбиш мене несподiвано! Нi, нi! Я думала. Iди. Так треба. Його дивував спокiй, з яким вона говорила. I вiн почував себе перед нею хлопчаком, якого повчають. Його повчають, що за нiсенiтниця! — Я розумiю, чого ти хочеш, — почав вiн, — навiть визнаю тобi рацiю. Але це поважна справа, яку не годиться розв'язувати коло хвiртки, по-дитячому. Я пропоную пiти до тебе й докладно все обговорити. — Нi. Нiколи, — сказала вона. Вiн почував ïï пiднесення, але воно його принижувало. А втiм, вiрячи твердо в своє красномовство, професор побоювався, щоб у дальшiй розмовi з нею якось проти волi не похитнути ïï намiру. Це було б уже зовсiм безглуздо. Тому вирiшив своєï зверхностi тут не доводити. — Ти жорстока, Марто, — сказав вiн. — Але я розумiю. Того, що ти боïшся, я боюся так само. — Я знала це! — скрикнула дiвчина. — Юрчику мiй єдиний, я знала це! Яка я щаслива! — Хай буде по-твоєму. — провадив вiн понуро й тужно. — Хай буде... Прощай, Марто. Бiохiмiк хотiв поцiлувати ïï, але вона вiдхилилась. — Нi, це було б... як у пiснi! Руку можна. Вiн поцiлував ïï руку довгим поцiлунком. — Це все, — сказала вона. — Прощай, я люблю все, що ти робитимеш. Не пробуй побачити мене, це буде боляче, але згадуй про мене. Зараз я хочу цiлувати тебе, бути з тобою, але я йду. Любий, єдиний, коханий Юрчику, прощай. Вона повернулась i зникла. Вiн сказав ïй услiд: — Прощай, Марто. Але ще якийсь час стояв. Чув, як вона вiдчинила й зачинила дверi. Отже, вiн вiльний? Але такий спосiб розлуки здавався йому просто бридким. Вона пошила мене в персонажi XVIII столiття, в якiсь дон-жуани, чорт бери! — думав вiн, iдучи додому. Далеко краще й сучаснiше було б, якби вiн виклав усi причини, з яких розлука неминуча, пояснив би ïй усе гаразд, а вона, поплакавши, погодилася б. I навiть лягаючи спати, вiдчував iще прикрiсть. Але вранцi молодий професор, хоч i не переставав визнавати Мартину поведiнку за геть нерацiональну, своє становище визнав за цiлком певне. Чи неоднаково, як саме дiйшлось до того, що вiн хотiв? Не процеси важать, а наслiдки. До того ж, те дiвча вганяє за iлюзiями, хай має ïх! Зрештою, все обiйшлось прекрасно, вiн вiльний, це основне, i дурень вiн був, що вчора якось iнакше до цього поставився. В мене є ще рештки сентиментальностi, — подумав вiн. Цiлий день професор завзято працював i передусiм закiнчив статтю про наслiдки попередньоï серiï спроб, почату оце недавно вiльними вiд побачень вечорами. Беручи пiд увагу роботу американського вченого, що з iншого приводу торкнувся, хоч i побiжно, його теми, Славенко свою статтю писав по-англiйськи, щоб саме в Америцi ïï видрукувати. Потiм вiдповiв на пiвтора десятка задавнених листiв, кожен з них стереотипно починаючи: Високошановний колего, тяжка хвороба стала менi на перешкодi своєчасно... i т. iн. Нарештi о восьмiй годинi ввечерi надiв чорного костюма й рушив iз вiзитом до професора Маркевича. Цей вiдомий фахiвець-терапевт кiнчив якраз пити вечiрнiй чай у родинному колi й тихо вiддавався спочинковi в крiслi коло столу. Дружина його, що жила тепер у нескiнченнiй тривозi, обмiрковувала завтрашнє меню; Iрен перетирала чайний посуд тонким бiлим рушником. Поява бiохiмiка, якого провела до ïдальнi сяюча Пелагея, подiяла, як раптовий сполох. — А, от хто нас зовсiм забув! — скрикнув професор, — Добридень, добридень! Чудово! Але хто ж приходить, коли самовар уже погас? — Його можна пiдiгрiти, — мовила Марiя Миколаïвна, якоï пальцi вiд хвилювання тремтiли. — Хочете чаю, Юрiю Олександровичу? — спитала Iрен. — Дуже хочу, але, на жаль, не можу, — вiдповiв Славенко, посмiхаючись. — У зв'язку з спробами, якi я тепер проваджу, менi довелось самому перейти на сувору дiєту, з якоï чай також виключено. — К бiсу науку, якщо вона касує чай! — скрикнув терапевт. — Це ви, молодi, все вигадуєте. Передусiм, треба нормально живитися й жити. — Я цiлком з вами згоден, професоре, — сказав Славенко. — Тiльки сказав би, що ми повиннi жити не нормально, а нормалiзовано. Нормальнiсть є наслiдок традицiï, нормалiзацiя — ознака поступу. В моєму випадковi з дiєтою традицiйну норму порушено заради норми вищого порядку, а саме — в iм'я науковоï роботи. Це є рацiональне порушення, яке нiчого спiльного не має з рiзними ганебними збоченнями, яким ми часом несподiвано пiдпадаємо i якi штовхають нас назад у безглуздий романтизм. На превелике лихо, треба визнати, що наш розум не завжди ставить цим зухвалим виступам чуття належний опiр. — Але вони переборюються в процесi життя i розвою, — мовила Iрен. — Чудово, я згоден, — сказав професор. Славенко вдячно глянув на молоду господиню, радiючи ïï вiдповiддю: Вона нiби вiдгадала моï думки, — подумав вiн. Марiя Миколаïвна мовчала. Вона могла б тiльки сказати бiохiмiковi: Яка ви пара з Iрен, яка пара! — але сказати це було б незручно. Юрiй Олександрович розповiдав iще з пiвгодини про своï спроби й наслiдки, яких вiн сподiвається, потiм звернувся до Iрен. — Чи не були б ви ласкавi пограти? За цей час я зовсiм не чув музики. — Залюбки. Але ранiш я хочу показати вам щось таке, що може вас потiшити. Прошу до моєï кiмнати, Я покажу вам пару симпатичних ведмедикiв. — Цяцькових, сподiваюсь? — Не цяцькових, але в усякому разi скляних. — Слава богу, слава богу, — прошепотiла Марiя Миколаïвна, коли вони вийшли. — А як я вистежив його тодi, Марусю, не можу забути! — сказав професор. — Але в мене ще два вiзити. Чудово... Тепер пошесть черевного тифу, доглядай пильно, щоб усе милось окропом. За ввесь час знайомства бiохiмiк уперше зайшов до Iрен у кiмнату, i витончений, теплий порядок у нiй вразив його. Вiн схвильовано почував пухкий килим пiд ногами й думав: Як гарно буде тут спочивати по працi!. — Ось моï ведмедики, Юрiю Олександровичу, — мовила Iрен, подаючи йому два вироби старовинноï украïнськоï гути. — Я не здогадуюсь про ïх призначення, — сказав вiн нерiшуче. — Ах, сором! Це ж посуд ваших предкiв. Сюди наливали вино й пили його ось iз цих чарок. I вона показала кiлька синьо-фiалкових скляночок одного з ведмедиками вiку. — Вони нагадують лампадки, на них позначився релiгiйний дух доби, але й самопевнiсть ваших предкiв — собi й боговi вони наливали приблизно в однаковий посуд. А ви якоï думки про це скло? — Я про нього тоï думки, — сказав Славенко, — що посуд моïх предкiв був нерацiональний. Всякий посуд повинен передусiм бути зручний до життя. Цього не можна сказати про цих покарлючених ведмедикiв:.. Але ви, Iрено Степанiвно, я бачу, цiкавитесь старовиною? — О, старовина тепер у великiй пошанi. I в мене справдi зiбралась уже чимала колекцiя. Початок ïï збiрки й нахилу до старовинних речей належав до минулого часу ïï першого замiжжя, коли вона вiд свого милого дiставала коштовнi подарунки. Такого походження була й каблучка з великим дiамантом, що блищала в неï на руцi, плетена гадючкою обручка староï французькоï роботи й камея з витонченим римським профiлем у неï на грудях. — Подивiться, — вела вона, показуючи на етажерку. — Тут порцеляна, майолiка, бронза... Цi хiнськi статуетки надзвичайно давнi... А ось знову ваше рiдне — старi межигiрськi вироби, якi я недавно придбала... Я трохи грабую татка на це бездiлля, але справдi, воно того варте. Професор бiохiмiï дивився на рiдкощi, i його погляд спинився на хiнських та гiндуських божествах, що нагадували людський вiдбиток у ввiгнутих i опуклих дзеркалах. — В одному я згоден дати давнiм перевагу, — сказав вiн, — це в тому, що вони краще вмiли вiдтворити ницiсть людських iнстинктiв. Але в цьому нiяка ïхня заслуга, бо вони жили виклично цими iнстинктами, навiть поклонялись ïм, утiливши ïх дуже влучно в постатях оцих божкiв. Подивiться пильно на цi потворно витягнутi й потворно сплющенi фiгурки! Хiба не вособлена в них уся бридота й ганьба нашого чуттєвого шаленства?.. Так, цi iдоли ще живуть у нас, ще порушують iнодi чистоту нашоï думки. Ми вже повалили ïх зовнi, але в собi ще до кiнця не викорiнили. Тепер, незважаючись уже виступити в своïй голизнi, цi iдоли надiвають личини мрiй, безумних солодких поривiв i бунтують нашу кров, що повинна спокiйно живити мозок. Таким способом вони досягають заповiтноï своєï мети — похитнути вiру в наш розум... Я повинен одверто сказати вам, Iрено Степанiвно, — мовив вiн схвильовано, — що останнiй час переживав щось подiбне. Це позначилось не тiльки на моïй роботi, але й на мисленнi. Облудно виправдуючи свою власну кволiсть, я почав був добачати щось непереможне в людськiй консервативностi, похитнувся в певностi щодо науки, як абсолютноï перетворницi людськоï психiки. За цей час я висловив бiльше дурниць, нiж сказав розумного за все життя. — Не картайте себе, — сказала Iрен. — Це просто данина молодостi, яку ми всi так чи так сплачуємо. — Я не хочу сплачувати данину перебуткам нашого варварства, якоï б прекрасноï назви вони собi не прибирали, — сказав Славенко. — Тому я такий вдячний вам за вашу вiдповiдь. Своïм товариством ви рятуєте мене, — додав вiн нiжно. — Ваша вiдповiдь додала менi сили... хоч вона й здивувала мене трохи, власне, мова ïï. — Але я так само здивувалась, коли довiдалась, що ви почали викладати по-украïнському, — сказала Iрен, смiючись. — I своєю вiдповiддю не хотiла дисонувати... — Але на лекцiях я виконую тiльки обов'язок! — Тiльки обов'язок? — перепитала вона. — Безперечно, — вiдповiв вiн твердо. — Я не шовiнiст передусiм, до того ж не забуваю, що росiйська мова рiднiша нам. — О, я теж ставлюся до украïнiзацiï без великого захоплення! Але коли вам захочеться помрiяти про ваших славних предкiв, я зможу бути вам за розмовницю. — Ви жiнка великого розуму, Iрен, — сказав Славенко в захватi i, схилившись, поцiлував ïй руку, якоï вона йому не вiдняла. 15 И ЛЮБОВЬ — ЭТО ТОТ ЖЕ КАМИН, ГДЕ СГОРАЮТ ВСЕ ЛУЧШИЕ ГРЕЗЫ... Три першi днi дiвчина прожила в солодкiй i тихiй нестямi. Свiдомiсть, що вона вчинила щось надзвичайне й незрiвнянне, ввесь час ïï збуджувала, переймала щасливим трепетом ïï душу, колисала ïï думки, як нiжна й монотонна музика. А втiм, цими днями вона ще схудла, ще зблiдла, шкiра ïï впрозорилась, очi потемнiли й збiльшились. Щастя виснажувало ïï, легка повсякчасна стома була в ïï сповiльнених рухах, у збляклому поглядi, у млявих, нiби змушених словах. Урочистiсть з'явилась у ïï поглядi, натхненна посмiшка на устах, що беззвучно вiдбивали палющий захват ïï єства. Коли досi вона жила, як у романi, то тепер почала жити в казцi. Фантастичнi, яскравi сни, де мiнилися ïй гарячi фарби серед полiв iз стрункими обелiсками, де ïï пiдхоплювали й несли хвилi небачених морiв, де вiяв жагучий вiтер пустелi й легка прохолода вечiрнiх гаïв, тепер сповнювали ïï ночi, i вранцi дiвчина прокидалась знесилена, зачудована цими видивами, що проти них весняне сонце надворi здавалось туманним i сiрим. Але вiн не наснився ïй нi разу. Часом Марта брала його цидулку, що вiн написав колись, чекаючи ïï, i покинув потiм на столi, — єдину матерiальну рiч, що вiд нього залишилась, вдивлялась у напис його лiтер, його слiв i читала сама собi: Марто, я схиляюсь перед твоєю мудрiстю в коханнi. Нiкого я не любив так, як тебе, та й загалом не любив. Любив — це замало. Жив тобою, мислив тобою. Ти перша й остання, ти єдина, Марто. А тепер я йду назад у ту сiрину, в ту похмурiсть, з якоï ти мене викликала. Прощай, Марто, ти велика. Цей лист не мав пiдпису — вiн не встиг тодi пiдписатись, бо вона якраз надiйшла. Але й так вона почувала його в кожнiй лiтерi, почувала силу його кохання, втiлену в цих рядках, i свою силу над ним, свою велику любов. Цей лист, залишений тодi з геть iншоï нагоди, здавався ïй тепер одержаним допiру, був нiби вiщим листом, де вiдгадано й стверджено ïï майбутнiй вчинок. Але не в сiрину, не в похмурiсть вернувся вiн! Та любов, що ще невичерпана лишилась у його серцi, огрiє i прояснить його путь, надихне його думки до потужноï творчостi. Ïй здавалось тепер, що його наука тотожня з ïï поривами, що вiн тiльки здiйснює те, що вона в своєму серцi накреслила. Вiн дослiджує бiлок, це таємниче твориво життя. Бiлок! Щось бiле, чисте, легке, як ïï мрiï, як прийдешнiсть людськостi, що для неï вiн невсипуще працює! Думаючи про це, вона так яскраво ту прийдешнiсть почувала, немов жила вже в майбутнiх столiттях тим життям, яке вiн створив i якому здiйснитись вона своєю любов'ю допомагала. В цю мить вона глибоко й несхибно чула той поклик, що вiн думкою до неï зараз посилає, чула ласкавi й пристраснi слова, що вiн ïй шепоче десь, сумуючи за нею. I вона йому вiдповiдала. Мiж ïх душами, яких взаємне прагнення було ïй найвищою правдою, нав'язувався отакий дивний, таємний зв'язок, i дiвчина почувала тепер, що справдi створила незламне й вiчне, вiдмовившись тимчасового, купивши цiною дiйсних ласк, що мусили погаснути колись, цю витончену невмирущу ласку, що завжди над нею пробувала. I все здавалося Мартi страшенно давнiм. Три днi, як вони розлучились? Нi, три вiчностi вiдтодi минуло! Сусiди нарештi дали ïй спокiй. Тетяна Ничипорiвна, довiдавшись, що дiвчину виселено, вважала свою помсту за довершену й у кухонних розмовах iз фрау Гольц згадувала Марту вже в минулому часi: була, мовляв, така крутихвiстка. А сам Давид Семенович увесь час був у службових вiдрядженнях, i останнiми днями вона бачила його мельки раз чи двiчi. Та коли й здибалася мовчки з своïми спiвмешканцями, то тiльки легке здивування ïï брало, немов тiнi якiсь повз неï проходили, тiнi нешкiдливi, але чудернацькi. I всi люди ïй такими тiнями здавалися, ввесь свiт якимсь трохи примарним, вiдсунутим i маленьким. Тiльки себе почувала вона дiйсною, тiльки нескiнченний порив до нього, його вiдповiдь i його далеке iснування. А втiм, своïх життєвих iнтересiв Марта не занедбала. Вона зразу ж пiшла по знайомих, дивуючи ïх своïм хворобливим виглядом, i в одноï колишньоï подруги, тепер дружини молодого адвоката, здобула дуже кориснi вказiвки щодо помешкання — виявилось, що знайома тiєï подруги бажає найняти комусь вiльну кiмнату. Але даючи дiвчинi до знайомоï листа, подруга сказала: — Ти страшенно блiда, Марто. А втiм, до лiкарiв не звертайся, вони нiчогiсiнько не тямлять у наших справах. Найголовнiше, гуляй надворi якнайбiльше, i при першiй же нагодi закохайся сторч головою. Ця порада видалась дiвчинi найбiльшим глумом, який вона колись чула; вона твердо заявила, що почуває себе чудово, й пiшла з листом, що мав розв'язати ïï житлову кризу. На Садовiй вулицi в окремому будинковi, одноповерховому, але чималому, ïï привiтно зустрiла поважна дама. Так, кiмната вiльна є, тiльки чи придасться вона? Цей будинок належав колись комусь значному, якомусь великому промисловцю, що займав сам iз родиною всi дванадцять кiмнат, крiм кухнi й помешкання про прислугу, що було в пiвпiдвалi. Тепер цю житлову площу розподiлено мiж п'ятьма родинами, а що дванадцятеро кiмнат були розташованi зовсiм у iншому планi, то ïх довелося геть перепланувати, поробити перетинки, видiлити довгий i темний коридор, щоб кожен пожилець мiг мати безпосереднiй приступ до свого житла. Внаслiдок такого переопрацювання в пiвнiчнiй сторонi будинка виник чудернацький закуток, сажень завширшки й чотири завдовжки, з одним вiкном, де верхня рама була забита диктом. Тому рiдке пiвнiчне свiтло не сягало в другий край цiєï довгоï клiтини, де завжди стояв холодний присмерк. Електрична лампка звисала з стелi на грубих дротах, а замiсть груби при стiнi влаштовано незграбну лежанку з бляшаними дверцями. Кольору шпалерiв у такому освiтленнi годi було достоту визначити. I дiвчина зразу погодилась. Ïй байдуже було, де жити. Цей морок ïï навiть потiшив. Тут я буду сама, сюди нiхто до мене не прийде, — думала дiвчина. I давши п'ять карбованцiв завдатку, вона заявила дамi, що з першого травня перебереться. Не забула так само Марта й на переквалiфiкацiю пiти — щоб вiддаватись своïм переживанням, вона мусила жити, тобто служити й заробляти грошi, отже, ïï практичними дiями керувала не так життєва, як трансцендентна логiка. Показавши перед комiсiєю своï вмiлостi, що й саму ïï дуже здивували, — так-бо здавалося ïй, що вона нiчого не вмiє, — Марта Висоцька була залiчена пiд лiтеру А, тобто посаду мала дiстати в першу чергу. Це було четвертого дня, чи краще — четвертоï вiчностi вiд створення ïï нового свiту. Заощаджуючи пильно свою готiвку, дiвчина брала тепер на обiд день першу, день другу страву в своïй ïдальнi. А по обiдi читала, звичайно, читала! Якби бiблiотека видавала абонентовi необмежену кiлькiсть книжок щодня, дiвчина могла б спожити за вечiр три й чотири романи. Але мала щодня тiльки один, а ще до одноï бiблiотеки записатись не дозволяли ïй кошти. Тож читала вона навмисне повiльно, щоб заповнити вечiр, iнодi перечитувала ще раз усе спочатку або окремi, найбiльш вподобанi мiсця. Тепер, розгортаючи книжку, Марта нiби кидала виклик усiй iсторiï лiтератури й людського кохання! Пiсля кожного прочитаного роману вона ще глибше, ще сп'янiлiше свою вищiсть почувала, бо ж нiде нiчого подiбного на свою любов, на ïï незрiвняний кiнець не знаходила. Нiхто ще не любив так, як вона! Про що пишуть романи? Про дiвчат обдурених, зраджених, про дiвчат одружених наприкiнцi й щасливих вiд цiєï нiсенiтницi, словом, про вiдомi ïй буденнi кiнцi, яких вона боялась i яких уникнула. Прочитавши половину книжки, вона думкою прикидала, хто кого зрадить, хто з ким побереться, i рiдко коли помилялась! До нудоти одноманiтне було людське кохання, але кожна iсторiя його ще i ще раз доводила ïй, яких високих i нових щаблiв вона в своïй любовi осягнула. З почуттям гордощiв та перемоги над всесвiтнiм шаблоном лягала дiвчина спати й бачила тi променистi сни. Добираючи собi лектуру, вона орiєнтувалась найбiльше за назвою, вiдповiдною до своєï теми. Отак ïй до рук трапила того дня п'єса Iбсена Комедiя кохання, яку дiвчина своïм звичаєм почала читати повiльно. Але вiд дiï до дiï зростала ïï тривога й заразом швидшав темп ïï читання. В п'ятiй дiï ïï очi вже стрiлою мчали по рядках, а душа сповнювалась жахом i нудьгою, як вiд раптового падiння в незглибну прiрву. Дедалi голоснiше билася ïй кров у скронi, дедалi мiцнiше стискувались ïï уста, та вона трохи не скрикнула, трохи не застогнала, наприкiнцi читаючи натхненнi слова дiвчини Свангiльд до Фалька, з яким розлучалася в iм'я чистоти свого кохання: Весни розкiшноï ми дiти, Фальку, й осiнь навiсна, туману i сльоти пора нудна, коли замовкне соловей спiвучий в твоєму серцi — ця пора причинна весни розквiтлоï змiнити не повинна. Й зима смертельна свiй мороз давучий не мусить кинути на наших мрiй буяння — ми не дамо цвiт нашого кохання прибити, збридити це весняне тепло, — хай чарiвне помре, яке жило! Це ж своï власнi слова, своï власнi думки й почуття вона бачила тепер перед собою, i ввесь ïï порив та марення ту мить нiби вiдходили в написане, лишаючи ïï порожню, покалiчену, принижену. Всю складноту своïх таємничих почувань, своïх надiй i намiрiв вона зразу впiзнала в цих жорстоких рядках, що вiдбирали ïй право на ïï багатство. З кожним прочитаним словом вона руйнувалась, убожiла, оберталась у жебрачку, i щире золото ïï мрiй перемiнялось на нiкчемне череп'я. Ïï немов викрито зараз, на злочинi спiймано, пишноту з неï здерто, i в лахи, в ганчiр'я одягнуто на глум та посмiховисько! Ïï невимовне вже хтось iнший почував, усi ïï надзвичайнi слова були вже сказанi перед нею, все нове, що вона гадала створити, давно вже викладено у вiршах. I вона, знемагаючи вiд туги, читала далi: Тепер своє я дiло доконала — вогонь поезiï натхнула я душi твоïй! Лети! До перемоги мчи, соколе мiй, а Свангiльд пiсню лебедину проспiвала!.. Цi рядки справдi забринiли ïй лебединим спiвом, ба бiльше — похоронним дзвоном над ïï запальним, наïвним прагненням до нового й незрiвняного в коханнi: в тому, що вона пристрасно чинила, теж нiчого нового не було! Ту нiч Марта Висоцька кепсько спала. Найголовнiше, той радiсний зв'язок, що вона мiж собою та коханим своïм увесь час почувала, раптом зрадницьки урвався. Фальшивий у своïй основi, витворений у заслiпленнi, у хибкому вiдчуттi новини, насправдi не новоï, цей примарний зв'язок перестав iснувати ту мить, коли всохло його живильне корiння. Тепер, коли згадувала про нього, на неï вже не не пашило тепло, не вiяв тремтячий легiт, не линула прозора хмарка забуття. Тепер у темний льох трапляла ïï думка й тiкала звiдти геть, холодна, чорна й вогка. I серце ïй стискувалось тепер вiд жалю, що, погнавшись за химерами, вона втратила дiйсне. Вона ж могла б iще бути з ним, може, й довго, дуже довго бути — хто зна, скiльки часу тривало б ïхнє чуття! Адже люблять роками. А так вона вiдтрутила його задля божевiльноï мрiï, що розвiялась зразу, як дим над жалюгiдним згарищем. Вiн був би ще коло неï! Якби був оце зараз! Вона розповiла б йому, смiючись, дурну iсторiю свого шукання новини, призналася б щиро до своєï помилки, i вiн промовив би спокiйно: Я не раз казав тобi, Марто, що марна рiч шукати чогось нового в людських почуттях. Доводиться тiльки дивуватись, що люди XX столiття не можуть цього гаразд утямити. Але розум, я певен, переборе зрештою цi нерозважливi пориви i марнотратству людськоï енергiï буде покладений край. Скiльки рацiï в цих суворих словах, що ïх вона своïм прикладом хотiла похитнути! I вони смiялися б укупi, прочитали б разом ту п'єсу, що розвiнчала ïï, i вона сказала б йому, що нiчого немає над дiйсне, хай коротке, хай минуще й шаблонове, але справжнє й живе! Але його коло неï не було. Вернутись до нього, покликати його, написати? Викреслити з життя цi чотири безумнi днi, цi чотири вiчностi страшноï омани? I раптом цi вiчностi видались ïй короткою миттю, одною тiльки миттю маячнi — так, нiби читаючи ту Комедiю кохання, вона й собi щось подiбне уявила! Так легко нав'язати ще порвану нитку! I заразом важко, неможливо, ганебно вертатись назад, спростовувати своï слова, жебрати продовження. Може, якраз зараз, покiнчивши з роботою, вiн вiддається спогадовi про неï, кличе ïï тихим шепотом, як тепле видиво, як свою мрiю-натхненницю, i раптом своïм поворотом вона, мов злочинниця та, знищила б цей скарб його душi... Нiколи! Хай думає, о єдиний, що знайшов з нею щось нове! Геть уночi вона тривожно задрiмала, виснажена й розбита, а прокинулась квола, немов i зовсiм не спала. Виходити з хати ïй не хотiлось, надворi нiби холод був, i вона, загорнувшись у хустку, ходила по кiмнатi, стеналась iнодi з нудьги, сiдала на хвилину й знову ходила. Потiм узяла в руки Комедiю кохання i дивилась на неï, вже не читаючи. З жалем думала, що була ставила життю надмiрнi вимоги. Бо є дiлянки в ньому, де нiчого нового не створиш i не треба творити, де мусиш користуватись даним, без великих надiй i великих поривiв. шляхи в життi обов'язковi, позначенi вiковими стовпами, шляхи вузькi й невибагливi, якими маєш iти покiрно. I може тiльки в кiнцi ïх, — неминучих, як смерть i народження, — починаються широкi, гiллястi роздорiжжя з тисячами стежок, з безконечним незайманим ланом, де можна вперше пройти. Але кохання туди не належить. Ще вчора дiвчина нiкого не потребувала, зачарована собiдостатнiм маренням, а сьогоднi ïй уже хотiлось бачити людей i серед них когось близького, гарного, щоб розповiсти йому, не таячись, про все, що вона зазнала. I вислухати спiвчуття, пораду, знайти в комусь пiдтримку й заспокоєння! Це бажання зростало в нiй i почало кiнець кiнцем ïï мучити. Почувши в порожнiй кухнi Адинi кроки, вона вiдхилила дверi й промовила: — Добридень, Адо! Йди-но до мене гуляти. Дiвчина пильно на неï подивилась i вiдповiла розважливо: — Нет, я не могу с тобой играть, папа сказал, что ты развратная. Марта в жаховi вiдсахнулась. В цих словах дiвчини вона раптом вiдчула всю гнiтющу дiйснiсть свого становища — що не має посади, що сусiди ïï ненавидять i що має вибиратись з помешкання за якийсь тиждень. I згадала майбутню свою кiмнату, яка видалась ïй тепер труною, де вона мусить лягти живою. Туга, дедалi ширшаючи, ïï обiймала, Надвечiр несподiваний стук у дверi перелякав ïï, i до кiмнати зайшов Льова-соробкопiвець, iз бурцями, але вже без кожушанки, яку змiнив на ньому весняний лейбик. Кiлька разiв вiн приходив чатувати до махортресту наприкiнцi робочого дня i, не побачивши Марту серед службовцiв, що виходили пiсля працi з установи, вельми збентежився й вирiшив нарештi навiдатись до неï додому. Розпитувати в махортрестi вiн посоромився. Кiлька припущень крутилося в його головi, а найбiльше одне — що Марта вiддалася замiж за Славенка й тому покинула посаду. В усякому разi, вiн мусить пересвiдчитись особисто — вiд цього залежали плани його дальшого життя, хоч вiн i не уявляв ïх iще виразно. Може, якщо вона замiжня буде, я вiд неï звiльнюся, — думав вiн схвильовано. — Льова! — скрикнула дiвчина. — Ви прийшли! Вона кинулась до нього, взяла за обидвi руки й дивилась на нього, як на доброго вiсника, як на рятiвника. Вiн теж дивився на неï. I не пiзнавав ïï! Де та Марта, промениста дiвчина, що гнiтила його своєю величчю? Перед ним стояла дiвчина оспала, блiда, схудла, з побляклими очима й хапливими, сполошеними рухами. В ïï гордовитому колись голосi, якого звук був пiдкоряв його, вiн почув раптом крик по допомогу. Потиск ïï рук був судорожний, благальний, посмiшка гарячкова й несмiлива, сама вона якась менша, зiбгана й нiби провинна. Вiн не пiзнавав ïï геть зовсiм! I разом з тим його напружене й болiсне чуття до неï якось зм'якло, немов дiстало зразу теплого заспокоєння. Натомiсть нове чуття до неï виникло — жаль, безконечний жаль. Вiн мовчав якусь мить, схвильований уже тим, що дiялось у його серцi, потiм спитав: — Що з вами, Марто? — Я вам усе, Льово, розкажу! Сiдайте! Роздягайтесь. Ви не забули мене... ви прийшли, Льово! Ах, я така самотня, як не була нiколи... Я нещасна, Льово! Сiдайте отуто коло мене. — Що з вами, Марто? — перепитав вiн, сiдаючи. — Це довга i... страшна iсторiя! Важко повiрити... Я сама iнодi не вiрю. Нiби все вигадане, нiби здалося тiльки... Ви слухатимете? — Марто, я слухатиму, — сказав вiн. I вона почала розповiдати йому все з першого побачення, вiдновлюючи в пам'ятi минулi хвилини яскраво й болiсно, немов удруге ïх переживала, i розповiдаючи про них цьому довготелесому мовчазному хлопцевi так, як не розповiдала б матерi, подрузi, сестрi. Часом вона стискувала йому руку, i вiн раптом подумав: Коли б це було тодi, тодi! I жаль його ще збiльшився. З того, як вiн слухав, вона почувала, що вiн розумiє ïï так, як нiхто не зрозумiє. Це надавало ïй захвату. Льова мовчав увесь час, а коли вона дiйшла до свого вигнання з посади, до сусiдськоï пiдлоï брехнi, коли сказала, як спантеличила ïï така ганебна поведiнка людей, вiн тихо промовив: — Люди, Марто, мають здебiльшого два обличчя. Одне природжене, часто дуже дике, а друге вони набувають, живучи. I от часом те перше оголяється. Ви не знали цього, Марто, i ви здивувались. Цi слова ïï зненацька стурбували. — Два обличчя? — перепитала вона. — Кожен має два обличчя? — Навiть три iнодi... Людей з одним обличчям дуже мало, Марто. — I в нього два обличчя?.. Нi, нi, — сказала вона, заспокоïвшись. — Я всю душу його знаю! Скiльки вiн менi говорив! Моя кiмната — це справжня комора його думок... Але слухайте далi, Льово, найстрашнiше слухайте. I вона почала про проблему новини взагалi, а в коханнi зокрема. Льова зразу нашорошився, захвилювався й кiлька разiв хотiв ïï спинити. Але вона казала: — Нi, нi, чекайте... я ось кiнчу, тодi ви скажете. Нарештi, кiнчивши на Комедiï кохання Iбсена, вона дозволила йому говорити, але додала: — Але тут усе ясно. Що ж робити! Нiчого не заперечиш. — Та що ви кажете, Марто! — скрикнув Льова. — Все треба заперечити! Все!.. Менi шкода вас, Марто! — А менi? Ще бiльше. Але логiка, Льово! — Яка логiка? — сказав вiн сумно. — Де ви бачили логiку в людському життi?.. Може, в тому, що ми... народжуємось i вмираємо? Це логiчно, по-вашому? А коли в основному, в найпершому, Марто, нема логiки, то що ж уже в усьому похiдному?.. Логiка — це обмеженiсть людського розуму, Марто. Логiка — це його границя. Ми втискуємо в цi границi життя... а це злочин, Марто, життя бiльше за розум... незрiвняно бiльше... Що ви говорите! — скрикнув вiн знову. — Ви повiрили, Марто, в якiсь мiркування, ви в лiтературу повiрили... Все нове на свiтi, щомить усе нове! — Льово, ви мрiєте, — посмiхнулась дiвчина. — Життя — це постiйне оновлення, Марто! — казав вiн пiднесено. — Щоранку сходить над землею сонце... Днi, Марто, розвиваються, як безлiч листу, нового, свiжого листу... Щодня новi почуття прокидаються в нас. Життя не спиняється i не повторюється! I ви, Марто, i я, i всi, хто є, — всi ми новi, бо ще нiколи не iснували. На порозi душi в кожного юрмляться почуття, думки, намiри, вони всi хотять зайти, вони б'ються за мiсце в нашiй душi, ïх тисячi, мiльйони — а ви кажете, нового немає, Марто!.. Тiльки не можна замикати себе... Ширше дверi! Ширше дверi! Вiн зовсiм захопився. Потiм зразу замовк, засоромившись, i додав тихо: — Це, Марто... я так кажу, бо сам про це багато думав. I менi шкода вас, дуже шкода... що ви так говорите. Посмiшка з ïï уст зiйшла. Пiсля розважливих мiркувань, до яких вона звикла, його слова — незграбнi, плутанi — несподiвано ïï зачарували. Вона здригнула, вiдчувши в коморi думок, що бiохiмiк ïй залишив по собi, якийсь давучий холод, i сказала, зiтхаючи: — Льово, ви добрий... Ви дуже гарно сказали, що над землею щодня сходить нове сонце. Але я його не бачитиму! Ох, ви не знаєте, в якiй кiмнатi я маю жити! Це на Садовiй, якась нора, довга, темна, обдерта, страшно навiть подумати... Вiкно на пiвнiч виходить, там нiколи не буде сонця! I я мушу там жити, — Ви не можете жити, Марто, в такiй кiмнатi, — сказав вiн. — Вам потрiбна зовсiм iнша кiмната — висока й свiтла. Щоб кiмната до вас пасувала, от що треба, Марто. — Але де ж ïï взяти? — Я буду, шукати, Марто. Я... я все зроблю. Почекайте трохи, Марто, ви побачите, як усе буде гарно. здiбнiсть у людини, велика здiбнiсть забувати... Вона стирає з нашоï душi порох i тлiнь. Тому ми новi щоразу, Марто. Незабаром вiн пiшов, поспiшаючи на вечiрню змiну до крамницi. — Я трохи ожила, вас побачивши, — сказала дiвчина на прощання. — Приходьте ж швидше, Льово! Я вас чекаю. I справдi вона раптом збадьорiла. Розповiвши з початку до кiнця свою чудну й сумовиту пригоду, дiвчина немов зменшила ïï тягар. Майбутнє ïй якось прояснилось. Звичайно, вона накоïла чимало прикрих для себе дурниць, вона обiкрала сама себе найбезжальнiшнм способом, але що ж — надалi матиме з того науку. Ах, дурненьке ïï серце! А все-таки в ïï коханнi щось гарне лишилось — була спроба, хай нерозважлива, але шляхетна. I про нього вона думала лагiдно й нiжно, як про загублену дорогу рiч, що з утратою ïï нарештi помирилась. Спогад про нього був чудовий i зцiлющий. Хай i вiн так згадує про неï, це те, чого вона хотiла! От Льова знайде ïй високу й свiтлу кiмнату. Посаду вона, лiтеру А маючи, теж одержить, певно, за якийсь тиждень-два. I працюватиме. Житиме! Буде ще вчитися, зробить ще багато й багато. Раптом вона згадала, що за кiлька день Перше травня, i це видалось ïй значущим. Ïй хотiлось вийти на вулицю, бачити демонстрацiю, силу-силенну людей, прапори, чути бадьорий спiв, мiцнi промови, самiй ходити, перейнятись цим святом працi й весни. I вона деклямувала пошепки з Олеся: Червонi прапори, куди не кинеш оком, цвiтуть на вулицях, як маковi квiтки... Тому в дiвчини склалось таке враження, що Льова прийде з добрими вiстями вже завтра, i другого дня вона пильно чекала його цiлий вечiр. Ще два днi минуло, але вiн не з'явився, i Марта вдалася в безпросвiтнiй розпач. Де ж Льова? Чому вiн не йде? Годинi о п'ятiй у ïï дверi постукано. Нарештi, — подумала дiвчина, але до кiмнати зайшов зовсiм несподiваний гiсть — iнженер Дмитро Стайничий з Днiпропетровського. — Добридень, Марто! — сказав вiн бадьоро. — Я оце приïхав з дружиною до Києва на травневi свята i, звичайно, вирiшив до вас завiтати. Обов'язково! — Як живете, Дмитре? — сказала дiвчина, коли iнженер сiв. — Я живу прекрасно, — сказав Дмитро. — Улаштувався остаточно, працюю, як добрий вiл, але завод наш гуде! Ви, певно, й завода путящого нiколи не бачили? Хороша рiч, надзвичайно бадьора... Годi слiв, будуємо соцiализм практично. Ви знаєте, Марто, яка в мене вдача — не люблю промов! Ну, на святах, як завтра, воно ще хай, а то так i хочеться сказати — краще б руками працював, нiж язиком. I все-таки в нас ще багато говорять, а засiдають! Я вже кiлькох на заводi згуртував, закладаємо ТОБЗА — товариство боротьби з засiданнями. Правильна думка? Практична? — Цiлком. — Я там потроху ворушусь. Лекцiï, наприклад, читаю робiтникам у всяких там технiчних питаннях. Приймають чудово. Робiтники, треба сказати, так усiм цiкавляться, що ви тут, по канцелярiях сидячи, i не уявляєте. Лiтературу ïм тiльки давай! А лiтература наша нi к бiсу — нема чого дати почитати робiтниковi. Треба було б, мабуть, зiбрати наших письменникiв та розказати ïм, у чiм рiч, практично поставити справу. А то все бiльше про кохання пишуть. — Справдi, це дуже неприємно, — зауважила Марта. — Ага, й ви зо мною погоджуєтесь! Нещодавно обурливий факт у нас був з цим коханням: молода робiтниця отруïлась — милий, — чи бачите, ïï зрадив! Ну, що з такою робити? Оголосити прилюдну догану, так однаково вже не почує. Поховали ïï, як жертву буржуазноï культури, та й годi... А ви нiби хворi? — спитав вiн раптом. — Застудилась десь. — Дарма, минеться. Дiвчина ви здорова, хвороба вас не вiзьме, — сказав Дмитро, смiючись. — А я зайшов спецiально — сказати, що слова свого додержав. — Якого слова ви додержали, Дмитре? — спитала дiвчина. — А що одружився! Хорошу дiвчину взяв. Ïй-богу, не гiршу за вас! Не скажу, що кращу, але справжня украïнська жiнка, ще й Оксаною зветься. Ми приïхали сюди на святки, бо вона сама киянка, родичiв тут якихось має, навiть у гостi до них ходили... Але, звичайно, коза, все тобi брик та брик! Дискусiï у нас величезнi, але, звiсно, практичнi. Ось вам перше — працювати ïй чи покинути посаду, коли буде дитина? Питання важливе! Вона за те, щоб працювати, а я проти. Дитбудинкiв, щоб вiддати дитя, в нас ще немає, значить крапка. Ще бракувало, щоб усякi там доморобнi мамки та няньки псували мою дитину! А ïх же кiлька буде, отже, треба брати з перспективою. I знову-таки менi не зрозумiло, чому працювати десь за дiловодку, одержуючи 50 карбованцiв, на якi не можна жити, краще й почеснiше, як виховувати свою дитину? Ну, правду я кажу? Там якийсь зав гримне, а в неï молоко зiпсується, i дитина захворiє. А здорова дiтва — це ж наше майбутнє, ми тiльки фундамент добрий муруємо, а вони вже соцiалiзм до кiнця виведуть. Тому дитина передусiм — от як треба мiркувати. — Що ж виходить, — сказала Марта. — Виходить, що ви з своєï дружини хочете зробити хатню робiтницю, няньку, як i за капiталiстичного ладу. — Те, те, те! Оце саме й вона менi спiває, i зовсiм безпiдставно. Буржуазна жiнка — це така, що нiчого не робить, живе собi лялькою, та й годi. Головне — пролетарська жiнка мусить працювати, а де, як — це питання практики. Де бiльше громадськоï користi з ïï працi, там i мусить працювати. Ви мене хатнею робiтницею лякаєте! А що таке хатня робiтниця — не рiвноправний робiтник? Це ви тримаєтесь буржуазних поглядiв на хатню робiтницю, а не я! За хатню робiтницю вам, бачите, соромно бути. А вугiлля довбати робiтниковi не соромно? А розвантажувати вагони? А робiтницям прибирати по цехах? Що ви менi аристократизму пускаєте, як у ïï родичiв, де ми були — покоïвка, вiтальня, урочистий чай! Мамаша, папаша! Ось звiдки цей дух iде... Там, до речi, я з тим балакуном здибався... Як його? Професор той, що я у вас тодi познайомився... Ага, Славенко! Чи, може, забули вже? — Нi, пам'ятаю, — сказала Марта, похолонувши, — це прiзвище, з чужих уст почуте, видалось ïй чудернацьким i жахливим. — А я вже був зовсiм забув, та от бачте — в родичiв дружининих довелося побачитись — теж у професора одного, дядька ïï чи що... Теж тип цей дядько — так i не добрав я, чи вiн справдi пришелепуватий, чи тiльки прикидається. Та вони всi вченi з жуком у головi, робота ж клята — думай i думай, от i морочиться в головi, я це розумiю... Так отакi в нас дискусiï, Марто, — ще й дитини тоï нема, а розмов повна хата. Вона менi загальними iдеями про визволення жiнки, а я ïï практикою, практикою. Що я проти громадського виховання дiтей? Тiльки за. Ну, а коли його в нас ще немає, так жiнцi кориснiше якраз з громадського погляду виховувати своïх дiтей, нiж брати няньок-мамок, а самiй бути за машинiстку в канцелярiï, де може працювати бездiтна. Тепер Мартi хотiлось тiльки одного — щоб вiн якнайшвидше пiшов. I взагалi чого прийшов? Яке ïй дiло до того, одружився вiн, чи нi, i як збирається виховувати дiтей? I крiм того, вiн десь випадково бачив Славенка (тобто Юрчика, подумала вона), отже, може, знову за нього згадати, почне ще з нього глузувати — ох, яка це буде мука! Вона стеналась, уявляючи можливiсть такоï наруги. Але Дмитро ще не збирався йти й почав розповiдати про Днiпропетровське, про його промислове значення для республiки й про украïнiзацiю цього центру важкоï iндустрiï. Загалом, вiн був задоволений. — Сунемось уперед — сказав вiн. — I дивно просто, як захоплює цей процес навiть такi елементи, що, здається, мусили б бути до нього цiлком байдужi, коли не ворожi. Ви помiчали, га? Недалеко по приклад ходити — в того професора, що з жуком, дочка є — двоюрiдна чи там троюрiдна вона моïй Оксанi доводиться, — так дружина, розумiєте, дивом здивувалась, коли ïï оце побачила. Запекле, каже, було єдинонедiлимене, нiяких тобi Украïн, а тепер так по-украïнськи забалакала, що аж завидки беруть. З усiма правилами, не те, що ми, грiшники, як на язик навертається. Навiть кiлька зауважень менi зробила — непоправно, каже, висловлюєтесь! Ну, Марто, якщо таких узяло, то це вже факт!.. Правда, дружина каже, що тут без отого Славенка не обiйшлося. — А при чому ж вiн там? — спитала Марта ревниво. — Як при чому? Нареченi ж вони. Завтра й весiлля, нас запрошували, та ми ïдемо завтра ввечерi... А що, пригадайте, не я вам казав ще тодi, що вiн з вами не пожениться! Не слухали мене тодi, Марто, а менi й досi, вiрите, шкода. Дуже ви менi подобались, — додав вiн щиро. Марта, тримаючись якомога на межi непритомностi, прошепотiла: — Не згадуйте, Дмитре... нi про що не згадуйте. Це так давно було! — Де там давно! Чи й два мiсяцi тому буде... Е, та у вас жар чималий... Аспiрин є? Вона кивнула головою. — Випийте аспiрину, на нiч тепло вкритись, щоб зопрiти, завтра не виходити, пiслязавтра здорова — це вам практична порада. Я так роблю, i завжди допомагає... Шкода, шкода! А я хотiв вас запросити, щоб разом сьогоднi до театру, з моєю Оксаною познайомилися б. Ну, не виходить. Треба бiгти. Вашу руку... Та не бiйтеся, то я тодi погарячився трохи. Правду сказати, не люблю, якщо не на моє крутиться. Вiн приятельськи попрощався з дiвчиною i пiшов собi. Марта справдi ледве спромоглася подати йому руку — огидна новина вiдiбрала ïй усю решту сил, скувала руки, пойняла ïï тiло нестерпучим холодом. Вiн жениться! Та коли ж це сталося? Тiльки тиждень вони не бачилися. Отже... отже, й ранiше? Все плуталось у неï. Жениться... наречена... завтра весiлля... А вона? Отже, ввесь час, коли вона жила тiльки ним, коли безтямно прагнула створити для нього й для себе щось нове в життi, щось свiтле, вiчне, прекрасне, — вiн дурив, дурив ïï! Вiн присипляв ïï мiркуваннями, ховався за наукою, i вона, слiпа, його не розгадала! Бiохiмiя, майбутнє людськостi... Тимчасова коханка — як це просто й звичайно! Голова ïй туманилась, але свiдомiсть не покидала. Вона вже нiчого не розумiла до ладу, тiльки безформенне палюще вiдчуття ïй лишилось, що ïдучими ферментами стравлений бiлок ïï мрiй. Раптом вона пiдвелася, охоплена болiсною, надзвичайно виразною думкою — ïï зраджено? Що ж, у цьому справдi нiчого нового не було. 16 ЕЛЕГIЯ АТРАКЦIОНIВ Другого ж дня пiсля побачення з Мартою Льова Роттер розвинув шалену розвiдчу дiяльнiсть. До справи шукання дiвчинi свiтлоï кiмнати вiн зумiв притягти добрий десяток людей, переконавши своïх колег у крамницi, що така кiмната мусить бути доконче i найшвидше знайдена. Його любили за лагiднiсть, товариськiсть, шанували за чеснiсть, правдивiсть i простоту. I прохання його було для всiх значуще, бо досi вiн нiколи нiчого не просив, а послуг кожному зробив чимало — не було жодного, за кого вiн колись не вiдчергував би чи не заступив би в незручнiй змiнi. Тож коли Льова одного ранку сказав: — Треба знайти кiмнату, товаришi... Тiльки гарну кiмнату — це не для мене. Дiвчина в мене є знайома, це ïй, товаришi, треба знайти кiмнату... Вона дуже нещасна, ïй треба допомогти, товаришi. Всi погодились, що кiмната потрiбна дуже, що дiвчина та справдi нещасна, коли товариш Роттер це каже. I розшуки почалися. В умовах перелюдностi мiста й житловоï скрути розв'язати цю справу було не як легко. Тiльки випадок тут мiг допомогти, i Льова на цей випадок надiявся. Якби сила його бажання могла матерiалiзуватись, то не тiльки кiмната, а й цiлий розкiшний будинок був би споруджений для Марти. Випалена в огнi його колишнього чуття, дiвчина зробилась йому ще дорожча, бо з попелу свого розпачливого, неподiленого кохання вiн дiстав не жужелицю гидку, а зливок чистого металу. Його чуття не зникло, а перетворилось; вiн не втратив ïï, бо й не мав нiколи, i тепер дiвчина була йому заразом спогадом i надiєю, втiленням усього прекрасного, радiсного й доброго, що мусить i далi його вести. Вiн не зруйнував ïï в собi, а ствердив, як невичерпну спрагу пiзнання, i все, що вiн мав у життi ясного, тепер прилучилось до дiвчини, як до свого джерела. Всi його прагнення, скутi колись ïï величчю, якоï вiн нiби дорiвнявся, тепер прокинулись ще мiцнiшi й манили його, поривали. Льова виходив iз зцiпенiння, свiжий, наснажений, вiн готовий був до безмежноï путi! Тiльки б знайти кiмнату! Вiн не мiг поïхати, покидаючи дiвчину в кiмнатi без сонця. За три днi вiн дiстав кiлька адрес, надiя його справдилась — одна з кiмнат, що вiн дивився, випала хоч i не дуже висока, але пiвденна, невеличка й затишна. Додати ще сюди милих стареньких господарiв iз гавкучим шпiцем та семилiтнiм хлопчиком — онуком, досить пристойний будинок, другий поверх, прекрасний район — Стрiтенська вулиця, i бажати кращого було б необережно. Але повстали труднощi, що ïх Льова мусив перебороти. Насамперед старенькi, за вiковiчною традицiєю, бажали в пожильцi спокiйного, солiдного, нежонатого чоловiка, але нiяк не молоду дiвчину, що здавалась ïм доконче галасливою, шаленою i загалом непристойною. I Льовi треба було переконати ïх, що ця дiвчина, якоï вони не бачили, зовсiм не скидається на iнших дiвчат, що це дiвчина надзвичайна й виняткова. — Вона буде вам, як дочка, — казав вiн. — Скiльки лиха вона пережила! Ви жалiтимете ïï, вона сирота, в неï нiкого рiдного. Цей аргумент вплинув на стареньку, в якоï дочка померла, залишивши малого сина, але старий, мiцнiший на нерви, запитав: — А ви ж ïй як? Родич чи як? — Я?.. Нi, я не родич. Я... знайомий. Нашi батьки вкупi працювали... А, може, ви... думаєте що? Так нi, я навiть ïду звiдси цими днями, i я хочу допомогти ïй... Старенька, переконана його словами, заявила: — Все хлопцi та хлопцi! Хай дiвчина ще поживе. Жив оце в нас хлопець, а воно не хлопець вийшло, а просто шалапут! В цьому шалапутi полягала друга й остання труднiсть, а саме грошова. Якийсь молодий чоловiк, попереднiй посiдач кiмнати, жив собi та жив щось iз пiвроку, не заплатив комiрного нi шеляга й нарештi зник невiдомо де. Отже, старенькi, крiм усiх хвилювань з цього приводу, мусили ще й оплачувати його площу домоуправi, а тепер хотiли справити втрати з нового пожильця, як це звичайно в таких випадках робиться. Рахунок сягав п'ятдесяти карбованцiв. Цi невеличкi грошi треба було все-таки мати! Про те, щоб дiвчина сплатила ïх власним коштом, не могло бути й мови. I Льова пообiцяв п'ятдесят карбованцiв сьогоднi ж принести. Сьогоднi, тридцятого квiтня, вiн мав одержати за пiвмiсяця свою платню, щось коло сорока карбованцiв. Лишалось ще здобути щонайменше двадцять, бо хоч мiнiмальну суму вiн мусив мати на свiй вiд'ïзд. Власне, вибирати йому не було з чого — гардероб у нього був дуже нечисленний i зовсiм маломiцний, отже, реалiзацiя одежi, найперший спосiб грошовоï самодопомоги, була виключена. Тодi тiльки одне Льова мiг зробити — продати свою бiблiотеку. За роки мандрiвок вона склалася в нього не дуже велика, але пристойно дiбрана. Iсторiя фiлософiï, твори фiлософiв, iсторiя культури, релiгiй — оце було в нiй за основне ядро, причому траплялися в нiй книжки старi, раритети навiть музейноï вартостi, випадково купленi за безцiнь по базарах. Все це вiн не тiльки зiбрав, але й перечитав, вистудiював, обмiркував. I коли зрозумiв, що не знайшов i не знайде в них того, що пристрасно шукав — розумiння свiту й себе, — тодi тiльки вони зробились йому справдi дорогi. Вiн полюбив ïх глибоко й безсторонньо, як слiпець слiпця, i з усiєï пишноти систем, вiрувань, подвигiв людських, з усiх поривiв i блиску людськоï думки вирiс скромний i невимогливий. Вдень Льова Роттер одержав свою платню й подав коротку заяву: До Управи соробкоопу. Льва Роттера, продавця з крамницi № 124. Прошу звiльнити мене з посади через те, що я виïжджаю з мiста. Котрий раз подавав вiн оцю мовчазну заяву по рiзних мiсцях та установах? У всякому разi не перший. I щоразу робив це дуже охоче, позначаючи звiльненням своє дальше поступування. Як i завжди, нiчого не сказав про це своïм спiвслужбовцям, бо пояснити причину вiд'ïзду було б йому надто тяжко. Потiм Льова привiв до себе букiнiста й продав йому гуртом своє книжкове надбання, кiлькiстю понад 500 томикiв, за 25 карбованцiв. Не треба буде возитися з ними — це єдине, чим вiн мiг себе потiшити. I коли вiн негайно сплатив стареньким, як належало, п'ятдесят карбованцiв, йому лишилось ще пiвтора червiнця на дорогу. Надвечiр Льова вже спакував своï речi, якi утворили досить портативний клунок та дерев'яну валiзу, що вiльно вкладалася в норму ручного багажу, визначену залiзничим квитком. Тепер вiн мiг востаннє з'явитись до дiвчини. Дорога з Печорська до Жилянськоï вулицi була довга й знайома йому до найменших дрiбниць. За два роки вiн вивчив на нiй усi звороти, лiхтарi, тумби з афiшами, дерева вздовж пiшоходiв, крутi схили вулиць. I ось, iдучи тепер, пригадував iншi дороги, якими був ходив, iншi мiста, якi бачив ранiше, всi вiдтинки землi, де ступала його нога вiдтодi, як вiн себе пам'ятав. Вiн з'єднав ту мить думкою всi уривки в єдине цiле, в одну безперервну путь свою в життi. Вiн уявляв ïï надзвичайно виразно, так нiби йшов увесь час, не спиняючись. Легкий i моторошний дрож торкнувся його серця, коли з'явилася йому думка, що це, власне, є путь до смертi, яка непохитним фiнiшем стоïть у рiзноманiтностi людських шляхiв. Що ж робити? Протестувати? Пiднести руки вгору й крикнути: Земле! Я хочу тебе бачити вiчно! Який жорстокий ти, всесвiте, що своєю вiчнiстю породжуєш тiльки тимчасове, даєш очам тiльки розплющитись i устам тiльки ворухнутись!. Вiд цiєï справедливоï i змiстовноï скарги не то всесвiт, а навiть листок на деревi не здригнувся б. Льова мимоволi пiдвiв очi до неба iнстинктивним рухом людини, що шукає рятунку. I побачив над собою тi самi зорi, незмiннi сполучення блискучих цяток, далекi й незбагненнi свiти, пiд якими був народився. Все життя вiн бачив тiльки ïх. Тiльки ïх! А єсть ще й iнше небо, незнане небо Пiвденного Хреста, Скорпiона, Вiтрил, Фенiкса, Золотоï Риби! I вiн вирiшив ïхати до моря. Зiйшовши на Хрещатик, Льова побачив мiсто в святковому огнi. Гiрлянди кольорових лампок оточували будинки, горiли травневi написи, мiнились декорованi вiтрини, а в далечинi десь на шпилi кам'яницi червоний прапор, освiтлений невидимим прожектором, немов пiднiсся геть у повiтря над мiстом, над людьми, над землею. Серед гомону й руху вечiрньоï щiльноï юрби, серед виру прагнень i чуттiв тут, на вулицi, й там, пiд дахами, вiн спокiйно й урочисто височiв, прапор пориву, шукання, спраги, пiд яким рушить незабаром корабель, що його, мандрiвця, повезе до краïн iншого неба! Його серце радiсно затремтiло, благословляючи життя i людську нескiнченну путь. Нарештi вiн зайшов у будиночок на Жилянськiй вулицi й постукав до дiвчини у дверi. — Можна, — вiдповiв йому хрипкий голос. Спочатку вiн не побачив Марти й розгублено озирнувся по кiмнатi. I зразу постерiг ïï в темнуватому кутку — вона стояла, прихилившись до стiнки й спустивши руки, нерухома, зацькована, безсила. На мить вiн теж спинився, захлинувшись вiд безмежного жалю, потiм пiдiйшов до неï i взяв за руки. — Нащо так хвилюватись, Марто? — спитав вiн. — Я?.. Нi... я зовсiм спокiйна, — прошепотiла вона. — Тiльки жар у мене... обличчя горить. — Ви блiда, Марто, у вас руки холоднi. — Може... Це ж дарма... дрiбницi, нiчого нового. Що нового в тому, що якусь дiвчину покинуто i в неï похололи руки? — Ви... знову це говорите! — Знаєте, Льово, — сказала вона раптом голосно, — виявилось, що в нього теж два обличчя. А може, три, чотири — звiдки менi знати?.. Словом, вiн жениться — не зо мною, звичайно. Я була так... мiж iншим, чи як там... Вiн жениться, жениться! — А вам, Марто, що до того? — спитав Льова. — Хай жениться. Дiвчина глянула на нього спантеличено. — А я ж, Льово?.. Як же я тепер? У мене ж нiчого не лишилось. — I ви почнете жити нiби спочатку, — сказав хлопець серйозно. — Спочатку, Марто! Ах, Марто, це ж добре, коли в людини нiчого не залишається... Ви вийдете одного дня, i побачите, що ви все хочете мати, що ви нiчого ще не спiзнали... 1 все заспiває у вас, Марто, — серце, думки. Ви прокинетесь, як прокидається вранцi земля, у якоï нiч теж усе вiдбирає... Але ви тремтите, Марто, вам треба зараз лягти. Вона не опиралась i хитаючись дiйшла до лiжка. Коли лягла, раптом вiдчула жахливий холод свого тiла, що здавався ïй ранiше жаром, i зiщулилась в маленьку грудку. Льова накрив ïï пальтом. — Це холод з мене виходить, — прошепотiла вона за хвилину. — А що надворi? Мороз? Вiтер? — Надворi тепло, Марто. Все мiсто в огнях... Завтра свято, Марто. Вона зiтхнула. — Я дурна? — спитала вона зненацька. — Скажiть, Льово! — Ви прекрасна! — скрикнув хлопець i замовк, знiяковiвши. — Одвернiть свiтло... менi боляче в очi, — промовила вона знесилено. Вiн повернув до стiни лампку, що на столi, i ïх обох обгорнув тихий присмерк, немов до кiмнати раптом прийшов знадвору той теплий i нашорошений вечiр. I далi вони розмовляли майже пошепки в цiй пiвтемрявi, що спроквола й неохоче носила ïх слова. — Тепер гарно, — мовила дiвчина. — I я прийшов до вас з гарною новиною. Кiмнату ви маєте, Марто... кiмнату, яку ви полюбите. Вас приймуть там, як рiдну, вiрте менi, Марто. Ось я кладу вам на столi адресу. Ви пiдете завтра... — Якщо я завтра ходитиму... Але спасибi. Що ж менi ще? А, посаду! Ну, й посаду дадуть... все буде чудово Льово... Я буду вставати вранцi в кiмнатi й iти на посаду... Який жах! Розумiєте, чому жах? Бо все буде так, нiби нiчого й не сталося. Вiн почав ïй захоплено казати, що душа нiколи не стомлюється, що творчiсть веде людину вiчно вперед, i минуле зникає, як нiч, як туман iз вранiшнього обрiю... Та вона його перепинила. — Знаєте, що менi хочеться? — спитала вона, судорожно смiючись. — Менi страшенно хочеться скупатись. Я так люблю ввечерi купатись! Вода — це найкраще, що єсть... Всi люблять воду, тiльки скаженi бояться ïï. Знаєте, чому люблять? Бо, кажуть, життя вийшло з води, i вода нас вабить. Льово, як вабить! Пiдiйти до берега десь, де нiкого немає, де зовсiм порожньо, тихо... Вгорi небо, а навкруги — нiч i пустиня. Тодi роздягтись швидко i... Нi, треба спочатку пiдвести вгору руки... Навкруги ж нiкого, це не соромно. Потiм спустити руки й дивитись на воду — вона рiвна, блискуча, всi зорi в нiй, вона нiби спинилась i чекає... тiльки хлюпотить десь об берег: iди... iди... Вона замовкла, та перше, нiж вiн, геть здивований, встиг ïй щось вiдповiсти, сказала далi: — Тодi ступити вперед один крок, ще один... вода вже торкнулась... нi, це тiльки перший дотик такий холодний! Ще... ще... вода пiдiймається, обiймає тiло потроху, все вгору, вгору, серце так стискується i... i... — Марто, ще холодно купатися, — сказав Льова стурбовано. Вона нiчого не вiдповiла й заплющила очi. Хвилину, двi, три стояла мовчанка. Потiм Марта раптом спитала: — Ви ще тут? Iдiть уже, Льово. — Нi, я ще побуду... поки ви заспокоïтесь, — сказав вiн несмiливо. — А потiм я зовсiм поïду, — додав вiн. — Завтра я збираюсь, Марто, поïхати звiдси назавжди. — Вiд мене, — прошепотiла вона. — Нi, Марто, не вiд вас. Я засидiвся тут... менi хочеться великоï дороги. Я почуваю себе, Марто, юнаком, яким був колись... Знаєте, юнацькi мрiï якi у всiх юнакiв? Тiкати з рiдноï хати... Де-небудь тiкати, щоб побачити щось нове й жити не так, як жив ранiше... Я знову хочу цього, Марто! Я хочу нового, того, що ранiш не було, вiчно нового, Марто... I ви, Марто, цього захочете, у вас порив єсть, ви не заплiснявiєте... Ви будете падати й пiдводитись, рухатись свою маленьку вiчнiсть, як наша земля, як наше сонце i мiсяць свою велику, незмiрне велику... Вiн казав тихо, але пiднесення бринiло в його словах, що були дiвчинi болючим, нестерпним докором. Бо вони здiймали в ïï головi хаос, де тiльки двi точки ясно свiтились — нiчого нового й вiчно нове! — Так робить свiт, так мусимо й ми робити, Марто, бо ми частина його, маленькi свiти, — казав вiн. — Тодi здiйснюєш те, для чого народився... тодi будеш щасливий, Марто... I нiколи не пожалкуєш за тим, як жив. — Чому я така нещасна? — прошепотiла дiвчина. — Ви багато хотiли, Марто... I я багато хотiв. Ви... зустрiлись з таким, що мало хоче, а я... нi з ким не зустрiвся. Але я знаходитиму вас, Марто, скрiзь. Бачитиму вас, Марто, в людях, у свiтанках, у нових зорях... скрiзь, по всiй землi, яку я ще побачу... Кожного разу, як я здибаю щось гарне, щось добре, Марто, я буду згадувати про вас... — А може, все це брехня! — раптом скрикнула дiвчина, схопившись. — Може, вiн не жениться, Льово! Звiдки я знаю? Чому я мушу вiрити? Може, з мене поглузували, навмисно, пiдло поглузували! Льово, я нiчого не знаю... Допоможiть менi! Це останнє моє прохання... Ви зробите? Скажiть! — Що саме, Марто, зробити? — Пiдiть до нього! Спитайте його... Льова вагався. — А ви не пiдете... купатись? — спитав вiн обережно. Вона похитала головою. — Нi. Я ж нiчого напевно не знаю. Я чекатиму вас. — Я швидко, — сказав Льова i вийшов. Молодий професор був дома й працював коло важливоï i забарноï справи — пакував у ящики своï книжки, що мусили, як i сам вiн, переïхати на помешкання до Iрен, яка мала завтра офiцiйно стати його дружиною. А формально вона вже нею була, бо сьогоднi вдень вони розписалися в загсi. Вiн свiдомо пришвидшував подiï, щоб витратити якнайменше часу на всю мороку, зв'язану з одруженням, i саме одруження негайно перевести в життя, щоб мати душевний спокiй, потрiбний для працi, а так само, щоб остаточно перекреслити червоним олiвцем шлюбу свою жалюгiдну любовну пригоду. До того ж, у родинi Маркевичiв такий темп не викликав жодних заперечень. Вiдбулася тiльки маленька дискусiя про роль церкви в шлюбнiй справi. Марiя Миколаïвна, жiнка релiгiйна, зняла це питання дуже обережно — можна, казала вона, зовсiм не вiрити в церковне благословення, але в церквi все-таки повiнчатись, бо сам iз себе обряд шлюбний є пишний i гарний, дуже художнiй, має своєрiдну красу, якоï нiде в життi не варт зневажати. Юрiй Олександрович, що релiгiю, як противну розумовi, категорично ненавидiв, так само делiкатно висловився про шкiдливiсть традицiï для людського поступу; Iрен рiзко виступила проти, i навiть старий професор наважився при дружинi назвати вiдмертя релiгiï фактом, як звичайно, чудовим. Тож Марiя Миколаïвна лишилася самотня в своïх поривах до краси. Але в одному панi професорова не хотiла здатись — хай не вiнчатись, але весiлля мусить бути, мусять бути гостi, великий бенкет, бо, казала вона, така подiя в життi буває тiльки раз. Iрен також хотiла цього, i бiохiмiк, згнiтивши серце, погодився на учту, яку потай уважав за рiвновартну з церковною церемонiєю. Мали запросити молодь, улаштувати танцi, гри, музично-вокальну вечiрку, мелодекламацiю, — все це я мушу пережити, — думав сумовито Славенко. Стара мати його теж була повiдомлена i, видобувши з скринi вбрання часiв свого розквiту, готувалась до виходу з подольських нетрiв на довге сподiване весiлля свого єдиного сина. Свято одностайно призначено на Перше травня. Найбiльше Iрен обстоювала саме цей день, що надавав, на ïï думку, особистiй ïхнiй подiï сучасного, навiть громадського вiдтiнку. За доби примату громадських форм життя цим, казала вона, не можна легковажити. Тож беручи пiд увагу, що всi крамницi завтра будуть зачиненi, Марiя Миколаïвна повинна була вже сьогоднi з усiм потрiбним скупитися. Величезний список питва та наïдкiв вона склала вкупi з трьома своïми родичками, що й мали допомогти ïй у радiсному клопотi. Запрошення рознiс уже окремий посланець. До кухнi взято фахiвця кухаря з помiчником, а до столу двох покоïвок у бiлих фартухах. Тим часом пiд доглядом Пелагеï, що була за вiдповiдального виконавця робiт, вони прибирали в кiмнатах, де пара мовчазних натирачiв вилощували паркет за всiма правилами свого майстерства. О дванадцятiй годинi Юрiй Олександрович побував з нареченою в загсi, потiм навiдався ще до лабораторiï i, пiдживившись дiєтичним обiдом, узявся впорядкувати своï особистi справи. Це було — скласти папери та спакувати книжки до переïзду на нове помешкання. Десяткiв зо два ящикiв з-пiд садовини були вже присланi й запорожнили коридор. Ось зараз вiн має розчинити шафи з книжками, зрушити всю цю безлiч томiв, в'язати ïх на купки й пакувати в ящики. Вiн нiби почував, як не хочеться ïм покидати своï звичнi, роками освяченi мiсця, руйнувати свiй довершений лад та пускатись у шлюбну подорож свого господаря. I потай визнавав ïхню рацiю. Ïм хоч не треба буде брати участь в бенкетi, — подумав бiохiмiк. Тодi скинув пiджака, приволiк першу пару ящикiв i розчинив першу шафу. Робота була марудна, але й доручити ïï комусь професор не зважився, — щось могли подерти, щось могло й зовсiм пропасти, десь випасти сторiнка, словом, мiг бути порушений порядок, а це вскладнило б упорядкування бiблiотеки на новому мiсцi. Годин з чотири попрацювавши, Юрiй Олександрович побачив, що сьогоднi пакування не закiнчить, що доведеться ще й завтра цiлий ранок загубити на цю непожиточну справу. Яке марнотратство енергiï! — думав вiн. — Яка безглузда система нашого життя з його переïздами, одруженнями, з усiм його жалюгiдним клопотом, що вiдвертає нашу увагу вiд творчостi й виснажує сили на нiкчемнi дрiбницi! Якi щасливi будуть прийдешнi поколiння, що житимуть в умовах цiлковитоï рацiоналiзацiï побуту, якого пiдвалини ми невтомно закладаємо! А тим часом мусимо приносити цi недоцiльнi жертви, вибирати менше лихо, щоб не спобiгти бiльшого невиправдного лиха — дикунства й поезiï. Отак мiркував бiохiмiк, складаючи книжки, i настрiй його туманився. Спокiйний i стриманий смуток огортав його, i раптом серце його стиснулось на знак протесту проти дурниць людського iснування й безтямностi людського чуття. Вiн зiтхнув, закурив i, присiвши навкарачки коло ящика, знову взявся до книжок. Аж тут у дверi його постукано; i до кiмнати ввiйшов товариш Роттер. — А, старий зводнику! — скрикнув Славенко. — Щастя твоє, що потрапив менi пiд лагiдний настрiй! — Добридень, Юрiю, — сказав Льова. — Я зайшов на хвилину. — Коли б прийшов трохи ранiше, — казав бiохiмiк, посмiхаючись, — наприклад, тиждень тому, я дав би тобi чосу. Це ж тiльки подумати, в яку iсторiю ти мене заплутав! I я, як наïвний дурень, як абсолютно безлобий iндивiд, як середньовiчний... як його?.. середньовiчний трубодум трохи не надiв плаща, трохи мандолiни в руки не взяв, я сам, чорт бери, трохи не почав писати вiршiв! Ось глянь, — сказав вiн, показуючи на купку книжок, вiдкинуту в куток кiмнати. — Я дiйшов до того, що купував поетичнi збiрки й читав ïх! Ти он бачиш у мене колекцiю творiв украïнськоï поезiï, проти якоï варт було б видавати такi самi плакати, як проти алкоголю та венеричних хвороб, бо вона не менше шкiдлива та заразлива... В цю мить дверi тихенько вiдхилились, i в щiлину спочатку просунув голову, а потiм i зовсiм увiйшов сусiдський кiт Нарцис — чистокровний ангорець, незалежний i пихуватий у поводженнi. Вiн на мить спинився, неуважно глянувши по кiмнатi, i нечутно попростував до столу. — Тпруськи! — скрикнув Славенко, нагло женучи кота. — Оце символ мого недавнього занепаду, — роздратовано звернувся вiн до Льови. — Я теж зробився був таким лiнивим, випещеним тюхтiєм, i ця пiдла тварина зразу до мене внадилась, цiлком справедливо вiдчувши спiльнiсть мiж собою та мною. I тiльки завдяки органiзованостi своєï натури, завдяки здiбностi й умiнню логiчно мислити та панувати над своïми чуттями, я врятувався з безоднi, в яку ти мене свiдомо чи несвiдомо штовхнув. — Ти женишся, Юрiю? — спитав Льова. — Я вже жонатий. Довгим мiркуванням i прикрим досвiдом я переконався, що найрацiональнiше розв'язання статевого питання є свiдомий шлюб. Заспокоюючи потреби нашого органiзму, вiн заразом нормалiзує ïх, заводить у певну систему, яка заощаджує час та енергiю. Я кажу — свiдомий шлюб, бо це не шлюб з кохання, не шлюб з розрахунку, а той шлюб, що... — Вона знає про це, — урвав його Льова. — Вона? Можливо, що знає... Навiть напевне знає, i я здогадуюсь, до речi, звiдки вона про це знає — ïй переказав отой стрижений молодець, з яким я мав нагоду познайомитись у неï ж i який одружений з родичкою моєï дружини. Виходить, з нього не тiльки iнженер, але й добрий плетун... Але, зрештою, що ïй до цього? — Ïй боляче, — сказав Льова. — Вiдмовляюсь будь-що розумiти, — роздратовано вiдповiв бiохiмiк. — Чи не вона ж сама звiльнила мене, так би мовити, вiд любовних обов'язкiв в iм'я якихось високих та iдеальних мотивiв? I тепер ïй боляче! Нема прикрiшого, як мати справу з людьми, що не уявляють собi добре, чого власне ïм хочеться. Психiка цiєï дiвчини завжди здавалась менi химерною, але менi не пощастило ïï виправити, хоч я й уживав до цього заходiв. — Ти навiть не маєш до неï жалю, — мовив Льова розгублено. — Жаль, жаль! — пробурмотiв Славенко. — Найнiкчемнiше з людських почуттiв, загалом теж досить нiкчемних. На щастя, люди не так дуже йому пiддаються. Про це свiдчить iсторiя, якоï великi подiï не могли б вiдбутись, коли б людськiсть хоч трохи жалем керувалася. Жаль шкiдливий i смiшний. Вiн породжує дурнi товариства проти вiвiсекцiï, вегетарiанства, пацифiзм... А втiм, жаль я все-таки маю. Ти ж знову вiд неï прийшов? — спитав вiн раптом. Льова кивнув головою. — Так прошу тебе переказати ïй, що я з почуттям глибокого жалю згадую той час, який вона менi вiдiбрала. — Ти жорстокий! — скрикнув Льова, пiдводячись. — А ти юродивий, — вiдповiв Славенко. Льова понуро йшов вiд бiохiмiка на Жилянську вулицю. Як могла вона покохати цю бездушну iстоту? Чому сталося, що не йому, не Льовi Роттеровi, сповненому найяснiших почувань, вiддала вона свою любов? Iнодi ми не можемо зрозумiти людських вчинкiв, — подумав вiн, i це мiркування його заспокоïло. Зайшовши до кухнi, вiн постукав у Мартинi дверi. Йому нiхто не вiдповiв. Льова вмить похолов. Вiн постукав ще — дуже, настирливо. I знову вiдповiдi не дiстав. Невже немає? Вiн розпачливо розчинив дверi й спинився на порозi. О, нi! Вона була. В м'якiй напiвтемрявi кiмнати, прикрита до плiч пальтом, дiвчина спала глибоким непорушним сном, сном великоï i довершеноï стоми, ïï груди ледве помiтно здiймались, вбираючи разом з повiтрям спокiй i затишок кiмнати, а теплiнь ïï кровi, живий дух ïï єства осiдав ïй прозорим рум'янцем на щоках. Вона спала! Усiм тiлом, усiм серцем вона поринула в цей могутнiй спочинок, що з глибин болю пiдносив ïï назустрiч новому сонцю, що зiйде завтра над землею. Льова, заспокоïвшись, причинив за собою дверi й обережно пiдiйшов до столу. Тут, на аркушику, де адресу залишив, вiн унизу дописав: Всьому правда. Далi йому хотiлось висловити все те, що бажає ïй, але слiв вiн не мiг добрати. Та й навiщо? Хiба не вiдчує вона й сама, прокинувшись завтра вранцi? I вiн тiльки додав: Прощайте, Марто!
НЕВЕЛИЧКА ДРАМА