Ваня



Категории Валер'Ян Пiдмогильний ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал (Оповiдання) Ранком Ваня вставав о восьмiй годинi, умивався, цiлував тата й маму i сiдав пити чай. Все це вiн робив похапцем, того що ранком було найбiльше дiла. Перш усього треба було побiгги на город подивитись, чи не поспiв той баклажок, котрий вже вчора почав червонiти. Треба було повиполювати траву на грядках, де були посадженi квiтки. Потiм тихенько, так, щоб нiхто не бачив, вирватись з двору й побiгти в степ до рiвчака. Там, далеко вiд людей, у Ванi був свiй власний городець: весною вiн посадив там баклажкiв i одну огудину кавунiв, але й з цим маленьким баштаном було досить клопоту: тричi на тиждень треба було непомiтно брати туди пляшку з водою й поливати. Взагалi до тiєï пори, поки поспiє городина i iï можна буде зiрвати й з'ïсти, Ваня мусив триматись напружено: нiкому з товаришiв не можна було казати про свiй город, бо товаришi з заздрощiв зiпсували б усе. А як хотiлось похвалитись своєю працею! Як хотiлось побачити заздрiснi погляди! Але цiєï втiхи дозволити co6i було не можна. Щоб усунути вiд себе спокусу, Ваня навiть рiдше став гуляти з товаришами, а здебiьшого сидiв у кiмнатi й будував з кубикiв залiзницю. Випивши чаю, Ваня вийшов на подвiр'я. Там вiн подивився на кабанця, котрого йому подарувала мама. Кабанець був зовсiм рудий, i на його сходились дивитись yci сусiди, бо вiн був якогось надзвичайного кольору. Ваня дуже втiшався, що цей надзвичайний кабанець належить йому, ийдуже шанував його. Взявши паличку, Ваня просунув iï у щiлину хлiвця й почав обережно чухати кабанця за вухом. Кабанець, зрозумiвши ласку, вивернувся догори черевом i захрюкав з раювання. Покiнчивши з кабанцем, Ваня пiшов подивитись на баклажок; той дiйсно почервонiв, але тiльки з одного боку. Ваня зiрвав його, боячись, щоб не склювали кури, i поклав достигати на хлiв. Трави на грядках було мало, й Ваня постановив виполоти iï завтра. Тепер залишилось саме головне – крадькома проскочити до рiвчака на власний город. На вулицi нiкого з товаришiв не було; Ваня швиденько побiг на гору й спустився в долину. Тепер вiн iшов тихо, плутаючись у високiй травi. Iз трави роєм вискакували коники i з шелестом розлiтались на вci боки. Десь звисока лилась пiсня жайворонка – весела, потужна й легка. Спереду й з бокiв аж до обрiю широко розгорнувся степ, одноманiтний i безкрайнiй. Ваня боявся степу. Вiн був такий похмурий i мовчазний, що якби не спiви жайворонка та стрекотiння коникiв, то Ваня, може б, нiколи й не ходив по ньому. 3-пiд нiг густим туманом пiднiмались пахощi чебрецю – важкi й лоскотливi. Вони змiшувались з гарячими промiннями сонця й наповняли голову солодкими хвилями близького, пожаданого сну. Трава на степу була не зелена, а жовто-cipa, немов хто злий висмоктав iз неï соки життя й залишив тiльки нiкчемнi стеблини. Ваня йшов у глиб степу. Тут не було жодних шляхiв i стежок, того що сюди не ïздили й не ходили. Рiвчак був далеко, його проривала дощова вода, й з кожним роком вiн робився глибшим i страшнiшим. Серед рiвного степу вiн зненацька крутими прiрвами спадав униз, жовтiючи своïми глиняними стiнками. Немов навмисно був вирваний шматок степу, щоб показати, що всерединi степ жовтiший, нiж на поверхнi. Рiвчак вився по степу, вихоплюючи то тут, то там величезнi грудки, але cкpiзь був крутий, жовтий i глибокий. Коли Ваня в перший раз побачив рiвчак, то довго, здригаючись вiд жаху, дивився на його страшно мовчазного й загадково таємного. Ванi здавалось, що це розступилась земля и чекає, щоб хтось залiз у ïï глибочшь. Тодi поволi, з упертою рiшучiстю, почнуть сходитись стiнки рiвчака й, не дивлячись на божевiльнi крики й шалену метушню, задушать свою необачну офiру й знову розiйдугься, щоб манити людей. Спускаючись туди в перший раз, Ваня зробив крок i чекав юлька часу, чи не почнуть i справдi сходитись станки рiвчака, й тiльки переконавшись, що цього не буде, й заспокоiвшись, зробив другий крок. Ваня почав обережно спускатись з кручi; суха глина сунулась з-пiд його нiг, i, щоб не покотитись униз, вiн хапався за колючi кущi дерези – єдиноï рослини, що зеленiла на боках рiвчака. На днi рiвчака яскраво палали сонячнi промiння, вiбиваючись вiд жовтих стiн його. Всю вогкiсть висмоктало сонце iз глини, й сухе повiтря, наповнене гiрким глиняним пилом, дряпало в горлянцi за кожним подихом; вiд цього червонiло перед очима; хоiлось висунути язика й задихати швидко роззявленим ротом, як це роблять собаки. В однiм мiсцi рiвчак вужчав, прохiд заступили кiлька дерев, що невiдомо як жили в таких несприятливих умовах. Цей прохiд був найстрашнiшим мiсцем рiвчака, й Ваня недурно боявся його. Одного разу, пролiзаючи крiзь хваткi галузi дерев, Ваня зачепився за сучок краєм сорочки. Коли вiн оглянувся назад, то побачив мiж сплутаним гiллям незграбнi контури чогось великого й cipoгo. 3розумiвши, що це людожер схопив його за сорочку й не пускає, щоб з'ïсти, Ваня несамовито закричав, – i цей покрик голосною луною покотився по рiвчаку, – а потiм рвонувся й побiг, залишаючи на сучку шматок сорочки. Заходячись вiд диких покрикiв, котрi похмуро пiдхоплював рiвчак, не озираючись на боки i тiльки чуючи, що ззаду тупотить шось важке, вiн упав на розсипчасту землю, бився об неï головою, дряпав iï руками з передсмертного жаху. 3аспокоïвшись трохи, Ваня спробував було лiзти наверх, але потiм передумав, знайшов цiпок, лiг на землю й поплазував до дерев. Орлиним поглядом вдивлявся вiн у ïx гущину, зробив шалений скок i кинувся з високо пiднятим цiпком у сплутане плля, але там уже нiкого не було. Тодi Ваня ciв i тихенько засмiявся вiд радостi, – людожер утiк, людожер злякався! Пiсля такоï несподiваноï зустрiчi з людожером Ваня довго гадав про те, чи не краще буде йти степом трохи далi й обминати страшний вузький прохiд; думка про людожера була лячна й приваблююча, й мiцним магнiтом тягли Ваню в рiвчак тi таємницi, котрi ретельно ховались мiж його жовтими сипучими стiнами. Як тiльки знову пiдiйшов Ваня до рiвчака, то його владно потягло спуститись у попередньому ж мiсцi. Коли вiн знову наблизився до дерев, то не почував нiчого, крiм пекельного холоду. Захололи руки й ноги, на головi лежало щось важке й душило iï, серце ледве билось; блiдiсть, як у мертвяка, покрила його обличчя, зi стуленими кулаками полiз вiн у гущину, не боронячись вiд гiлляк котрi дряпали обличчя. По той бiк проходу Ваня реготав i плакав. Трохи далi вiд страшного мiсця на жовтизнi глини звертав на себе увагу клаптик чорноï землi. Тут, ретельно обгородженi паличками, зеленiли два кущики баклажкiв i огудина кавуна. Ваня випростав одну з паличок, що похилилась. Все було до ладу, як слiд. Iдучи сюди, Ваня кожного разу боявся побачити чиï-небудь слiди, крiм своïх. Тодi не тiльки загинув би його город, але й сам рiвчак загубив би свою таємнiсть i привабливiсть. Ваня вважав рiвчак своïм власним з того менту, коли прогнав звiдцiль людожера. Одного разу Ваня рiшуче наказав рiвчаковi щоб той нiкого не пускав на своє дно, а хто б осмiлився спуститись, щоб душив того своïми стiнами. I рiвчак мовчки вислухав наказ, а Ваня в цiм мовчаннi почув нiби урочисту обiцянку-присягу. Вертаючись додому, Ваня зустрiв одного з товаришiв – Митьку, котрого вiн не любив. Не любив за те, що Митька був сильнiший за нього, й ще за те, що Митька завше знаходив де-небудь у лiсi шовковицю або дику грушу й показував свою знахiдку тiльки тодi, як давали йому кiлька копiйок. Тепер Митька бiгав по вулицi верхи на великiй палицi з батогом у руках i по його радiсному широкому обличчю Ваня побачив, що той знову щось знайшов. – Здоров, – гукнув Митька. – Де був? – Гуляв. – А ти знаєш, що я знайшов? Я знайшов у лiсi диню. Хрест-i-Бог, справжня диня. Вже жовтiє. Справа ставала цiкавою. – Покажи, – запобiгливо попрохав Ваня. Митька скрутив дулю. – А ось не хочеш? Сам з'ïм. Здорова диня. Митя весело зареготав i пiдстрибнув на своïй коняцi, а Ванi захотiлось ударити його. Але Митька кинув смiятись i, пiдiйшовши близько до Ванi прошепотiв йому на вухо: – Я знаю, де Жучок. Ваня аж похитнувся. – Брешеш! Де? – Eгe! Так i скажу. Дай свiй чорненький пiстолетик, тодi й скажу, Iнакше й не проси. Митька хльоснув батогом, сiпнув палицю й пострибав по вулицi, збиваючи ногами хмару пилу. Ваня постояв трохи на мiсцi, а потiм помаленьку пiшов додому. Вiн був злий на Митьку, й йому не вiрилось, щоб той знав, де Жучок. Ваниного Жучка покусав скажений собака, i його вбили. Перед тим, як убити, Жучка прив'язали на подвiр'ï на шворцi й так держали два днi, щоб запевнитись, що вiн дiйсно сказився. Перший день Жучок поводився спокiйно й тiльки iнодi починав голосно брехати, показуючи незадоволення з свого становища. Ванi було заборонено пiдходити до собаки, й вiн здалеку дивився на його, не розумiючи, чого це Жучка прив'язали й до його не можна пiдiйти й погратись, як колись. Коли ж Ваня виносив йому хлiба, то Жучок хапав шматок на льоту, крутив хвостиком i скавучав. На другий день Жучок не той став. Очi його наллялись кров'ю, зробились лютими й великими, й вiн хрипуче брехав i рвався зi шворки. Потiм вiн пiдiбрав пiд себе хвоста, пiдвiв голову й завив спершу тихо й жалiбно, а потiм дико, нестримано, голосно. Ваня хотiв заспокоïти його й винiс хлiба. Жучок кинувся на хлiб так, як кидається собака на шпурнутий на неï камiнь, почав гризти хлiб, розкидаючи його на вci боки i не перестаючи хрипiти й вити. – Жучок, Жучок, – покликав собаку Ваня. Жучок простяг до його голову й затуманеними очима подивився. В цiм мовби невидючiм поглядi, в очах червоних i нетямущих, у розтуленiм ротi, з котрого текла слина, Ваня побачив те, що зветься скажениною. Ваня не знав i не розумiв, що то воно є, але зразу серцем вiдчув, що то сила уперта й руйнуюча, i йому зробилось боязко. Вiн побiг до матерi й промовив: – Мамо, мамо, як Жучок дивиться... Ваню випровадили гуляти, а Жучка застрелили й невiдомо куди затягли. Ваня плакав, прохав показати Жучка, але його запевнили, що той зiрвався з мотузка й забiг. Ваня повiрив i заспокоïвся. А тепер Митька каже, що знає, де Жучок. Правда, вiн вiзме за те, що покаже, й бiленького пiстолика, трохи попсованого, але то не шкода. Ну, й на Жучка дуже кортiло подивитись. Пiсля обiду Ваня взяв бiленького пiстолика, довго дивився на нього й думав. Почав було будувати залiзницю, але справа не пiшла гаразд. Тодi Ваня покликав Митьку и сказав: – За цей пiстолик покажи, де Жучок. Митька покрутив пiстолика в руках. – Поганий, але однаково. Мати твоя не буде за нього питати? . – Я скажу, що загубив. – Добре. Ну, ходiм. – Куди? – У лiс. Вiн там. – Що ж вiн там робить? – Як що? – засмiявся Митька. – Biн же вбитий. Лежить. Серце Ванi застукотiло й на очi набiгли сльози, але вiн нiчого не сказав. Вони пiшли. Jlic був великий i густий. Хто входив у нього, той зразу потрапляв нiби в iнший свiт. За стiною дерев по один бiк було житгя, сонце, день, а по другий – смерть, холодний вечiр. Тхнуло вогкою землею й рослиннiстю; ноги шарудiли по cipo-жовтому торiшньому листi й хрустiло сухе, додолу поспадале галуззя; дерева мовчазно пiдносили догори своï cipi стовбури, вкритi плiсiнню й мохом. Вiдкiлясь неслось стрекотiння й дзижчання невидимих icтот, що жили в лici; це одноманiтне стрекотiння й спiви далеких пташок не порушали тишi, котра одвiчно панувала в лici, а навпаки, додавали ïй чогось закiнченого, робили гармонiйною. Зверху, в темнiй гущавинi сплетених в поцiлунку верховiть, крiзь котру не проходило свiтло найяснiшого дня, бринiли спiви самого nicy – сумнi, як горе. Цi спiви кликали до чогось величного й дивовижного, тiльки не знати до чого. I скiльки б не слухав – не почуєш, сюльки б не благав – не вблагаєш: не скаже лiс, до чого кличуть його спiви – чарiвнi, як радощi. Митька й Ваня взялись за руки. – Менi боязно, – промовив Ваня. – Чого вiн шумить? – Jlic? Правда, чого вiн шумить? Обидва замислились i спинились. – Я думаю, того, що йому боляче, – сказав Ваня. – Мабуть. Ну, ходiм швидше. Вони дiйшли до багновища. Ноги по кiсточки грузли у липкому, холодному болотi, а повiтря було таке важке, пройняте цвiллю рослин й пахощами яскравих болотяних квiток, що дихати було неприємно й тяжко. Тут, коло шелестуна-очерету, на потолоченiй пухкiй травi лежав Жучок. На боцi в його, на тих мiсцях, куди влучив дрiб, червонiла невеликими грудочками засохла кров. Над розпанаханим боком з неприємним гострим дзижчанням вилися зеленувато-золотi мухи, наляканi появою двох страшних i незрозумiлих для них iстот. Потiм мухи заспокоïлись, знову посiдали на Жучка й почали бiгати по кровi, спиняючись то тут, то там, де траплялись смачнi мiсця. Очi в Жучка були заплющенi, й вiн помаленьку, майже непомiтно нiби дихав. Ваня одразу ж побачив, як ритмiчно похитався його бiк, вкритий мухами. – Bin дихає! – окрикнув Ваня. – Справдi, – прошепотiв Митька. – А я ранiш не помiтив. Biн ще живий. Вони стояли, не знаючи, що робити. – Знаєш що? – сказав Митька похмуро. – Давай доб'ємо його, щоб не мучився... – Як доб'ємо? – спитав Ваня. – 3 пiстолика не можна, бо вiн не вбиває. – Не з пiстолика... Просто камiнням або кийками. – Давай, – вiдповiв Ваня й затремтiв. Побiгли збирати камiння й натягли ïx цiлу купу. Першим кинув камiнь Митька. Камiнь важко й придушено вдарився об бiк Жучка, сполохнувши мух; у багновищi заплигали жаби. Потiм шпурнув камiнь Ваня й не влучив. Камiнь плюснувся об землю, й навкруги полетiли грудки cipoгo, рздкого болота. Ваня нiби образився й, схопивши в руки скiльки можна було камiнцiв, пiдбiг до Жучка й на вiдстанi кроку почав озвiрiло бити його в голову, 6iк, живiт. Слiдком за Ванею пiдбiг i Митька, й удвох вони шпурляли важке камiння важко одсапуючи, не пам'ятаючи нiчого й не почуваючи iншого бажання, крiм бажання влучити в Жучка й добити його. Обличчя в них стали довгастi й поблiдли; iнодi на ïx проблискувало шаленство, а в широко разплющених очах свггилось щось тупе й дике. Коли не стало камiння, в ïx руках з'явились товстi киï, й цi киï лягали на Жучка з одривчастим, задушеним ляскотом. У Митьки зяетiв з голови кашкет, i розтрiпане волосся при кожнiм замаху києм пiдiймалоь догори; в цi менти Митька був страшний. Били доти, поки iз тремтячих рук не повипадали киï. Гостре незадоволення вiд того, що ще хотiлось бити, а сили вже не було, й невiдоме ïм доти захоплююче обурення опанувало ними. Ваня вже харчав вiд притоми, задихувався й ледве стояв на ногах; Митька тiльки одсапував i раз по раз ковтав слину. Вони подивились один на одного й по невисловленiй згодi зробили рух до Жучка, щоб схопити його, рвати на шматки, видерти очi й язика, кусати його тiло зубами, але, глянувши на Жучка, спинились. Жучка не було: замiсть його лежав безформений рудо-сiрий шматок м'яса. – А-а-а-а... – несамовито заверещав Ваня й подався навтьоки. Слiдом за ним no6iг i Митька. Чiпляючись за гiлля, спотикаючись i знову пiдводячись, бiгли вони, простягнувши вперед руки, щоб не вдаритись об стовбур якогось дерева, того що перед очима ïx маячили чорнуватi плями й крапки. На yзлicci вони спинились i спочивали кiлька хвилин, не кажучи й слова. Потiм поволi пiшли додому. Коло дому Ваня не своïм голосом сказав: – Нiкому... не кажи. Митька хитнув головою й, дiставши з кишенi пiстолика, подав Ванi. – На назад... не треба... Ваня взяв пiстолика i не здивувався, що Митька вiддав його назад. Вдома Ваня лiг на лiжко й заховав голову в подушку. Вiн почував, що було зроблено щось негарне. Це мучило його, тягуче смоктало, й вiн не втримався й заплакав. Заплакав i злякався, що хтось прийде сюди й побачить його сльози та й неодмiнно вгадає, що робив вiн за пiвгодини перед цим. Ваня перестав плакати i, схопивши подушку обома руками, лежав тихенько, притулившись до стiнки, щоб його нiхто не помiтив. Але всерединi в нього переверталась важкими клубками чорна туга й надушувала на тендiтнi груди маленькоï людини. Ванi захотiлось кудись серед чужi люди, щоб цi люди думали, що вiн гарний, добрий хлопчик. Потiм стало жалко чогось такого, що немовби уже розбите було, розтоптане й чого нiяк не можна вернути. Ця жалiсть, переплiтаючись i змiшуючись з невиявленим жахом перед заслуженою карою, стиснула до болю груди, й Ваня заридав голосно, з великими перервами мiж хлипанням. – О-о-о-о! – тягнув Ваня все голоснiше та голоснiше. – У-у-у-у! – мало не харчав вiн, стихаючи, аж поки й зовсiм затихав, нiби заспокоювався. Через мить такого непевного спокою вiн знову починав голосити, рiзких верескливих нот сягаючи, й знову затихав. Слiз не було, й тому-то Ванi робилось все важче й важче, немовби на груди з кожною хвилиною накладалась нова вага. В своïм риданнi Ваня мовби xoriв вилити свiй сум, сум серця, яке почувало, що зроблено те, чого робити не треба, а замiсть того цей сум побiльшувався, обплутував Ваню, як туман невблаганний, густий i непрозорий. – О-о-о-о! – стогнав Ваня, i в цiм стогнаннi вже не було дитячого плачу. Це був крик матерi що бачить, як катують iï дитину, це було зiтхання людини напередоднi смертi. Прибiгла мати й стара нянька, почали заспокоювати його, розпитуючи, що з ним сталось. – Ваничко, Ваничко, дитино моя, що з тобою? Ваня тiльки здригнувся, тулячись до подушки, йому соромно було показати своє обличчя, бо здавалось, що на обличчi написано все й yci прочитають те, що Ваня сам уже ховав вiд себе у темнiй глибинi душi. – Я бiгав i впав... ударився дуже... боляче... – проказав вiн з перервами немов гикаючи. – Що ж ти забив? – Колiно... аж ось... Мама нахилилась i поцiлувала забите колiно. Ваня притулився до ïïi грудей. – Мамочко, ти мене любиш? – Люблю, дитинко моя... рибонько... Пiсля пригоди з Жучком Ваня став задумливим i замкненим. До товаришiв вiн майже не виходив i весь час сидiв у кiммнатi й будував з кубикiв залiзницю. Учився вiн ретельно, добре пильнував лекцiï, але у всiх вчинках його почала проглядувати неуважливiсть, нiби вiн завше гадав не про те, що робив. Полюбив вiн також страшнi казки i слухав ïx з таким виглядом, немовби xoтiв знайти вiдповiдь на якесь питания. Мати, звичайно, звернула увагу на змiну в вдачi сина й навiть розмовляла про це з батьком. Але батько з'ясував це по-своєму: Ваня нарештi зрозумiв, що йому, синовi власника такого великого хутора, не личить водитись з майбутнiми кучерами та льокаями. Цьому треба було тiльки радiти. А що Ваня стає задумливий, то це теж гарно, – може, з нього вийде вчений або письменник. Мати заспокоïлась, i Ванi дали спокiй. Думку про рiвчак, де був його город, Ваня гнав вiд себе й перестав туди ходити. Вiн неохоче i рiдко виходив з кiмнати i уникав залишатись на самотi. Навiтъ коли будував вiн залiзницю, то коло його мусила сидiти нянька, бабуся Ганна, котра колись глядiла його, а тепер просто жила в них, плела рукавицi й дерла пiр'я. Коли Ванi обридала залiзниця, вiн сiдав коло 6a6yci Ганни, брав iï за руку й питав: – Розкажи про розбiйникiв... – Еч, який! Про розбiйникiв йому! Не знаю я про розбiйникiв. Розбiйники поганi люди, i будуть вони на тiм свiтi у пеклi мучитись. – Бабусю, а хто ще в пеклi буде? – Хто не слухається, хто 6'ється, хто лається... Ваня слухав, тулячись до 6a6yci. – I будуть вони там у казанах в смолi кипiти, i будуть ïx чорти, прости господи, залiзними виделками штрикати й за язики вiшати. О Господи, прости нашi прегрiшенiя! Бабуся позiхала й хрестила рота. – Бабусю, а Жучка у рай пустять? – спитав одного разу Ваня. – Якого Жучка? Того, що у нас був? То ж собака, нечиста тварина, xi6a ж ïй можна в рай? Гpix так казати, Ваню, ох, покарає тебе Бог. –А де ж вiн буде? – допитувався Ваня. – Як де? Нiгде. Здох, i край. Але не такi картини малював co6i Ваня. Вiн ясно бачив, як Жучок 6iraє по зеленому райському саду, здоровий, черненький, радiсно гавкає, а праведники й святi божi кидають йому хлiба i м'яса. Навiть сам Бог, старенький i сивенький, з довгою бородою й вусами, як у сторожа Юхима, посмiхається й гладе Жучка по шиï. I весело-весело живеться там Жучковi. Ось iнший малюнок пропливає перед очима Ванi. У великiй сiрiй кiмнатi, де тхне смаженим i горiлим, на залiзнiй сковородi печуться вiн i Митька. Це дуже боляче. Чорнi волохатi чорти перекидають ïx загостреними дрючками, потiм кидають у киплячу смолу, а вони кричать i корчаться взд болю. Ïнодi сюди заходить Мати Божа й полегшує муки всiм грiшникам; а коли доходить вона до ïx, то каже: – Це тi хлопчики, що мучили Жучка й убили його? Не хочу я допомогти ïм. Хай мучаться без кiнця-краю... А вони прохають, плачуть, падають навколiшки. – Мамо, мамо, ти мене любиш? – питав Ваня. – Люблю, люблю дуже. А що таке? – Посидь коло мене, поки я засну. Мама сiдала коло нього, гладила по головi, а тодi мiцно цiлувала. – Мамо, скажи, є пекло? – Є, дитинко моя, там грiшники... – Я не хочу, щоб було пекло... Мамо, скажи, що пекла немає. – Hi, воно еє але для тебе воно не страшне: ти гарний, слухняний, мiй синочку. – А Бог добрий? – Добрий, дуже добрий, мiй голубе. Ти ж кожного дня й вечора молишся йому. Йому треба молитись. Ваня заспокоювався, але заснути все-таки не мiг. Останнiми вечерами Ванi здавалось, що в перемежок мiж лiжком i стiною просовувались чиïсь лапи й шкрябали стiнку, немов якась звiрюка хотiла видряпатись з пiдлоги на лiжко. Ваня вiд жаху сунувся до краю лiжка, ледве не падаючи додолу. Ранком вiн xoтiв присунути лiжко щiльнiш до стiнки, але побачив, що вiльного мiсця там не було й лiжко стояло, зовсiм присунуте до стiнки. Куди ж тут можна лапу просунути? – дивувався Ваня й довго думав над цим, але нi матерi, нi 6a6yci не сказав нiчого. Тодi вiн почав прохати маму, щоб сидiла коло нього, поки вiн засне. Перший вечiр, коли сидiла мама, нiхто не шкрiб пiд лiжком, а на другий Ваня знову почув шарудiння й кламцання зубiв. Вiн стиснув материну руку й, важко дихаючи, спитав: – Мамо, ти нiчого не чуєш? – Hi, синочку, а що таке? – Нiчого... А скажи, тут вовкiв не буває? – Hi, не буває. Вони живуть далеко-далеко. Спи, спи. Ваня ранiш думав, що це вовк забiгає ввечерi до кiмнати й хоче його вкрасти, як украв вiн одну дiвчинку, про що розказувала бабуся. А раз вовкiв тут не може бути, то це, виходить, Жучок хоче вкусити його за те, що Ваня бив його. Думка про це гострими колючками шпигала дитячий мозок, захоплювала вiддих й холодила тiло. Вже засипаючи, Ваня щулився вiд жаху й бурмотiв: – Жучок... прости... не кусай... Згодом вдень Ваня зовсiм не згадував про Жучка, смiявся, гуляв з товаришами i вже подумував про те, що пора вiдвiдати свiй город, але коли наближався вечiр, то щось нiби вiдгонило вiд нього веселощi i смiх, i вiн починав сумувати; коли ж свiтом опановувала темрява, то кожний шелест глибоко турбував Ваню. 3 неприємним i банним почуттям Ваня лягав спати, i, хоч коло нього сидiла мама або бабуся, вiн знав, що з'являться з-пiд лiжка чорнi лапи й почуєтья кламцання зубiв. Вiн чекав ïx появи з напруженням, завмираючим серцем i важкою головою. I коли починалось уперте шкрябання пазурами по стiнцi, Ваня почував якесь страшне задоволення, бо гадав, що iнакше й бути не може й Жучок неодмiнно мусить помститись. Ванi дуже хотiлось пiти в лiс подивитись на Жучка й, може, помиритись з ним. Вiн уже кiлька разiв пiдходив до мовчазноï стiни лicy, але зайти туди не здолав. Йому було соромно дерев, котрi бачили, як тн бив Жучка києм i камiнням; здавалось, що коли вiн пiдiйде до того мiсця, де лежав Жучок, то верби, що схилились над драговиною, прогомонять: – Одiйди, поганий хлопче! Геть звiдцiль. Твоє мiсце в пеклi. I цi слова пiдхоплять пташки в своïx спiвах, лiс у своïм шепотiннi й очерет у своïм шелестi. Одного разу, блукаючи на узлiссi, Ваня з тремтячим серцем i затуманеною головою ввiйшов у лiс. Там, як i попереду, було напiвтемно, придушено й холоднувато. Крадькома поза деревами обережно йшов Ваня до багновища, i ще здалеку в нiс йому вдарив неприємний дух дохлятини. На мiсмцi Жуча був уже не cipo-жовтуватий шматок м'яса, а важко тхнув чорний обгризок. Ваня спершу не помiтив його серед купи камiння, але пiдiйшовши ближче, злякав з його рiй мух i ватагу чорних жукiв з довгими швидкими ногами. Ваня довго стояв i дивився, як заспокєнi мухи й жуки доïдали тiло Жучка, i вже не помiчав того гнилого, занудливого духу дохлятини, котрий наповняв повiтря. I думав вiн про те, що вже нiчого не може зробити для Жучка, а хотiлось зробити щось i цим щось спокутувати свiй rpix. Хотiлось, щоб зараз iз гущавини очерету вийшов чарiвник з золотим костуром i сказав: – Ваню, хочеш, я тебе з'ïм, а зате Жучок буде жити? Ваня вiдповiв би без вагання: – Ïж швидше... Але чарiвник не виходив. Хотiлось, щоб з неба злетiв добрий янгол i щоб на руках його був Жучок, веселий i повненький. Хотiлось, щоб Жучок сказав: – Ваню, я на тебе не серджусь. Але нiкого, нiкогo не було. Небо було чисте, як свiтло; одноманiтно гудiв джмiль над червоною квiткою. Тодi серед товстоï зеленоï трави з довгим подихом упала навколiшки семилiтня людина, грузнучи в слизькiм, холоднiм болотi й схиливши голову та простягнувши руки до неба, проказала: – Жучок, рiдний! Я знаю, ти в раю, тo6i там гарно... прости мене... скажи, що простив... Вiдповiдi не було. Не хоче... не прощає... так менi й треба, – миготiло у Ванинiй головi, й вiн поволi пiдвiвся. Тиха баннiсть засмоктала усерединi. Тепер Ваня зовсiм певен був, що Жучок помститься. Збираючись iти додому, Ваня ще раз наблизився до черного м'яса, й знову з сердитим дзижчанням схопились мухи й з швидким шарудiнням позсипались жуки. Ваня почав вдивлятись у брудний обгризок i думав про те, що це вiн винний в тому, що вiд Жучка залишилось таке гидке й погане. – Жучок,– прошепотiв вiн тихо. У багновищi квакнула жаба, i ще з бiльшою ввiчливостю захилитався очерет. Зненацька Ваня знову почув той могильно-тухлий дух дохлятини, котрий пiдiймався з-пiд нiг. Дихати було гидко, немов у груди вливали смердючi помиï. 3лiсть, несподiвана й владна, опанувала Ванею, й вiн з гарячими очима почав обурено топтати гниле м'ясо, що чвакало пiд ногами. – Не боюсь тебе, ти клятий, не хочеш вибачити, ось тобi! – кричав Ваня й, скiнчивши цю дику наругу, засмiявся; смiх його луною пронiсся над байдужим багновищем й завмер в очеретах. – Не боюсь тебе, – переконано проказав Ваня й пiшов додому. Проходячи повз рудого кабанця, вiн спинився й довго чухав йому боки паличкою. Туг же вiн згадав про баклажек, котрий давно поклав достигати на хлiв, i живо полiз туди, щоб достати його, але баклажек розклювали горобцi; баклажкiв уже наспiло досить, i Ваня не дуже розгнiвався на злодiйкуватих горобцiв. Вдома вiн просто прибiг до матерi й, винувато посмiхаючись, сказав: – Мамочко, я бiгав коло дряговини й упав, штани замастив. Не сердься, дай iншi, я побiжу на вулицю гуляти. Мама тихенько потягла його за вухо, але зразу ж дала йому новi штани, й через кiлька часу Ваня вже плигав по вулицi верхи на розкiшнiй коноплi, силкуючись випередити найкращих ïздокiв. Ввечерi Ваня рiшуче заявив, щоб мама коло його бiльш не сидiла; й дiйсно, вже нiхто не шкрябався по стiнi. Ваня радюно шепотiв: – Ага, ага, злякався! Вночi, коли всi спали, Ваня прокинувся вiд того, що хтось почав його душити. Вiн розплющив очi й побачив, що душила його мама. Ось вона схилилась над ним i однiєю рукою стискує йому горлянку. – Чего... ти... душиш? – прохарчав Ваня. Але вiн спросонку не розiбрав, що сталося: то не мама, а гадюка обвилася круг шиï. Ваня хотiв вiдкинути iï, коли вже не гадюка, а Жучок схопив його за горлянку й гризе. Почуття вiд цього було тяжке й лоскотливе. Ваня схопив Жучка обома руками й, напружуючи всi сили, одiрвав од горлянки. – Що ж це таке, Жучок? – питає Ваня. – Жили ми з тобою гарно, я кожного дня виносив тобi хлiба, кiсток, а iнодi й м'яса, а ти гризеш мене. – А ти забув, як бив мене? – гарчить Жучок, i з очей в його сиплеться вогонь. Ваня так i захолов i побачив, що з-пiд лiжка вилiзає чорт з виделкою й насмiшкувато шкiрить зуби. За ним ще один... ще... ïx багато! Всi чорнi, гидкi й великi. Ваня, цокаючи зубами вiд холодного жаху, що охопив його льодовими руками, простяг уперед руку, щоб захищатись, але Жучок сплигнув з лiжка, побiг до дверей i сховався за ними; вкупi з ним сховалися й усi чорти. Тут Ваня почув, що вiн мусить встати з лiжка й про6iгти в тi дверi, за котрими сховався Жучок з чортами; Ваня знав також, що всi вони вискочать з засiдки, накинуться на нього, будуть кусати й штрикати виделками. Льодовий жах, вiд котрого нiмiли й тремтiли ноги, розростався, заволодiвав усiм Ванею, стискував груди в своïх мiцних холодних обiймах i корчив руки. В головi стукотiло, немов зверху йшов густий кам'яний дощ. Ваня хотiв крикнути, покликати на допомогу, але весь вiн був закутий у залiзну клггку й йому не можна було рушити нi губами, нi язиком. Вiддих завмер, серце спинилось, все тiло терпло, а по головi ще дужче били невидимi камiння. Ваня схопився й побiг... Коло дверей на нього навалилось щось темне, слизьке й холодне. Воно зовсiм обхопило Ваню, стискувало його, залiзало в рот, викликаючи огидну нудоту; вiн корчився, угинався, пручався руками й ногами, хрипiв, бурмотiв щось незрозумiле, рвався всiм тiлом, бився головою, а воно ще мiцнiш стискувало його... вже нiяк було поворушитись. Свiдомiсть свого безсилля страшенно пригнiчувала Ваню. Bin почув, як завмирає в ньему життя, пручнувся з надприродною силою, скинув з себе слизьку iстоту, поривчасто задихав i прокинувся. В той же мент пiд лiжком почулось сердите шкряботiння й вперте кламцання зубiв. Ваня не своïм голосом вереснув i зомлiв.
Ваня